Загальна характеристика проблемного поля  щодо феномену мотивації.

Загальна характеристика проблемного поля  щодо феномену мотивації.

Загальний теоретичний аналіз наукових підходів щодо поняття «мотивація», її характеристик та структурних компонентів.

Активність, поведінка, діяльність. Співвідношення поведінки і діяльності.

Діяльнісний підхід до розуміння природи людської психіки.

Види діяльності та їх характеристики.

Активність, поведінка, діяльність. Співвідношення поведінки і діяльності.

Активність лежить в основі психічного відображення дійсності. Вона притаманна всьому живому. АКТИВНІСТЬ живої істоти проявляється у ПОВЕДІНЦІ. Щодо людей, прийнято говорити і про ПОВЕДІНКУ і про ДІЯЛЬНІСТЬ, остання  породжується потребами, мотивами та вольовими зусиллями людини.

За визначенням ПОВЕДІНКА - це рухова активність живих істот, яку можна спостерігати зовні (у поведінці існують і моменти нерухомості). ПОВЕДІНКА  являє собою цілеспрямовану систему послідовно виконуваних дій, які здійснюють практичний контакт організму з оточуючими умовами, опосередковують відношення живих істот до тих властивостей середовища, від яких залежить збереження і розвиток їх життя, підготовляють задоволення потреб організму, забезпечують досягнення певної мети.  

Під ДІЯЛЬНІСТЮ розуміється активність суб’єкта, спрямована на зміну світу, на виробництво або породження певного об’єктивованого продукту матеріальної або духовної культури.

ДІЯЛЬНІСТЬ – це динамічна система взаємодії суб’єкта з оточуючим світом, у процесі якої активно формуються психічні образи дійсності, реалізуються і розвиваються потреби, цінності і відношення людини, здійснюється цілеспрямоване перетворення предметного оточення.

У вужчому значенні ДІЯЛЬНІСТЬ – це спрямована на певні аспекти оточуючої дійсності (предмети і відношення) організована і соціально-детермінована активність окремого або сукупного (колективного) суб’єкта, що передбачає створення соціально значущого (ідеального або матеріального) продукту і утворює єдину систему дій і операцій, що поетапно розгортаються  в часі із заданою послідовністю.

ДІЯЛЬНІСТЬ – це зовнішня (фізична) і/чи внутрішня (психічна) активність суб’єкта, що регулюється усвідомлюваною метою.

У психології немає єдиного погляду на співвідношення феномену діяльності і поведінки. Розподіл підходів  здійснюється  з двох позицій.

1. ПОВЕДІНКА – більш широке поняття, під яким розуміється наявність різних форм прояву активності (життєдіяльності) тварин і людей. Діяльність тут розглядається як один з окремих проявів, що притаманний лише людині. Тваринам притаманна поведінка, а не діяльність.

2. Вихідне поняття – ДІЯЛЬНІСТЬ. Поведінка в цьому контексті має відношення до міжособистісних стосунків, тобто містить здебільшого, соціальний аспект, тобто – це діяльність, спрямована на інших людей, Поведінка людини співвідноситься з моральними діями особистості і складається з вчинків.

Лекція 2. Мотиваційна сфера особистості в контексті структури діяльності.

Структура діяльності.

Зовнішня структура діяльності.

Внутрішня структура діяльності як структура мотиваційной сфери особистості

Структура діяльності.

У будь-якій діяльності можна виділити складові частини, ланки, етапи.

 1. Постановка цілі (мети). 2. Планування роботи, вибір способу дії. 3. Виконання, реалізація діяльності. 4. Перевірка, оцінка результатів.

Індивідуальна діяльність людини охоплює два виміри: внутрішній і зовнішній. Внутрішня організація діяльності — це її мотиваційна, цільова та інструментальна основи. Зовнішня організація діяльності виявляється у діях,поведінці та операціях.

Лекції С.СЗанюка

Лекція 1. Мотивація і діяльність. Структура, види і властивості мотивів

Поняття „мотивація", „потреба" і „мотив" у психології Види мотивів

Види мотивів.

Питання класифікації мотивів у психологічній літературі розв'язуються по-різному. В.Хенніг, наприклад, виділяє сім груп мотивів:

1.Громадянські мотиви (мотиви обов'язку перед суспільством, прагнення бути корисним суспільству).

2.Пізнавальні мотиви.

3Мотив соціальної ідентифікації з батьками.

4.Мотив соціальної ідентифікації зі значущими особистостями.

5.Мотив, пов'язаний із привабливістю діяльності.

6.Матеріальний мотив.

