Змалювання психічного стану художнього персонажа через мову

Досить типовим для Стефаникових текстів є зображення відносно рідкісного акту духовної діяльності, суть якого полягає в тому, що вкрай розбурхана життєвими потрясіннями свідомість людини розкривається в майже не контрольованих, не стримуваних вольовими зусиллями висловлюваннях уголос, - внутрішніми монологами і монологізованими діалогами.

Зазвичай монологи виражають почуття самотності героя, любовні чи душевні переживання, розчарування, втрату близької особи, жаль, патріотичні почуття, красу природи, психічні розлади...

У літературознавчому словнику довіднику говориться, що зображуваний у монолозі світ „підлягає суб’єктивізації і з’являється через призму його насичених емоціями спостережень, згадок, рефлексій, марень чи фантазій. Переживання такого суб’єкта можуть скеровуватися до себе, до свого Я або назовні, до адресата, до ін. людей” [22, с.465].

В.Стефаник часто подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли наболіле виривається назовні в емоційно насиченому слові.

Саме в такому стані зображується Антін з новели „Синя книжечка”, що „п'яний викрикує на толоці” [29, с.5] його висловлювання, що перебиваються паузами та експресивними жестами героя, і становлять зміст цілої новели. Стефаник за допомогою епімони лаконічно характеризує постійний стан штучного пониження свідомості Антона, але перед тим подає цілу передісторію душі, без якої цей неконтрольований стан і монологічне саморозкриття внаслідок сп'яніння не мали б такого соціально-критичного сенсу, - і це при лаконічності стилю митця. Новеліст відзначає у внутрішньому світі Антона небезпечні зрушення і встановлює точний момент їх відчутних проявів. Цілий ряд господарських утрат передував цьому. „Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив...” [29, с.5]

Новела „Синя книжечка” - це суцільний жалісливий монолог підсвідомості п’яного Антона за втраченим маєтком, а отже й господарським життям. Автор у внутрішніх монологах головного героя широко використовує порівняння. Зокрема, характеризуючи внутрішній стан героя використовує такі порівняння: „Ой легко, як камінь гризти”; „Аби так моїм ворогам конати, як мені було з моєї хати відступати”; „Гатить руками у землю, як у камінь” [29, с.6].

У В. Стефаника за монологом стоїть не тільки історія розладнання селянина, як фізичної особи, а й історія розладнання душевних сил: оскільки із соціальним неблагополуччям героя тісно пов'язане неблагополуччя у його внутрішньому світі, всі його психічні і душевні травми. І Антін не єдиний стефаниківський герой, що виливає свій душевний стан на публіку в сп'янілому стані. Чи не зайве це підтвердження тому, що сп’яніння це тільки мотив, фактор, виправдання, підстава для розв’язання героєві язика у його безвідповідному монолозі чи монологізованому діалозі до світу?

Майстер Іван, з однойменної новели, „вдурів” від життєвих незгод: „То лиш так здаєси, що він добре говорить, але єму в голові рівно хіба...” [29, с.22]. І знову ж таки, для відтертого монологу-сповіді Івана, автор використовує горілку, як засіб розв’язання язика. Бо кожного разу, коли майстер приходив до корчми і напивася в міру: ні мало ні забагато, то розповідав одну і ту ж історію кожного разу. Це вже скидається на серйозний розлад психіки, глибоку психологічну травму. Можливо саме тому, йоні ніхто ніколи не перебивав і всі, навіть жид, уважно слухали. А коли доходив до певного місця, напивася понад міру і замовкав. Ніхто і не просив продовжувати, бо всі і так добре знали чим ця історія завершувалася. Тут герої міняються ролями: майстер замовкає, а селяни вступають в діалогічне мовлення.

Новела „Святий вечір” перенасичена монологами й діалогами. Спочатку новела побудована, як конструктивний діалог матері з сином, згодом такий же діалог жінки-жебрачки з селянами, які приносять їй їжу за те, щоб вона виговорила „Отче Наш” за покійних. Та коли жінка залишається на самоті, напивається, то в монолозі виливає свою згорьовану душу грушці, що видніється за вікном. „Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.” Звертаючись до померлого чоловіка: „Видиш, старий, як я собі без тебе пю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує” [29, с.68].

