Технолого-економічний коледж білоцерківського національного аграрного університету

ТЕХНОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

 

 

 ЛЮДИНА І СВІТ

 

 

                                

                                                      

                                                                                                         

 

 

 

БІЛА ЦЕРКВА

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………5

Розділ І. ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

Тема 1. Феномен людини та основні тлумачення її походження ………………… 6

Тема 2. Повнота та щастя людського життя ………………………………………. 10

Тема 3. Роль природно-історичного середовища і спадковості у формуванні та розвитку людини ………………………………………………………………….... 11

Тема 4. Природні, соціокультурні та духовні виміри людського життя ……….. 15

Індивід. Індивідуальність. Особа. Особистість …………………………................. 17

Тема 5.Сутність людини та сенс людського життя ………………………………. 18

Життєва позиція та спосіб життя людини ………………………………………… 21

Тема 6. Ціннісні виміри людського життя. Смерть і безсмертя ………………... 22

Тема 7. Поняття творчості, свободи і відповідальності …………………………... 26

Тема 8. Повнота життя і щастя ……………………………………………………… 29

Запитання для самоконтролю………………………………………………………..31

Розділ ІІ. СВІТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ІСНУВАННЯ

Тема 9. Поняття світу ………………………………………………………………… 31

Тема 10. Людина і Космос, Всесвіт і Земля ………………………………………... 32

Тема 11. Поняття матеріального та ідеального …………………………………… 35

Тема 12. Рух як загальний спосіб існування світу ……………………………….. 39

Тема 13. Простір і час ………………………………………………………………… 45

Тема 14. Проблема єдності світу …………………………………………………….. 49

Запитання для самоконтролю……………………………………………………….50

Розділ ІІІ. ДУХОВНІСТЬ ЛЮДИНИ.

Тема 15. Поняття "дух", "душа", "духовність". Співвідношення духовного і  тілесного …………………………………………………………………………… 52

Тема 16. Почуття, інтелект, воля. Ідеали в житті людини ………………………. 58

Тема 17. Честь, совість, гідність людини. Інтелігентність і порядність ……….. 61

Тема 18. Правда, хиба, істина – їх єдність та відмінність між ними. Прихильність як прояв духовності…………………………………………………63

Тема 19. Віра, надія, любов як духовно-практичні виміри людини …………… 67

Тема 20. Прекрасне і потворне ……………………………………………………… 70

Тема 21. Добро і зло в суспільно – історичному процесі ………………………… 72

Запитання для самоконтролю………………………………………………………74

Розділ І V. СВІДОМІСТЬ ПІЗНАННЯ.

Тема 22. Розуміння свідомості ……………………………………………………….. 75

Тема 23. Структура свідомості. Свідоме і несвідоме ……………………………… 78

Тема 24. Свідомість і праця. Спілкування і мова …………………………………. 81

Тема 25. Суспільний характер свідомості ………………………………………….. 85

Тема 26. Що таке пізнання?.......................................................................................... 87

Тема 27. Розуміння істини. Істина та її критерії …………………………………... 91

Тема 28. Розуміння методу пізнання та закону ………………………………….... 93

Запитання для самоконтролю……………………………………………………….96

Розділ V. ЛЮДИНА І ПРИРОДА.

Тема 29. Що таке природа?.......................................................................................... 97

Тема 30.  Історичний розвиток уявлень про природу ………………………….... 99

Тема 31. Розуміння біосфери та ноосфери ………………………………………… 101

Тема 32. Природа як сукупність об'єктивних умов існування людства ……… 104

Тема 33. Природа як об'єкт знання і пізнання …………………………………… 108

Тема 34. Виживання людини і людства — нагальна проблема сучасності …... 111

Запитання для самоконтролю………………………………………………………113

Розділ V І. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.