7.Престижний мотив (прагнення здобути чи підтримати високий соціальний статус).

Класифікацій, схожих на цю, є досить багато. Усіх їх об'єднує відсутність єдиного принципу класифікації. Досить чітко виділяє основу для класифікації Л.Божович. Вона встановила, що діяльність спонукається двома групами мотивів, які мають різне походження і різну психологічну характеристику. Мотиви першої групи пов'язані безпосередньо зі змістом і процесом діяльності (тобто до діяльності спонукає сам процес або зміст діяльності). Часом такі мотиви називають внутрішніми мотивами. Інша група мотивів, коли спонукальні фактори лежать поза діяльністю, називається зовнішніми мотивами. У разі дії зовнішніх мотивів до діяльності спонукають не зміст, не процес діяльності, а фактори, які безпосередньо з нею не пов'язані (наприклад, престиж чи матеріальні чинники).

 Виходячи з цих міркувань, можна подати таку класифікацію мотивів.

I. Внутрішні мотиви. Мотиви, які пов'язані з процесом і змістом діяльності (коли до діяльності спонукає її процес і зміст, а не зовнішні чинники).

ІІ. Зовнішні мотиви.

1. Широкі соціальні мотиви:а) мотив обов'язку і відповідальності перед суспільством, групою, окремими людьми; б) мотиви самовизначення і самовдосконалення;

2. Вузькоособистісні мотиви: а) прагнення отримати схвалення з боку інших людей;

б) прагнення отримати високий соціальний статус (престижна мотивація).

3. Мотиви уникнення неприємностей, котрі можуть виникати у випадку незадоволення вимог, очікувань або потреб інших людей.

Внутрішні мотиви мають місце, коли до діяльності спонукає сам процес цієї діяльності. Наприклад, школяра до вивчення фізики спонукає інтерес до знань, відчуття краси і гармонії всесвіту, процес мислення при аналізі фізичних явищ. Дія інших соціальних і особистісних мотивів може підсилювати рівень мотивації, але основним за наявності внутрішніх мотивів є спонукання змістом і процесом самої діяльності (тобто, вона викликає внутрішній інтерес, людині подобається її виконувати).

До соціальних мотивів деякі психологи відносять також громадянські і моральні мотиви.У разі дії вузькоособистісних мотивів діяльність (наприклад, учіння) сприймається як шлях до особистісного благополуччя, як можливість створити собі відповідні блага, завоювати відповідний статус у суспільстві. При відсутності інтересу до діяльності (внутрішньої мотивації) є прагнення до тих зовнішніх атрибутів, які може принести діяльність (до відмінних оцінок, до диплому, до слави в майбутньому).

Негативна мотивація — це спонукання, які викликаються усвідомленням деяких неприємностей, незручностей, які можуть виникнути у разі невиконання діяльності. Наприклад, школяра до учіння можуть спонукати вимоги і погрози батьків, неприємні переживання, які викликаються негативним ставленням до нього, усвідомлення свого нерівноправного становища і зневаги до нього в колі більш ерудованих однокласників.

Якщо в процесі діяльності ці зовнішні мотиви не будуть підкріплені внутрішніми, (тобто інтересом до змісту і процесу діяльності), то вони не забезпечать максимального ефекту. У разі дії зовнішніх мотивів має привабливість не діяльність сама по собі, а лише те, що пов'язане з нею (наприклад, престиж, слава, матеріальний достаток), а цього часто замало для спонукання до діяльності.

Лекція 3. Теорії мотивації.

1. Погляди на мотивацію фрейдизму і неофрейдизму.

2.  Мотивація у гештальт психології та біхевіоризмі.

3. Загальна теорія мотивації Д.Аткінсона.

4. Формула факторів впливу на мотивацію Ю.Роттера.

5.  Мотиваційна організація діяльності за В.Вруумом.

6.  Ситуаційна доповнюваність мотиваційних теорій.

7. Класифікація потреб за Маслоу,, Мюрреєм.

8. Екзистенційні потреби за Фроммом. Метапортеби за Маслоу.

9.  Невротичні потреби за Хорні.  

10.. Реверсивна теорія Аптера.

11. Двофакторна теорія Герцберга.

12. Теорія мотиваційного менеджменту Мак-Грегора.

13.  Теорія зустрічних потреб МакКлелланда.

14. Теорія неупередженості Адамса.

15. Теорія підкріплення Скіннера.

16. Теорія самоефективності Бандури.

17. Теорія ключового і загального збудження Хебба.

18. Диспозицийна теорія Оллпорта.

