Застосування міжнародного гуманітарного права до міжнародних миротворчих операцій оон

Після короткої характеристики міжнародних миротворчих операцій, найважливішим є питання взаємозв’язку цих операцій та міжнародного гуманітарного права.

Як випливає з положень Глави VII Уставу ООН, у відповідь на загрозу миру Рада Безпеки може застосовувати військові дії за умови, якщо не вдається підтримати чи відновити міжнародний мир та безпеку іншими засобами. При цьому, військові дії можуть бути організовані як безпосередньо ООН, так і Рада Безпеки може передоручити ведення військових дій коаліції держав.

Міжнародне гуманітарне право застосовується під час збройних конфліктів, від чого його ще називають «правом збройних конфліктів». Це положення ставить під сумнів застосування міжнародного гуманітарного права у випадку проведення операції по «підтриманню миру», що визначається трьома основними принципами: ці операції ООН повинні застосовуватися із згоди конфліктуючих сторін; сила може застосовуватися лише у випадках самооборони: позиція миротворців у конфлікті повинна залишатися неупередженою (ці принципи є основоположними і для міжнародного гуманітарного права), і які проводяться в умовах не скрізь стабільного миру.

Не можна також не брати до уваги того, що складовими частинами міжнародних миротворчих операцій, що особливо характерно для операцій по встановленню миру, є як юридичні норми, що дають право застосовувати силу (jus ad bellum), так і норми, що застосовуються у випадку збройного конфлікту (jus in bellо), тобто, власне міжнародне гуманітарне право.

В той же час між міжнародними миротворчими операціями і міжнародним гуманітарним правом існує тісний взаємозв’язок. Операції по підтриманню миру завжди проводяться в умовах конфлікту, чи то в ситуації, яка являє реальну загрозу збереженню міжнародного миру та безпеки і вимагає превентивного розміщення миротворчих контингентів і проведення операцій по підтриманню миру, чи то загрози миру чи порушення миру або акту агресії, що вимагає здійснення операцій по встановленню миру.

При цьому, якщо держави-члени вдаються до військових дій насильного характеру, то участь у даних діях приймає не сама ООН, а окремі держави-учасниці. Таким чином, права і обов’язки, які містить гуманітарне право, набувають сили лише для держав-учасниць, а не для ООН.

При втручанні держав-членів у внутрішній конфлікт, їх діяльність здійснюється на основі мандата, визначеного в резолюції (резолюціях) Ради Безпеки. У взаємостосунках між даними державами, з одного боку, і сторонами у конфлікті, з іншого, чи то урядові чи повстанські сили, повинні застосовуватися норми, що застосовуються у міжнародних збройних конфліктах, оскільки держави-члени здійснюють втручання не на прохання того чи іншого керівництва, а на основі відповідного рішення ООН.

Застосування норм міжнародного гуманітарного права в усій їх повноті в таких випадках ускладнене, оскільки це право більшою мірою стосується конфліктів між державами. В той же час, можливість регулювання застосування гуманітарного права згідно загальної статті 3 для усіх Женевських конвенцій, що стосується внутрішніх збройних конфліктів, є, на наш погляд, не зовсім вірним, оскільки не враховується аспект таких місій.

Особливий інтерес представляє застосування міжнародного гуманітарного права до миротворчих організацій по «встановленню миру», коли сили ООН беруть участь у бойових діях. При цьому не має значення, чи діють сили ООН з метою самооборони, чи у відповідь на будь-які спроби насильницькими методами створити перепони цим силам у виконанні їх обов'язків відповідно до мандату, наданого Радою Безпеки. МКЧХ наполягає на тому, що міжнародне гуманітарне право набуває сили з моменту, коли сили ООН змушені вдатися до примусу, у тому числі і з метою припинення гуманітарного права. Через міжнародне призначення сил ООН та сил, розміщених державами-членами з санкції Ради Безпеки у зоні конфлікту, правові норми, що регламентують міжнародні збройні конфлікти, застосовуються у тих випадках, навіть якщо дії цих сил спрямовані проти суб’єкта, що не є державою.

Гідно зі статтею 1, загальною для всіх чотирьох Женевських конвенцій, держави, і Україна в їх в їх числі, за будь-яких обставин мають на лише дотримуватися, але і змушувати дотримуватися міжнародне гуманітарне право, діючи у цьому напрямі як індивідуально, так і колективно, у тому числі і в рамках ООН.

МКЧХ, згідно зі своєю політикою підтримки застосування міжнародного гуманітарного права, незалежно від законності застосування сили, від правового статусу сторін у конфлікті чи юридичних прав на територію, відстоює застосування принципів міжнародного гуманітарного права не лише до держав, але і до таких організацій як ООН, хоч і з відповідними змінами (muatis mutandis).

У відповідь на пропозицію МЛЧХ було розроблено позицію ООН щодо застосування міжнародного гуманітарного права до сил по підтримці миру.

Заявляючи про свою згоду не застосування міжнародного гуманітарного права до сил по підтримці миру, ООН вважає, що при здійсненні своїх повноважень сили по підтримці миру діють від імені і за дорученням всього міжнародного співтовариства в цілому, і тому не можуть вважатися згідно з Женевською конвенцією ні «стороною», ні «державою».

В той же час, зберігаючи свою позицію, ООН намагається розширювати застосування форм міжнародного гуманітарного права до сил по підтримці миру і удосконалювати порядок здійснення цих норм державами, що представляють свої контингенти у розпорядження ООН. У зв’язку з цим до «Уставу сил ООН» включено такі положення: «Сили ООН дотримуються принципів і поважають дух основних міжнародних конвенцій щодо поведінки військовослужбовців». До типової угоди між ООН та державами-членами, що направляють свої війська і техніку для участі у міжнародних миротворчих операціях ООН і несуть відповідальність за забезпечення поваги міжнародного гуманітарного права своїми військами, переданими у розпорядження ООН, було включено стандартну статтю, в якій обов’язки війська та урядів, що їх представляють викладені таким чином:

«(Учасники операції ООН по підтримці миру) дотримуються правил і принципів і поважають дух основних міжнародних конвенцій щодо поведінки військовослужбовців. Вищезгадані міжнародні конвенції включають чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. і Додаткові до них протоколи від 8 червня 1977р., а також Конвенцію ЮНЕСКО від 14 травня 1954 р. про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. (Держава-учасник) повинна зробити все необхідне, щоб особовий склад військових контингентів, що приймають участь (у операціях ООН по підтримці миру) був повністю ознайомлений з принципами і духом цих Конвенцій.

