Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності

Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів

1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів ре­гулюється законом.

2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до ви­мог цього Кодексу, інших законодавчих актів.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).

 

1. Кооперативи - це родове поняття, що містить ознаки, притаманні усім передбаченим чинним законодавством України видам кооперативів. Загальними ознаками, що дозволяють віднести кооперативи до особливої організаційно-правової форми, є те, що вони створю­ються шляхом добровільного об'єднання громадян і мають на меті вирішення економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Крім положень глави 10 ГК та параграфа 2 глави 8 Цивільного кодексу України, що регламен­тують правовий статус виробничого кооперативу в Україні, існує низка законів, присвячених правовому регулюванню окремих видів кооперативів. Це закони України «Про сільськогоспо­дарську кооперацію» [446], «Про споживчу кооперацію» [452], «Про кредитні спілки» [316].

Уже після завершення роботи над коментарем глави 10 даного Кодексу, 10 липня 2003 р. був прийнятий Закон України «Про кооперацію» [313], в якому окреме коло питань стосовно правового статусу кооперативу та його членів регламентовано інакше. З урахуванням того, що цей Закон прийнятий пізніше Господарського кодексу, користуватися коментарем до цієї і наступних статей Кодексу треба в частині, що не суперечить нормам нового Закону.

2. Кооперативи самостійно визначають основні види та напрями своєї господарської діяльності. Вони можуть створюватися і діяти у галузі промисловості, будівництва, на транс­порті, в торгівлі й громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, медицині та інших галузях господарської діяльності.

Господарський кодекс містить лише основні положення про виробничий кооператив (ко­оперативне підприємство). Детальне регулювання його правового становища здійснюється спеціальним Законом України «Про кооперацію».

Частина 2 статті 6 цього Закону виділяє три типи кооперативів відповідно до їх завдань та характеру діяльності: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

 

Стаття 95. Виробничий кооператив

1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на заса­дах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відпо­відно до їх участі у його діяльності.

2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не за­боронену законом.

Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу

1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іно­земці та особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не мо­же бути меншою, ніж три особи.

Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі

1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та тру­дову участь у діяльності кооперативу.

Одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.

Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та виконання рішень органів управління кооперативу.

Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність відповідно до закону. Порядок використання коштів кооперативу в іноземній валюті встановлюється законом та статутом кооперативу.

8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припи­нення членства в кооперативі та щодо переходу паю регулюються цивільним зако­нодавством.

 

1. Виходячи з положень свого статуту кожний кооператив самостійно визначає основні напрями, завдання та види своєї виробничо-господарської діяльності з метою досягнення економічних та соціальних результатів і отримання доходу.

Виробничий кооператив самостійно організує та планує свою господарську діяльність. Основна мета планування виробничо-господарської діяльності кооперативу — задоволення попиту на виготовлену продукцію та роботи (послуги), що виконуються (надаються) коопе­ративом, забезпечення виробничого та соціального розвитку кооперативу, підвищення осо­бистих доходів його членів.

Виробничий кооператив самостійно розробляє і затверджує плани своєї виробничо-фі­нансової діяльності. Затвердження цих планів віднесено до виключної компетенції загаль­них зборів кооперативу (ч. 1 ст. 102 ГК).

Визначальним фактором при розробці планів виробничого кооперативу є кон'юнктура ринку - рівень платоспроможності попиту на товари (роботи, послуги) та можливість отри­мання доходу, необхідного для виробничого та соціального розвитку кооперативу, оплати праці тощо.

Основу плану виробничого кооперативу складають договори, що укладаються із спожи­вачами продукції (робіт, послуг) та постачальниками кооперативу.

2. З метою забезпечення гнучкості цін виробничий кооператив реалізує свою продукцію, здійснює роботи та надає послуги за цінами і тарифами, що встановлюються кооперативом самостійно або на договірній основі (див. коментар до ч. 2 ст. 189 ГК).

У випадках, передбачених законодавчими актами України, застосовуються державні ціни і тарифи, що встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари та послуги, що мають вирішальне соціальне значення, тощо (п. 1 ст. 9 Закону України «Про ціни і ціноутворення» [493].