Іван Дідух із новели „Камінний хрест”, на прощальному застіллі, після випитої певної дози алкоголю, свій стан характеризує словами: „Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” [29, с.49] Цією тугою перейняте все прощальне слово чоловіка.

Новела побудована ніби за зразками класичного діалогу, який намагається побудувати головний герой, але ніхто не йде йому на контакт, і виходить, що Іванові слова або нікому не потрібні, або настільки болюче правдиві, що й нічого сказати, і тільки автор вводить ясність та підтримує зв’язаність арабескальних фраз Івана Дідуха. Інші персонажі лічені рази втручаються в своєрідний діалог короткою реплікою.

Старий Максим із новели „Сини” „втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі” [29, с.173]. З горя він теж занурився в свій внутрішній світ, і фактично обірвав контакти з зовнішнім. Основна форма задоволення природного бажання - спілкування з собі подібними - монолог, інколи монологізований діалог з уявними персонажами: „Приходять до мене роєм ті підкьопані: „Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля”. Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда” [29, с.174-175].

Монологи Максима звернені не тільки до мертвих синів, дружини, невісток, а також істот, що за своєї природою не призначені на діалог: коня і пташки, а й до вищої духовної особи - Бога. Характеризуються високою експресивністю, різкістю в оцінці певних подій та явищ, безпідставному звинувачені, злобністю, підвищеним тоном...

У новелах Стефаника давно привернула увагу літературознавців майстерність діалогу.

Головний герой у момент зображення перебуває у стані душевного зрушення, в межових станах психічної свідомості, часто - внутрішнього звіту перед самим собою, нерідко - у сповідальних звертаннях до бога, до світу. Присутні персонажі другого плану втручаються зі своїм словом, яке зародилося у відносно спокійних психічних станах, у сповідальне слово центрального персонажа. Нетотожність внутрішніх станів виливається в непорозуміння між дійовими особами: другорядні голоси переривають сповідь, заважають її природному плину.

Аналізуючи цю діалогічну атмосферу, Стефаник відтворює нерівноправність реплік основного й інших персонажів, і показує, що це спілкування відбувається не на паритетних засадах сторін, хоч би й з перемінною активністю тієї й іншої, як це властиво живому діалогу.

Зображуючи діалогічні взаємини між персонажами, Стефаник доводить неможливість діалогу при даному психічному стані героїв.

Промовистий діалог, точніше - його уламок, з новели „Давнина” містить часткове пояснення подібного ставлення до співрозмовника:

„- Діду, ви забудете говорити, - казали люди. - Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

„...Дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом” [29, с.89].

Отже, розмова є, але - лише з самим собою.

У новелах „Гріх” і „Мати” досліджується ставлення села до позашлюбної дитини. У першому творі основний зміст становлять душевні муки матері, яка вже вислухала картання всіх рідних і тепер, звертаючись до бога, готується до найгіршого - до звіту перед своїм чоловіком, що повернувся з фронту. Але вуста чоловіка, який, зрозуміло, на війні всякого набачився, вимовили тільки запитання: „Це чия дитина?” - і присуд, зовсім несподіваний для Касіянихи:

„Та й цю вигодуємо” [29, с.197].

Крім цих та ще однієї короткої фрази, решта - подробиці свідомості гріховниці-матері:

спочатку це були слова покути:

„Як же ж то буде, як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова бризне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх!” [29, с.196-197];

потім дві фрази діалогу з чоловіком:

„ - Це чия дитина?

Ти знаєш, що не твоя, лиш моя.

Та й цю вигодуємо.

Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама вигодую” [29, с.197];

далі гарячкові звертання до нього під час поспішного лаштування в дорогу:

„ - Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки...

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять в вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба...” [29, с.198];

нарешті шепіт до малого дитяти вже в дорозі:

„ - Гріху, мій гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій синку” [29, с.198].