19.  Теорія когнітивного дисонансу Фестінгера.

20.  Теорія атрибуції Роттера.

Реверсивна теорія Аптера.

Основне положення теорії мотивації М. Аптера, або теорії реверсивності, полягає в наступному: існує ряд альтернативних систем, що визначають тип взаємодії індивіда із зовнішнім середовищем; в кожен момент часу діє одна з систем.
Особистість постійно змінюється, знаходиться в русі. Тому будь-яка теорія, яка не бере до уваги таку мінливість, створює спрощену модель людської поведінки. Якщо ми хочемо отримати повну і переконливу картину активності людини, ми повинні враховувати зміни, що відбуваються на метамотіваційному рівні. Останнє твердження проводить чітку межу між теорією реверсивності та іншими теоріями мотивації, що грунтуються на ідеї гомеостазу (рівноваги), а також теоріями особистості, що грунтуються на ідеї сталості психологічних характеристик людини.

Відповідно до теорії М. Дж. Аптера, в мотивації існує кілька пар метамотиваційних станів.

1. Пара, яка об'єднує (телічне), або цільове, і паратілсне (партелічне), або метацільове. Тілесне телічне характеризується спрямованістю суб'єкта на досягнення певної мети. Парателіческое орієнтує суб'єкта на сам процес і супутні йому відчуття. У теліческом стані задоволення виникає у відповідь на зниження активації (індивід прагне завершити діяльність, наприклад, при виконанні монотонного завдання), в параелічному, навпаки - при підвищенні активації (індивід намагається продовжити діяльність, наприклад, у випадку гри).

2. Пара «негативізм - конформізм», що відображає оцінку
людиною своїх реакцій на зовнішній тиск (чи діє він відповідно з тиском або на противагу йому).

3. Пара «управління - емпатія», що відображає оцінку людиною своїх взаємовідносин з іншими людьми (надає дію на інших або поступається впливу у випадку керування; симпатизує або викликає симпатію в інших у разі емпатії).
М. Дж. Аптер виділяв три групи факторів, які викликають перемикання з однієї метамотиваційної системи на іншу.

1. Випадкові чинники Під цим маються на увазі події і ситуації, які, будучи відповідним чином проінтерпретовано індивідом, полегшують або викликають реверсії. Наприклад, фізична небезпека може призвести в дію цільову систему (оскільки метацільовий стан у меншій мірі здатен врятувати організм від небезпеки); при цьому такі комунікативні знаки, як похмуре обличчя, можуть викликати перемикання на цільову систему, а посмішка чи доброзичливий погляд - скоріше на метацільову. Такі ситуації, як прийомна в лікарні, зазвичай викликають цільовий стан, а спортивний майданчик - з більшою ймовірністю - метацільовий.

2. Фрустрація. Зміну однієї системи на іншу можуть
викликати різного виду фрустрації (особливо дуже сильні). Наприклад, якщо індивід переконується, що мета, якої він домагався, йому недоступна, то він в якийсь момент може переключитися на метацільовий стан, в якому вільно прокрутить в розумі ситуацію «мета досягнута».

3. Насичення. Маються на увазі фактори, що викликають накопичення внутрішніх передумов до зміни станів завдяки насиченню. Зовні таке перемикання може виглядати як не залежне від ситуації, подій і т. д.

Теорія припускає, що існує внутрішня динаміка зміни станів. У цьому сенсі оборотність (реверсія) мотиваційних станів не відрізняється від зміни процесів сну і неспання: якщо хто-небудь досить довго не спав, він неминуче на якомусь етапі буде спати, незважаючи ні на що, і навпаки. Теорія реверсивності пояснює перемикання внутрішніх станів впливом не тільки зовнішніх факторів. Вважається, що завдяки властивості насичення внутрішній стан може протистояти впливу конкретної ситуації і виявлятися відносно незалежно від неї. Активація цільової або метацільової системи, а також переключення з однієї системи на іншу можливі всупереч зовнішнім обставинам. З теорії також випливає, що реверсія - процес досить мимовільний, він відбувається всякий раз, коли дія сукупності факторів, «вимагає» зміни системи, сильніше, ніж дія сукупності факторів, що перешкоджають цьому.

 

Теорія атрибуції Роттера.

Теория атрибуции (от лат. causa — причина, attribuo — придаю, наделяю) — это теория о том, как люди объясняют поведение других.

Положения:
1) люди, наблюдая поведение другого человека, стремятся выяснить для себя причины этого поведения;
2) ограниченность информации побуждает людей сформулировать вероятные причины поведения другого человека;
3) причины поведения другого человека, которые для себя определяют люди, оказывают влияние на их отношение к этому человеку.