Тема 35. Поняття "суспільство","суспільне", "соціальне", "соціум". Суспільство як самоорганізована система …………………………………… 114

Тема 36. Соціальна структура, її основні елементи …………………………….. 119

Тема 37. Сім'я в соціальній структурі суспільства ……………………………... 124

Тема 38. Поняття етносу. Рід, плем'я, народність, нація ……………………….. 127

Тема 39. Роль ментальності в життєдіяльності суспільства …………………… 131

Тема 40. Особливості історичного розвитку українського етносу та нації …... 133

Тема 41.  Прогрес і періодизація суспільного розвитку ………………………… 136

Запитання для самоконтролю………………………………………………………139

Розділ V ІІ. ПОЛІТИЧНІ ЗАСАДИ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ.

Тема 42. Поняття політики. Політика і влада ……………………………………. 140

Тема 43.  Політична система ………………………………………………………... 146

Тема 44.  Політична демократія ……………………………………………………. 149

Тема 45. Особливості правової, соціально-справедливої держави та громадянського суспільства …………………………………………………... 151

Тема 46. Громадські рухи й організації. Політичні партії і влада ……………... 156

Тема 47. Політика й ідеологія ………………………………………………………. 160

Тема 48. Політична еліта і народ …………………………………………………... 161

Запитання для самоконтролю………………………………………………………162

Розділ V ІІІ. ЛЮДИНА І КУЛЬТУРА.

Тема 49. Поняття культури …………………………………………………………. 163

Тема 50. Матеріальна та духовна культура ………………………………………. 169

Тема 51. Культура і цивілізація ……………………………………………………. 171

Тема 52. Історичність культури. Спадкоємність, традиції і новаторство культури ………………………………………………………………………………. 173

Тема 53.  Національне та загальнолюдське в культурі. Багатоманітність і взаємодія культур ………………………………………………………………. 175

Тема 54. Культура особистості ……………………………………………………... 178

Тема 55. Культура, гуманізм, прогрес …………………………………………….. 181

Запитання для самоконтролю………………………………………………………183

ВСТУП

Важливість курсу «Людина і світ» зумовлюється змістом стратегічних завдань, які покликана вирішувати загальна освіта, готуючи особистість до життя у суспільстві. Даний курс має допомогти студентам якомога краще збагнути природу суспільства і держави, в якій вони живуть, розкрити можливості й передумови для реалізації ними своїх прагнень та інтересів у суспільному житті.

Знання студентів про людину і світ як специфічну цілісність мають бути засвоєні на високому науковому рівні, тому в структурі курсі зінтегровані знання цілісного циклу суспільних наук: соціології, політології, правознавства, етики, економічної теорії, соціальної психології, культурології, соціальної екології, філософії.

Мета курсуполягає у: формуванні у молодих громадян України поваги до прав людини, здатності реалізувати свої права і свободи, поважаючи при цьому права і свободи інших громадян, а також діяти у відповідності до власних переконань і цінностей на принципах плюралізму і демократії.

Виходячи з мети, завданнями курсу є набуття студентами узагальнених знань про процеси та явища суспільного буття, про філософські, культурні, політико-правові та соціально-економічні основи життя демократичного суспільства. Вивчення курсу сприятиме соціалізації студентської молоді та активному включенню її в суспільне життя, виховуватиме в студентів такі громадянські риси як правова відповідальність, толерантність, ініціативність, громадянська активність, національна самосвідомість.

 Побудова курсу «Людина і світ» базується крім загально дидактичних принципів на принципах демократичності, зв’язку з практичною діяльністю, з орієнтованістю на позитивні соціальні дії та плюралізм.

Опорний конспект створений з метою підвищення ефективності самостійної роботи студентів, підвищення рівня мотивації навчання, підвищити якість візуальної інформації та ефективність управління навчанням.

Тема 9. Поняття світу

У разі здійснення спроби знайти просту та усім давно відому відповідь на запитання, що таке світ, ми зі здивуванням виявляємо, що це досить складна проблема. Кожна пересічна людина визначає себе за допомогою поняття "світ", проте здебільшого не завжди усвідомлює смисл та значення цього поняття.

У повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо словосполучення: "увесь білий світ", "на чому тільки той світ стоїть", "неблизький (далекий) світ", "цей світ", "той світ", "світ неба", "перевернутий світ", "символічний світ" та ін. І хоча зміст наведених виразів може бути відмінним у різних випадках, люди розуміють, про що йдеться, це розуміння всього сущого як незалежного від людини, в якому розгортається людське життя. Вирази "той світ", "цей світ", "символічний світ" виявляють, що мова може йти про різні світи при обов'язковій наявності там людини.

 Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина – світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ – це все суще, що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття "світ" насамперед використовується через протиставлення "людина в світі — світ у людині". Людина завжди пе­ребуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" – довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

 Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття "світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття "світ".

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ – це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто самореалізується.

 Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення – будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

 

Тема 13. Простір і час.

Розглядаючи навколишній світ як свою протилежність, ви цілком природно намагаєтеся визначити своє особливе місце і період перебування. Таке визначення здійснюється за допомогою використання понять "простір" і "час".

 Поняттям "простір" визначають співіснування і відокремленість речей одна від одної, їхню протяжність, порядок розташування однієї стосовно іншої. Поняттям "час" характеризують послідовність існування явищ, що змінюють одне одного, відокремленість різних етапів, тривалість, темп, ритм процесів. Визначаючи ці поняття як форми відображення реальних властивостей об'єктивної дійсності, треба пам'ятати, що вони сформувалися на основі суспільно-історичної практики та пізнання і змінюють свій зміст відповідно до змін у способах людського буття.

 На відміну від історично попередніх уявлень простір розглядається не як "вмістилище", в якому знаходяться ті чи інші речі. Зазначене уявлення було поширеним до XVIII ст. Позитивним в ототожненні простору з порожнечею (вмістилищем) є можливість ефективного використання такого розуміння для здійснення різноманітних вимірювань. Сьогодні вважається, що поняттям простір визначається реально існуюче співвідношення між речами в процесі їхнього буття у світі. Оскільки цим поняттям користується саме людина, простір зображує речі, предмети, явища стосовно людини, вказуючи на взаємозалежність речей між собою, на залежність людини від їхнього взаєморозташування, на залежність речей від людини.

 Визначення простору лише як поняття не знімає проблеми доведення об'єктивності простору, тобто того, що він є неуявною формою існування матеріальних речей. За таке доведення слугує реально існуюча взаємозалежність різних речей від їхнього взаєморозташування. Наприклад, якщо між Землею і Сонцем розташовується Місяць (сонячне затемнення), тоді промені Сонця потрапляють до Землі у значно меншій кількості. Отже, простір – це не тільки поняття, а й форма існування взаємозв'язків між матеріальними об'єктами, яка поняттям "простір" відображається. У разі ототожнення простору з порожнечею ми маємо лише абстрактне поняття, що не відображає форми існування світу.

Практичне визначення простору здійснюється за допомогою процедури вимірювання. Наприклад, вимірювання простору як певної довжини відбувається через порівнювання речей. Так, якщо стопа ноги може вміститися десять разів між двома деревами, тоді цілком слушно кажуть: "Відстань між деревами дорівнює десяти стопам".

Загальновідомо, що простір має ряд властивостей. До них належить тривимірність, яка полягає в тому, що предмети та явища мають висоту, ширину і глибину. Тобто фіксовані за допомогою поняття "простір" речі можуть мати об'ємний характер існування. Сучасна наука пропонує нові просторові виміри, на зразок "n-вимірності", з якими людина практично не стикається у межах Землі. Різними дослідженнями було доведено, що взаємозв'язки між речами, які мають властивості "n-вимірності", дійсно існують. Однак виявити просторові багатовимірності як властивості реальних об'єктів за умови дотримання принципу ототожнення простору з порожнечею неможливо.

 Суттєвою особливістю простору можна визнати наявність структурної організованості світу. Реальний світ складається з предметів, явищ, які займають певне місце один стосовно одного. Уявлення про безмежність простору дає підстави людині вести розмову про нескінченність світу як структурно організованого існування. Тому поняття "просторова безмежність" не треба ототожнювати з уявленням про протяжність. Вживаючи поняття "безмежність", слід пам'ятати, що: а) вона існує в обмеженому Всесвіті (безмежність обмежена); б) обмеженість Всесвіту відносна, оскільки це лише частка, що на сьогодні виявилася людині, у якій людина постійно виявляє себе, змінюючи світ.

Уявлення про простір як про властивість речей і явищ бути взаємопов'язаними між собою дає змогу говорити про існування принципово різних просторів залежно від якісних особливостей цих речей і явищ. На основі такого розуміння застосовують поняття "механічний простір", "фізичний простір", "хімічний простір", "біологічний простір", "соціальний простір". Іноді навіть виділяють економічний, життєвий, літературний, художній, правовий, моральний та інші простори.

Поряд із простором завжди розглядається час, бо вони разом є умовою існування головної властивості світу – бути у безперервному русі. Розвиток, незворотність, перехід речей з одного стану в інший – основні ознаки часу.

Поняття час, так само як і "простір", є формою відображення існуючих об'єктивно взаємодій та взаємозв'язків у світі. Тільки вони відображають різні зв'язки. Якщо просторові зв'язки між речами визначаються відношеннями однієї речі до другої через третю, то часові зв'язки – відношенням послідовності змін однієї речі до послідовності змін другої через зміни третьої.

Аналогічно, як і з поняттям "простір", адекватне вживання поняття "час" потребує вирішення проблеми вирізнення часу як форми існування світу та часу як форми відображення світу (поняття).

 Цілком слушний поширений вислів: "Час – загальна форма існування світу". Він вказує, що світ існує у формі послідовних змін, які взаємопов'язано відбуваються одна після іншої. Наприклад, людина не може стати старою, якщо перед цим вона не була народженою та юною. Аналогічно: глиняну вазу створюють з глини, а не глину з вази.

 Поняття "абсолютний час", яким позначали, що час може існувати сам по собі, на сьогодні поступилося місцем розумінню часу як властивості світу, що перебуває у процесі безперервних змін. Згідно з таким розумінням час – це поняття про властивість перебігу змін бути у взаємозв'язку певного слідування.

Фундаментальне значення поняття "час" полягає в тому, що без нього ніяке впорядковане міркування неможливе. Так, натуральний ряд цілих чисел складається у послідовності: 1, 2, З...п. Будь-яке міркування (уявлення) спирається на певне слідування, тобто час. Однак не тільки міркування має властивість бути послідовним, повсякденна практика, як відомо кожному, також здійснюється у вигляді послідовних дій.

 Практичне визначення часу також здійснюється за допомогою процедури вимірювання. Наприклад, вимірювання часу як певного періоду відбувається через порівняння процесів. Так, якщо відстань між двома населеними пунктами турист починає долати одночасно з появою Сонця на горизонті, а завершує одночасно з його заходом, тоді цілком слушно кажуть: "Турист пройшов світловий день". Для зручності здебільшого користуються окремими стандартними процесами та явищами, які називають еталонами виміру – хвилина, година, доба, тиждень, місяць, рік та ін. Особливість еталонів виміру часу порівняно з вимірами простору полягає в тому, що як еталони для порівняння процесів обираються завершені зміни, які мають циклічну форму (початок і кінець). Тому, рахуючи хвилини за допомогою механічного годинника, ми визначаємо, скільки разів стрілка поверталася до одного й того самого місця. Наведені приклади застосування поняття "час" через практичне його визначення дають змогу побачити, що часові зв'язки між процесами визначаються відношенням одного процесу до другого через третій. Роль цього третього виконує певний еталон виміру, за допомогою якого ми виявляємо об'єктивно існуючі зв'язки у світі.

Взаємопов'язаність різних процесів може виявляти себе якісно відмінною у різних сферах буття світу. Тому може йтися про особливості астрономічного, фізичного, хімічного, біологічного і соціального часу.

Просторово-часові особливості існування соціального світу мають ряд властивостей, не притаманних фізичним, хімічним та іншим процесам.

Так, свою особливість має соціальний простір. За допомогою даного поняття позначають сферу існування суспільного буття і час життєдіяльності людства. Соціальний простір має притаманні будь-якому простору властивості: протяжність, упорядкованість, структурність, вимірність.

