Зло — це почуття і усвідомлення людиною своєї здатності робити шкоду.

Слід зазначити, що добро і зло можуть бути двома протилежними властивостями одного й того самого явища. Наприклад, вчення про мікросвіт і його застосування в енергетиці — це добро, а загроза термоядерної війни, яка виникла лише завдяки розвитку фізики мікросвіту, — зло. Тому поняття "добро" розкриває свій зміст у повному обсязі лише через співвідношення з поняттям "зло".

Уявлення про добро і зло упродовж століть змінювалися. Ці зміни спричинені об'єктивним розвитком взаємин між людьми, мінливістю суспільних взаємозв'язків, культури. Тому уявлення про добре і зле можуть бути істотно відмінними у різних народів, а то й протилежними. Наприклад, добре відома проблема пояснення фактів існування зла у світі, що має принципове значення для релігійних віровчень. Адже якщо Бог є кінцевою причиною всього сущого, то, очевидно, він має нести відповідальність і за суспільне зло?

Були вчення, які пояснювали зло існуванням "темного начала". Однак канонічне для християнства вирішення було запропоноване Августином Блаженним (354—430 н. е.). Він

вирішив проблему так: зло пояснив не як щось протилежне добру, а як його брак. Тиша, писав він, є відсутністю шуму, нагота — відсутністю одягу, хвороба— відсутністю здоров'я, а темрява — світла. Зло, отже, поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра, як ослаблення добра. Тим самим він звільнив Бога від відповідальності за існування зла. І хоча подібне звільнення було слабкою втіхою для рядових віруючих, воно все ж надихало оптимізмом, навертало їх до віри в добродійність Бога, закликало людей не ремствувати на зло, а дякувати Богові за те добро, яке він втілив у існуючі реалії.

Отже, добро і зло слід розуміти як об'єктивні визначення певних подій, вчинків, які можуть бути конкретними історичними явищами. При цьому поняття "добро" — найбільш загальний вияв духовного в людині, а "зло" — вияв бездуховного.

Найчастіше бездуховність виявляє себе у вигляді аморальності — руйнування моральних засад суспільства.

Якщо духовність — творча сила формування людської душі, то бездуховність — руйнівна сила людського в людині, що фактично перетворює людину на тварину. Недарма людей, що сіють бездуховність, живуть бездуховно, називають нелюдами. Переконатися в існуванні нелюдів (людей, просякнутих бездуховністю) можна на безлічі фактів. Це війни, зброя, що може знищити все живе на Землі, злочинність, байдужість, зневага, егоїзм та інші різноманітні вияви зла.

Поняття "добра" і "зла" виконують функцію формування почуття особистої відповідальності за власні вчинки. З огляду на те, що поняттям "відповідальність" позначають усвідомлення людиною (людністю) свого обов'язку перед суспільством або іншою людиною, слід визнати, що воно дає змогу виявляти суть і значення певних вчинків, узгоджувати їх із процесами суспільного розвитку.

Без відповідальності існування суспільства стає неможливим, воно деградує й саморуйнується (розпадається). Тому усвідомлення відповідальності відбувається як самоусвідомлення свого зв'язку з певною людністю (товаришем, родиною, народом, нацією, колективом, людством тощо), яке розуміється як умова власного існування. Також існує зворотний зв'язок — певна людність відчуває і усвідомлює свою

відповідальність перед певною особою, інакше ця людність духовно не здатна вимагати від неї відповідальних вчинків. Так чи інакше, люди здатні усвідомлювати своє колективне ставлення до певної особи. Відбувається таке почуття усвідомлення через визнання, що колектив (більшість) бажає певній людині зла чи добра; визнає її за добру чи злу; оцінює її вчинки негативно чи позитивно.

Кожна людина може стояти перед вибором між злом і добром. Можливо, цей вибір вже доводилось робити і вам. Варто замислитись над таким вибором. І все ж... — поспішайте робити добро.

7. Розуміння свідомості. Структура свідомості. Свідоме і несвідоме.

