Лекція 5 . Риторика. Мистецтво презентації.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ

Професійна комунікація

Лекція 5. Риторика. Мистецтво презентації.

1. Риторика. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

3. Види і жанри публічного мовлення.

4. Презентація як різновид публічного мовлення.

Рекомендована література

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської. – Львів: Світ, 1994. – 149 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Б. Антоненко-Давидович. – К.: Либідь, 1991. – 256 с.

3. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: [підручник] / Ф. С. Бацевич. – Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.

4. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: [навчальний посібник для студентів філологічних факультетів]. – К.: «Вища школа», 2006. – 311 с.

5. Погиба Л. Г. Українська мова фахового спрямування. Підручник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Л. М. Голіченко. – К.: Кондор, 2011. – C. 136-146.

6. Сагач Г. М. Золотослів: [навч. посіб.] / Г. М. Сагач. – К.: Райдуга, 1993. – 367 с.

7. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: [навч. посібник] / Я. Радевич-Винницький. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – К.: Знання, 2006. – С. 14 – 21, 35 – 41.

 

Риторика. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

Рито́рика (з давньогр. ῥητωρική – ораторське мистецтво від ῥήτωρ – оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи теорія аргументації взагалі.

СТАТУС РИТОРИКИ І ЇЇ ЗВ’ЯЗКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Термін „риторика” ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У науці вироблено два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на її розумінні як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Власне, початок ХХ ст. був ознаменований відродженням риторики як науки про мовленнєвий вплив (публічний і міжособистісний). До цього приводять такі основні причини: а) активізація демократичних ідей, коли з’являється необхідність переконувати рівному рівних; б) розширення сфер спілкування й зростання ролі усного мовлення; в) конкуренція та надвиробництво, які викликали розвиток реклами; г) нове ставлення до праці вимагало вміння стимулювати і переконувати словом підпорядкованих людей; д) розвиток наук про спілкування – культури мовлення, стилістики, функціональної граматики; е) зростання інтересу до античності.

В Україні риторична наука активно розвивається з кінця ХХ століття. З’являються переклади зарубіжних авторів, наприклад, роботи Ш. Дюбуа «Загальна риторика» (пер. з фр., 1986), Дейла Карнегі, Наполеона Хілла та інших. Риторику починають вивчати не тільки у вищих навчальних закладах, але й у старших класах школи.

Сучасний етап риторики дістав назву нового, а саму науку часто називають неориторикою, оскільки вона, відродивши найкращі традиції класичного мистецтва красномовства, все ж таки відрізняється від нього. Неориторика прагне не стільки переконати, скільки знайти максимально ефективний алгоритм спілкування, яке має форми діалогу. Крім того, вона вивчає не тільки текст, але й дискурс, тобто атмосферу спілкування, підтекст, що виникає під час проголошення тексту.

Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть короткого демократизму, національного відродження, Просвітництва і занепадала в періоди тоталітарних режимів, які керували силою влади та зброї, а не засобами переконливого слова.

ЗМІСТ РИТОРИКИ, СУТНІСТЬ І КОМПОНЕНТИ ПОНЯТТЯ „РИТОРИЧНА ФОРМУЛА”

РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ

Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

 

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

· соціально-демографічні,

· соціально-психологічні,

· індивідуально-особистісні.

 

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

· визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

· виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

· формування тези (головної думки, власної позиції).

 

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

 

П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

 

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

 

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

 

Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

 

Мистецтво аргументації

Риторика – наука переконань. Уміння переконувати – необхідна умова успішної діяльності фахівця будь-якої сфери. Комунікація переконання – це в першу чергу логіка, логічна аргументація.

Аргументація (лат. аг gum е nt а t іо – доказ) – це процес наведення доказів, пояснень, джерел у системі для обґрунтування певної думки. Вона містить такі елементи доказу: тезу, аргумент, демонстрацію.

Теза (гр. thesis – положення, твердження) – твердження, що потребує доказів. Основна її властивість полягає в тому, що вона виноситься на обговорення і саме аргументи повинні довести її правильність чи помилковість. Теза має бути істинною, чітко й точно сформульованою, вона не має містити логічної суперечності, від неї не слід відступати.

Аргумент (лат. а rgumentum – доказ) – доказ чи комплекс доказів, які обґрунтовують тезу. У ролі аргументів можуть використовуватися логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти, авторитет (власний та іншої людини) тощо.

Аргументи повинні відповідати вимогам:

а) бути істинними;

б) бути достатніми для доведення тези;

в) істинність аргументу не має залежати від положення, що доводиться;

г) аргументи слід підбирати для конкретної аудиторії.

Типи аргументів:

1. Логічні – докази, що спрямовані до розуму: факти, закони, аксіоми, теоретичні обґрунтування, статистичні дані та е моційні – докази, спрямовані до почуттів.

2. «З а» і «проти».

Аргументи «за» переконують аудиторію в тому, що теза, про яку йдеться, правдива, доступна, максимально близька поглядам слухачів, відповідає здоровому глузду.

Аргументи «проти» наводяться проти тієї чи іншої точки зору. Вони повинні, у свою чергу, переконати в тому, що теза не відповідає ознакам, виділеним для аргументів «за».