Зобов’язання дотримуватися принципів і духу міжнародного гуманітарного права включено і до тексту «Настанови збройним силам». А у 1992 році ООН погодилася на включення аналогічного положення до тексту Угоди про статус сил (ООН) [ SOFA], який заключено між ООН і тією державою, на чиїй території її сили проводять свої операції. Положення гуманітарного права знайшли відображення при підготовці міжнародної Конвенції щодо охорони і безпеки персоналу ООН та пов’язаного з нею.

З метою більш чіткого правового забезпечення діяльності миротворчих підрозділів і персоналу в наш час, коли миротворці зіткнулися з абсолютно новими проблемами (методи і засоби ведення бою, утримання полонених під вартою, проблема захисту цивільного населення), а також часткового усунення юридичних проблем, зумовлених тим, що ООН не є учасником Женевських конвенцій і Додаткових протоколів, МКЧХ і Секретаріат ООН в тісному співробітництві розробили керівні принципи діяльності військових місій ООН – Директива по міжнародному гуманітарному праву для сил ООН.

На завершення хотілося б підкреслити, що запорука успіху міжнародних творчих операцій ООН немислима без чіткого використання при здійсненні даних операцій міжнародного гуманітарного права.

відповідальність за порушення

міжнародного гуманітарного права.

військові злочини

______________________________________________________________________________

 

 

1. Ко­н­т­роль за ви­ко­на­н­ням ви­мог мі­ж­на­ро­д­но­го

гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва.

Од­на спра­ва - вста­но­ви­ти но­р­ми мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва, на­віть як­що пре­д­с­та­в­ни­ки де­р­жав-­уча­с­ни­ць впе­в­не­ні в то­му, що, ро­з­ро­б­люю­чи їх, во­ни вра­ху­ва­ли ді­й­с­ний стан справ, що мі­р­ку­ва­н­ня щоден­ної нео­б­хі­д­но­с­ті ні­ко­ли не змо­жуть бу­ти при­во­дом до бу­дь-­яких ви­п­ра­в­ду­вань ві­д­хи­лень від цих норм. І зо­в­сім ін­ша спра­ва - за­бе­з­пе­чи­ти пра­к­ти­ч­не за­с­то­су­ва­н­ня цих норм.

Не­га­ти­в­ний вплив на ви­ко­на­н­ня вка­за­них норм має ці­ла низ­ка фа­к­то­рів. Так, на на­й­ви­що­му рі­в­ні мо­же бу­ти при­й­ня­те рі­ше­н­ня про те, що дея­кі но­р­ми Ко­н­ве­н­цій не пі­д­ля­гають до­т­ри­ма­н­ню. При­к­ла­ди по­ді­б­них рі­шень ві­до­мі: під час дру­гої сві­то­вої ві­й­ни усі­ма про­ти­в­ни­ка­ми бу­ло при­й­ня­то рі­ше­н­ня, згі­д­но яко­му ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня су­п­ро­ти­в­ни­ка вклю­ча­ло­ся в пе­ре­лік об'єк­тів, що пі­д­ля­гають по­ві­т­ря­но­му бо­м­ба­р­ду­ва­н­ню; також прикладом є рі­ше­н­ня пре­зи­де­н­та США Тру­ме­на за­с­то­су­ва­ти ато­м­ну зброю про­ти япо­н­сь­ких міст. В той час, коли та­кі ви­па­д­ки по­рі­в­ня­н­о непоширені, існує ін­ший, більш ва­ж­ли­вий не­га­ти­в­ний фа­к­тор. Цей фа­к­тор по­ля­гає в то­му, що вла­да ство­рює си­туа­цію, яка, більш ніж за­в­ж­ди, спри­яє то­му, щоб дії ко­м­ба­та­н­тів по­ру­шу­ва­ли ві­д­по­ві­д­ні но­р­ми. Це мо­же бу­ти, на­п­ри­к­лад, коли вла­да при­ді­ляє ве­ли­ке зна­че­н­ня ідео­ло­гі­ч­но­му або ре­лі­гі­й­но­му ха­ра­к­те­ру збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, або то­ді, коли кі­н­це­вий ре­зу­ль­тат опе­ра­ції, що зді­й­с­нюють збро­й­ні сили про­ти па­р­ти­за­н­сь­ко­го ру­ху, за­ле­жить від ма­со­ва­ної во­г­не­вої пі­д­т­ри­м­ки.

З ін­шо­го бо­ку, бу­ло б про­с­то ди­вом, як­що б всі осо­би збро­й­них сил по­во­ди­ли се­бе по­ді­б­но ан­ге­лам або хо­ча б про­с­то бу­ли за­ко­но­с­лу­х­ня­ни­ми ко­м­ба­та­н­та­ми та за­ли­ша­ли­ся та­ки­ми на весь час ві­й­ни. Пе­в­ну роль тут мо­жуть ві­ді­г­ра­ва­ти та­кі не­га­ти­в­ні фа­к­то­ри, як не­за­до­ві­ль­на ві­й­сь­ко­ва пі­д­го­то­в­ка або по­га­на ві­й­сь­ко­ва ди­с­ци­п­лі­на.

Ще один фа­к­тор, який ле­жить в ос­но­ві ба­га­тьох по­ру­шень гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва (він діє на всіх рі­в­нях, від ви­що­го по­лі­ти­ч­но­го, ві­й­сь­ко­во­го ке­рі­в­ни­ц­т­ва до ря­до­во­го скла­ду збро­й­них сил) - еле­ме­н­та­р­не не­з­на­н­ня іс­ную­чих пра­во­вих норм.

То­му, щоб до­би­ти­ся хо­ча б мі­ні­ма­ль­но­го рі­в­ня по­ва­ги до норм пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, тре­ба зді­й­с­ню­ва­ти зо­в­ні­ш­ній ко­н­т­роль за до­т­ри­ма­н­ням норм та вста­но­ви­ти ві­д­по­ві­да­ль­ність за по­ру­ше­н­ня цих норм.

Уя­в­ле­н­ня про те, що за­с­то­су­ва­н­ня норм гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва по­ви­н­но ста­ти об'єк­том мі­ж­на­ро­д­но­го ко­н­т­ро­лю, сфо­р­му­ва­ло­ся го­ло­в­ним чи­ном в ра­м­ках пра­ва Же­не­ви.