3. Правовою формою господарських відносин виробничого кооперативу з підприємствами, установами, організаціями та громадянами - споживачами його продукції (робіт, по­слуг), постачальниками є господарський договір. Договір є єдиним правовим документом, що регулює виробничо-господарські відносини кооперативу.

Укладення договорів, визначення їх умов, вибір контрагентів за договорами є виключною компетенцією виробничого кооперативу. У здійснення між кооперативами та іншими особа­ми договірних відносин не допускається втручання державних органів, органів місцевого са­моврядування і службових осіб.

4. У майні виробничого кооперативу важливе місце належить його доходам (див. комен­тар до ч. 1 ст. 142 ГК). Доход виробничого кооперативу - це грошові кошти, отримані як під­сумок багатопланової діяльності виробничого кооперативу, - діяльності по реалізації про­дукції, виконанню робіт, наданню послуг та іншої господарської діяльності, від якої коопе­ратив отримує законні надходження.

Порядок формування доходу виробничого кооперативу визначений частиною, що комен­тується.

Доход як фінансовий результат діяльності виробничого кооперативу є джерелом задово­лення його власних потреб. З нього відшкодовуються матеріальні витрати кооперативу на здійснення своєї господарської діяльності, здійснюються відрахування у фонди кооперативу, кооперативні виплати, виплата часток на паї, він спрямовується на розширення виробництва, оплату праці, на здійснення соціально-культурного розвитку тощо.

Встановлена законодавством частина доходу виробничого кооперативу спрямовується на здійснення розрахунків з бюджетом шляхом сплати податків та інших обов'язкових платежів.

За рахунок доходу виробничого кооперативу відбувається погашення зобов'язань коопе­ративу перед третіми особами. Наприклад, за рахунок доходу вносяться проценти за кредит, сплачується орендна плата.

5. Частину доходу виробничого кооперативу становлять кооперативні виплати. Коопера­тивні виплати розподіляються за результатами господарської діяльності за підсумками фінансового року між членами кооперативу відповідно до їх пайових внесків і залежно від трудової та іншої участі в діяльності кооперативу.

Загальні збори членів виробничого кооперативу визначають форми виплати часток дохо­ду на паї.

6. Частина 6 коментованої статті відносить питання про використання доходу до компе­тенції виробничого кооперативу. У відповідності з ч. З ст. 142 ГК частину доходу, що зали­шилася у виробничого кооперативу після сплати податків та інших обов'язкових платежів, кооператив використовує самостійно. Порядок використання доходу виробничого коопера­тиву визначається його статутом.

7. Виробничий кооператив є суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності і може здійсню­вати будь-які не заборонені законодавством України види зовнішньоекономічної діяльності та укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, що прямо та вичерпно заборонені законодавством України (див. коментар до ст. 68 ГК).

Нормою, що коментується, встановлено, що виробничий кооператив здійснює зовніш­ньоекономічну діяльність відповідно до закону. Основним законодавчим актом, що регла­ментує цю сферу діяльності, крім ГК (розділ VII), є Закон України «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність» [293].

Виробничий кооператив має право самостійно, але в рамках положень статуту та норм чинного законодавства використовувати кошти в іноземній валюті, отримані ним у результа­ті здійснення зовнішньоекономічної діяльності, а також як кредити від своїх зарубіжних партнерів.

8. Норма частини 8 коментованої статті щодо майнових відносин члена виробничого ко­оперативу з кооперативом у разі припинення членства у ньому та щодо переходу паю носить відсилочний характер. Зазначені відносини врегульовані статтею 166 ЦК, відповідно до якої у випадках, передбачених частиною 4 статті 98 ГК, члену кооперативу, що припинив член­ство у ньому, виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються інші виплати, встановлені статутом кооперативу та законом (ч. 1 ст. 166 ЦК). У разі смерті члена кооперативу, за умови, що спадкоємці не згодні вступити до кооперативу або кооператив проти такого вступу, спадкоємці мають право на компенсацію вартості паю (ч. 4 ст. 166 ЦК).