Дж. Роттер: прогноз поведения человека в сложных ситуациях основан на анализе взаимодействия четырех переменных: потенциала поведения, ожидания, ценности подкрепления, психологической ситуации.

Теорія гомеостазу

Теорія потреб К.Гольдштейна

Теорія гомеостазу

Згідно з Камероном, потреба — це стан відхилення від внутрішньої рівноваги, що призводить до напруження і викликає поведінку на відновлення рівноваги.

Гомеостаз (від гр. homoios - подібний, однаковий і statis -стояння, нерухомість) - це здатність за будь-яких обставин підтримувати стабільність внутрішнього середовища, внутрішню рівновагу (наприклад, певну концентрацію деяких речовин чи компонентів). Рівновага ця, однак, унаслідок змін в організмі (обміну речовин) і змін у зовнішньому середовищі (загроза з боку ворогів, коливання температури тощо) часто порушується.

Голод, спрага, потреба в нових враженнях, потреба в емоційному контакті— первинні потреби, задоволення яких важливе для організму. Будь-яке порушення балансу (цукру, води, вражень, інформації та інших необхідних компонентів) призводить до появи відповідної потреби (і спонуки до відновлення рівноваги).

Чим довший час баланс залишається порушеним, тим вищий рівень мотивації і тим сильніше активізується організм. Рівновага ж відновлюється лише після задоволення потреби, а услід за цим зникають спонукання і активація.

Гомеостаз — це підтримання рівноваги, при якій організм не відчуває ніяких потреб. Потреба (і відповідно спонукання до активності) виникає внаслідок відхилення від рівноваги. Гомеостатична поведінка спрямована на ліквідацію напруження шляхом задоволення потреби.

Таким чином, щоб утримувати організм у стані внутрішньої рівноваги (щоб зберегти стабільність внутрішнього середовища), індивід повинен належним чином реагувати на подразники, які порушують рівновагу.

Коли відсутня н організмі звична концентрація цепних речовин (наприклад, алкоголю в організмі алкоголіка), то це спонукає його до відновлення звичного рівня алкоголю (до відновлення внутрішньої рівноваги), тобто до вживання спиртного. Після того як алкоголік вжив певну кількість спиртного внутрішня рівновага відновлюється (тобто забезпечується звична концентрація алкоголю в організмі). Вночі завдяки функціонуванню певних фізіологічних механізмів алкоголь виводиться з організму. Внаслідок цього знову порушується внутрішня рівновага (звична концентрація алкоголю в організмі); знову виникає сильний потяг, який спрямований на відновлення звичного балансу. Коли досягається певний рівень насичення спиртним, то потреба задовольняється і „діяльність алкоголіка" припиняється

В психології проти теорії гомеостазу виступив Олпорт, який вказав, що їй „не вдалося зрозуміти природу істинного потягу, характерною особливістю якого є протидія рівновазі: напруження не зменшується, а підтримується". Розрядка (зменшення) напруження не єдиний спонукальний чинник активності людини. Адже часто індивідуум прагне не до зменшення напруження, не до внутрішньої рівноваги і спокою, а, навпаки, до пошуку нового збудження.

Теорія потреб К.Гольдштейна

На особливу увагу заслуговує концепція К.Гольдштейна, який, спираючись на матеріали вивчення мозкової патології, навів підтвердження того, що прагнення до гомеостазу (тобто внутрішньої рівноваги) не є характеристикою нормального організму, а ознакою патології. Лише при захворюваннях організм прагне будь-що уникнути напруження.

Організм, згідно з теорією Гольдштейна, має постійний середній стан напруження і до цього стану прагне повернутися, як тільки настає відхилення внаслідок дії зовнішніх чи внутрішніх факторів. Таким чином, варто говорити не про розрядку (зменшення) напруження в процесі задоволення потреб, а про його вирівнювання. Вирівнювання напруження є метою дії кожної нормальної, здорової особистості. Розвиток (інтелектуальний, духовний), накопичення життєвого досвіду —це не що інше, як прагнення до збалансування напруження. Потреба, згідно з цією теорією, це стан нестачі, який проявляється у відхиленні напруження від середнього рівня. Цю нестачу особистість прагне ліквідувати.

