Психологізм - якість художнього твору

Психологізм - якість художнього твору, через яку письменник передає внутрішній світ своїх персонажів.

Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі так і в поезії. У літературі сентименталізму зображення внутрішнього світу людини стає обов'язковим, але письменники-сентименталісти внутрішнє намагалися передати через зовнішні ознаки: щоб відобразити наприклад, радість людини, описувався радісний вираз її обличчя. Опис почуттів був загальним, йому не вистачало глибини. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів). Цілком нової якості набув психологізм модерністської літератури. Модерністи визнавали інтуїтивний шлях пізнання поруч із логічним, вони зосереджувались на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Для їх психологізму характерна пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».

Найбільші можливості щодо виявлення психологізму надає проза. У творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Ч. Діккенса та Г. Флобера психологізм набув такої властивості, як "діалектика душі". Це не просто глибоке і правдиве зображення внутрішнього світу персонажів, це його зображення в процесі розвитку з урахуванням усіх піднесень та падінь духу. [6; 477]

Психологізм розповіді А. Катренка «Омелько цуценя»

Герой розповіді Омелько внутрішньо схожий на героїв Достоєвського - Розкольникова («Злочин і покарання»), Олексія Івановича («Гравець»), які наодинці леліяли свої ідеї завоювання місця в суспільстві і, намагаючись реалізувати їх, приходили до фатального кінця, який знаменував крах індивідуалістичної моралі. їм властива потаемнисть внутрішнього конфлікту, надія лише на власні сили: «Піду шукати собі долі такий, яка хочеться мені. Віддалився туди, де люди головою живуть, на нім працюють, а не горбом лише одним скотинячі» - думає Омелько, герой розповіді О. Катренка.

Психологічними параметрами тактики такої людини було звернення до авантюри, заховання своїх дійсних намірів, його пристрасті спалахують і затухають без свідків, а внутрішнє життя - таємниця для інших. Душа Омелька стає іподромом поєдинку добра і зла, соціальне коріння яких для самого злочинця залишається таємною.

Психологічний аналіз на новому етапі розвитку реалістичної художності робить якісний виток. Герої творів Панаса Мирного занурюються в ретроспективний перегляд власної біографії для підкріплення своєї совісті. А і. Франко надає своїм персонажам можливість реконструювати невідому ним ретроспективу, а в сюжетному фіналі підкріпити розгадане ще і сповідувальний словом. До такого прийому прибігає і А. Катренко. Ретроспективно-сповідувальний спосіб з'ясування внутрішньої історії людини, його морального падіння або відродження початий ще Т. Шевченка. Крім того, А. Катренко звертається і до мотивів, розроблених Кобзарем у ряді поем, переносить їх в свої часи. Психологізм, який зустрічаємо в І. Нечуй-Льовіцкого, Панаса Мирного, І. Франко, що тяжіє до описового, народницького, А. Катренко зумів певними ниточками прив'язати до неореалізму.

Створюючи цілісну картину життя людини, А. Катренко просліджує вигини психіки, ті зльоти і катастрофи, здивування і розчарування, які випробовує персонаж. Дослідник людської долі мислив положення особи закономірним продовженням всієї попередньої соціальної і духовної історії індивіда, так і проявляє себе майстром психологічної передісторії. Глибоке розуміння соціального коріння вмісту внутрішнього життя індивіда - лише так можна трактувати подальший напрям живу пам'ять тих конкретних взаємин особи і оточення, які мали місце на її попередній життєвій дорозі і сформували її соціальний характер.

Твір «Омелько Цуциня» можна класифікувати як «розповіді долі» (І. Денісюк), які були не є єдиничным явищем в XIX столітті, особливо в творчості Марко Вовчок («Козачка», «Одарка», «Аграфена»), Ганни Барвінок («Домашнє горе»Жіноче лиха»). 0. Катренко просліджує життя Омелька біографічно - від народження до моменту смерті. Подібні тенденції спостерігаються в тодішній російській прозі, тому Е. Шубін справедливо звертає увагу на дві тенденції розвитку малої російської прози кінця XIX - початки XX століття. «Це тенденція новелістичного з її прагненням до формальної точності, голої сюжетної конструкції, максимального лаконізму і тенденція оповідні, яку характеризують тяжіння до епічної широти, вільної побудови сюжету і зближення з жанром повести, оповідна манера викладу». У розповіді «Омелько Цуциня» гору бере друга тенденція, тим більше що в українській прозі вона довгий час переважала, що до певної міри пояснюється переважно сільською тематикою, яка і зумовила викладову форму оповідання, запозичену з фольклору. Аби умістити історію життя в жанрові рамки оповідання, письменник членує виклад на 12 розділів, кожен з яких - окрема історія. Неквапливо, з епічним спокоєм і послідовністю розповідає автор про життя Омелька Цуцині в строго хронологічному порядку. А закінчує твір (про це - пізніше) постановкою питання про місце людини в суспільстві, де можливі ганебні, безкарні злочини. Це твір про конфлікт людської совісті з тим суспільним устроєм, в якому домінують зло, фальш, хитрість, підлота, гріх. Письменник поступово, поетапно (розділ за розділом) веде до складності ситуації, осмислення життя, де гармонія повинна померкнути або від матеріальної убогості, або від грязі в свідомості. [5; 145]

Прагнення уловити гострі конфлікти, рельєфно показати протиріччя життя і свідомості людини під впливом нових суспільних стосунків спонукав О. Катренка удаватися до певної драматизації реалістичного прозаїчного твору. Основу драматичного початку в розповіді (та і не тільки в нім) утворює трагедія особи, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії, в яких в різних формах людського спілкування з'ясовуються єтико-ідеологічні позиції героїв. Сцени драматичної дії організовані письменником як діалоги з торгівельно-психологічній і ідеологічній тематиці. [6,с.477]