Основні тенденції культурного розвитку  1920-30-х років.

Після завершення громадянської війни, зі створенням Радянського

Союзу змінилися умови розвитку культури  загалом в СРСР, а також в

Україні. Культурний розвиток України у 1920-і роки – відбувався в складних економічних і соціальних умовах. Країна, що пережила найважчу

війну,  вимушена  відновлювати  абсолютно  зруйновану  економіку,

переживає справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, «багатогранний  спалах  творчої  енергії». Цей  факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні  соціальні сили, дала

відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були  і  гарячі  прихильники  нової  влади,  і  аполітичні  люди,  були  і

незадоволені більшовизмом. Останні, як правило емігрували: В.Винниченко, С.Черкасенко, Т.Шаповал, Д.Донцов, О.Олесь.

За радянських часів уперше за довгі роки українська культура одержала державну підтримку, були створені умови для отримання  освіти, для  всебічного  культурного  і  духовного  розвитку  всього  народу,

незалежно від соціального і економічного стану. Характерною рисою суспільного  життя  став  загальний  потяг  народу до  знань,  освіти, мистецтва; підвищувалась національна свідомість, збільшувалась зацікавленість людей до всього нового.

Радянська  влада  в  галузі  ідеології,  культури  проводила  політику

українізації, яка передбачала підготовку, виховання і висунення національних кадрів у всіх галузях  освіти, науки, культури; організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською  мовою.  Українізація  дала  позитивні  результати.  Якщо  у

1928р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Враховувались освітні і культурні запити національних меншин. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з

центрів  українізації  став  Народний  комісаріат  освіти,  який  очолювали

Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються

найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної  культури,  прогрес  науки  обумовлювалися,  зокрема,  досить

стрункою державною системою освіти.

У 1918 році було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально- економічний. Першим президентом  академії став  В.І.Вернадський. Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став поза політикою й віддавав усі сили служінню науці.  Створюючи Всеукраїнську

Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні цілі:

- національне відродження України, піднесення її науки й культури;

- розвиток економіки та продуктивних сил;

- забезпечення українському народові гідного місця в культурному та науковому житті всього людства;

-  інтенсивний  обмін  науковими  досягненнями  між  Російською  й

Українською Академіями  наук,  піднесення культурної  єдності українського й російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.

Вже на початку 1919 року Радянська влада в Україні проголосила

основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи:  технікуми,  що  готували  спеціалістів вузького  профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, перші її успіхи були саме  в ліквідації неписьменності, у  розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які

вважали,  що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років. Радянська влада  охопила всіх дітей шкільним навчанням. У 1930 р. Україна включилася у похід за «всеобуч». Протягом другої п’ятирічки в основному завершено перехід до обов’язкового початкового навчання на селі, а в містах — до загального семирічного навчання. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932-34 рр.

запроваджено загальносоюзну систему народної освіти.

В  Україні  розгорталася  мережа  культосвітніх  закладів.  З  1928  по

1941рр. кількість клубів в УРСР збільшилася з 11 до 25 тис., а бібліотек —

з 9 до 22 тис. У республіці функціонували 115 музеїв.

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого

пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату,

організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу,  мистецтво.  Уже  до  кінця  20-х  років  політика  українізації

принесла  свої  результати.  Зокрема, до  1927  року 78%  шкіл,  40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку

30-х років 89% від загальної кількості газет. Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло

240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки.

Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рівнів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі  до  вищих  навчальних  закладів  враховувалося  соціальне

походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у

1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і

30 робітфаків.

Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі, до складу якої вони входили,  українці зазнавали дискримінації у сфері мови та освіти. У

1923р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і

«український»  замість  них  запроваджувалися  терміни  «русин»  і

«руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних  установах  та  органах  самоврядування  західної  України.

Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови). Полонізувалися й вищі навчальні заклади.

Н а ука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку

культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган- Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов; О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної  патології,  Є.Патон,  який  запропонував  принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція; її роботу  очолив М.Грушевський, який в 1924р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково- дослідну  кафедру  історії  України,  очолив  Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У

1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології.

У 1921 році медичний факультет Одеського університету одержує статус інституту (з 1994 р. – університет). Тут працювали видатні вчені

світового рівня – засновники вітчизняної епідеміології та мікробіології Л.Тарасевич,  Д.Заболотний; засновники  терапевтичної  школи М.Стражеско, Ф.Яновський. Та мабуть найвідомішим був і залишається професор-офтальмолог В.П.Філатов, який в 1936 році  заснував  Одеський науково-дослідний центр очних хвороб і керував ним до кінця свого життя.

Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткульт. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували  значення  класичної  спадщини,  пропагували  створення

«чисто пролетарської культури», яка відповідала б запитам і прагненням

народу. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських  теорій  були  В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра), з одного боку,  проголошували  ідеї,  які  можна  назвати  космополітичними,  а  з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні  роки  активізував  свою  діяльність.  Оформилися

організації  футуристів.  У  1922  р.  у  Києві  вони  створили  «Аспанфут»

(«Асоціація  панфутуристів»),  у  Харкові  діяв  «Ком-Космос»,  в  Одесі  –

«Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського  мистецтва.  У рядах футуристів  було  відносно  багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва  на  основі  освоєння  класичних  зразків  світової  літератури

(М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це  Спілка селянських  письменників  «Плуг»  (А.Головко,

О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку  комуністичної  партійності,  головний  теоретик  «Гарту» -

В.Блакитний - говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської,  інтернаціональної  і  безкласової».  Лідери  «Гарту»,

виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. «Гарт» розпався в

1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний. У 1927 р. була  створена  ВУСПП (Всеукраїнська  спілка  пролетарських письменників).  Помітну  роль  у  розвитку  художньої  культури  відіграла

Спілка письменників «Західна Україна» (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та інших харківських письменників  було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі

кращі  літературні  сили,  створити  можливості  для  вільного  розвитку

української літератури. «Пролітфронт» мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал  де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів  виразності.  Не  випадково  макети  театрального  об'єднання

«Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша  «Народний  малахій»,  «Мина  Мазайло».  Особливо  великою

популярністю користувався драматичний театр ім. І.Франка у Києві на чолі з видатним режисером і актором Гнатом Юрою. Зростає нова плеяда майстрів сцени: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 року почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям  громадянської війни: «Тарас Трясило» режисера П.Чардиніна. Переломний етап в розвитку українського радянського кіномистецтва пов`язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 році працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового

кіномистецтва  почесне  місце  посідають  його  фільми  «Звенигора»,

«Арсенал», «Земля». В  1958 р. на  всесвітній  виставці  в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку двадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Ветрова (1930 р.), а серед художніх – «Фронт» О.Соловйова (1931 р.).

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу

досягла  станкова  графіка  та живопис. У  галузі  станкової  графіки працювали  М.Жук,  І.Падалка,  В.Заузе.  У  живописі  найбільш  відомими

були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут  оформив  перші  українські  радянські  книги  і  журнали

«Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курилас.

Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до «Асоціації революційного мистецтва України», розвиваючи національні традиції, використовували форми  візантійського  і староукраїнського  живопису.  На західноєвропейські зразки  орієнтувалися  художники, які  входили  до

«Об'єднання сучасних художників України». На Всеукраїнських художніх

виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф.Кричевського («Мати», «Довбуш»), В.Коровчинського («Селяни»).

Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається К. Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших

геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в

Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських,  ідеологічних  можливостях.  Практично  в  кожному

місті,  селищі  міського  типу  були  поставлені  пам'ятники  В.Леніну.  У

конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних  регіонів  СРСР.  Переміг  М.Манізер,  пам'ятник  якого  у  1935  р.

встановлений  в Харкові,  він  -  автор пам'ятників  Т.Шевченку у Києві і

Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему (Сергеєву) І.Кавалерідзе, встановлений  в  Святогорську.  Цьому ж  скульптору належить проект монумента у Лохвиці, встановлений до 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.)

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О.Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, з`явились оперні трупи в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря.

А р хітектура   пройшла  досить  складний  шлях  розвитку.  Головні якості  архітектури  -  це  користь,  міцність,  краса  (функціональне,

конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне  з  них,  що  знижувало  рівень архітектурних  творів  взагалі.  В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової

техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково  реалізовані  гасла виробничого  мистецтва.  Прикладом раціоналізму є  будівля  головпоштамту  у  Харкові,  яка  знаходиться  на площі  Незалежності,  а  також  комплекс  адміністративних  будівель

(«Держпром»),  який  фахівці  відносять  як  до  раціоналізму,  так  і  до

конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі.

На початку 30-х років були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. У 1932 р. в культурі  з`являється термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності стали органічними якостями ідеологізованої літератури.

І все ж навіть у таких складних умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава  продовжувала  розвиток  системи  освіти,  охорони  здоров'я,

створювалися нові  наукові  установи,  без  чого  неможливо було  б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах. Великі інститути індустріального профілю було створено в Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

В 1932 році заснований Харківський інженерний гідрометеорологічний інститут, який у 1942 році, під час Великої Вітчизняної війни, був евакуйований до Ашхабаду (столиця Туркменської РСР). В 1944 році  інститут перебазувався  в Одесу, яка  нещодавно була звільнена від фашистів. З того часу він одержав назву Одеський гідрометеорологічний інститут, нині Одеський державний екологічний університет.