Якщо в новелі „Гріх” простежувалася драма в свідомості породіллі, то в наступному творі з'ясовується психіка Верижихи, дочка якої опинилася в такому ж стані, як і Касіяниха. Внутрішні зрушення старої жінки передаються майже винятково через факти її свідомості. А це:

- думки по дорозі до своєї непутящої дочки:

„Осінь богата, горобці ледво літають, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли” [29, с. 198], - що ніби констатують на рівні підсвідомості: тільки б жити й жити, а тут таке горе, такий встид на все село, що й жити не хочеться.

- численні звертання до Катерини, тільки на одне з яких та спромоглася відповісти.

„Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна... Покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.

- Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарунки” [29, с.199].

- промовисте слово до бога, яким заперечується відоме біблійне: „Мені помста належить і я відомщу”,- звучить в устах старої так: „Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я” [29, с.199].

Промовиста кінцівка новели:

„У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здалека”, виповідуючи всьому селу його безпросвітні вчинки, які й вилилися в намову старої і її готовність до власної насильницької смерті: „...Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!” [29, с.200].

У новелі „Лист” діалог формується також у досить своєрідних умовах. Один з голосів - арештанта Федора - виразно монологічний: він представлений листом з криміналу, зверненим до своїх рідних. Зітхання матері та обіцянки брата - друга сторона діалогічного мовлення, та свого роду монологічного, або заочно діалогічного, що художньо вписується в заочну монологічну розповідь Федора, і виявляє своє ставлення до читаної розповіді Федора про тюремний побут та до його прохань берегти дітей, засіяти ниву тощо.

Репліки навіть другорядних персонажів, якими у „Воєнних шкодах” зустрічають приїзд урядовця, не розраховані на сприймання, також не діалогічні, за винятком хіба що слів священика, звернених до попаді, і її відповідей. Усі ж інші просто вголос виказують свої потаємні думки - адже поблизу немає слухачів.

„Діточа пригода” починається діалогом пораненої матері з сином. Здавалося б, нарешті справжня діалогічна ситуація. Але діалог цей включає по єдиній репліці - і матір настигає смерть. Далі хлопчик промовляє до своєї маленької сестрички, але та ще не може бути йому за співрозмовника.

Така незавершеність спілкування має різні, але завжди глибокі соціально-психологічні причини. При цьому провідний голос у композиції новели виявляє тенденцію до відносно незалежного звучання, хоч би й склалася звична діалогічна ситуація.

Психологічний аналіз свідомості героїв векторно націлений на відкриття суспільно намагніченої думки, і монологічні структури в новелах Стефаника всіляко взаємодіють з іншими компонентами творів саме задля увиразнення соціальних ідей.

Прикметно, що в уста героїв-селян вкладається не тільки виповідання власних болів, тобто монолог-сповідь, а й діалогізований монолог, який включає - в аналітичному порядку - розмови з іншими людьми, фрагменти внутрішньої мови тощо.

Так, новела „Підпис” од початку до кінця діалогічна і може бути використана як пересторога при відстоюванні монологічної природи Стефаникової новели. Але діалогічний компонент у творі неоднорідний. Насправді ж новела тільки обрамлена актуальним діалогом, центральна ж частина твору - діалоги ретроспективні: оповідача з банківським службовцем, а потім - з ручителем Ляпчінцьким. Їх переповідає, аналізує, інтонує і тлумачить разом з цілою історією про позичковий вексель старий селянин Яків Яримів. У такий спосіб діалоги входять до розповіді з одних уст, отже, до монологу, а в кінцевому підсумку - до свідомості персонажа.

Складніша форма монологу, якою є в Стефаника форма діалогізованого монологу, має своє змістове підґрунтя в естетиці письменника, в його психологічній концепції. Бачачи свого героя пригніченим со-ціально й духовно, Стефаник, одначе, спирається на його життєвий досвід. Так, у новелі „Май” монолог вбирає внутрішньомовні компо-ненти наймита Данила у формі невласне прямої мови, та пана - у формі прямої мови: діалог першого з другим, опис поведінки героя перед паном, навіть сон. Усе це виростає з соціального досвіду наймита, достатнього, на думку письменника, для того, щоб уявити, відтворити, навіть передбачити взаємини пана і мужика: „Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план... Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу...