У попередніх розділах вже йшла мова про відображення як загальну властивість матерії, про те, що на різних рівнях організації матерії відображення має специфічний характер. Природничі науки свідчать, що з появою перших живих істот виникає найпростіша форма відображення — подразливість, або загальнобіологічна форма відображення, властива всім живим організмам — від амеби чи інфузорії-туфельки до людини. Це не що інше як реакція — відповідь організму на вплив навколишнього середовища.

Подальший розвиток і ускладнення живих організмів приводять до появи чутливості (наприклад, рослин до сонячного проміння — згадаймо такий "природний радар", як соняшник).

Поява вищих тварин, тобто таких, що мають центральну нервову систему й розвинуті півкулі головного мозку, свідчить вже про виникнення психіки. І врешті-решт, виділення з тваринного світу людини супроводжувалося появою вищої, притаманної лише людині форми відображення зовнішнього світу — свідомості.

Найбільшою таємницею на світі, яку завжди прагнули розгадати найсвітліші уми людства, мабуть є таємниця свідомості. Адже людина думає, вона єдина спроможна оцінювати себе, здатна передавати інформацію, має мову, може прогнозувати свою діяльність, спілкуватися із собі подібними, творити своє соціальне середовище. Але як виникає людська свідомість?

Отже, попри різноманітні спроби дати те чи інше визначення свідомості, необхідно з'ясувати її походження. Безсумнівно, передумовами виникнення свідомості є, по-перше, виникнення життя на Землі; по-друге, еволюція форм відображення живих істот. Цікаві, хоча й спірні дані, з якими можна погоджуватися чи відкидати їх, дає швейцарський зоолог А. Портман. За його шкалою, здібності мислення (а це складова свідомості) у середньому оцінюються: у людини — 214 балів, дельфіна — 195, слона — 150, мавпи — 63, зебри — 42, жирафи — 38, лисиці — 28, бегемота — 18 балів.

Але тварина не усвідомлює ні своїх дій, ні свого місця з-поміж подібних до себе. Тварина не має ні свідомості, ні самосвідомості (ось чому одне з визначень людини зводиться до того, що вона — єдина істота, "яка знає, що вона є").

Проте розуміння походження феномену свідомості ще не дає відповіді на питання про її сутність.

У самому слові "свідомість", якою б мовою воно не звучало, відображається складна й суперечлива структура цього явища. Наприклад, українською мовою "свідомість" означає

— "з відомостями про світ", російською — "зі знаннями" ("сознание"), німецькою — "знання про буття" тощо. Тобто у понятті "свідомість" фіксуються два суттєві моменти: відношення і знання. Людина — свідома істота, бо вона має здатність зі знанням ставитися до світу, до своєї діяльності з його перетворення відповідно до власних потреб.

Але при цьому виникають такі запитання: "Завдяки чому людина має цю здатність? Що породжує цю здатність у людині?". Природознавство, зокрема біологія, передусім учення І. Сеченова, І. Павлова, О. Ухтомського та інших вчених, показують, що біохімічні та інші процеси людського організму пов'язані з образоутворювальною діяльністю людини стосовно самої себе і світу. З цих учень випливає, що основою образного контакту людини зі світом є рефлекторна діяльність, умовні та безумовні рефлекси, наявність у людини другої сигнальної системи. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна, незважаючи на те, що вона зараз піддається сумнівам і запереченням, доводить, що феномен свідомості пов'язаний зі змінами природи людини — починаючи зі зміни її кінцівок і закінчуючи нейрофізіологічними змінами в корі головного мозку.

У філософії та інших галузях науки проблема свідомості має щонайменше чотири аспекти.

Перший аспект — це проблема відношення свідомості до відображуваної дійсності. Свідомість розглядається тут як вторинна щодо матерії. У межах цього аспекту вирішуються найважливіші філософські питання про сутність свідомості, про суб'єктивне та ідеальне, про соціальну природу свідомості людини та її творчої діяльності.

Другий аспект — це проблема виникнення, генези свідомості. Тут свідомість розглядається як результат прогресивного розвитку (еволюції) живих організмів (про що вже йшла мова). Його дослідження відбувається шляхом з'ясування закономірностей становлення соціальної форми психіки, тобто свідомості, під впливом визначальних чинників суспільного буття.