Якщо інше не встановлено законом або статутом виробничого кооперативу, член коопе­ративу має право передати свій пай або його частину іншому члену кооперативу (ч. З ст. 166 ЦК). Статутом виробничого кооперативу може бути встановлена заборона на відчуження паю (його частки) іншим членам кооперативу.

У зв'язку з тим, що відчуження паю третім особам тягне за собою обов'язок прийняття їх до кооперативу та особисту трудову участь у його діяльності, частина 3 статті 166 ЦК обмежує цю можливість вимогою обов'язкової згоди виробничого кооперативу на прийняття нового члена та переважним правом інших членів кооперативу на купівлю такого паю (його частки).

Порядок відчуження паю (його частки) встановлюється законом та конкретизується ста­тутом виробничого кооперативу (ч. З ст. 166 ЦК).

 

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог цього Кодексу.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є пред­ставником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та інши­ми законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і за­кріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві опера­тивного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «дер­жавне підприємство».

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

3. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встанов­люється відповідною місцевою радою.

4. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «ко­мунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

5. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями влас­ника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

6. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що признача­ється органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

8. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визна­чаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

 

1. Комунальні унітарні підприємства (далі — комунальне підприємство) складають окрему групу підприємств, що відрізняються від підприємств, описаних вище. Власниками кому­нальних підприємств є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах або терито­ріальні громади перелічених адміністративно-територіальних одиниць, майно яких перебу­ває в управлінні районної або обласної ради. Комунальне підприємство у відповідності із статтями 26, 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] створюється на сесії відповідної ради і оформляється рішенням останньої. У рішенні має бути зазначена назва підприємства, встановлений розмір статутного фонду, орган, уповноважений від імені ради виконувати функції по управлінню підприємством.

2. Управління комунальними підприємствами здійснюють виконавчі органи рад - виконав­чі комітети, відділи, управління, комітети та інші органи сільських, селищних, міських рад. Функції управління комунальними підприємствами обласних та районних рад можуть бути передані відповідним місцевим державним адміністраціям, що не виключає можливості створення в структурі апарату відповідної ради спеціального підрозділу. Перелічені органи діють на професійній, постійній засаді і здійснюють повсякденне управління діяльністю ко­мунальних підприємств, виконуючи функції, передані їм радами. Про виконання наданих ра­дами повноважень органи управління комунальними підприємствами звітують перед радами як представниками власників - територіальних громад.

3. Коментована стаття передбачає два різновиди комунальних унітарних підприємств:

- комунальне комерційне підприємство;

- комунальне некомерційне підприємство.

Правовий статус комунального комерційного підприємства схожий із статусом держав­ного унітарного комерційного підприємства (див. детальніше коментар до ст. 74, 75 цього Кодексу), а комунального некомерційного - із статусом казенного підприємства. Але є від­мінності, які будуть розглянуті нижче.

4. Комунальне підприємство має статутний фонд, розмір якого визначається радою при створенні підприємства і може бути змінений за рішенням останньої. Формує статутний фонд комунального підприємства виконавчий орган ради, що був визначений радою як орган управління підприємством. До статутного фонду комунального підприємства передається майно, що перебуває у комунальній власності відповідної територіальної громади, та грошові кошти місцевого бюджету у відповідності з вимогами Бюджетного кодексу України. Реєстра­ція комунального підприємства здійснюється на загальних засадах, як і підприємств інших форм власності.

5. Найменування створюваного комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство. Наприклад, «Комунальне підприємство «Автодор» Київської міської ради».

6. Комунальне підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом і не несе відпо­відальності за зобов'язаннями органів місцевого самоврядування, воно тільки здійснює пе­рерахування частини прибутку у відповідності з вимогами статуту.