В но­р­ма­ль­них умо­вах де­р­жа­ви зви­ча­й­но за­хи­щають пра­ва своїх гро­ма­дян, що зна­хо­дя­ть­ся на те­ри­то­рії ін­ших країн (так зва­ний ди­п­ло­ма­ти­ч­ний за­хист). Але, коли взає­мо­ві­д­но­си­ни між дво­ма де­р­жа­ва­ми по­гі­р­шую­ть­ся аж до ро­з­ри­ву ди­п­ло­ма­ти­ч­них зв’яз­ків, зви­ча­й­ним кро­ком в цих ви­па­д­ках є зве­р­не­н­ня до тре­тьої де­р­жа­ви з про­ха­н­ням за­хи­ща­ти ін­те­ре­си од­ні­єї де­р­жа­ви та її гро­ма­дян у ві­д­но­ше­н­ні та за зго­дою дру­гої де­р­жа­ви. В дев'ят­на­д­ця­то­му сто­річчі ця оче­ви­д­на мо­ж­ли­вість тра­н­с­фо­р­му­ва­лась у зви­ча­й­ну пра­к­ти­ку. Во­на зна­й­ш­ла ві­до­б­ра­же­н­ня у Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­ціях, спо­ча­т­ку 1929 ро­ку, а по­тім 1949 р. у вигляді де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­льок.

В ста­т­ті 8, за­га­ль­ній для І-ІІІ та ста­т­ті 9 IV Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій за­пи­са­но, що ці Ко­н­ве­н­ції бу­дуть "за­с­то­со­ву­ва­тись при сприя­н­ні та під ко­н­т­ро­лем де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­льок, на яких по­к­ла­дає­ть­ся охо­ро­на ін­те­ре­сів сто­рін, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті". З ці­єю ме­тою де­р­жа­ви-­по­к­ро­ви­те­ль­ки­ мо­жуть ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти свій ди­п­ло­ма­ти­ч­ний та ко­н­су­ль­сь­кий пе­р­со­нал або при­з­на­ча­ти осо­б­ли­вих де­ле­га­тів, що по­т­ре­бує по­го­дже­н­ня сто­ро­ни, де ці де­ле­га­ти бу­дуть ви­ко­ну­ва­ти свою мі­сію. Сто­ро­ни, що зна­хо­дя­ть­ся в ко­н­ф­лі­к­ті, по­ви­н­ні "по­ле­г­шу­ва­ти в ме­жах ма­к­си­ма­ль­ної мо­ж­ли­во­с­ті ро­бо­ту пре­д­с­та­в­ни­ків та де­ле­га­тів де­р­жав-по­к­ро­ви­те­льок". Ос­та­н­ні, у свою че­р­гу, зо­бов'яза­ні не ви­хо­ди­ти за ме­жі сво­єї мі­сії, зо­к­ре­ма, за­в­ж­ди "брати до ува­ги нео­б­хі­д­ність бе­з­пе­ки де­р­жа­ви, де во­ни ви­ко­нують свої фу­н­к­ції".

"Сприя­н­ня" та "ко­н­т­роль" з бо­ку де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­ль­ки на пра­к­ти­ці на­бу­ли ха­ра­к­те­ру пре­д­с­та­в­ле­н­ня ін­те­ре­сів та по­се­ре­д­ни­ц­т­ва. До за­в­да­н­ня де­ле­га­тів де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­ль­ок не вхо­дить висту­п в ролі своє­рі­д­но­го гро­ма­д­сь­ко­го об­ви­ну­ва­ча, що ро­з­с­лі­дує та ви­к­ри­ває ви­па­д­ки по­ру­ше­н­ня Ко­н­ве­н­цій. Як­що б во­ни зро­би­ли це, то втра­ти­ли б вза­га­лі мо­ж­ли­вість ви­ко­ну­ва­ти свої фу­н­к­ції.[61]

В на­с­ту­п­них ста­т­тях Ко­н­ве­н­цій за­пи­са­но, що по­ло­же­н­ня Ко­н­ве­н­цій "не є пе­реш­ко­дою для гу­ма­ні­та­р­них дій, які Мі­ж­на­ро­д­ний Ко­мі­тет Че­р­во­но­го Хре­с­та або ін­ша бе­з­с­то­ро­н­ня гу­ма­ні­та­р­на ор­га­ні­за­ція за­с­то­со­вує для за­хи­с­ту та на­да­н­ня до­по­мо­ги осо­бам, що зна­хо­дя­ть­ся під по­к­ро­ви­те­ль­с­т­вом, за зго­ди за­ці­ка­в­ле­них конфліктуючих сто­рін". Пря­ме зга­ду­ва­н­ня Мі­ж­на­ро­д­но­го Ко­мі­те­ту Че­р­во­но­го Хре­с­та дорівнює офі­ці­й­но­му ви­з­на­­н­ню йо­го як таким, що став зви­ча­євим пра­вом про­по­ну­ва­ти свої пос­лу­ги в пи­тан­нях гу­ма­ні­та­р­ної до­по­мо­ги.

Ко­н­ве­н­ції пе­ре­д­ба­чають і зді­й­с­не­н­ня вну­т­рі­ш­ньо­го ко­н­т­ро­лю в тих ви­па­д­ках, коли фу­н­к­ції де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­льок фа­к­ти­ч­но не ви­ко­ную­ть­ся, на­п­ри­к­лад, вна­с­лі­док то­го, що сто­ро­ни в ко­н­ф­лі­к­ті не при­й­ш­ли до зго­ди ві­д­но­с­но при­з­на­че­н­ня по­ді­б­них де­р­жав. В Ко­н­ве­н­ціях пе­ре­д­ба­чає­ть­ся мо­ж­ли­вість сторін дій­ти зго­ди, щоб до­ві­ри­ти якій-­не­будь бе­з­с­то­ро­н­ній ор­га­ні­за­ції обов'яз­ки, які по­к­ла­даю­ть­ся на де­р­жа­ву-­по­к­ро­ви­те­ль­ку.

Вся опи­са­на ви­ще си­с­те­ма зо­в­ні­ш­ньо­го ко­н­т­ро­лю мо­же бу­ти за­с­то­со­ва­на ті­ль­ки до пра­ва Же­не­ви, за ви­к­лю­че­н­ням за­га­ль­ної для всіх Ко­н­ве­н­цій ста­т­ті 3, що сто­сує­ть­ся не­мі­ж­на­ро­д­них збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів. Більш то­го, де­ле­га­ти, що зді­й­с­нюють ко­н­т­ро­ль­ну мі­сію, зо­бов'яза­ні у будь-який час брати до ува­ги "ін­те­ре­си бе­з­пе­ки де­р­жа­ви, при якій во­ни ви­ко­нують свої фу­н­к­ції." За­в­дя­ки усім цим об­ме­же­н­ням де­ле­га­ти де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­льок або Мі­ж­на­ро­д­но­го Ко­мі­те­ту Че­р­во­но­го Хре­с­та хо­ча і от­ри­мують до­з­віл на зді­й­с­не­н­ня своїх фу­н­к­цій в шпита­лях, та­бо­рах ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них та ін­ших ана­ло­гі­ч­них об'єк­тах, але не мо­жуть, на­п­ри­к­лад, спо­ді­ва­ти­ся на те, що їм до­з­во­лять ві­д­ві­да­ти бо­йо­ві ча­с­ти­ни, що бе­з­по­се­ре­д­ньо беруть участь у бо­йо­вих діях.