Перше слово пана буде:

Ти, відай, злодій?

Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

То-с, певне, пияк?

Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

А най мене Бог боронить! Я половину віку свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

А нащо ж ти стільки дітей натерибив?

То Бог, пане, дає діти.

То піп тебе такого навчив?

Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

То ти радикал і не даєш попові з себе шкіру здирати?

Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він би хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти.» [86, 97-98].

На перший погляд цілком конструктивний діалог між паном і Данилом. Та це тільки на перший погляд, оскільки діалог цей умовний, уявний і існує він в Даниловій уяві, як репетиція зустрічі з паном. У ньому слова пана і селянинові слова належать одній особі: Данилу, а якщо одній особі - отже це монолог, тільки з одним але. Але цей монолог містить діалогічні врізки й тому доцільніше й правильніше називати його діалогізованим монологом.

Стан свідомості пауперизованих селян, відкритий Стефаником і схарактеризований через монологічні форми, типовий і для героїв, що мають значну вагу і широкі висловлювання у творі, і для персо-нажів другого плану. Різні градації соціально-психологічної близькості між персонажами постійно цікавлять автора. То в одному, то в іншому випадку підкреслюються подібні реакції на монолог. „Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і що-години, і вони привикли” Новела „Новина”. [29, с. 39]. На прощальному обіді в Івана Дідуха Новела „Камінний хрест”. „всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав”.

Авторську констатацію цієї зовнішньої „глухоти” ніяк не можна вважати за вираження черствості людей. Навпаки, особливо не дослу-хатися один до одного їх змушує тотожний соціально-психологічний досвід.

Новела „З міста йдучи” викликала свого часу закиди автору щодо її художності: мовляв, дуже скупо виписані образи героїв, ніякого ма-лярського хисту не видно у творі. Сам характер зауважень дуже добре підкреслює специфічний інтерес автора до внутрішніх якостей персо-нажів.

Три рівноправних голоси, три досвіди, три суб'єкти свідомості, три безликості сільського загалу і ніяк не три особистості. Саме тому їхні імена і їхні характери не змальовані і не потребують такого змалювання. Це маса, в яку можна підставити того чи іншого. І в такому випадку тільки портрет дозволяв би їх виокремити і знівелювати підміну. Автор стає осторонь, щоб з'ясувати співвідношення між цими подорожніми, яке з'ясується внаслідок докладних висловлювань кожного з них.

Це зовсім інша, відмінна від „Камінного хреста”, стадія: внутрішня соціально-психологічна близькість між персонажами тут тільки з'ясовується. Тому слова кожного з подорожніх частково мають адресати, тому в цій новелі відчувається певна діалогічна належність між ними. Але при всьому цьому в новелі „З міста йдучи”, безсумнівно, домінує тенденція монологічного вислову: значна частина діалогічних реплік ретроспективного походження і подається через свідомість яко-гось одного персонажа — то „Першого”, то „Другого”, то „Третього”... Зрештою, стає байдуже і до того, хто яку частину розповіді викладає, бо внаслідок поданої розмови формується чітке уявлення про принци-пову психічну близькість усіх трьох героїв.

Стефаник часто подає свого героя у стані відчаю, розпуки, горя, тобто в такому стані, коли внутрішнє наболіле виливається назовні в емоційно насиченому вигляді-слові у формі монологу чи монологізованого діалогу, що більше скидається до внутрішнього монологу. Головний момент зображення перебуває у стані душевного зрушення, звіту перед самим собою, сповіданні до Бога. В таких випадках, зазвичай, відсутній співрозмовник, а часто й слухач. Художні персонажі говорять за формулою: аби всі чули і ніхто не слухав, до всіх і ні до кого - і таке порушення внутрішньої рівноваги у свідомості людини відбувається внаслідок зіткнення героя з суспільними умовами, тому що постійне обертання в думці якогось головного й болючого для неї питання доходить до тієї стадії, коли думка виливається в слові.