7. Безпосереднє управління діяльністю комунального підприємства здійснює його керів­ник (директор, начальник), який призначається на посаду органом місцевого самоврядуван­ня, уповноваженим на це радою. У відповідності із статтею 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ці та інші повноваження по управлінню комунальними підприєм­ствами можуть бути перерозподілені між радою, її органами, відповідним головою. З керів­ником комунального підприємства укладається контракт, у якому визначаються права та обов'язки сторін, умови матеріального, організаційно-технічного, соціально-побутового за­безпечення його діяльності, строк його дії, умови розірвання. Умови оплати праці керівника комунального підприємства повинні відповідати вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, за­снованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств» [478]. Цей документ, поряд із статутом підприємства, визначає правове становище керівника кому­нального підприємства. Керівник звітує перед органом, уповноваженим радою. Періодич­ність звітів може бути різною, звичайно це квартал та рік.

8. Комунальні підприємства зобов'язані, як і інші суб'єкти господарювання, виконувати рішення органів державної влади та місцевого самоврядування. При цьому органи місцевого самоврядування мають більший обсяг повноважень щодо до комунальних підприємств, оскільки виконують не тільки функції управління, але й функції їх власника. Виконання рішень цих органів може завдати підприємствам збитки, які згідно з частиною 8 коментова­ної статті мають бути відшкодовані цими органами.

9. Серед комунальних підприємств є такі, щодо яких місцеві ради приймають рішення про включення їх до переліку суб'єктів, на які не поширюється Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» [71], оскільки процедури бан­крутства можуть негативно вплинути на життєзабезпечення населеного пункту або їх сукуп­ності. Це, насамперед, містозасновуючі підприємства, природні монополії (підприємства во­до-, газо-, енергозабезпечення та ін.).

Ціноутворення та інші питання діяльності комунальних підприємств розглядаються у від­повідних главах цього Кодексу.

 

Глава 11 ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 113. Приватні підприємства
1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