По ві­д­но­ше­н­ню до пра­ва Гаа­ги і осо­б­ли­во­ щодо ве­де­н­ня бо­йо­вих дій уя­ви­ти со­бі си­с­те­му ко­н­т­ро­лю, ана­ло­гі­ч­ну тій, що ство­ре­на ві­д­но­с­но до пра­ва Же­не­ви, до­сить ва­ж­ко. Однак і тут міжнародна спільнота знайшла вихід. Стаття 90 Додаткового протоколу І передбачає створення міжнародної комісії по встановленню фактів. Компетенція цієї комісії поширюється на розслідування будь-яких фактів грубого порушення конвенції. В інших випадках комісія призначає розслідування за проханням сторони, що знаходиться в конфлікті, тільки за згодою іншої зацікавленої сторони.[62]

Ді­й­с­но, врешті-решт реа­лі­зо­ва­на во­на не бу­ла, Гаазь­кі ко­н­ве­н­ції 1899 р. та 1907 р. цьо­го не пе­ре­д­ба­чають. Од­нак Гаазь­ка ко­н­ве­н­ція про за­хист ку­ль­ту­р­них ці­н­но­с­тей в разі збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту 1954 ро­ку мі­с­тить си­с­те­му, ана­ло­гі­ч­ну си­с­те­мі ко­н­т­ро­лю за до­т­ри­ма­н­ням Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій, - си­с­те­му спі­в­ро­бі­т­ни­ц­т­ва та сприя­н­ня у за­с­то­су­ва­н­ні вка­за­ної Ко­н­ве­н­ції та до­да­т­ків до неї. Си­с­те­ма вклю­чає в се­бе спі­в­ро­бі­т­ни­ц­т­во де­р­жав-­по­к­ро­ви­те­льок та на­дає осо­би­с­ту роль ЮНЕСКО.

 

2. Ві­д­по­ві­да­ль­ність за по­ру­ше­н­ня норм мі­ж­на­ро­д­но­го

гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва

 

Ві­д­по­ві­да­ль­ність за по­ру­ше­н­ня міжнародного гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва мо­ж­на ро­з­г­ля­да­ти як ко­ле­к­ти­в­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність або як ін­ди­ві­дуа­ль­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність ко­н­к­ре­т­них пра­во­по­ру­ш­ни­ків. Оби­д­ві фо­р­ми ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті зна­й­ш­ли своє ві­до­б­ра­же­н­ня в іс­ную­чій су­ку­п­но­с­ті пра­во­вих норм.

Ко­ле­к­ти­в­на ві­д­по­ві­да­ль­ність сто­рін за по­ру­ше­н­ня пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту мо­же ма­ти рі­з­ні фо­р­ми. В пе­р­шу че­р­гу во­на вия­в­ляє­ть­ся то­ді, коли од­на з сто­рін, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті, вия­ви­в­ши факт по­ру­ше­н­ня пе­в­ної пра­во­вої но­р­ми або су­ку­п­но­с­ті норм, не вва­жає се­бе більш зо­бов'яза­ною по­ва­жа­ти цю но­р­му або су­ку­п­ність норм. По­ді­б­на реа­к­ція рі­в­но­з­на­ч­на жо­р­с­т­ко­му до­т­ри­ма­н­ню при­н­ци­пу не­га­ти­в­ної взає­м­но­с­ті. Ав­то­ри Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій 1949 р. по­к­ла­ли за­бо­ро­ну дії цьо­го гру­бо­го при­н­ци­пу, вста­но­ви­в­ши в за­га­ль­ній ста­т­ті 1, що сто­ро­ни зо­бов'яза­ні до­т­ри­му­ва­ти­ся по­ло­жень Ко­н­ве­н­цій "за бу­дь-­яких об­с­та­ви­н."

В той час, коли сто­ві­д­со­т­ко­ва діє­вість цьо­го по­ло­же­н­ня ви­к­ли­че су­м­нів на­віть в ко­н­те­к­с­ті пра­ва Же­не­ви, щодо Гаазь­ко­го пра­ва про це взагалі не мо­же бу­ти і мо­ви. Гаазь­кі до­мо­в­ле­но­с­ті не містять по­ло­же­н­ня, яке ви­к­лю­ча­ло б при­н­ци­пи не­га­ти­в­ної взає­м­но­с­ті; су­м­нів є осо­б­ли­во ви­п­ра­в­да­ним у тих ви­па­д­ках, коли по­ру­ше­н­ня пе­в­них норм мо­же за­бе­з­пе­чити ви­н­ній сто­ро­ні реа­ль­ну військову пе­ре­ва­гу.[63] Ді­й­с­но, ва­ж­ко по­го­ди­ти­ся з тим, що во­ю­ю­ча сто­ро­на по­ви­н­на бу­де зми­ри­ти­ся з не­га­ти­в­ни­ми на­с­лід­ка­ми, які мо­жуть на­с­ту­пи­ти для неї пі­с­ля за­с­то­су­ва­н­ня про­ти­в­ни­ком хі­мі­ч­ної зброї, в той час як во­на має по­те­н­ціал аде­к­ва­т­но­го ві­д­по­ві­д­но­го уда­ру і мо­же та­ким чи­ном вста­но­ви­ти військову рі­в­но­ва­гу.

Од­нак, хоча при­н­цип взає­м­но­с­ті ду­же по­га­ний, є в ньо­го і по­зи­ти­в­ний ас­пект. На­п­ри­к­лад, по­ва­га до норм пра­ва од­ні­єю сто­ро­ною тя­г­не за со­бою та­ке ж са­ме ві­д­но­ше­н­ня до пра­ва з ін­шо­го бо­ку. Цей по­зи­ти­в­ний ас­пект при­н­ци­пу взає­м­но­с­ті мо­ж­на, як і йо­го не­га­ти­в­ний ас­пект, проі­лю­с­т­ру­ва­ти на при­к­ла­ді хі­мі­ч­ної зброї: хо­ча під час Дру­гої сві­то­вої ві­й­ни хі­мі­ч­ну зброю ма­ли оби­д­ві сто­ро­ни, жодна з них фа­к­ти­ч­но не за­с­то­со­ву­ва­ла її.

