Методи продукування матеріалу

Вільне асоціювання

Вільні асоціації в класичному психоаналізі це превалюючий спосіб повідомлення матеріалу клієнтом. Прохання розслабитися, уникати будь якої м’язевої напруги та відкиути когнітивне оцінювання того, що приходить на думку, а просто озвучувати всі, навіть не закінчені, думки, які з’являються є початком будь якої психоаналітичної процедури.

Метод вільних асоціацій може бути використаний і в інших формах психотерапії.

2.2. Реакція переносу. Перенос є носієм життєво важливої інформації про минуле пацієнта. Повторення переносу приносить в аналіз матеріал, який би за інших обставин залишився поза полем зору аналізу. Якщо перенос певним чином опрацьований, він призводить до додаткових спогадів, які пов’язані з тими почуттями, стосунками і фантазіями, які пацієнт проявляє до аналітика і які є очевидно недоречними в психоаналітичній ситуації. Коли ці спогади відновлені і проаналізовані, повторне виникнення подібних стереотипних ситуацій припиняється як на сеансах аналізу так і в житті.

Існує «позитивний перенос», який відноситься до різних форм пристрасного сексуального бажання, а також до реакцій симпатії, кохання та поваги до аналітика.

Назва «негативний перенос» застосовується до різних виявів агресії в формі гніву, антипатії, ненависті чи зверхності по відношенню до психоаналітика.

Необхідно зрозуміти, що всі реакції переносу по суті амбівалентні. Пацієнт має розвивати і зберігати відносно послідовний набір «позитивних» і «негативних» реакцій переносу і, разом з тим, адекватно функціонувати в психотерапевтичній ситуації і в житті. Але для цього пацієнт має володіти з одного боку достатньою долею сміливості регресувати в інфантильні переживання, а з іншого –легко повернутися до реальності. В іншому випадку має місце так званий «невроз переносу», тобто аналіз і аналітик стають центром емоційного життя пацієнта.

Класична психоаналітична техніка спрямована на те, щоб при виникненні реакції переносу спровокувати і забезпечити максимальний розвиток неврозу переносу. Відносна анонімність аналітика і правило «аналітик-дзеркало» має за мету зберегти «не оскверненим» поле для неврозу переносу. Невроз переносу, не думку представників класичного психоаналізу, може бути розрішений тільки за допомогою аналізу.

Невроз переносу один з найважливіших запорук успіху психоаналізу,а з іншого боку- одна з головних причин терапевтичної невдачі.

Прихильники короткотривалих версій психоаналізу аналізують перенос лише вибірково і частково. Деякі аналізують лише негативний перенос, і то тільки тоді, коли він загрожує перервати лікування. Інші аналізують перенос лише настільки, щоби пацієнт був у стані працювати в терапевтичній ситуації.

В інших психотерапевтичних аналітично спрямованих формах реакції переносу не аналізуються, їм потурають і ними маніпулюють. Терапевт присвоює собі якусь із ролей фігури з минулого (реальну чи фантастичну) і потурає якимсь інфантильним побажанням пацієнта. Терапевт може діяти як люблячий, заохочуючий батько, як караючий мораліст і пацієнт може почувати полегшення. Але прихильники класичного психоаналізу небезпідставно зауважують, що ефект від подібних «пігулок переносу» короткочасний і триває рівно стільки, поки ідеалізований перенос на психотерапевті не підривається. Реалії життя рано чи пізно розвіюють ілюзії. Подібне розгортання ситуації небезпечне депресивними станами та розчаруванням у психотерапії взагалі.

Спротив.

Термін «спротив» застосовують до всіх внутрішніх сил пацієнта, котрі знаходяться в опозиції до процедур і процесів психоаналітичної роботи. В тій чи іншій мірі він присутній від початку і до кінця лікування.

Спротив є повторенням всіх захисних операцій, котрі пацієнт використовував у своєму повсякденному житті. Хоча деяка частина спротивів може бути усвідомленою, основна їх частина залишається підсвідомою.

В класичному психоаналізі спротив є важливою інформацією. Він вказує на зону проблеми. Його аналізують, розкривають і інтерпретують його причини, мету та історію.

Класичний психоаналіз характеризується досконалим і систематичним аналізом спротиву. Два підходи, які найбільше відхиляються від класичної психоаналітичної школи власне за роботою зі спротивами очолювані Мелані Кляйн і Францом Алєксандером. Прихильники і послідовник М. Кляйн практично ігнорують спротив. Прихильники Александера навпаки надмірно намагаються його здолати без аналізу того, що він скриває. Як зазначають прихильники класичної школи, у школі Алєксандера пацієнт не вчиться розуміти свій спротив, немає нагороди за інсайт і усвідомлення, немає спроби змінити структуру Его. Всемогутній аналітик вирішує з яким спротивмо пацієнт буде мати справу і якого необхідно постійно уникати. Це може бути ефективною симптомотехнічною процедурою, але це не психоаналіз.