1. Перехід вітчизняної економіки до ринку не міг не викликати відродження приватної власності, яка в Радянському Союзі не визнавалась, індивідуальна власність мала лише споживчий характер. Конституція України проголосила право приватної власності непорушним, об'єктом приватної власності може бути майно як споживчого, так і виробничого призначення, і це відкрило простір для здійснення господарської та підприємницької діяльності приватним власником. Отже, держава не тільки дозволяє, а й заохочує господарську діяльність приватних підприємств.
На відміну від Закону України «Про підприємства в Україні» [382], чинність якого припинено з 1 січня 2004 р., у статті 113 ГК дано легальне обґрунтоване визначення приватного підприємства, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним визнається і підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи.
Згідно із статтею, що коментується, та статтею 5 Закону України «Про власність» [74] приватне підприємство має можливість використовувати найману працю шляхом укладення трудового договору чи контракту (особливої форми трудового договору) з працівником, який зобов'язується виконувати певну роботу, підпорядковуючись внутрішньому трудовому розпорядку підприємства, а підприємство зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати йому необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21-49 КЗпП України).
На трудові відносини працівників з приватними підприємствами повністю поширюється законодавство про працю (КЗпП та інші нормативно-правові акти).
Наймані працівники не є членами трудового колективу приватного підприємства. їх кількість, правомочності, створення своїх органів самоуправління (загальних зборів, ради трудового колективу) не впливають на вид власності підприємства. Вона запишається приватною.
Господарським кодексом (ст. 62, 63, статтею, що коментується) визначено, що приватне підприємство є господарюючим суб'єктом. Воно як юридична особа несе відповідальність у випадках, передбачених законодавством, не всім належним йому майном, як підприємці -фізичні особи (які несуть відповідальність усім належним їм на праві власності майном), а, на відміну від них, тільки відособленим майном, призначеним для здійснення господарської діяльності, а засновник - своїм вкладом.
Це дає привід не погодитись з існуючою думкою відносно того, що на практиці цей вид підприємств за системою їх оподаткування програє порівняно з громадянами, які можуть зареєструватись як підприємці без створення юридичної особи і уникнути оподаткування, якому підлягають юридичні особи.
Характерною рисою приватних підприємств, на відміну від інших підприємств, є необов'язковість формування статутного фонду, а також відсутність будь-яких обмежень щодо його розмірів у випадках, коли засновники визнали за необхідність створити такий фонд. Це значно здешевлює реєстрацію приватного підприємства.
Приватне підприємство вдало поєднує окремі риси складних організаційно-правових форм господарської діяльності і приватного бізнесу. Як уже зазначалось вище, воно є повноцінною, рівноправною з іншими юридичними особами, формою господарювання з притаманним йому керівництвом, посадовими особами, які відповідають за його діяльність, поточними та іншими рахунками, печаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськими та іншими установами тощо. З іншого боку - це унітарна організація, яка повністю підпорядкована тільки своєму власнику.
Управління приватним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що виключає розбіжності та протиріччя між засновниками (на відміну від тих випадків, коли таких засновників декілька) - отже, відсутня можливість блокування рішень.
2. Засновниками приватного підприємства, за загальним правилом, можуть виступати лише власники - як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства, які самостійно розпоряджаються своїм майном шляхом відокремлення його для здійснення господарської діяльності підприємством.
Частина 3 статті 6 Закону України «Про власність» прямо вказує на можливість власника засобів виробництва та іншого майна створювати в установленому порядку підприємство. При цьому рішення власника (власників) має бути належним чином оформлено. Так, наприклад, якщо власників двоє чи більше, таким рішенням може бути установчий договір.
Державна реєстрація приватного підприємства регламентована «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396] (з наступнимим змінами та доповненнями). Процес реєстрації мало чим відрізняється від процедури державної реєстрації приватного підприємця без створення юридичної особи.
Державна реєстрація приватного підприємства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або ж в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням чи місцем проживання засновника(ів), якщо інше не передбачене законом.
Процедура реєстрації приватного підприємства здійснюється таким чином.
До органу місцевого самоврядування засновник (чи засновники) для одержання свідоцтва про державну реєстрацію і реєстрації підприємства має (мають) подати такі документи:
а) нотаріально посвідчений (у трьох примірниках) статут підприємства;
б) якщо засновників декілька - установчий договір, а також протокол установчих зборів про створення приватного підприємства;
в) реєстраційну картку юридичної особи, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;
г) докази, якими підтверджується плата за реєстрацію;
д) договір оренди приміщення (або договір про безоплатне користування ним), в якому буде розташоване підприємство. Можлива реєстрація підприємства і за адресою проживання засновника (одного з них).
Приватне підприємство повинно бути внесене до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а тому для одержання довідки про включення підприємства в ЄДРПОУ до органу Державного комітету статистики України необхідно подати такі документи:
а) заповнену облікову картку;
б) оригінал статуту приватного підприємства (для відмітки Держкомітету статистики) і копію статуту;
в) оригінал і копію свідоцтва про державну реєстрацію;
г) докази оплати за включення приватного підприємства до ЄРДПОУ.
Для взяття приватного підприємства на облік у податковому органі до органу державної податкової служби необхідно подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчений примірник статуту;