Ре­п­ре­са­лії, або ві­д­по­ві­д­ні за­хо­ди во­ю­ю­чих сто­рін - дру­гий прояв­ при­н­ци­пу ко­ле­к­ти­в­ної ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті. Ре­п­ре­са­лії - це сві­до­ме по­ру­ше­н­ня пе­в­ної но­р­ми пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, зді­й­с­не­не од­ні­єю із сто­рін, що зна­хо­ди­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті, з ме­тою при­му­си­ти вла­ду су­п­ро­ти­в­ної сто­ро­ни при­пи­ни­ти по­лі­ти­ку по­ру­ше­н­ня ті­єї ж са­мої або ін­шої но­р­ми з то­го ж за­ко­ну.

Згі­д­но зви­чаєвого пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, ре­п­ре­са­лії, які за­с­то­со­вую­ть­ся во­ю­ю­чи­ми сто­ро­на­ми, на­ле­жали до офі­ці­й­но ви­з­на­них за­хо­дів з за­бе­з­пе­че­н­ня до­т­ри­ма­н­ня за­ко­н­но­с­ті.

Од­нак ці за­хо­ди нері­д­ко при­з­во­ди­ли до ес­ка­ла­ції ко­н­ф­лі­к­ту, та, крім то­го, за­в­ж­ди іс­ну­ва­ла мо­ж­ли­вість то­го, що во­ни то­р­к­ну­ть­ся не спра­в­ж­ніх ви­н­них в по­ру­ше­н­ні осіб, а зо­в­сім сто­ро­н­ніх. То­му пра­во во­ю­ю­чих сто­рін за­с­то­со­ву­ва­ти ре­п­ре­са­лії ста­ло пі­д­да­ва­ти­ся все бі­ль­шим об­ме­же­н­ням. Так, ре­п­ре­са­лії по ві­д­но­ше­н­ню до осіб та ма­й­на під по­к­ро­ви­те­ль­с­т­вом за­бо­ро­не­ні у всіх чо­ти­рьох Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­ціях 1949 ро­ку та в Гаазь­кій ко­н­ве­н­ції 1954 р. про за­хист ку­ль­ту­р­них ці­н­но­с­тей.

Тре­тій вид ко­ле­к­ти­в­ної ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті у ву­зь­ко­му, те­х­ні­ко-­пра­во­во­му ро­зу­мі­н­ні по­ля­гає у фі­на­н­со­вій ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті де­р­жа­ви за шко­ду, яку во­на за­по­дія­ла не­п­ра­во­мі­р­ни­ми дія­ми.

У 1907 ро­ці цей вид ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті де­р­жав був офі­ці­й­но вклю­че­ний до Гаазь­кої ко­н­ве­н­ції про за­ко­ни та зви­чаї ві­й­ни на суші: як пе­ре­д­ба­че­но ста­т­тею 3, во­ю­ю­ча сто­ро­на, ві­д­по­ві­да­ль­на за по­ру­ше­н­ня пра­вил, вста­но­в­ле­них По­ло­же­н­ням, "по­ви­н­на бу­де ві­д­ш­ко­ду­ва­ти зби­т­ки, як­що є для цьо­го пі­д­с­та­ви". В ста­т­ті за­пи­са­но, що по­ді­б­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність во­на не­се, зо­к­ре­ма, "за всі дії, скоє­ні осо­ба­ми, що вхо­дять до складу її збро­й­них сил."[64]

На пра­к­ти­ці ідея фі­на­н­со­вої ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті де­р­жа­ви за по­ру­ше­н­ня норм пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту рі­д­ко приз­во­дить до бу­дь-­яких зна­ч­них ре­зу­ль­та­тів. У кра­й­ньо­му ви­па­д­ку ми­р­на уго­да мо­же по­к­ла­с­ти на про­г­ра­в­шу сто­ро­ну обов'язок ви­п­ла­ти­ти пе­ре­мо­ж­цю ве­ли­ку су­му як ре­па­ра­цію за фі­на­н­со­ві ви­т­ра­ти, які ста­ли­ся вна­с­лі­док ві­й­ни. Яс­но, що об­сяг ре­па­ра­цій бу­де зна­ч­но ме­н­ше су­ку­п­них фі­на­н­со­вих ви­т­рат, які по­не­с­ла ця сто­ро­на. В до­ве­р­ше­н­ня всьо­го, за­з­на­в­ши по­ра­з­ку, сто­ро­на мо­же бу­ти при­му­ше­на не ті­ль­ки зректися бу­дь-­яких пре­те­н­зій з ві­д­ш­ко­ду­ва­н­ня зби­т­ків, які во­на мо­г­ла б ма­ти до пе­ре­мо­ж­ця, але бу­де ви­му­ше­на при­й­ня­ти будь-які пре­те­н­зії, які її гро­ма­дя­ни мо­г­ли б ма­ти до пе­ре­мо­ж­ця, на свій ра­ху­нок.

Ос­но­в­ні зна­че­н­ня рі­з­них ви­дів де­р­жа­в­ної ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті по­ля­гають в їх стри­мую­чо­му впли­ві. Ус­ві­до­м­ле­н­ня то­го, що бу­дь-­яке по­ру­ше­н­ня пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту ве­де до ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті де­р­жа­ви, мо­же ста­ти для вла­ди до­да­т­ко­вим сти­му­лом до то­го, щоб до­т­ри­му­ва­тись та при­му­шу­ва­ти до­т­ри­му­ва­тись цих за­ко­нів. Зро­зу­мі­ло, що тиск на вла­ду ззо­в­ні мо­же зна­ч­но по­си­ли­ти цей вплив.

Як і у ви­па­д­ку з ко­ле­к­ти­в­ною ві­д­по­ві­да­ль­ні­с­тю за по­ру­ше­н­ня пра­ва збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту, ідеї ін­ди­ві­дуа­ль­ної ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті за військові зло­чи­ни не за­в­ж­ди на­дає­ть­ся од­на­ко­вого зна­че­н­ня. Пра­к­ти­ч­но ця ідея зді­й­с­ню­ва­лась бі­ль­ше за все пі­с­ля Дру­гої сві­то­вої ві­й­ни у ви­г­ля­ді ма­со­во­го, од­нак од­но­бі­ч­но­го су­до­во­го пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня та по­ка­ра­н­ня військових зло­чи­н­ців де­р­жав, що за­з­на­ли по­ра­з­ки.