Рис. 1. Ієрархічна піраміда потреб

Оригінальну модель А. Маслоу доповнено рівнем когнітивних і естетичних потреб

 

А. Маслоу — один із представників гуманістичної психології. Гуманістична психологія, прагнучи звільнитися від обмеженості біхевіористичного і психоаналітичного підходів, ставить у центр вивчення особистості питання ціннісних орієнтацій і сенсу життя. Цей напрям визнає особистість як цілісну унікальну систему, котра являє собою відкриту можливість самоактуалізації. Біхевіоризм і фрейдизм акцентували увагу на залежності особистості від її минулого, тоді як головне в ній, згідно з положеннями гуманістичної психології, - орієнтація на майбутнє, спрямованість до вільної реалізації своїх можливостей, особливо творчих.

Класифікація потреб А. Маслоу суттєво відрізняється від інших класифікацій. По-перше, Маслоу розмежовує не окремі потреби, а цілі їх групи. По-друге, ці групи впорядковані у ціннісній ієрархії відповідно їх ролі в розвитку особистості. Таким чином, існує ієрархія різних потреб - від найпримітивніших до найбільш витончених потреб вищих рівнів.

Фізіологічні потреби (їсти, пити, спати і т. п.), без задоволення яких ніщо інше не можливе, завжди виступають на перший план і лежать в основі ієрархії потреб. Далі, над фізіологічними, знаходиться потреба в безпеці (фізіологічній і психологічній), її задоволення створює можливість для розвитку потреби в емоційних контактах (потреби у доброму ставленні, в єднанні, в належності до деякої групи, потреби в коханні). Коли задоволені потреби трьох нижчих рівнів, то актуалізується потреба у самоповазі (у схваленні, визнанні, компетентності, досягненнях). Задоволення цієї потреби сприяє актуалізації когнітивних (пізнавальних) і естетичних потреб (прагнення відмовитись від рутини, випробувати щось нове). Лише коли задоволені всі інші потреби, виникає потреба у самореалізації (самоактуалізації).

Самоактуалізація — прагнення людини якомога повніше виявити, розвинути і реалізувати свої можливості, прагнення особистості бути тим, ким вона може бути. Згідно з А.Маслоу, якщо індивід не займається тим, до чого він схильний, то виникає незадоволення, неспокій, тривога. Щоб бути у згоді з самим собою, музикант повинен створювати музику, художник - малювати, поет — писати вірші. Людина зобов'язана виконати свою місію, використовуючи всі свої можливості і здібності.

За Маслоу, потреба в самоактуалізації виникає лише у здорових людей, у невротиків— ні. Невротики позбавлені цієї потреби, і, власне, невроз виникає саме у тих людей, у яких немає з певних причин цієї потреби. Іншими словами, людина повинна реалізувати те, що в ній закладено. Якщо людина цього не робить, якщо умови життя заважають цій реалізації, то можливий внутрішній конфлікт, який здатний викликати невроз. Власне, незадоволеність самореалізацією і породжує неврози. Навіть якщо всі інші потреби задовольняються, крім потреби в самоактуалізації (коли індивід не займається тим, до чого він схильний, тим, у чому він вбачає своє покликання), то людина відчуває неспокій, тривогу, незадоволення, тобто з'являються невротичні симптоми.

Основна ідея класифікації А.Маслоу — принцип відносного пріоритету актуалізації потреб, згідно з яким перш ніж активізуються (і почнуть визначати поведінку) потреби більш високих рівнів, повинні бути задоволені потреби нижчих рівнів. Адже очевидно, що смертельно голодна людина не прагне „чим-небудь зайнятися" і ще менше вона прагне зайнятися такою діяльністю, в якій можливо було б проявити свою компетентність і самореалізуватися. Думки і дії голодної людини спрямовані насамперед на пошуки їжі. Самоактуалізація (за А.Маслоу) може стати мотивом поведінки лише тоді, коли задоволені всі інші потреби. У разі конфлікту між потребами різних ієрархічних рівнів перемагає потреба нижчого рівня.

Але відносний пріоритет (перевага) тимчасово незадоволених потреб нижчого рівня не обов'язково повинен переривати і блокувати самоактуалізацію. Самоактуалізація може стати відносно незалежною від задоволення потреб нижчих ієрархічних рівнів (тобто потреба в самоактуалізації може виникати і тоді, коли тимчасово не задоволені потреби нижчих рівнів).

З точки зору вікової психології дана ієрархія потреб відповідає послідовності їх прояву в процесі розвитку дитини. Для немовлят на першому місці стоїть задоволення фізіологічних потреб. Далі в процесі індивідуального розвитку для дітей дошкільного віку актуальною стає безпека, потім — соціальні контакти і самоповага. Лише в підлітковому віці набувають значення деякі аспекти самоактуалізації, які в кращому разі можуть бути реалізовані у більш пізньому віці.