в) посвідчену нотаріально чи печаткою органу реєстрації копію свідоцтва про держреєстрацію;
г) посвідчену нотаріально чи печаткою органу Держкомстату копію довідки про включення підприємства до ЄРДПОУ.
Щоб одержати дозвіл органу внутрішніх справ на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів, засновник має подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчену копію (і оригінал для звірки) свідоцтва про держреєстрацію;
в) два примірники ескізів печаток і штампів, затверджених посадовою особою підприємства (директором);
г) докази оплати за одержання дозволу, а також за послуги дозвільної системи;
д) документ про призначення відповідального за одержання дозволу.
Будь-яке підприємство, у тому числі й приватне, не зможе функціонувати без відкриття банківських рахунків, а тому до банківської установи (банку, його відділення) необхідно подати:
а) документи, які є підтвердженням того, що підприємством дотримані всі необхідні етапи процедури реєстрації;
б) заява, підписана керівником підприємства і головним бухгалтером;
в) банківські картки з нотаріально посвідченими підписами осіб, які мають право розпоряджатись коштами на банківському рахунку приватного підприємства.
Крім того, до органів пенсійного фонду та фонду соціального страхування необхідно подати заяву, нотаріально посвідчену копію свідоцтва про держреєстрацію, нотаріально посвідчену копію довідки Держкомстату про включення підприємства до ЄРДПОУ.
Приватне підприємство набуває права юридичної особи з моменту (дня) його державної реєстрації і внесення до ЄРДПОУ.
3. На всіх без винятку підприємствах, у тому числі й приватних, узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).
Порядок використання прибутку (доходу) встановлює власник приватного підприємства. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи і розміри її оплати, планує діяльність, а також намічає перспективи розвитку свого підприємства. Господарські відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами приватні підприємства здійснюють на договірній основі. Вони вільні у виборі предмета своєї діяльності і договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, які не суперечать чинному законодавству.
Підприємство має право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в цілях економічної, технологічної, екологічної і соціальної безпеки контролюється державними органами.
Свою продукцію, майно приватне підприємство реалізує за цінами і тарифами, які встановлює самостійно або ж на договірній основі, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - у відповідності з установленими ним цінами і тарифами.
Підприємство зобов'язане забезпечувати для всіх робітників безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці, здійснювати їх медичне соціальне страхування. Воно несе відповідальність за шкоду, заподіяну здоров'ю працівників, у відповідності з чинним законодавством.
Приватне підприємство повинно здійснювати оперативну і бухгалтерську звітність, вести статистичну звітність.
За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції, інших правил здійснення господарської діяльності приватне підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.
4. У відповідності з чинним законодавством України, зокрема «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» [396] (із змінами та доповненнями), та із своїм статутом приватне підприємство може бути ліквідоване або реорганізоване. У такому разі орган державної реєстрації анулює державну реєстрацію приватного підприємства за умови дотримання ним усіх ліквідаційних процедур і надання органам реєстрації необхідних документів, які підтверджують, що підприємство зняте з обліку і повною мірою розрахувалось з державою, кредиторами, закрило рахунок у банку, здало печатку органам внутрішніх справ, а документи в архів.
Для ліквідації підприємства власником або уповноваженим ним органом створюється ліквідаційна комісія, у зв'язку з чим приймається рішення про призначення голови комісії та її членів.
Ліквідаційна комісія розміщує в друкованих засобах масової інформації об'яву про ліквідацію приватного підприємства із зазначенням порядку і строків пред'явлення заяв і претензій кредиторами, а також виявляє кредиторів, враховуючи дебіторську і кредиторську заборгованість, складає перший ліквідаційний баланс, направляє до податкового органу заяву про зняття платника з обліку, а до банку (банківської установи) заяву і рішення власника про ліквідацію підприємства, а також нотаріально посвідчену картку із зразками підписів ліквідатора та відбитками печатки підприємства.
Одночасно подається заява з доданням розпорядчих документів про ліквідацію і виписки з відповідних рахунків до фонду соціального страхування і пенсійного фонду.
Складається другий ліквідаційний баланс, який після перевірки його аудитором (у разі такої необхідності) подається разом з пакетом документів до органу реєстрації. До органу внутрішніх справ подається заява про прийняття печатки і штампів у зв'язку з ліквідацією підприємства.
Орган державної реєстрації в 10-денний строк приймає рішення про скасування реєстрації за наявності таких документів:
- заяви і рішення власника або уповноваженого ним органу про ліквідацію;
- акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який призначив ліквідаційну комісію;
- довідки аудитора (якщо це необхідно для перевірки ліквідаційного балансу);
- довідки установи банку про закриття рахунка;
- довідки органу податкової служби про зняття з обліку;
- доказів про опублікування об'яви про ліквідацію підприємства;
- довідки з архіву про прийняття документів на довгострокове зберігання;
- оригіналів установчих документів;
- свідоцтва про державну реєстрацію;
- довідки органу внутрішніх справ про прийняття печатки і штампів.
У відповідності з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] приватне підприємство може бути ліквідовано у разі визнання його банкрутом.
Скасування державної реєстрації приватного підприємства є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство
1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.
2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).
3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.