 Свою особливість має також соціальний час, що являє собою форму існування суспільного буття. Він має властивості, які характеризують суспільство як якісно особливе утворення. Серед них виділяють тривалість, послідовність, ритмічність, темпоральність, відносну зворотність суспільно-історичних подій, фактів, процесів. Сутність соціального часу виявляється у діяльності людини, спрямованій на освоєння природи і суспільства.

Розгляд простору і часу дає підстави зробити такі висновки. По-перше, простір і час – це загальні форми існування світу, адже вони характеризують те, що властиве будь-якому існуванню у світі, включаючи і саму людину. По-друге, існування цих понять забезпечує здатність людини осмислено та впорядковано відображати зміни, що відбуваються у світі незалежно від свідомості та органів чуття. По-третє, поняття "простір" і "час" взаємопов'язані між собою, вони є засобом, за допомогою якого людина відображає різноманітні властивості руху, змін взагалі, що відбуваються у світі. Без використання цих понять у людини неможливе ставлення до минулого та майбутнього.

 

Тема 26. Що таке пізнання?

Людська діяльність різноманітна, різноспрямована, визначається передусім метою, цілями, задля яких вона сама реалізується.

Одним із найбільш характерних шляхів діяльнісного способу нашої самореалізації є пізнання. З-поміж багатьох визначень пізнання спробуємо вибрати найбільш прийнятне.

 Пізнання – це процес особливої взаємодії між суб'єктом (людиною) і об'єктом (певною частиною світу), основним результатом якого є знання. Пізнання – це відображення об'єктивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого – знання.

Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається філософська дисципліна гносеологія (від грецького гносіс – знання та логос – вчення), тобто теорія пізнання. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.

Гносеологія досліджує також і те, як людина впадає у заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його. Ще одне її суттєве питання – яке практичне, життєве значення має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Адже знання сутності, тобто внутрішніх, суттєвих властивостей і зв'язків речей, закономірностей їхнього існування і розвитку дає змогу людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, освоюючи наявні й створюючи нові.

 Знати, таким чином, означає – в широкому розумінні слова – володіти і вміти. Знання – це зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю. Відомо, що елементарні "знання" притаманні й високорозвиненим тваринам, для яких вони є реалізацією їхньої поведінки. Людське ж знання – соціальне за своєю природою, існує в різних формах: донаукових, життєвих, художніх, наукових, позанаукових на різних рівнях освоєння дійсності – як емпіричне чи теоретичне.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до самого світу, тобто те чи інше вирішення найважливішого питання філософії – чи можуть наші свідомість, мислення, відчуття, уявлення правильно відображати дійсність?

 Упродовж кількох тисячоліть розвитку філософії в ній щодо цього сформувалися такі позиції:

• оптимістична, тобто визнання принципової пізнаванності світу (хоча в ньому завжди було, є й буде пізнане і непізнане з переважанням останнього);

• скептична – коли принципова пізнаванність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знанням про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р. Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить, вона – прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку;

• агностична (від грецького «гносіс» – знання), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу. Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і межі можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці. Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так:

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) – це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття – цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява – процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія – уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються.

 До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:

• поняття – думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

• судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження – це взаємозв'язок понять;

• умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

 Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків.

 Схема має свої переваги й недоліки: переваги – у наочності, недоліки – у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є:

• об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне;

• пізнаванність: людина є частиною природи, вона здатна адекватно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, не існує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу;

• відображення, про що вже йшлося, є першою умовою і поясненням пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини;

• визначальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю;

• творча активність суб'єкта в пізнанні: освоєння людиною світу охоплює не лише відображальну діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і про себе, а й різноманітні форми творчості, діяльність, спрямовану на ідеальне конструювання та проектування нових реальностей "іншої природи", "світу культури".

 Дотримуючись зазначених принципів, ідучи "сходинками" чуттєвого та раціонального пізнання, ми отримуємо в підсумку знання емпіричні (досвідні) та теоретичні.