У своїх дослідженнях Маслоу спирався на біографічний матеріал видатних людей, яким, на думку вченого, притаманні такі риси як орієнтація на реальність, спонтанність, ділова спрямованість, незалежність, оптимізм, творча установка.

Відмінності між вищими і нижчими потребами.

А. Маслоу наводить такі відмінності між потребами вищих і нижчих рівнів.

1. Вищі потреби виникають пізніше.

2. Чим вищий рівень потреби, тим менш вона важлива для виживання, тим далі може відкладатися її задоволення і тим легше від неї на деякий час звільнитися.

3. Функціонування на вищих щаблях розвитку (на високому рівні потреб) означає більш високу біологічну ефективність (менше хвороб, чудовий сон, апетит і т. п.)

4. Вищі потреби суб'єктивно сприймаються як менш важливі.

5. Задоволення потреб вищих рівнів частіше має своїм результатом здійснення бажань і розвиток особистості, частіше приносить щастя, радість і збагачує внутрішній світ.

Витіснення

Витіснення — найбільш універсальний засіб уникнення внутрішнього конфлікту, мета якого — усунення зі свідомості соціальне небажаних прагнень, потягів, бажань. Однак витіснені і подавлені потяги дають про себе знати в невротичних і психосоматичних симптомах (наприклад, у фобіях і страхах).

Витіснення вважається найбільш примітивним і малоефективним механізмом психологічного захисту, оскільки, по-перше, витіснене все-таки проривається у свідомість, і по-друге, нерозв'язаний конфлікт проявляється у високому рівні тривожності і почутті дискомфорту.

Витіснення спрацьовує, згідно із З.Фрейдом, у випадку виникнення якогось бажання, котре стоїть у протиріччі з іншими бажаннями індивідуума і є несумісним з етичними й естетичними поглядами особистості. Внаслідок конфлікту і внутрішньої боротьби, уявлення (носій несумісного бажання) витісняється, усувається зі свідомості і забувається. „Несумісність відповідного уявлення з Я хворого була мотивом витіснення: етичні й інші вимоги індивідума були силами, які витісняють. Прийняття несумісного бажання (або, що те ж саме, продовження конфлікту), викликало б значне незадоволення" (З. Фрейд, 1989). Це незадоволення усувалося витісненням.

Яка ж доля витіснених прагнень і бажань? На перший погляд здається, що, усунувши зі свідомості і пам'яті небажані ідеї, ми позбавимось від незадоволення. Але, як писав З. Фрейд, „у несвідомому витіснене бажання продовжує існувати і чекає лише нагоди активізуватися і послати від себе у свідомість спотвореного, статного невпізнаним, замісника." Це уявлення-симптом, яке заміщує витіснену думку, позбавлене атак з боку Я. „В симптомі поруч з ознаками спотворення є залишок деякої схожості з витісненою ідеєю." (З. Фрейд, 1989).

Витіснення характеризує інфантильність, незрілість особистості; найчастіше воно буває у дітей та істеричних невротиків. Якщо витіснене потрапляє у свідомість (що передбачає подолання значного опору), тоді психічний конфлікт, котрого хотів уникнути хворий, отримає під керівництвом лікаря кращий вихід, аніж з допомогою захисного механізму. Усвідомивши витіснений елемент, індивід отримує можливість свідомо оволодіти несумісними бажаннями.

Що ж заважає усвідомити витісненні бажання і думки? На думку З.Фрейда, у невротика в процесі лікування діють дві сили, спрямовані одна проти іншої: з одного боку — його свідоме прагнення згадати забуте, з другого — опір, який заважає витісненому і його похідним повернутися у свідомість. Таке прагнення не допустити у свідомість витіснених неусвідомлених бажань і думок під час психоаналітичних сеансів виявляється в опорі психоаналітику (критика на адресу лікаря, відмова повідомляти те, що спадає на думку). „Якщо опір дорівнює нулю або дуже незначний, то забуте без перекручення і спотворення потрапляє у свідомість. Коли ж опір значний, то витіснене спотворюється тим сильніше, чим сильніший опір (який спрямований проти усвідомлення витісненого). Чим сильніше спотворення під впливом опору, тим менше схожості між думкою-замісником витісненого і самим витісненим "(З.Фрейд, 1989).

Реактивні утворення

Ego (Я) може вживати заходів безпеки проти усвідомлення небажаних імпульсів і бажань за допомогою формування протилежних реакцій (реактивних утворень). Реактивні утворення — це заміна Ego небажаних тенденцій на прямо протилежні.