3. Сильні, слабкі та неістинні, які виокремлюють залежно від сили впливу на слухачів.

Сильні аргументи – докази від факту, які важко заперечити (наукові аксіоми, положення законів та офіційних документів, закони природи; висновки, обґрунтовані експериментально; посилання на авторитети; свідчення очевидців; статистичні дані).

Слабкі аргументи – це аргументи, які мають недостатню переконуючу силу, на які легко знайти заперечення (аргументи від сумніву, від авторитету, від упевненості).

Неістинні аргументи (від загрози, від обіцянки, від осудження) застосовувати взагалі небажано.

4. Прямі та непрямі.

Прямі аргументи – це такі докази, із яких за логічними правилами випливає теза, додаткові побудови при цьому не використовуються.

Непрямі аргументи встановлюють істинність тези тим, що розкривають помилковість антитези (протилежного твердження). Видами непрямих доказів є зіставлення наслідків, які виводяться з антитези, із фактами; демонстрація логічної суперечності, що міститься в антитезі; доказ через виняток.

5. Коректні (такі, що не порушують вимог, які склалися в певній галузі) й некоректні (такі, що порушують ці вимоги). Коректність аргументів визначається принципами ввічливості: максимум такту, великодушності, схвалення, скромності, згоди, симпатії.

Некоректними є такі докази: фактичні помилки, софізми (умовиводи, які обґрунтовують абсурдні твердження), аргументи до аудиторії (апеляція до думок і почуттів слухачів); аргумент до особистості (критика недоліків опонента); аргумент до мас (намагання схвилювати широке коло людей, застосовуючи національні чи расові забобони, груповий егоїзм тощо); аргумент до людини (використання на підтримку своєї точки зору положень, висунутих супротивною стороною); аргумент до марнолюбства (виказування непомірного схвалення опоненту); аргумент до сили (погроза несприятливими наслідками); аргумент до незнання (посилання на необізнаність опонента); аргумент до жалю (збудження в іншої сторони жалю та співчуття).

Оратор повинен ретельно працювати над відбором аргументів (оптимальна їх кількість для доведення тези – три), послуговуючись основними принципами:

а) простоти;

б) звичності;

в) універсальності (нове твердження може бути застосоване щодо багатьох явищ);

г) краси (аргументи мають справити певне естетичне враження).

Демонстрація як логічний зв’язок між аргументом і тезою визначає спосіб аргументації.

Фактори, які ослаблюють ефективність аргументації:

1) суперечності з інформацією, яка сприймалася раніше;

2) багатократне повторення думки;

3) зловживання оратором іншомовними словами;

4) численні мовленнєві помилки;

5) упізнаність джерела інформації.

Загальні правила успішної аргументації:

1. Потрібно бути емоційним, оскільки схвильованість оратора темою добре впливає на слухачів, забезпечує їх увагу. При цьому краще послуговуватися фактами і прикладами, що викликають емоції, а не безпосередньо емоціями.

2 Не зловживати логічним натиском, тому що будь-яке логічне міркування є свого роду мисленнєвим примусом, мисленнєвим насильством над аудиторією.

3. Звертатися до життєво важливих для слухачів проблем і фактів.

4. Відступати від теми. Вченими встановлено: якщо увагу аудиторії дещо відволікати, то переконливість виступу оратора посилюється.

6. Застосовувати парадоксальні аргументи, але попередньо продумавши їх доцільність.

7. Демонструвати деяку зверхність над аудиторією: вживати іншомовні слова, латинські цитати, вислови відомих людей тощо (аргумент до невігластва).

8. Викладати матеріал лаконічно, бо короткі промови краще запам’ятовуються і видаються слухачам більш змістовними.

9. Використовувати гумор, що приваблює слухачів до оратора, знімає напругу та втому.

10. Не забувати про допоміжні матеріали: визначення, порівняння, приклади, посилання на авторитети, статистичні матеріали, унаочнення.

Дотримання цих правил дасть ораторові можливість посилити вплив на аудиторію, забезпечить доступність інформації та її запам’ятовування.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ

Професійна комунікація

Лекція 5. Риторика. Мистецтво презентації.

1. Риторика. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

3. Види і жанри публічного мовлення.

4. Презентація як різновид публічного мовлення.

Рекомендована література

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської. – Львів: Світ, 1994. – 149 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Б. Антоненко-Давидович. – К.: Либідь, 1991. – 256 с.

3. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: [підручник] / Ф. С. Бацевич. – Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.

4. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: [навчальний посібник для студентів філологічних факультетів]. – К.: «Вища школа», 2006. – 311 с.

5. Погиба Л. Г. Українська мова фахового спрямування. Підручник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Л. М. Голіченко. – К.: Кондор, 2011. – C. 136-146.

6. Сагач Г. М. Золотослів: [навч. посіб.] / Г. М. Сагач. – К.: Райдуга, 1993. – 367 с.

7. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: [навч. посібник] / Я. Радевич-Винницький. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – К.: Знання, 2006. – С. 14 – 21, 35 – 41.