Третій аспект проблеми свідомості полягає у відношенні свідомості й діяльності мозку, тобто це психофізіологічна проблема, найменш розроблена природничими науками. Вона привертає до себе чимдалі більшу увагу нейрофізіологів,

психологів та філософів, адже свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, людського мозку.

Четвертий аспект проблеми пов'язаний з вирішенням питання про активність, про роль свідомості у перетворенні світу. Свідомість розглядається тут як суб'єктивна реальність, якій притаманні активність і відносна самостійність.

Наша свідомість активна, ми сприймаємо, як відомо нам з власного досвіду, не "все підряд" (бо коли бачиш "все", то не бачиш нічого), а те, на чому ми зосереджуємо свою увагу і що хочемо бачити чи чути.

Свідомість вибіркова, адже ми створюємо, помічаємо і зберігаємо образи того, що має для нас значення, що цікаве для нас, що має сенс.

Отже, свідомість завжди перебуває у стані смислової активності й вибірковості. До того ж їй притаманна ще одна суттєва властивість — здатність до так званої іншодії, тобто здатність вибирати, діяти по-іншому, не так, як минулого чи позаминулого разу. Іншими словами, свідомості притаманна свобода: сама людина інколи не знає, що "витворить" її свідомість, яка перебирає варіанти, зупиняється на тому, що сама вважає важливим, кращим, значущим.

Свідомість, таким чином, не є "мертвим" чи "дзеркальним" відображенням світу, вона є властивістю людського мозку, яка проявляється в активному відображенні, прогнозуванні, творчості, організації людиною своєї діяльності з перетворення світу.

Виходячи з цього, можна дати загальне визначення свідомості як здатності головного мозку людини цілеспрямовано відображати світ, перетворювати його в образи і поняття.

Користуючись методом визначення через перелік основних властивостей речей, явищ, доцільно розглянути визначення свідомості за відомим дослідником цього феномену О. Спіркіним: " Свідомість — вища, притаманна лише людині й пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає:

• в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності;

• у попередній уявній побудові дій і передбаченні їхніх результатів;

• у розумному регулюванні й самоконтролі поведінки людини".

Іншими словами, свідомість є суб'єктивною реальністю. Але вона не зводиться до пасивно-споглядального відображення світу, як вважали представники матеріалізму XVII— XVIII ст. (у чому і виявляється обмеженість розуміння ними свідомості). Її не можна зводити й лише до фізіологічного процесу, як це робили представники так званого вульгарного матеріалізму, котрі вважали, що "мозок виділяє думку, як печінка — жовч".

Свідомість може існувати лийіе за наявності високорозви-неного мозку: свідомість дитини формується у зв'язку з розвитком її мозку; старіння пов'язане зі згасанням функції свідомості. Як вважають сучасні природодослідники, мозок формується по-різному, під впливом середовища. Адже де більше речей, там більше й синаптичних контактів між нервовими клітинами. Тобто мозок виявляється різним не тільки залежно від того, коли він побачив світ, а і яким цей світ побачив.

Виходячи з такого розуміння свідомості, її значення як сутнісної риси людини можна відобразити у її функціях:

• пізнавальній — відображення світу у свідомості людини є суспільно-історичним процесом, у якому кожний акт пізнання "накладається" на інформацію минулого досвіду, на вже наявні уявлення про дану річ, явище, хоча й неповні й не зовсім точні;

• конструктивній — як підкреслювалося у визначенні, свідомість є випереджаючим відображенням і цілеспрямованим перетворенням дійсності, в результаті чого людина творчо створює нові речі, яких немає у природному світі;

• регулятивній, яка "вплетена" у взаємодію людини із зовнішнім світом, виступає у двох формах — спонукальних мотивів і виконавчої регуляції суспільного життя, тобто приведення дій людини у відповідність до її потреб.

Особливу роль у житті й діяльності людини відіграє самосвідомість. Якщо свідомість значною мірою є "знанням про іншого", то самосвідомість є "знанням людини про саму себе".

