Вінницький національний аграрний університет

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

Факультет МЕНЕДЖМЕНТУ        Кафедра організації

                                                                                агробізнесу

Конспект лекцій

з дисципліни “Підприємництво в аграрних формуваннях. Агробізнес ”

для студентів 5 курсу та магістрів

для спеціальності 7.090101 „Агрономія”

факультету агрономічного

 

 

 

ВІННИЦЯ 2011

 

 

Конспект лекцій з дисципліни “Підприємництво в аграрних формуваннях. Агробізнес”, для спеціальності 7.090101 „Агрономія”, напряму підготовки „Агрономія”

Укладач: к.с-г.н., доцент. Амонс С.Е., кількість сторінок  95.

 

Лекція 1. ОБ’ЄДНАННЯ підприємств як СУБ’ЄКТ господарювання

 

1. Характеристика та види об’єднань.

2. Правові основи функціонування підприємства. Закон України “Про підприємства в Україні”. Статут підприємства і колективний договір.

 

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі  (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~ прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім'я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

 

1. Характеристика та види об’єднань.

 

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об’єднуватися у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Закон “Про підприємства в Україні” надає підприємствам право об’єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи підприємств визначаються в теорії господарського права як господарські об’єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об’єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об’єднання – це один з видів суб’єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об’єднання, є його членами або його учасниками Закону “Про підприємства в Україні”.

Як суб’єкт права об’єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи-об’єднання на основі певних матеріальних інтересів. Це об’єднання виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності членів об’єднання, централізація управлінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основа об’єднання визначаються засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та функції об’єднання.

Договір укладають між собою підприємства – засновники об’єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об’єднання – це його економічна ознака.

По-друге, об’єднання як суб’єкт господарського права має майно, юридично відособлене від майна членів об’єднання. Майном об’єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об’єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об’єднанням в результаті господарської діяльності; в) майно створених об’єднанням підприємств.

Майно такого суб’єкта є колективною власністю. Ма   йно членів об’єднан­ня не входить до складу майна об’єднання. З урахуванням цього розмежову­ється відповідальність об’єднання і його членів як суб’єктів права; об’єднання не відповідає за зобов’язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов’язаннями об’єднання і один одного. Після припинення діяльності об’єднання майном, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми членами. Цю ознаку об’єднан­ня можна вважати економіко-юридичною ознакою.

Третьою ознакою об’єднання є централізація в руках об’єднання як суб’єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака.

Четвертою ознакою об’єднання є особлива право суб’єктивність. Її особливість обумовлена організаційною структурою об’єднання. Членами об’єднання можуть бути лише підприємства – юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає права юридичної особи і діє на підставі Закону “Про підприємства в Україні”. Цим об’єднання відрізняються від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об’єднання залишаються самостійними суб’єктами господарського права. Разом з тим об’єднання підприємств також є самостійним суб’єктом права.

Види об’єднань – це їх класифікація за певними матеріальними та юридичними критеріями з урахуванням законодавчих визначень.

Матеріальним критерієм класифікації об’єднань на види закон визначає мету, або інакше, основу їх створення та діяльності.

Юридичним критерієм класифікації об’єднань на види закон визначає правовий режим членства учасників в об’єднаннях. Відповідно до цього критерію розрізняють:

- договірні

Договірним згідно із ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” є:

- асоціації та корпорації.

- статутні об’єднання.

Статутними закон визначає концерни і консорціуми.

Договірні і статутні об’єднання класифікуються також залежно від їхньої організаційно-правової форми: державні, недержавні, змішані.

Серед договірних об’єднань помітне місце займають корпорації – найпоширеніший вид об’єднань державних підприємств.

Корпорація як договірне об’єднання може створюватися підприємства будь-яких форм власності на основі поєднання їхніх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об’єднання.

Іншим видом договірного об’єднання визначено асоціацію. Це договірне об’єднання, яке створюється учасниками з метою координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій стосовно, наприклад, номенклатури продукції, освоєння ринків збуту, визначення цін тощо. Асоціації не дозволяється втручання у виробничу та комерційну діяльність підприємств.