В Гаазь­ких ко­н­ве­н­ціях 1899 та 1907 р. про за­ко­ни і зви­чаї ві­й­ни на суші ні­чо­го не сказано з при­во­ду ін­ди­ві­дуа­ль­ної кри­мі­на­ль­ної ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті за по­ру­шен­ня до­даних до них По­ло­жень. Од­нак з цьо­го не ви­пливає, що та­ка ін­ди­ві­дуа­ль­на відпо­ві­да­ль­ність су­пе­ре­чи­ла б на­мі­рам сто­рін, що домовляються: на­в­па­ки, пра­во­мо­ч­ність де­р­жав по ві­д­но­ше­н­ню до по­ка­ра­н­ня гро­ма­дян сво­єї краї­ни чи гро­ма­дян су­п­ро­ти­в­ни­ка за вчи­не­н­ня військових зло­чи­нів да­в­но вже пе­ре­т­во­ри­ла­ся в ви­з­на­ну ча­с­ти­ну зви­чаєво­го пра­ва, на­віть в та­кій мі­рі, що на­віть не виникало по­т­ре­би в спе­ціа­ль­но­му пі­д­т­ве­р­дже­н­ні її мі­ж­на­ро­д­ною уго­дою.

Оче­ви­д­но, що пра­во­мі­р­ність та обов'яз­ко­вість за­су­ди­ти та по­ка­ра­ти за вчинення пе­в­них зло­чи­нів - зо­в­сім рі­з­ні ре­чі. Що сто­сує­ть­ся пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня за військові зло­чи­ни, то іс­ную­чі у зви­чаєво­му пра­ві обов'яз­ки мо­жуть то­р­к­ну­ти­ся ті­ль­ки гро­ма­дян сво­єї краї­ни. Яких-не­будь за­га­ль­них обов'яз­ків пе­ре­с­лі­ду­ва­ти в су­до­во­му по­ря­д­ку ко­н­к­ре­т­них осіб тієї чи ін­шої де­р­жа­ви, крім своїх гро­ма­дян, не пе­ре­д­ба­че­но. Не бу­ло це пе­ре­д­ба­че­но і Ко­н­ве­н­ція­ми про за­ко­ни та зви­чаї ві­й­ни 1899 р. та 1907 р.[65]

І все ж ду­м­ка про та­кі обов'яз­ки ви­ни­к­ла вже в той час: при­й­ня­ття де­р­жа­вою за­ко­но­да­в­чих за­хо­дів з при­пи­не­н­ня дея­ких по­ру­шень було впе­р­ше сфо­р­му­льо­ва­но у те­к­с­ті Же­не­в­сь­кої ко­н­ве­н­ції 1906 р. про по­лі­п­ше­н­ня до­лі по­ра­не­них і хво­рих вої­нів під час ві­й­ни на суші, а в на­с­ту­п­но­му ро­ці на Дру­гій Гаазь­кій ко­н­ве­н­ції ми­ру ана­ло­гі­ч­не по­ло­же­н­ня бу­ло вклю­че­не до Гаазь­кої ко­н­ве­н­ції про за­с­то­су­ва­н­ня Же­не­в­сь­кої ко­н­ве­н­ції до ві­й­ни на мо­рі. В 1929 ро­ці ця ідея ма­ла по­да­ль­ший ро­з­ви­ток в Же­не­в­сь­кій ко­н­ве­н­ції про по­лі­п­ше­н­ня до­лі по­ра­не­них і хво­рих вої­нів під час ві­й­ни на суші. З ін­шо­го бо­ку, Ко­н­ве­н­ція про ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них, яка бу­ла при­й­ня­та на тій же Ко­н­фе­ре­н­ції, як і ра­ніш, не зга­ду­ва­ла про ін­ди­ві­дуа­ль­ну кримінальну ві­д­по­ві­да­ль­ність.

На­ре­ш­ті, у 1949 р. у текст усіх чо­ти­рьох Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій бу­ли вне­се­ні до­с­ко­на­ло ро­з­ро­б­ле­ні по­ло­же­н­ня про обов'яз­ки де­р­жав за­бе­з­пе­чу­ва­ти кри­мі­на­ль­ні са­н­к­ції та пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня стосовно по­ру­ш­ни­ків міжнародного гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва. Ко­ж­на Ко­н­ве­н­ція мі­с­тить то­ч­не виз­на­че­н­ня дій, які вхо­дять до складу "се­р­йо­з­них по­ру­шень" ці­єї Ко­н­ве­н­ції. Се­р­йо­з­ни­ми по­ру­ше­н­ня­ми вва­жа­ють­ся: вби­в­с­т­ва, то­р­ту­ри, ро­з­п­ра­ва без су­ду над осо­ба­ми, що користуються покровительством, на­па­ди на ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня, спря­му­ва­н­ня воєнних опе­ра­цій про­ти ус­та­т­ку­ва­н­ня під за­хи­с­том або мі­с­це­во­с­тей, які не обо­ро­няю­ть­ся, ві­ро­ло­м­не ви­ко­ри­с­та­н­ня ем­б­ле­ми Че­р­во­но­го Хре­с­та, де­пор­та­ція на­се­ле­н­ня оку­по­ва­ної те­ри­то­рії, ут­ри­ма­н­ня за­ру­ч­ни­ків. Протокол І доповнює Конвенції додаючи в статті 85 до переліку порушень, які вже наявні в Конвенціях, ще декілька тяжких порушень. Як тяжкі кваліфікуються такі порушення, якщо вони вчинені умисно і заподіяли смерть, каліцтва чи завдали серйозної шкоди здоров’ю: атакування на цивільне населення; невибіркова атака чи атака на споруди або установи, які містять у собі небезпечні сили, коли відомо, що така атака призведе до надмірного ушкодження цивільних об’єктів.

Ко­ж­на краї­на, що пі­д­пи­са­ла Ко­н­ве­н­ції, бе­ре на се­бе зо­бов'яза­н­ня вве­с­ти в своє­му за­ко­но­да­в­с­т­ві в дію но­р­ми, що за­бе­з­пе­чу­ва­ли ефе­к­ти­в­не кримінальне пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня осіб, які скої­ли або на­ка­за­ли скої­ти ті чи ін­ші се­р­йо­з­ні по­ру­ше­н­ня, що пе­ре­д­ба­че­ні Ко­н­ве­н­ція­ми. Ко­ж­на де­р­жа­ва та­кож зо­бов'язує­ть­ся ро­з­шу­ку­ва­ти осіб, що зви­ну­ва­чую­ть­ся в то­му, що во­ни скої­ли або на­ка­за­ли скої­ти ви­щенаведе­ні се­р­йо­з­ні по­ру­ше­н­ня.

