Сутність, структура та функції культури.

Термін   «культура»   виник  в  епоху  Античності,  у  Давньому  Римі.

Латинською мовою означав оброблення, освіту, розвиток. Спочатку цей термін використовувався для визначення процесу обробки ґрунту. Давні

греки  розуміли  його  як  свою  відмінність  від  варварських  народів.  У

середньовіччі культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності - релігійної - у Європі, особистої - на Сході. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, спроможність дотримання  норм  етики  та  етикету,  сукупність  художньої  і  творчої

діяльності.

У  Новітній  час  до  нього  також  додали  стиль,  метод  та  рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знання

чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних  цінностей,  їх  використання.  З  цього  витікає,  що  поняття

«культура» неоднозначне, полісемантичне. Проте завжди воно стосується людини, її діяльності, змін у природних об’єктах під впливом людини.

Тобто культура (у початковому значенні - «оброблене») відрізняється від

«натури», від природного, «дикого». Тому цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ,

створений людиною, від природного.

Всесвітня конференція з культурної політики, що була проведена у

1982 році під егідою ЮНЕСКО, у своїй декларації визначила культуру як комплекс  характерних  матеріальних,  духовних,  інтелектуальних  і

емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й

спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.  як продукту розвитку суспільства і як сукупності матеріальних і духовних цінностей, які створені людством. Культура — це,

передусім,  історичне  явище,  а  її  розвиток  —  найважливіша  частина процесу розвитку людства.

Таким чином, ми можемо визначити культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом  всієї історії, а також сам процес творення і розподілу цих  цінностей. З цього

визначення можна зробити висновок про структуру культури: її прийнято поділяти на матеріальну та духовну. Але цей поділ досить умовний. Матеріальна і духовна культура не існують цілком відокремлено, а становлять єдину систему культури як її складові частини.

Розвиток особистості відбувається виключно внаслідок соціокультурної діяльності в межах тієї чи іншої культури. Рівень розвитку

особистості визначається ступенем засвоєння нею культурних цінностей, принципів, норм, ідеалів, навичок та регуляторів. Особистість одночасно

виступає і як суб’єкт культурної творчості (створює культуру), і як об’єкт культурного впливу (засвоює культуру). Тобто людина створює культуру, а культура створює людину.

Світ, у якому існує людина, є складною системою «природа-

суспільство». Культура забезпечує рух та діяльність цієї системи на всіх рівнях її функціонування завдяки своїм функціям. Саме функції культури

відбивають ту роль, що відіграється культурою в житті суспільства.

Людинотворча функція може бути визнана головною функцією культури, оскільки людина формується, лише залучаючись до світу культури. З цією функцією пов’язані та визначені нею всі інші.

П із н а в а льна функція відбиває прагнення кожної людини та кожного

суспільства створити власне бачення картини світу, встановити смисл та значення явищ природи та зв’язків між ними. Пізнання професійне, художнє, релігійне, моральне тощо - є необхідним елементом такої діяльності.

Комунікативна функція створює певну систему спілкування, що забезпечує обмін та взаємодію між учасниками культурного процесу. Соціалізація людини, інтеграція суспільства відбувається внаслідок того,

що людині пропонуються норми, зразки, алгоритми спілкування, які відрізняються від поведінки тварин.

О ці н о чна   функція  поділяє  дії  людини  на  позитивні  та  негативні,

прогресивні та консервативні. Вона забезпечує створення ідеалів, еталонів, що формують цілі життєдіяльності людини, методи та критерії оцінки.

Н ор м а ти вна   функція  полягає  в  появі  загально  визнаних  норм

людського буття, які керують життєдіяльністю суспільства. Норми, що створені  культурою (етикет,  шаблони  поведінки  тощо),  є  основою взаємодії та взаєморозуміння людей у суспільстві, вони забезпечують сприйняття та пізнавання культурних форм, регламентують їх використання.

Історично-комунікативна функція забезпечує процес культурної спадкоємності в різних формах історичного процесу. Вона є засобом передачі досвіду від покоління до покоління і відображається в здатності суспільства закріплювати результати соціокультурної діяльності, накопичувати, зберігати та транслювати сукупний досвід людства.

Інтегративна (об’єднуюча) – об’єднує людей незалежно від їх світогляду, ідеології, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію.

Звісно, усі ці функції культури не існують як незмінні, окремі, послідовні чи паралельні. Вони активно взаємодіють і саме тому забезпечують культуру  як процес, що постійно перебуває в динаміці та

русі.

Виходячи  з  вищезазначеного,  історія  української  культури  –  це процес творення та сприйняття цінностей, які визначали духовне та матеріальне життя українського народу протягом багатьох століть з давнини до сьогодення.

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. Світову

культуру визначають як культурну історію людства, як загальний світовий процес розвитку людської цивілізації. На повнокровний розвиток етнічної культури  впливає  широке  коло  чинників,  таких  як:  історичний  шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому

національна  культура   повинна  розглядатися  як  цілісна  система, що

включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно  особливо  зазначити,  що  кожний  народ  в  культурній  сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Народ (грецькою – «етнос») - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність

людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї  єдності  і  відмінності  від  інших.  Останнє  звичайно  зафіксоване  в

етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який само відтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів  і  передачі  новим  поколінням  мови,  традицій  і  т.д.  Для  більш

стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально- територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура,  яка  дає  людям  усвідомлення  своєї  спільності.  Національна

культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається  і  зворотний  процес  конвергенція (зближення)  етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів. Етнічна культура, завдяки ефекту ціннісного єднання, виступає основою формування національної ідентичності. Приймаючи культурні цінності етносу, людина осмислює себе його частиною, ототожнює себе з ним, та стає здатною боротися за його збереження, вбачаючи у цьому запоруку поваги до себе. Отже національну культуру можна розглядати як осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства.

У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної національної культури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім — зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов’язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано. Історично так склалося, що протягом тривалого часу українська культура перебувала у тіні інших культур. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Тим часом, самобутня культура українського народу є не лише повноправним і унікальним елементом світової  культури,  а  й  важливим чинником  світового  культурно- сторичного процесу. Становлення і розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномена української культури означає сприйняття її як цілісної системи у процесі історичного розвитку та у взаємозв’язку з культурами інших народів.

У складі національної культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести чинники  географічного  середовища,  політичну  і  правову  культуру,

культуру побуту тощо. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу.