Модернізм в українському театрі

На початку XX ст. на українській сцені, як і на сцені європейського театру, драматургія стає першою і головною силою театрального дійства. В Україні творцями нового модерністичного репертуару, що зумовлював і зародження модерного театру, виступили три уславлених письменники – Л.Українка, В.Винниченко та О.Олесь. Вони все життя були літературними працівниками, їхні твори не писалися ні для конкретного театру, ні для конкретних виконавців. Більше того, автори створювали свої п'єси для театру, якого ще не було, але який мусив народитися.
Нове покоління драматургів відстоювало принципи модернізму, європеїзму, пріоритету естетичних цінностей, елітарності тощо. Представники модерної естетики добре розуміли необхідність виконання
сценічним мистецтвом не тільки естетичної, але й національно-виховної функції. Вони, на відміну від корифеїв, більш глибоко розуміли націєтворчі завдання театру, пропонували удосконалювати творчі методи, оновити репертуар, виховувати нове покоління учасників театрального процесу, які б у своїй творчості вміли поєднувати національні й загальнолюдські цінності. Єдиним діячем із плеяди українських корифеїв, хто частково сприйняв у нових історичних умовах естетику модернізму, був М.Садовський. Скориставшись сприятливими умовами, які виникли під час першої російської революції 1905-1907 р., режисер заснував у Києві перший стаціонарний український театр [2, с. 361]. Відомий український артист І.Мар'яненко в спогадах зазначав, що створення першого стаціонарного українського театру Садовського об'єктивно було відбитком загальної боротьби за українську культуру [3, с. 160].
Справжнім новаторством М.Садовського було те, що він ставив російські та західноєвропейські п'єси, перекладені українською мовою. Це було важливою перемогою української мови і мистецтва.

 

6. Представлення Києво-Могилянської академії

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську Києво-Могилянська академія та заклади-наступники згадуються в творах художньої літератури. В повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» сини Тараса Бульби були студентами академії^[12]. Київська академія згадується в двох романах Павла Загребельного, «Я, Богдан» та «Південний комфорт»^[13][14]. Київська духовна академія фігурує в творах «Хмари» Івана Нечуй-Левицького та «Печерські антіки» Миколи Лєскова^[15][16]. В поемі «Бояриня» Лесі Українки один з головних дійових осіб - Степан - випускник Київської академії ^[17].