На сьо­го­д­ні­ш­ній день пра­к­ти­ч­ний ефект цих по­ло­жень є зо­в­сім не­за­до­ві­ль­ний. Зо­в­сім неба­га­то де­р­жав вве­ли в своє за­ко­но­да­в­с­т­во спе­ціа­ль­но пе­ре­д­ба­че­ні кри­мі­наль­ні са­н­к­ції про­ти осіб, ви­н­них у се­р­йо­з­них по­ру­ше­н­нях, у ві­д­по­ві­д­но­с­ті з ви­мо­га­ми Ко­н­ве­н­цій. В ба­га­тьох де­р­жа­вах вва­жають, що їх кри­мі­на­ль­не за­ко­но­да­в­с­т­во ці­л­ком за­бе­з­пе­чує су­до­ве пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня осіб, що скої­ли се­р­йо­з­ні по­ру­ше­н­ня.

Ви­ня­т­ком з цьо­го правила мо­ж­на на­з­ва­ти Ук­раї­ну. В гла­ві XI "Ві­й­сь­ко­ві зло­чи­ни" Кри­мі­на­ль­но­го ко­де­к­су Ук­раї­ни зна­й­ш­ли свій ві­д­би­ток обов'яз­ки де­р­жа­ви з ви­ко­на­н­ня Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій по кри­мі­на­ль­но­му пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ню осіб, ви­н­них у се­р­йо­з­них по­ру­ше­н­нях. Ста­т­ті 260-263 пе­ре­д­ба­чають кри­мі­на­ль­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність за ма­ро­де­р­с­т­во, на­си­ль­с­т­во над на­се­ле­н­ням у ра­йо­нах воєнних дій, по­га­не по­водже­н­ня з ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми, не­за­ко­н­не но­сі­н­ня зна­ків Че­р­во­но­го Хре­с­та і Че­р­во­но­го Пі­в­мі­ся­ця та зло­в­жи­ва­н­ня ни­ми. Але тре­ба вка­за­ти, що хо­ча за­кон ста­вить по­ка­ра­н­ня в за­ле­ж­ність від об­тя­ж­уючих об­с­та­вин зло­чи­ну, але іно­ді сту­пінь скоє­них зло­чи­нів не зна­хо­дить аде­к­ва­т­но­го спі­в­ві­д­но­ше­н­ня з ві­д­по­ві­да­ль­ні­с­тю за їх по­ру­ше­н­ня. При­к­ла­дом мо­же слу­жи­ти ста­т­тя 262 КК Ук­раї­ни. Ця ста­т­тя пе­ре­д­ба­чає за по­га­не по­во­дже­н­ня з ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми по­ка­ра­н­ня у ви­г­ля­ді по­з­ба­в­ле­н­ня во­лі на строк від од­но­го до трьох ро­ків, на­віть ко­ли та­ке по­во­дже­н­ня зна­хо­дить прояв у спри­чи­не­н­ні ті­ле­с­них уш­ко­джень, ка­ту­ва­н­ні та ін­ших проя­вах жо­р­с­то­ко­с­ті стосовно ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них.

Що сто­сує­ть­ся обов'яз­ків з ро­з­с­лі­ду­ва­н­ня по­ру­шень та по­ка­ра­н­ня ви­н­них, то тут спра­ви ще гі­р­ші. З мо­ме­н­ту всту­пу в си­лу Же­не­в­сь­кої ко­н­ве­н­ції у жо­в­т­ні 1950 ро­ку жодних дій та­ко­го ро­ду по ві­д­но­ше­н­ню до пі­до­з­рю­ва­них, що не є гро­ма­дя­на­ми да­ної де­р­жа­ви, пра­к­ти­ч­но не бу­ло зді­й­с­не­но, і на­віть су­до­ві про­це­си, що бу­ли про­ве­де­ні по ві­д­но­ше­н­ню до гро­ма­дян ві­д­по­ві­д­них де­р­жав, за­ли­ши­ли­ся рі­д­ким ви­к­лю­че­н­ням. Сві­жим при­к­ла­дом мо­жуть ста­ти по­дії на­в­ко­ло Бо­с­нії та Ге­р­це­го­ви­ни або ж Че­ч­ні.

Гаазь­ка ко­н­ве­н­ція про за­хист ку­ль­ту­р­них ці­н­но­с­тей у разі збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту 1954 р. теж мі­с­тить по­ло­же­н­ня про са­н­к­ції за по­ру­ше­н­ня ці­єї ко­н­ве­н­ції. Але ви­па­д­ки ви­ко­на­н­ня взя­тих на се­бе обов'яз­ків з при­ве­де­н­ня у ві­д­по­ві­д­ність кри­мі­на­ль­но­го за­ко­но­да­в­с­т­ва є поо­ди­но­кими.

3. Військові зло­чи­ни.

По­ня­т­тя ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті за військові зло­чи­ни ос­та­то­ч­но скла­ло­ся пі­с­ля Дру­гої сві­то­вої ві­й­ни.

Зло­чи­ни, які скої­ли на­ци­с­ти під час ві­й­ни, ви­к­ли­ка­ли спра­ве­д­ли­вий гнів усіх на­ро­дів. На­віть найза­тя­тіші про­ти­в­ни­ки ро­з­ро­б­ки си­с­те­ми норм про мі­ж­на­ро­д­но-пра­во­ву ві­д­по­ві­да­ль­ність не змо­г­ли пере­ш­ко­ди­ти ст­ве­р­дже­н­ню та ро­з­ви­т­ку тео­рії від­по­ві­да­ль­но­с­ті за військові зло­чи­ни.

8 се­р­п­ня 1945 ро­ку в Ло­н­до­ні бу­ла пі­д­пи­са­на уго­да між уря­да­ми сою­з­них де­р­жав про пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня та по­ка­ра­н­ня го­ло­в­них військових зло­чи­н­ців. В ос­но­ву ці­єї уго­ди бу­ла по­к­ла­де­на Мо­с­ко­в­сь­ка де­к­ла­ра­ція від 30 жо­в­т­ня 1943 ро­ку, в якій говорилося, що ні­ме­ць­кі со­л­да­ти та офі­це­ри, які скої­ли у­ми­с­ні зло­чи­ни та ві­д­по­ві­даль­ні за та­кі зло­чи­ни, бу­дуть пе­ре­да­ні та за­су­дже­ні су­да­ми країн, на те­ри­то­рії яких во­ни скої­ли зло­чин.