На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середні спеціальні навчальні заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х рр. Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів інженерно- технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Непростими в цей час були шляхи розвитку української культури за межами  УРСР.  Як  відомо,  з  1919  по  1939  рр.  Західна  Україна  була

окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі новоутвореної Чехословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення проводили відкрито колоніальну політику. Польська, румунська та чеська адміністрації розглядали  українські  землі  як  сировинний  придаток,  джерело  дешевої

робочої сили. По-хижацькому експлуатувалися природні багатства краю.

Тут хазяйнували міжнародні монополістичні об’єднання. У руках монополістів США, Франції та інших держав знаходився майже увесь видобуток  нафти, значна  частина  карпатських  лісів.  Іноземні експлуататори теж вважали західноукраїнські землі територією, що має постачати дешеву сировину для промисловості Заходу.

Така  політика  прирікала  місцеве  населення  на  нужду  і  рабську працю. В галузі соціальної політики утверджувалися найновіші, водночас, найвитонченіші форми експлуатації робітників та селян. Надзвичайно тяжким  було  становище  селянства. Значна  частина  землі  належала великим  землевласникам,  а селянство перебувало  на  низькому матеріальний і духовний рівні свого життя.

Не  кращими  були  умови  життя  трудящих  у  містах.  Безробіття  й

голод, антисанітарія переслідували західноукраїнського робітника. В 20-

30-х рр. на Західній Україні соціальні суперечності, моральна деградація і виродження виявилися особливо рельєфно. Нові,  досі невідомі джерела

багатства перетворювалися на джерела злиднів. Перевага техніки нібито купувалися ціною моральної деградації.

Західноукраїнське населення було позбавлено державної підтримки у

розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові установи нових господарів проводили на українських землях політику денаціоналізації, мали на меті знищити українську культуру, мову і  українську національність взагалі. Так, не випадково польські колонізатори навіть назву Західної України замінили на «Східну Малу Польщу». Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в «Східній Малій Польщі» нема українців, а є окремі етнографічні

групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити  до  польської  культури,  або  попросту полонізувати.  Урядові кола Польщі запроваджували дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривали українські школи, культурні заклади, припинялися україномовні видання, переслідували українську літературу та мову.

Під гаслом чистки суспільства від «гайдамацького елементу»

розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції. Шовіністичні політичні кола Польщі придушували українську культуру. Для цього й вигадані були «наукові» докази про те, що культура західноукраїнських трудящих начебто є «ані українською, ані польською» і, отже, заслуговує на знищення. Особливо

злісні дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував  масове  переселення  вчителів-українців  вглиб  Польщі  і

насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Під час тоталітарного режиму посилився наступ на українську культуру. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях, в усіх установах та навчальних закладах. У школах з українською мовою  навчання  документацію  дозволялось  вести  тільки  польською

мовою. Український селянин чи робітник не мав права звернутися рідною мовою в суд або будь-який інший державний заклад.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична  інтелігенція  називала  територію  Західної  України  та

Білорусії).  Згідно  з  цим  законом  вживання  української  мови  (як  і

білоруської) в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом морального, а то й фізичного примусу змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у ВНЗ був закритий. По-перше, через великі кошти на навчання, а, по-друге, взагалі українці не допускалися до навчання.

Шовіністична антиукраїнська політика Польського уряду на

західноукраїнських землях призвела до того, що з існуючих  на Західній Україні в 1913 р. 2800 українських початкових шкіл на 1938 р. залишилося лише 360. Якщо одна польська гімназія припадала на 16 тис. осіб, українська – на 230 тис. Значна частина населення залишалася неписьменною, доступ українцям до вузів обмежувався. Навіть у Львові із дев’яти тисяч студентів у 1936 р. українці складали лише 11,5%, у Чернівецькому університеті у 1939 р. – лише 3,5%. Ні один з вузів не працював з українською мовою навчання.

Але, водночас, не припинялися намагання розвивати національну освіту. В 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові таємний Український університет і Вищу технічну школу. Ректором університету  був  літературознавець  і  поет  В.Щурат.  Після  державного

перевороту в 1926 р. ці заклади були розігнані, а майно конфісковане. Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Пілсудського в 1926 р. Протягом 20-х рр. польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства

«Січ».

Незважаючи на складні умови в життєдіяльності вищої школи та наукових установ Української РСР у міжвоєнний період, за це двадцятиріччя було підготовлено нове покоління української інтелігенції та спеціалістів народного господарства, які, використовуючи досвід та потенціал попередніх поколінь, своєю працею створили потужний економічний і науково-технічний потенціал країни. Він дозволив вистояти в тяжкій сутичці з ворогом в роки суворих  випробовувань у Великій Вітчизняній війні і одержати перемогу над фашистськими загарбниками.