Наприклад, перебільшена любов дитини до матері або до батька може бути перетворенням соціальне небажаного почуття ненависті до неї (нього). Дитина, яка була агресивною до матері, розвиває до неї виняткову ніжність і турбується про її безпеку: ревнощі й агресія трансформуються в безкорисливість і турботу про інших. "Створюючи нав'язливі ритуали і вживаючи запобіжних заходів, дитина захищає матір від будь-якого спалаху своїх агресивних імпульсів" (А. Фрейд, 1993).

Хлопчик, якому дуже подобається дівчинка, раптом відчуває і проявляє ненависть і агресію до неї. Певні соціальні і внутрішньоособистісні заборони на прояв деяких почуттів (наприклад, симпатії чи любові) приводять до формування протилежних тенденцій - реактивних утворень: симпатія перетворюється на антипатію, кохання - на ненависть тощо.

Регресія

Регресія (лат. regressio, від regredior - повертаюся) — це механізм психологічного захисту, який полягає у використанні в екстремальних ситуаціях шаблонів поведінки, котрі сформувалися значно раніше і колись приносили задоволення чи полегшення. Як приклад регресії можна навести смоктання пальців, плач, дитячий лепет в екстремальних ситуаціях у дорослих; інший приклад: надмірна сентиментальність, коли доросла людина віддає перевагу романтичному коханню і ігнорує сексуальні стосунки.

Кожен з нас є і дорослим, і дитиною, тобто нам притаманні дитячі форми поведінки та мислення, дитячі методи вирішення внутрішніх конфліктів. За певних обставин, коли особистість не спроможна впоратися з вимогами реальності або Над-Я, цей дитячий рольовий стереотип вводиться в дію (актуалізується).

Регресія — це повернення на одну з попередніх стадій розвитку, до більш примітивних форм поведінки і мислення, повернення до шаблону, який сформувався в дитинстві.

Цей механізм починає діяти тоді, коли Ego не в змозі прийняти реальність такою, якою вона є, або коли особистість не спроможна справитися з вимогами Super- Ego.

З.Фрейд розумів регресію досить вузько й однобічно. На його думку, за допомогою регресії, шляхом повернення до попередніх фаз сексуального життя, котрі свого часу приносили задоволення, індивід прагне уникнути внутрішнього конфлікту.

Регресія, як і реактивні утворення, характерна для інфантильної, незрілої, як правило, невротичної особистості.

Раціоналізація

Суб'єкт, який виявився неспроможним вирішити проблему, часто пояснює це зовнішніми обставинами, недоброзичливим ставленням інших людей, а не власним безсиллям і відсутністю здібностей чи сумління. А коли не може досягти взаємності у стосунках з іншими людьми, то наділяє їх негативними рисами, знаходить чимало недоліків у них. Таке пояснення (раціоналізація) допомагає тимчасово уникнути зниження самооцінки і сприяє захисту образу "Я".

Раціоналізація — це псевдораціональне (псевдорозумне) пояснення людиною власних прагнень, мотивів дій, вчинків, що в дійсності викликані причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги.

Самоствердження, захист власного "Я" — основний мотив актуалізації цього механізму психологічного захисту особистості. Найбільш яскраві феномени раціоналізації отримали назву "зелений (кислий) виноград" і „солодкий лимон". Феномен „кислий (зелений) виноград" (відомий із байки Крилова „Лисиця і виноград") — це своєрідне знецінення недосяжного об'єкта. Якщо неможливо досягнути бажаної мети або заволодіти жаданим предметом, людина знецінює їх. Тобто, коли суб'єкт не може отримати жаданий предмет (як лисиця не могла дістати виноград), то наділяє його негативними рисами.

А захист типу „солодкий лимон" має на меті не стільки знецінення недосяжного об'єкта, скільки перебільшення цінності наявного в даний момент (за відомим принципом -„краще синиця в руці, ніж журавель в небі").

Раціоналізація — це пояснення людиною власних намірів і прагнень з метою самовиправдання і самоствердження. Істинні мотиви при цьому не усвідомлюються або не розуміються, оскільки усвідомлення їх (якщо вони є соціальне небажаними) призвело б до втрати самоповаги.

Вражає те, що коли б людину не запитали, чому вона вчинила саме так, а не інакше, її мотиви, як правило (на думку людини), виявляються зразковими. Внаслідок дії цього механізму психологічного захисту людина рідко визнає свої наміри аморальними.