Пробудження самосвідомості виводить людину зі сліпого і безглуздого існування на шлях усвідомленого життя. Самосвідомість (її часто називають рефлексією) виділяє нас із навколишнього середовища. Виникнення самосвідомості означає появу суб'єктивного часу — адже лише для людини існують минуле, сучасне та майбутнє як особливі, внутрішні стани,

 

різні часові виміри. Лише людина здатна поринати у спогади або ж витати у рожевих мріях, відриваючись від швидкоплинного життя. Лише завдяки суб'єктивному часу, який виводить нас за межі сучасного моменту, ми усвідомлюємо історію нашого життя, зберігаємо єдність, цілісність нашої власної особистості, як би вона не змінювалась від дитинства до старості.

Самосвідомість дає людині розуміння своєї індивідуальності, унікальності, неповторності. Існують каміння й дерева, рослини, тварини, які мають психіку, інколи досить розвинуту. Але перші не знають про своє існування. Останні ж не мають самосвідомості: вони знають світ, але не знають себе, нездатні сформулювати чітко внутрішнє ядро, подібне до нашого "Я".

 

Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?"). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки)

зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба хочеш — мусиш").

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб'єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її жіттєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Як синонім свідомості ми часто вживаємо поняття "психічне життя людини". Але зміст їх не тотожний. Поняття "психіка" ширше, ніж поняття "свідомість". Структуру свідомості ми вже з'ясували. Під психічними ж явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини — це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо.

"Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені", — говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь "непрохідною стіною". Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу.

Згадаймо звичну ситуацію — під час розмови ви хочете щось пригадати, але, як не напружуєте пам'ять, вам не вдається цього зробити. Тоді ви говорите: "Хвилинку, почекайте, я пригадаю" і продовжуєте розмову. Раптом, через якийсь час, те, що ви намагалися пригадати, спадає вам на думку. Як це відбулося, ми не знаємо. Свідомість, мабуть, працювала, "намацуючи і шукаючи у пітьмі" відповідь, хоча нам здавалося, що ми були зайняті іншими думками. У зв'язку з цим буде слушним зауваження, що чим більше ми вивчаємо процес мислення, тим більше переконуємось, що цей процес значною мірою пов'язаний з автоматичною, несвідомою роботою мозку. Ідеї та уявлення, які є в нашій свідомості, — це лише ніби каміння, по якому ми хочемо перейти через потік.

Відомий вчений 3. Фрейд, заслуга якого в пізнанні несвідомого і спробі створити вчення про нього надзвичайно велика, слушно порівнював мозок людини з айсбергом, менша частина якого, що здіймається над поверхнею води, — сфера свідомого, а більша частина, що перебуває під водою, — несвідоме (це співвідношення становить 1:10). Тому інформація,

яку сприймає наша свідомість, — це лише вузенький струмок порівняно з тим океаном, який омиває наше буття. За одиницю часу, протягом якої наша свідомість сприймає, наприклад, 1 біт інформації, несвідомо психічний рівень сприймає 10 000 000 таких умовних бітів.

Отже, спробуємо схематично (хоча схема — завжди спрощення) відобразити діяльність людського мозку:

Уже говорилося про те, що усвідомлення — це той рівень, на якому інформація перетворюється на знання, стає чіткою й зрозумілою, доказовою. Саме тут образи чуттєвого сприйняття й уявлення переводяться в логічні конструкції, стають поняттями, судженнями, умовиводами.

Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Це та підводна частина "айсберга", яка є передумовою свідомості й має соціокультурну природу. Саме в ній

міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.

Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов'язане існування непізнаних явищ психіки, яких і на нинішньому етапі розвитку наукових знань досить багато.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний "інкубаційний період" для раптового розв'язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про шо добре відомо з історії науки.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті, несвідомі'',— наголошував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами.

Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав'язливі ідеї, марення, немотивований страх...

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається

у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення тощо.

Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно — результат свідомої зміни. Несвідоме своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної частинки тощо).

Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це "щось" є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

Як уже говорилося, людина може свідомо творити і руйнувати тому, що вона часто-густо не бачить (через існування несвідомого) того, що приносить їй користь чи завдає шкоди.

Узагальнюючи, можна зробити такий висновок.

Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі.

Отже, про свідоме ми можемо говорити тільки у порівнянні з несвідомим і навпаки.