Правда – це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід пам'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеа­лами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

 Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда – це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний – рух від правди до істини.

 

Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину приводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда – ніби "жива" істина, а істина – "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини рухається. Згідно з правдою людина живе, істину – захищає.

 Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.

 Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо – це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, – це кривда.

Усе це окреслюється поняттям "хиба".

 Хиба – це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

 Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні – історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямованого пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворенням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеженість) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи інших хибних думок.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних причин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

 Під час навчання ви якраз і намагалися подолати хибні уявлення та рухались до істини.

Здатність людини керуватися ідеями, які визнані в суспільстві важливими, вміння підпорядковувати матеріальні інтереси суспільним і особистим ідеалам, як правило, не обо­в'язково реалізується нею кожної миті. Окрема людина іноді може діяти під впливом неусвідомлених психічних актів своєї душі. Прикладом можуть слугувати стани жаху та переляку, невгамовний голод чи спрага, відчуття болю і страждання, відчуття холоду та спекоти, дія у несвідомому стані тощо.

Оскільки вчинки, зумовлені неусвідомленим, можуть мати катастрофічні наслідки для суспільства, завжди усвідомлювалася проблема виявлення та стимулювання духовноспрямованої діяльності як протилежного бездуховному. Духовність постійно підкреслює важливість усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеалами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями.

 Вчинки людей, що визначені духовним, як правило, називають доброчинними. Людину, здатну до доброчинності, називають доброчесною, тобто такою, що завжди дотримується загальновизнаних моральних норм поведінки. У свою чергу, людину, котра порушує суспільні норми, називають злочинною.

Оскільки в суспільстві кожен індивід є представником певної верстви населення (групи, народу, людності), тлумачення чеснот особистості може бути різним. Так, наприклад, поняття доброчинності з позицій раба має одне значення, а з позицій рабовласника – інше. Відмінність у розумінні сенсу цього поняття може мати принципово протилежний, суперечливий характер. Те, що вважається доброчинним з погляду рабовласника, вважається злочинним з погляду раба. Аналогічне спостерігається при порівнюванні доброчинного представниками двох ворогуючих народів, які перебувають між собою у стані війни. Хоча історія засвідчує, що така суперечність має тимчасовий характер, не можна заперечити, що стосовно певного періоду взаємозаперечні тлумачення доброчинного існують та визначають поведінку окремих людей чи груп.

Мінливість тимчасових тлумачень доброчинності свідчить, що існує об'єктивна, далеко не тимчасова підстава для визначення здатності індивіда керуватися загальними духовними нормами поведінки. Усвідомлення того, що окрема людина не може існувати незалежно від суспільства, не може мати сенсу свого життя, якщо вона не впливає на суспільні події, керуючись своїми ідеалами та уявленнями про його майбутнє, дане особистості у вигляді прихильності.