Договірні об’єднання відрізняються від статутних правовим режимом створення і функціонування. Засновниками цих об’єднань можуть бути підприємства всіх форм власності. Створюються вони на добровільних засадах. Засновники для створення договірного об’єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір, у якому визначають усі необхідні умови діяльності об’єднання. Юридичною основою створення договірного об’єднання є волевиявлення сторін договору.

Основним у правовому становищі договірних об’єднань, що відрізняє їх від статутних, вважається принцип добровільного членства.

 По-перше, підприємства добровільно входять до цих об’єднань як їх засновники або члени.

 По-друге, підприємства-члени на свій розсуд можуть вийти зі складу діючого договірного об’єднання.

Право самостійного виходу з об’єднання не поширюється на чотири категорії суб’єктів права, що входять до складу об’єднання. Самостійні підприємства, що ввійшли до складу об’єднання до 1 квітня 1991 р. і з участю трудового колективу. Право підприємств на вихід з об’єднань окремих видів обмежується також декретами Кабінету Міністрів України, згідно з якими створено відповідні об’єднання. Це стосується підприємств, які функціонують у спільному для групи підприємств технологічному процесі.

До таких об’єднань відносять галузеві об’єднання: залізниці, пароплавства та інші об’єднання транспорту, зв’язку, вугільної та інших галузей промисловості, енергетики тощо.

Основним видом статутних об’єднань визначено концерн.

Концерн це об’єднання промислових, будівельних, транспортних, торговельних підприємств, наукових організацій, банків, яке створене на основі повної фінансової залежності членів об’єднання від одного або групи підприємців.

Фінансовою залежністю обумовлено те, що в концерні застосовується найбільш високий ступінь централізації управлінських функцій і повноважень підприємств концерну.

До статутних об’єднань відносять також державні корпорації.

Особливості правового становища статних об’єднань полягають у тому, що:

- засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів і корпорацій;

- статутні об’єднання діють на підставі затверджених засновниками статутів, тобто не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їхньої діяльності визначають власники, а не самі члени об’єднань;

- особливістю правового становища державних статутних об’єднань є обмежене право виходу підприємств із них. Державні підприємства мають право вийти з державних об’єднань за згодою органів, визначених в актах про їхнє створення.

Третім видом статутних об’єднань визначено консорціум.

Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Консорціуми за загальним правилом створюються з метою реалізації певних інвестиційно-будівельних проектів.

Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідується, або перетворюється рішенням його засновників і реєструється як постійне господарське об’єднання.

Об’єднання створюється і реєструється як суб’єкт права; діє на основі до­говору або статуту; володіє майном, яке юридично відособлене від майна чле­нів об’єднання; має самостійний і зведений баланси, поточний та інші рахун­ки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об’єднання як суб’єкта права здійснюється у тому ж порядку, який встановлено для підприємств        договору або статуту і реє­стру­ється як юридична особа.

У господарському законодавстві відсутній окремий спеціальний норма­тив­ний акт, який би містив норми про господарські об’єднання. Загальними для всіх видів об’єднань актами є, по-перше, Закон “Про підприємства в Україні”, який визначає види господарських об’єднань, основи і порядок їх створення та реєстрації, ознаки об’єднання як суб’єкта права, правове становище підприємств-членів об’єднання; по-друге, Закон “Про власність”, яким визна­чено господарське об’єднання як суб’єкт права колективної власності, підстави виникнення цього права, об’єкти права власності господарського об’єднання; по-третє, декрети і постанови Кабінету Міністрів, якими створено господарські об’єднання в окремих галузях народного господарства, а також договори, ста­тути та положення про окремі об’єднання.

Оскільки, створення господарських об’єднань не може суперечити анти­моно­польному законодавству, законодавство про господарські об’єднання узгоджуються з відповідними статтями Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”.

 

2. Правові основи функціонування підприємства. Закон України “Про підприємства в Україні”. Статут підприємства і колективний договір.

 

Напрямки діяльності взаємозв'язані і у своїй сукупності характеризують ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності. З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон про підприємства. Закон "Про підприємства в Україні", який регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб'єктами та державою. Основні положення цього закону у формі переліку та головного змісту його розділів зображені на рис. 1.3. З метою правильного їх сприймання і тлумачення варто пояснити найбільш принципові з них. Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства. Будь-яке підприємство може бути створене:

1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника;

2) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

(представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними і розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України.

Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві — судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України.

• Загальні принципи управління підприємством і самоврядування трудового колективу. Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо абочерез уповноважені ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

• Формування і використання майна підприємства. Майно підприємства складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному його балансі. Воно належить йому за правом власності або повного господарського відання (володіння, користування і розпоряджання ним за своїм розсудом). Джерелами формування майна підприємства слугують:

грошові і матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяльності, цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення, дотації з державного і місцевого бюджетів; надходження від роздержавлення і приватизації власності; придбання майна іншого підприємства (організації); безплатні або благодійницькі внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в тимчасове користування другим підприємствам та громадянам (з дозволу власника) засоби виробництва і інші матеріальні цінності. Воно може також випускати і продавати власні цінні папери, купувати їх у інших юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або пільговими умовами володіти і користуватися землею і іншими природними ресурсами. При цьому його обов'язком є своєчасне здійснення природоохоронних заходів переважно за рахунок власних коштів.

• Підприємницька (господарсько-економічна) діяльність.

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на вироблювану продукцію (виконувану роботу, послуги) та необхідності постійного збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками. або торгових бірж. Воно реалізує свою вироблену продукцію на основі прямих угод із споживачами, державного замовлення (у випадку його існування), через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами (тарифами), встановлюваними самостійно, договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (доход). Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним (ними) орган. При цьому державний вплив на вибір напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків, податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися у власність трудового колективу (його членів). За умови зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу) складають валютні кошти, що зараховуються на кого валютний рахунок у банку та використовуються ним самостійно. В залежності від величини доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу. Причому мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу усіх видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум, встановлений державою.

• Підприємство і держава: гарантії прав. умови і контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо.

 

Питання для самоконтролю:

1. Які матеріальні інтереси є основа об’єднання.

2. Які ознаки, відрізняють об’єднання від підприємства.

3. Якими рисами договірні об’єднання відрізняються від статутних.

4. Які особливості правового становища статних об’єднань.

5. Правові основи функціонування підприємства.

 

Лекція №2.   Спеціалізація і кооперування підприємств об'єднання

 

1. Поняття спеціалізації. Основні її форми й показники.

2. Кооперація підприємств, основні форми й особливості.

3. Особливості й проблеми розвитку спеціалізації й кооперування підприємств у сучасних умовах.

 

1. Поняття спеціалізації. Основні її форми й показники.

Спеціалізація – це слідство суспільного подолу праці й результат концентрації однорідного виробництва, тобто спеціалізація являє собою діалектичну єдність двох протилежностей, а саме:

 - диференціація;

 - концентрація.

У промисловості розрізняють три форми спеціалізації:

1) предметну;

2) подетальну;

3) технологічну.

Предметна спеціалізація – зосередження виробництва певного виду продукції кінцевого споживання.

Подетальна спеціалізація – зосередження певних деталей й агрегатів, заготівель і напівфабрикатів (наприклад, завод, який виготовляє тільки поршні).

Технологічна спеціалізація – перетворення окремих фаз виробництва в самостійне виробництво.

Виділяють спеціалізацію допоміжних виробництв (ремонтні заводи) і міжгалузевих виробництв.

Рівень спеціалізації характеризується наступними показниками:

1) питома вага випуску продукції в загальному обсязі виробництва об'єднання; характеризує рівень спеціалізації даного підприємства в масштабах об'єднання;

2) питома вага випуску основної продукції в загальному обсязі виробництва; характеризує рівень однорідності продукції (наприклад, завод важкого машинобудування провадить турбіни й додатково продукцію іншого профілю);

3) кількість груп, видів і типів виробів, які виготовляються на підприємстві; характеризує асортименти продукції і є найважливішим показником спеціалізації;

4) питома вага виробництва продукції подетально й технологічно спеціалізованими виробництвами; характеризує підвищення технологічного рівня підприємства;

5) коефіцієнт серійності - це кількість деталей, виробів, які виготовляються на одному робочому місці;

6) питома вага уніфікованих частин деталей, вузлів у різних виробах, які виготовляються на підприємствах об'єднаннях;

7) питома вага прогресивних груп устаткування й передових технологій.