На емпіричному рівні ставиться завдання отримати необхідні практичні дані про окремі властивості й відношення речей, явищ світу, відповідно впорядкувати, систематизувати та описати їх. Для теоретичного рівня характерні поглиблений аналіз емпіричних даних, проникнення в сутність явищ, що вивчаються, пізнання причинно-наслідкових зв'язків, внутрішніх тенденцій розвитку, відкриття законів.

На завершення цієї теми можна навести думку відомого англійського мислителя Ф. Бекона, який порівнював емпірика з працелюбною мурашкою, котра невтомно збирає та складає на купу факти, беручи їх "усі підряд", але не в змозі встановити закономірні зв'язки речей, явищ, процесів, та з працелюбною бджолою, яка збирає нектар з різних квітів, переробляє його і створює солодкий мед. Саме останню він образно вважав тим, що має наслідувати справжній філософ, учений і загалом кожна мисляча людина.

 Будь-яка пізнавальна активність, як ми спробували встановити, в кінцевому підсумку спрямована на задоволення матеріальних та духовних потреб людей і пов'язана, прямо чи опосередковано, з доцільною практичною діяльністю. Тому процес пізнання є не чим іншим, як взаємодією суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання.

Особливості цього процесу розкриваються через відповіді на низку запитань, які в історії світоглядної культури отримали назву проблеми пізнання. Серед цих проблем особливим є питання про те, хто і що пізнає, а також те, які взаємовідносини між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається, тобто проблема суб'єкта і об'єкта пізнання.

Під суб'єктом, пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні – людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Але людина має різний рівень розвитку й історично, й у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що доти, поки досвід людства не був достатньо багатим, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною). У стародавньому суспільстві пізнання, по суті, завершувалося знаннями, які ми називаємо міфотворчістю, тобто знання мало переважно не пояснювальний, не прогнозуючий, а констатуючий, вказівний характер. Основною причиною цього був суб'єкт пізнання, зокрема брак досвіду людини і людства, яке перебувало на світанку свого земного існування.

У міру розвитку людини, людства конкретний споглядальний буденний характер діяльності суб'єкта поступово переростає в процес переважання в пізнанні пояснення (це ми бачимо в релігійному світогляді), а потім підноситься до рівня системи знань, у яких відбувалось і міфологічне констатування фактів, і релігійне пояснення, і утворення нової сфери функціонування знання – визнання сили людського пізнання, вибір оптимальних шляхів пізнання і перетворення дійсності. Це вже є досягнення суб'єктом рівня наукового освоєння дійсності.

Таким чином, суб'єкт (від латинського «суб'єктус» – той, що є основою) – поняття, яке виникло ще в античній філософії, але лише з XVII ст. почало вживатися в сучасному розумінні як протилежне об'єкту. Воно означає людину, якій протистоїть, протиставляється об'єкт і яка спрямовує на цей об'єкт своє пізнання або дію, – в цьому розумінні людина і виступає як "суб'єкт пізнання", "суб'єкт дії" тощо.

Проте активність пізнавального процесу вимірюється не тільки тим, хто є суб'єктом пізнання, а й існуванням об'єкта пізнання, особливо взаємозв'язком між суб'єктом і об'єктом. При цьому під об'єктом (від латинського об'єктум – предмет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Але тут знову виникає проблема.

Річ у тому, що людина намагається пізнати все у світі. І це є її природним прагненням. Однак природною є і міра можливостей людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати, адже "пізнаючи все" можна не "пізнати нічого". З одного боку, людина обмежує це свідомо, а з іншого – це обмеження існує природно, об'єктивно. Тому можна сказати, що в принципі, з точки зору перспективи, об'єктом пізнання може виступати весь світ як все суще, що є в людині й поза нею. Однак реально об'єктом пізнання стає лише те, з чим безпосередньо, завдяки органам чуття та мисленню, має справу людина. Або ж коли посередником стають різні технічні засоби, технології, форми та методи наукового пізнання.

І нарешті, ще одна теза: суб'єкт і об'єкт пізнання перебувають в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні – сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єк­та немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнавати. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взає­модіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини.

 

Тема 29. Що таке природа?