Раціоналізація актуалізується тоді, коли людина боїться усвідомити ситуацію і прагне приховати від себе той факт, що в своїх діях вона керувалася мотивами, які знаходяться в конфлікті з її власними моральними стандартами. Мотив, який лежить в основі раціоналізації, полягає не в тому, щоб розкрити справжні наміри, а в тому, щоб пояснити поведінку і в той же час захистити образ „Я". Ось чому раціоналізацію вважають псевдораціональним (псевдорозумним) поясненням. Раціоналізація — це пояснення власних дій і мотивів таким чином, щоб вони були узгоджені з Над -Я і відповідали бажаному Я-образу.

Сублімація

Сублімація (від лат. sublimo - підіймаю, підношу) -- один із механізмів психологічного захисту особистості, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом перетворення інстинктивних форм психіки (та інстинктивної енергії) в соціально бажані для людини і суспільства форми діяльності. Іншими словами, сублімація — це переключення імпульсів, які соціальне небажані м даній ситуації (агресивності, сексуальної енергії) на інші, в соціальне бажані для індивіда і суспільства форми активності. Наприклад, агресивність може сублімуватися в спортивних іграх, еротизм - у дружбі, в творчості тощо. Агресивна енергія, трансформуючись, здатна сублімуватися (розрядитися) в спорті (бокс, боротьба), в суворих методах виховання (як у занадто вимогливих батьків і вчителів). Тобто, коли безпосередньо розрядка інстинктивних (агресивних, сексуальних) потягів неможлива, знаходиться діяльність, у якій ці імпульси можуть розрядитися.

Згідно з З.Фрейдом, сублімація — це психологічний захист шляхом десексуалізації імпульсів і перетворення їх у соціальне бажані форми активності.

На думку З.Фрейда, сублімація - один із найдосконаліших механізмів психологічного захисту, завдяки якому енергія дитячих та інстинктивних бажань і потягів спрямовується на інші, вищі, вже несексуальні цілі. Саме компоненти сексуального потягу відрізняються здатністю до сублімації, тобто заміщення своєї сексуальної мети іншою, більш віддаленною і більш цінною у соціальному відношенні (З.Фрейд, 1989).

З.Фрейд пояснював творчість особистості через сублімацію. Переключення енергії лібідо на процес творчості, жарти тощо, які миттєво викликають розрядку напруження в формі, дозволеній суспільством, — одна із найважливіших особливостей сублімації.

Ідентифікація

Коли хлопчик відчуває себе слабким і безпорадним, він "хоче бути таким, як тато", тобто ідентифікується, ототожнюється з батьком. Коли підліток відчуває себе схвильованим, він намагається бути таким же врівноваженим і сильним, як кіногерой (він ідентифікується з кіногероєм).

Ідентифікація (від лат. identicus - тотожний і facio - роблю) -це процес неусвідомлюваного ототожнення себе з іншим суб'єктом, групою, взірцем, ідеалом.

Згідно з Фрейдом, за допомогою ідентифікації маленькі діти засвоюють моделі поведінки значущих для них людей, формують Над-Я, приймають чоловічу або жіночу роль.

Ідентифікація — це неусвідомлюване перенесення на себе почуттів, рис, особливостей, які притаманні іншій людині або живій істоті.

З. Фрейд стверджував, що ідентифікація — це захист від об'єкта (який викликає страх) шляхом уподібнення до нього. Так, хлопчик несвідомо наслідує батька і цим прагне заслужити його любов і повагу. Шляхом довільної ідентифікації з агресором суб'єкт може позбавитися страху.

Завдяки ідентифікації, згідно з Фрейдом, досягається також символічне володіння бажаним, але недосяжним об'єктом (як це має місце в едіповому комплексі, коли хлопчик ідентифікується з батьком, що сприяє розвитку нормальної сексуальності індивіда).

У широкому значенні ідентифікація— це неусвідомлюване прагнення наслідувати взірець, ідеал, що дає змогу перемогти власну слабкість і почуття неповноцінності. Людина за допомогою цього механізму психологічного захисту позбавляється почуття меншовартості і відчуженості.

Вважається, що може бути ідентифікація з будь-яким об'єктом — іншою людиною, твариною, предметом, ідеєю, організацією, соціальним інститутом (з партією, наприклад).

Ідентифікація приводить до підвищення енергетичного потенціалу індивіда за рахунок символічного "запозичення" енергії в інших людей. Ідентифікуючись з кіногероєм, підліток набуває сміливості; ототожнюючись з батьком, малюк прагне бути чи відчуває себе таким же сильним і могутнім, "як тато".

Проекція

Проекція (від лат. projectio - викидання вперед) — це приписування власних витіснених переживань, потреб, рис іншим людям.