Одним з напрямків розвитку спеціалізації є стандартизація й уніфікація.

Стандартизація – процес установлення й використання обов'язкових правил, норм, вимог до сировини, матеріалам, продукції для забезпечення необхідної якості кінцевого переділу.

Уніфікація – приведення різних видів продукції й способів її виробництва до раціонально мінімальних типорозмірів з метою запобігання невиправданої розмаїтості виробів однакового значення й приведення до одного способу виготовлення.

Економічна ефективність спеціалізації визначається на основі ряду показників:

 

1. оптимальний розмір підприємства (оптимальний розмір устаткування):

,

 

де - скільки потрібно виготовити деталей за замовленням;

- продуктивність (потужність) устаткування – нормативна потужність одиниці встаткування;

 

2. показник рівня спеціалізації:

,

де - обсяг випуску виробів або обсяг виконання комплексу одноразових операцій в об'єднанні;

- мінімально припустимий або оптимальний розмір виробництва виробів.

 

 

3. умовно-річна економія:

,

де - повна собівартість продукції до й після впровадження спеціалізації;

 - транспортні витрати на доставку продукції до споживача;

 - обсяг виробництва до й після впровадження спеціалізації.

 

4. річний економічний ефект від впровадження спеціалізації:

 

,

 

де  - нормативний коефіцієнт ефективності;

 - питомі капітальні вкладення до й після впровадження спеціалізації.

 

5. строк окупності капітальних вкладень:

 

,

де  - вартість можливої реалізації ОФ;

 - питомі капітальні вкладення.

 

6. при різночасних параметрах впровадження елементів спеціалізації використається коректування витрат і результатів по факторі часу:

витрати й результати:

на початок розрахункового року: помножити на 0,1;

до кінця розрахункового року: розділити на 0,1).

2. Кооперація підприємств, основні форми й особливості.

 

Під кооперуванням розуміються виробничі зв'язки підприємств по спільному виробництву кінцевої продукції.

Процеси кооперування передбачають:

1. поставки комплектуючих напівфабрикатів і виконання робіт для потреб певних виробництв;

2. зв'язок постачальника з певними покупцями даного виду продукції;

3. робота постачальників на певних споживачів, що виготовляють готову продукцію.

Форми кооперування наступні:

1) по галузевій ознаці:

a) внутрішньогалузеве кооперування;

b) міжгалузеве кооперування.

2) по територіальному принципі:

a) внутрирайонне кооперування;

b) міжрайонне кооперування.

Залежно від видів спеціалізації розрізняють три види кооперування:

I. агрегатне (головне підприємство виконує складну конструкторську роботу - цілі агрегати, а не окремі деталі);

II. подетальне (готові деталі й вузли);

III. технологічне (завод з виробництва пряжі й ткацька фабрика).

Показники кооперування наступні:

1) кількість підприємств, що кооперуються з даним підприємством (кількість постачальників і кількість споживачів);

2) питома вага напівфабрикатів і виробів, які входять по кооперації в с/с готових виробів, виготовлених на даному підприємстві;

3) питома вага напівфабрикатів, які підприємства виготовляють на сторону в загальному їхньому випуску й у випуску всієї продукції (30% на сторону й 70% для власного споживання).

Розробка планів кооперованих поставок здійснюється в наступній послідовності:

 Рівняються виробничі потужності підприємств із їхньою виробничою програмою.

‚ Виявляються резерви потужності на одних підприємствах й їхні недоліки на інші;

ƒ Установлюють фактичну потребу в кооперуванні.

3. Особливості й проблеми розвитку спеціалізації й кооперування підприємств у сучасних умовах.

Схема основних сфер і форм інтеграції більших і малих підприємств представлена на малюнку 2.1.

Функциональные сферы интеграции

Форми інтеграції

субподряд

франчайзинг

лізинг

венчурна діяльність

інтрапренерство

Схема  2.1. Основні сфери й форми інтеграції більших і малих підприємств.

Інтрапренерство – це відносини, які виникають на основі «старих» більших підприємств створення малих підприємницьких структур (малі творчі підприємницькі центри), з метою подолання консерватизму більших компаній і рішення інноваційних довгострокових завдань.