Складнішою формою монологу є внутрішній монологізований діалог, який яскраво простежується в новелі „Май” на прикладі селянина Данила, який іде найматися до пана на службу.

Чистий діалог в В. Стефаника відбувається, переважно, в ситуації сварки чи бійки.

Отже, основні новаторські здобутки художньої творчості В.С.Стефаника пов’язані з розвитком форм прямої мови, а саме - монологізованого діалогу і монологу, при цому, принциповим новаторством позначена саме перша структура.

 

                                  

Висновки

Творчість Василя Стефаника ввійшла в золотий фонд української літератури. Сучасники високо цінили його твори, називаючи В.Стефаника співцем селянської душі і володарем дум селянських.

Улюблений жанр письменника — новела. Сьогодні В.Стефаника називають майстром психологічної новели. Саме цим він завоював собі світову славу. До кращих психологічних творів письменника належить новела «Новина», в якій змальовано нестерпні умови життя галицького селянства, трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей.

Такого ж глибокого психологічного звучання набувають новели «Лан», «Катруся», «Кленові листочки», «Камінний хрест».
В.Стефаник — великий знавець психології найкритичніші хвилини життя. У новелах В. Стефаника йде стисла, але тривожна розповідь про життя народу. Своїми новелами В. Стефаник стверджує, що справжнім письменником можна назвати тільки того, чия творчість невід'ємна від життя народу.

Домінантою поетики прози В. Стефаника є психологізм, що виразно простежується на рівні художньої структури твору, відтворення авторської моделі світу, розвитку мотивів самотництва, зубожіння, війни, селянського життя, розкриття характерів персонажів. Він зумовлений своєрідністю світобачення і світовідчуття письменника, що закорінені в національний український менталітет, етнопедагогіку, християнську та етномораль. В новелах письменника художньо відтворюються не стільки подія, як почуття, внутрішній світ і стан героїв. Опис довкілля їхнього буття (пейзаж, інтер’єр) психологічно насичений, здебільшого настроєвий. Суспільні явища постають через почуттєву реакцію героїв на них.

У зображеному в прозі В. Стефаником світі й становища в ньому героїв абсолютно значимою є особистісна самосвідомість автора. За художнім текстом, суб’єктом особистості в ньому виразно простежується пережите самим митцем, зокрема новелах „Виводили з села”, „Стратився”, „Басараби”, „Моє слово”. Твори В. Стефаника є своєрідним вираженням душі самого письменника, який невіддільний від своїх героїв. Звідси особлива щирість, пристрасть оповіді, заглиблення у таїни душі героїв, проникнення у сферу підсвідомості.

Створюючи художню реальність, в основі якої вимальовується особистість, майстер психологічної новели, під впливом експресіоністських настроїв, поміщає ліричного героя в критичні ситуації, наділяє акцентованими типами психологічного характеру, що чітко простежується в глибоко психологічних новелах „Сини”, „Гріх”, „Вечірня година”.

Психологізм персонажів В.Стефаника розкривається не тільки у авторських коментарях чи словах героїв, а й у вчинках, міміці, жестах, очах, монологах, діалогах, монологізованих діалогах, полілогах, у зв’язках з іншими персонажами, у поведінці героя на самоті чи в соціумі.

Мова персонажів стефаниківських новел - це глибинний задум експресіоністського типу для підсилення психологізму художніх персонажів, ширшого розкриття їх внутрішньої особистості.

Типовим для В. Стефаникових текстів є зображення відносно рідкісного акту духовної діяльності, суть якого полягає в тому, що вкрай розбурхана життєвими потрясіннями свідомість людини розкривається в майже не контрольованих, не стримуваних вольовими зусиллями висловлюваннях уголос, - внутрішніми монологами і монологізованими діалогами. Винятковість самої форми мовної діяльності героїв зумовлюється винятковістю обставин, у яких вона відбувається.

Поетика художнього психологізму новел В. Стефаника засвідчує, що їх автор - справжній майстер художнього слова, драматизму психічного стану, через які він глибинно розкривав внутрішній світ художніх персонажів.