У ві­д­по­ві­д­но­с­ті з Уго­дою від 8 се­р­п­ня 1945 ро­ку для ро­з­г­ля­ду справ го­ло­в­них військових зло­чи­н­ців, зло­чи­ни яких не пов'яза­ні з пе­в­ним гео­г­ра­фі­ч­ним мі­с­цем, ство­рю­ва­в­ся Мі­ж­на­ро­д­ний військовий три­бу­нал. Ста­тут Мі­ж­на­ро­д­но­го військово­го три­бу­на­лу, який став ча­с­ти­ною Уго­ди, вста­но­в­лю­вав склад мі­ж­на­ро­д­них зло­чи­нів, які тя­г­ну­ли за со­бою мі­ж­на­ро­д­ну ві­д­по­ві­да­ль­ність, та вво­див в мі­ж­на­ро­д­не пра­во ви­з­на­че­н­ня:

- зло­чи­ни про­ти ми­ру: пла­ну­ва­н­ня, пі­д­го­то­в­ка, розв'яза­н­ня або ве­де­н­ня аг­ре­си­в­ної ві­й­ни або ві­й­ни, яка по­ру­шує мі­ж­на­ро­д­ні уго­ди, або участь у за­га­ль­но­му пла­ні або змо­ві, спрямованих на зді­й­с­не­н­ня бу­дь-­яких ви­щезгада­них дій;

- військові зло­чи­ни: по­ру­ше­н­ня за­ко­нів та зви­чаїв ві­й­ни. До цих по­ру­шень належать вби­в­с­т­ва, то­р­ту­ри ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня оку­по­ва­них те­ри­то­рій, вби­в­с­т­ва та то­р­ту­ри ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них або осіб, що зна­хо­дя­ть­ся в мо­рі, вби­в­с­т­ва за­ру­ч­ни­ків, по­г­ра­бу­ва­н­ня суспільної або осо­би­с­тої вла­с­но­с­ті, бе­з­г­лу­з­де ру­й­ну­ва­н­ня міст та сіл та ін­ші зло­чи­ни;

- зло­чи­ни про­ти лю­дя­но­с­ті: вби­в­с­т­ва, зни­ще­н­ня, по­не­во­ле­н­ня, за­с­ла­н­ня або ін­ша жо­р­с­то­кість, які зді­й­с­нюю­ть­ся у ві­д­но­ше­н­ні ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня до або під час ві­й­ни, або пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня з по­лі­ти­ч­них, ра­со­вих або ре­лі­гі­й­них мотивів.

Згі­д­но ро­з­ро­б­ле­но­го Ста­ту­ту Мі­ж­на­ро­д­но­го військово­го три­бу­на­лу в 1945-1946 ро­ках в Ню­р­н­бе­р­зі ві­д­бу­в­ся су­до­вий про­цес над го­ло­в­ни­ми ні­ме­ць­ко-­фа­ши­с­т­сь­ки­ми військови­ми зло­чи­н­ця­ми. Три­бу­нал, який скла­да­в­ся з юри­с­тів країн ан­ти­гі­т­ле­рі­в­сь­кої коа­лі­ції, за­су­див 12 зло­чи­н­ців до сме­р­т­ної ка­ри, 7 - до три­ва­лих стро­ків ув'яз­не­н­ня.

На ос­но­ві По­т­с­да­м­сь­кої де­к­ла­ра­ції та рі­ше­н­ня Мо­с­ко­в­сь­кої на­ра­ди мі­ні­с­т­рів за­ко­р­до­н­них справ СРСР, США та Ве­ли­ко­б­ри­та­нії (1945 р.) був ство­ре­ний та­кож То­кі­й­сь­кий військовий три­бу­нал для су­ду над го­ло­в­ни­ми япо­н­сь­ки­ми військови­ми зло­чи­н­ця­ми. В ре­зу­ль­та­ті про­це­су, який про­хо­див у То­кіо (1946-1948 рр.) 7 пі­д­су­д­них бу­ли за­су­дже­ні до сме­р­т­ної ка­ри, а 21 - до рі­з­них стро­ків ув'яз­не­н­ня.

При­н­ци­пи Ню­р­н­бе­р­га та То­кіо спра­ви­ли ве­ли­кий вплив на по­да­ль­ший ро­з­ви­ток мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва в галузі пе­ре­с­лі­ду­ва­н­ня військових зло­чи­н­ців.

       У своїй ре­зо­лю­ції від 21 ли­с­то­па­да 1947 ро­ку Ге­не­ра­ль­на Аса­м­б­лея Ор­га­ні­за­ції Об'єд­на­них На­цій, ви­хо­дя­чи з при­н­ци­пів мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва, ви­з­на­них у Ста­ту­ті Ню­р­н­бе­р­г­сь­ко­го три­бу­на­лу та в йо­го ви­ро­ку, до­ру­чи­ла Ко­мі­сії мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва скла­с­ти проект Ко­де­к­су зло­чи­нів про­ти ми­ру та бе­з­пе­ки лю­д­с­т­ва. Та­кий проект був при­й­ня­тий Ко­мі­сі­єю у 1954 ро­ці і на­п­ра­в­ле­ний на ро­з­г­ляд Ге­не­ра­ль­ній Аса­м­б­леї ООН. Од­нак Ге­не­ра­ль­на Аса­м­б­лея ві­д­к­ла­ла йо­го ро­з­г­ляд до того часу, по­ки не бу­де ви­з­на­че­не по­ня­т­тя аг­ре­сії, що бу­ло зро­б­ле­но ли­ше в 1974 ро­ці. Ро­бо­та над прое­к­том по­но­ви­ла­ся ли­ше в 1982 ро­ці. Ро­з­г­ля­ну­в­ши де­кі­ль­ка до­по­ві­дей з цьо­го пи­та­н­ня, ко­мі­сія на 43-й се­сії у 1991 ро­ці в по­пе­ре­д­ньо­му по­ря­д­ку при­й­ня­ла у пе­р­шо­му чи­та­н­ні прое­к­ти ста­тей Ко­де­к­су зло­чи­нів про­ти ми­ру та бе­з­пе­ки лю­д­с­т­ва.

При­н­ци­пи Ста­ту­ту Ню­р­н­бе­р­г­сь­ко­го три­бу­на­лу зна­ч­но впли­ну­ли і на ро­з­ви­ток мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва про ви­да­чу військових зло­чи­н­ців, на за­с­то­су­ва­н­ня стро­ку да­в­но­с­ті до військових зло­чи­нів.

Ко­н­ве­н­ція про не­за­с­то­су­ва­н­ня стро­ків да­в­но­с­ті до військових зло­чи­нів та зло­чи­нів про­ти лю­д­с­т­ва, що бу­ла при­й­ня­та Ге­не­ра­ль­ною Аса­м­б­ле­єю ООН у 1968 ро­ці, ос­та­то­ч­но за­к­рі­пи­ла при­н­ци­пи Ню­р­н­бе­р­гу.

І ще од­но­му пи­та­н­ню в мі­ж­на­ро­д­но-­пра­во­во­му ас­пе­к­ті ві­д