Умови та обставини зародження та становлення української козаччини.

Цілком зрозуміло, що це цікаве питання має значну історіографічну базу, як у польській так і в українській та російській науці.

В 1857році два історики - польський Михайло Грабовський і українськийП.Куліш, в однім виданні («Записки о Южной Руси»,т.2), надрукували кожен по статті на одну тему - про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII ст. Пояснення були неоднакові.

Так, Грабовський підносив заслуги поляків в справі колонізації українських земель, що несли культуру і цивілізацію в умовах відсутності панського гніту, завдяки чому й було дозволено існування козачини. Але суворі способи приборкання козаків з сторони жовнірів приводили до зіткнення.

П.Куліш на це відповідав, що причиною боротьби були шляхетські погляди на народ якна «бидло», а з цим народ маючи високе почуття людської гідності не міг змиритися. Зустрілись у боротьбі дві народності: польська - аристократична, українська -демократична, що не могли співіснувати.

М. Максимович вражав, ще релігійні утиски - в основі боротьби.

Погляди М.Костомарова, Антоновича в багатьох місцях співпадали з поглядами Куліша першого етапу, відносно головних принципів взаємин з польського боку - аристократичних, українського - демократичних. Звідси мовляв неминучий антагонізм.

Польська історіографія (60-70-ті роки 19 ст.) в цілому ставилась до козаччини негативно.

Автор «Історії Росії» С.Соловйов дивиться на козаків як на елемент антидержавний. Вважав, що козак тікав у степ не з політичних міркувань, лише шукаючи особистої свободи. Хотів жити за чужий кошт, їх вплив на суспільство негативний. Навіть коли вони боронили державу від татар, їх користь сумнівна, бо вони самі потім грабували сусідів і йшли провокувати їх на нові наскоки в Україну.

М.Грушевський у 7 томі «Історія України – Руси» /1904/ дав аналіз всім поглядам, особливо тим, що вважали козаччину за органічне явище українського життя, а також розвинув ці погляди, підкріпивши їх джерельним матеріалом. Грушевський зазначав, що козаччина за суттю є старе історичне явище, що викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом.

Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися лише в 16 ст., і остаточно приймає певні форми, лише на порозі 16-17 ст. Ці погляди в основному зараз загально прийняті.

Тепер зробимо невеликий історичний екскурс, щоб на його фоні краще з’ясувати обстановку, яга передувала появі козаччини.

Блискуча держава Київська Русь припинила своє існування у 40-х роках 13 ст. Це сталась в наслідок монголо-татарської навали. Київська держава прийняла на себенайпотужніший удар монголо-татарських загарбників і врятувала від загибелі європейську цивілізацію.

Героїчні традиції Києва продовжувало Галицько-Волинське князівство - єдина держава, що не втратила незалежності, і мужньо боронилась від татар. Це князівство з’явилось зусиллям Ярослава Осмомисла, Романа Великого та короля Данила Романовича і стало одним з центрів формування української народності. У 1263 р. князь Данило Галицький прийняв від папи римського Інокентія IV королівський титул. На жаль постійні навали татаро-монгол, польських, угорських та литовських військ послабили Галицько-Волинське князівство, яке у 1340 р. розпалось на дві частини. Волинь перейшла під владу великого князя литовського Люборта, а Галичина завойована польським королем Казимиром ІІІ у 1349 року.

Домінуючою силою 14-15 ст. була Литва, її східні кордони доходили до Калуги і Ржева у 15 ст., південні сягали Чорного моря (гирлами Дніпра, Дністра), західні - Польщі, північні - із Псковським князівством і Тевтонським орденом. У Литві дуже сильні слов'янські впливи, бо культурно Русь вище Литви. Це підтверджує приказка того часу: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". У 1410 р. під Грюнвальдом (зелений ліс) - лит., жельгеріс, об’єднанні литовсько-білорусько-українсько-чегаські війська розбили тевтонський орден. У 1430 р. після смерті Вітовта, Литва все більше підпадає в залежність від Польщі. Союз між Литвою і Польщею укладений у 1385 р. у Кребську для протидії німецькій агресії, набирає нерівноправного характеру щодо Литви. А після Люблінської унії 1569 року і утворення єдиної Польсько-Литовської держави - Речі Посполитої, а також Брестської церковної унії 1596 року - Литва втрачає всі свої державні права, а Україна опиняється під колоніальним гнітом Польщі, надзвичайно жорстоким і сильним.

Так у своїх мемуарах франц. інженер Гійом Левасер де Боплан згадує: "Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину, пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям. Вони в гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найважливіші з них подаються на Запоріжжя..

0б'єднанні турецько-татарські загони  здійснюють напади вглиб України руйнуючи міста і села, забираючи в неволю тисячі людей, для работоргівлі. В ці роки було спалено навіть Київ.

Таким чином було, дві основні причини утворення козацтва - це у тиски з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі селян і міську бідноту.Другою причиною була турецько-татарська агресія, яка у середньовіччі являла смертельну небезпеку для  слов'янських та ряду інших народів.

Незважаючи на небезпеку з півдня, українські люди вирушали сюди, бо тут були землі вільні та привабливі. Польський письменник, того часу, писав: «...можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що, обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував на Україні той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо, небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а грунт родючий».

Хто ж були ці люди, яких звали козаками? Слово козак має безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій мовах. Так у словнику половецької мови у 1303 р., що склав італійський мандрівник, слово козак означає поняття "варти", "сторожі". У татарських пам’ятках, знаходимо багато звісток про татарських козаків (тобто мова іде про легкоозброєних кінних вояків, які виконували вартову службу в Кафі та в інших містах).

У 1492 р. – перші письмові звістки про українських козаків в листі кримського хана до великого князя литовського, скарга на сваволю козаків в усті Дніпра. Отже, переймаючи від татарських воїнів способи їхньої майстерності - наші козаки перейняли від них і саме ім’я. Через деякий час чутка про татарських козаків зникає, тоді як про українських знають всі. Козаки називались "запорізькими", бо головні їхні центри знаходились звичайно нижче Дніпровських порогів.