Інші форми психотерапії намагаються уникнути чи подолати спротив шляхом навіювання, використання наркотиків, холотропного дихання або експлуатуючи стосунки переносу. В підтримуючій терапії терапевт намагається посилити спротив. Це може бути також корисним для пацієнтів, які мають небезпеку перейти в психотичний стан.

Розрізняють наступні клінічні вияви спротиву:

· Неорганізованість ─ пацієнт запізнюється, забуває про сеанси, забуває по оплату або забуває гроші, пропускає сеанси; пацієнт мовчить; пацієнт не відчуває себе здатним пояснити чи взагалі не в змозі розповідати;

· ознакою спротиву може бути афект, якщо він не відповідний змісту чи ситуації; коли його ідеація і емоції не знаходяться у відповідності, самі емоції виглядають награно;

· поза пацієнта також може бути показником спротиву якщо вона ригідна, задеревеніла, закрита та інші пози, коли вони не змінюються протягом тривалого часу а також коли є протиріччя між вербальними та невербальними повідомленнями, або коли пацієнт підчас сеансу спускає одну ногу з кушетки, виказуючи підсвідоме бажання утікати;

· позіхання, уникання погляду аналітика чи коли по закінченню сеансу клієнт виходить, не поглянувши на аналітика;

· фіксація у часі: в переважні більшості, коли пацієнт розповідає вільно,в його вербальній продукції будуть коливання між минулим і майбутнім, коли пацієнт розповідає послідовно і не відволікаючись про минуле,не вставляючи нічого із сьогодення – працює якийсь спротив;

· дрібниці чи зовнішні події: пацієнт розповідає про зовнішні, неважливі, незначні деталі без розробки, заглиблення чи афекту; вербалізація, яка може бути багатослівною не призводить до нових спогадів; зовнішня ситуація не призводить до особистої;

· уникнення тем; коли пацієнт розповідає певний сюжет, що в процесі свого розвитку передбачає певну тему, але ця тема чомусь не озвучується, чи сюжет, досягаючи її переривається, переходячи до іншої теми необхідно фіксувати спротив цій конкретній темі.

· ригідність: повторюваний порядок дій чи висловлювань, який пацієнт виконує без змін під час сеансів; звичка приходити на сеанс раніше може вказувати на страх запізнитися, типова «туалетна тривожність»; стереотипний початок сеансів;

· мова уникання: стерильна офіційна мова або медичний опис, відсторонений, безбарвний опис власних почуттів (н.: «я почував неприязні почуття», замість «мене втрафило»), часто повторювані мовні кліше – все це вказує на те, що пацієнт уникає яскравих образів зі своєї пам’яті (аналітику теж необхідно використовувати особистісно забарвлену живу образну мову);

· відсутність сновидінь, хоча раніше, зазвичай, щось снилось, забування сновидінь або інша крайність – наповнення сеансу величезною кількістю сновидінь;

· пацієнту набридло: скука захист від фантазій;

· у пацієнта є секрет: щось про що він не може говорити з аналітиком, або це не його. А чийсь секрет і етичних міркувань він його не розкриє.

· дії ззовні: пацієнт розповідає про матеріал аналітичного сеансу поза сеансом, з кимось крім аналітика; пацієнт переміщує реакцію переносу на ще когось, крім аналітика, пацієнт спеціально вивчає психоаналітичну літературу, консультується з іншими психоаналітиками, тощо;

· часті веселі сеанси: припіднятий настрій може скривати щось протилежної природи; втеча в здоров’я, передчасна втрата симптомів без усвідомлення –скороминущі явища;

· пацієнт не змінюється не дивлячись не те, що процедура проходить без відхилень;

· неявний спротив, який важко з чимось пов’язати, але думка про який постійно переслідує аналітика.

Існує багато способів класифікації спротивів. Найважливіша відмінність полягає в диференціації Его-синтонічних спротивів від спротивів, чужих Его. Якщо пацієнт почуває, що спротив чужий йому, він з готовністю працює над ним. Якщо ж пацієнт відчуває, що спротив є синтонічним (пов’язаним з його Я), він буде його применшувати, заперечувати його існування, применшувати його важливість чи раціоналізувати його.

Одним з найважливіших кроків при аналізі спротивів є перетворення його на спротив, чужий Его. Як тільки цього вдасться досягнути, пацієнт формує робочий альянс з аналітиком і починає працювати над аналізом спротиву.