 

       Переваги інтрапренерства над індивідуальним підприємництвом:

1) наявність у більших компаній потужної технологічної, лабораторної й дослідницької бази;

2) можливість одержати кваліфіковану допомогу з боку маркетингових підрозділів фірм;

3) потужна фінансова підтримка вищого керівництва;

4) підтримка кращих розумів, зосереджених у великій компанії;

5) можливість використати інформаційні ресурси й комп'ютерні системи компаній.

 

Питання для самоконтролю:

 

1. Поняття спеціалізації.

2. Основні форми й показники спеціалізації.

3. Кооперація підприємств, основні форми й особливості.

4. Поняття стандартизації.

5. Поняття уніфікації.

6. Економічна ефективність спеціалізації.

 

 

Лекція №3. Державне регулювання діяльності об'єднань підприємств.

 

1. Суть і класифікація методів державного регулювання економіки.

2. Способи державного регулювання економіки.

3. Засоби державного регулювання економіки.

 

1. Суть і класифікація методів державного регулювання економіки.

 

 Державне регулювання економіки передбачає використання ряду методів. Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики [44, с. 34]. За формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання поділяються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливу належать такі:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки та їх відображення в індикативних та інших планах, цільових програмах;

- державні замовлення і контракти на поставки певних видів продукції, виконання робіт, надання послуг;

- державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

- нормативні вимоги до якості та сертифікації технології та продукції;

- правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробництва певних видів продукції;

- ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зовнішньоторговельних операцій.

Прямі методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання економічних процесів ґрунтуються переважно на товарно-грошових важелях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До цих методів належать:

· оподаткування, рівень оподаткування та система податкових пільг;

· регулювання цін, їх рівні та співвідношення;

· плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;

· митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови обміну валют.

Сфера застосування опосередкованого регулювання в міру розвитку ринкової економіки значно розширюється. Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави у процеси розширеного відтворення.

Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, зокрема кредитно-грошові, методи регулювання. Механізм поєднання методів прямого й опосередкованого регулювання, а також правових, адміністративних і економічних методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні.

Із розвитком ринкових відносин, залученням до процесу регулювання інструментів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним. Розглянемо принципові відмінності між адміністративними та економічними методами. Адміністративні, або прямі, методи державного регулювання обмежують свободу вибору суб’єкта. Наприклад, директивні планові завдання з обсягу та асортименту виробничої продукції або централізовано встановлені ціни на товари й послуги — типові методи адміністративного регулювання у плановій економіці — позбавляють підприємство можливості альтернативного використання ресурсів. Підприємство зобов’язане виробити продукцію заданого асортименту, обсягу і реалізувати її за певною ціною.

Економічні, або опосередковані, методи державного регулювання не обмежують свободу підприємницького вибору. Наприклад, зниження податку на бізнес або облікової ставки відсотка — типові методи економічного регулювання, спрямованого на збільшення обсягів виробництва і посилення інвестиційної активності підприємств. Останні збільшують інвестиції та обсяги виробництва не через те, що у них немає іншого виходу. Їм надано цілковиту свободу щодо вибору виробничої програми та інвестиційної політики. Завдяки зменшенню податків та облікової ставки відсотка збільшення обсягів виробництва та інвестицій для підприємства стає вигіднішим, аніж раніше.

Розмежування адміністративних та економічних методів державного регулювання деякою мірою умовне. Щоб задіяти будь-який опосередкований регулятор, відповідні державні органи мають попередньо прийняти адміністративне рішення, наприклад, щодо зміни податкових ставок, про надання податкових пільг чи продаж центральним банком державних облігацій. У цьому разі будь-які економічні регулятори мають ознаки адміністрування.

Будь-який адміністративний регулятор, прямо спонукаючи суб’єктів господарювання виконувати певні дії, водночас опосередковано впливає на окремі економічні процеси. Наприклад, адміністративне підвищення цін не лише безпосередньо визначає їх новий рівень, а й через ціни опосередковано впливає на рівень попиту і пропозиції. Отже, будь-які адміністративні методи регулювання мають ознаки, характерні для економічних, опосередкованих регуляторів. Проте розглянутий критері