Діяльність України на міжнародній арен. після Другої світової війни

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок укра-їнського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об'єднаних Націй (OOH). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським працювала над розробкою Статуту OOH. Урочиста церемонія його підписання від-булась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як краї-ни - засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут OOH набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається якденьООН.

На першій сесії Генеральної Асамблеї OOH у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна -член Економічної комісії OOH для Європи. У 1948-1949 pp. УРСР була непостійним членом головного органу OOH - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі OOH та інших міжнародних органі-зацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація допомоги і відбудови при OOH (1945 p.), Женевська конференція (1949 p.), яка ухвалила Кон-венцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 p.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потер-піли під час Другої світової війни.

У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку OOH, зокрема таких її органів, як Комісія з прав лю-дини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія OOH з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Між-народних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

Складним був період затяжної "холодної війни", період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах. Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися.

Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 pp. підписали Сток-гольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увій-шовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими держа-вами.

Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інте-рес світової громадськості до історії, культури і побуту народу рес-публіки.

Значну роль у розвитку зарубіжних зв'язків відігравали Українське Товариство культурних зв'язків із закордоном, українська комісія Всеслов'янського комітету СРСР та Український радіокомітет.

Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.

У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.

Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена. Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для уні-тарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої державності в республіці фак-тично не могла ним скористатися.

    

 16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 -

ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РОКІВ)

Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого - виникненням необхідності прин-ципових змін в усіх сферах життя суспільства.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти.

Однак бюрократичний авторитаризм "вождя народів" перероджу-вався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості - у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з'їзд КПРС (14-25 лютого 1956 p.). Він увійшов в історію на-самперед завдяки знаменній "секретній доповіді" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953-1956 pp. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них - письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали "шістдесятниками", дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали кри-тиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук'яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15-ма роками ув'язнення.

У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та ін. Поступово з'я-вилися не дозволені цензурою праці "самвидаву", в яких викривалась існуюча система.

Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, хрущовська "відлига" у культурному житті. У 1957 р. історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під на-звою "Український історичний журнал". Через два роки розпочала-ся публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли публікації "Історії українського мистецтва", "Історії міст і сіл України", яких не мали навіть росіяни. З'явилися численні україномовні журна-ли з природничих і суспільних наук, у тому числі "Економіка Радянської України", "Радянське право" та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого покоління підхопила талановита літературна молодь. Серед них - "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світлич-ний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву "шістдесятників". Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українсь-ке музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів. Серед них - третя симфонія композитора Б. Лятошинського, опери Ю. Мейтуса "Украдене щастя" та Г. Майбороди "Мілана". Пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо набули великої популярності серед населення.

Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на пе-ріод "відлиги". В Україні критикували за вільнодумство С. Голова-нівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання.

Адміністративно-командна система керівництва всім духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенк-латурного апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи де-мократії у сфері міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р. посилило тенденцію до більш жорстоких покарань. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько двох десятків правозахисників. Серед них - літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, історик В. Мороз та ін.

Як відомо, спроба замінити М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС ще в червні 1957 р. групою колишніх сподвижників Й. Сталіна закінчилася провалом. Але поступово М. Хрущов, очолив-ши боротьбу з культом особи Й. Сталіна, під впливом свого оточен-ня опинився в полоні власного культу особи. За час його перебуван-ня при владі були намагання здійснити реформи в багатьох ланках, домогтися демократизації форм управління, але зміни в суспільно-політичному житті мали суперечливий характер. Реформи не були пов'язані з творчою ініціативою мас і з демократичними процесами. Водночас навіть спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати усунення М. Хрущова, що й було зроблено в жовтні 1964 р. на Пле-нумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний (з 1966 р. знову було введено посаду генерального секретаря) Л. Брежнєв, а уряд очолив О. Косигін. Значні зміни відбулися також за період 50 - пер-шої половини 60-х років у керівництві ЦК КП(б)У. Так, першим сек-ретарем ЦК КП(б)У з 1949 р. по червень 1953 р. був Л. Мельников, а потім, уперше за всю історію української парторганізації, - украї-нець за походженням О. Кириченко. У 1957 р. його змінив М. Під-горний, який перебував на цій посаді до 1963 р. З 1963 по 1972 р. пер-шим секретарем КП(б)У був П. Шелест. Як відомо, активну роль в організації змови проти М. Хрущова відіграли Л. Брежнєв, М. Під-горний, П. Шелест - висуванці М. Хрущова.

На середину 50-х років Україна займала вагоме місце в народногосподарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули ма-шинобудування, металургія та легка промисловість. У 1955-1960 pp. обсяги виробництва тракторів збільшились удвічі, металорізальних верстатів - в 1,7 раза, тепловозів - в 11 разів. Водночас у середині 50-х років виявились серйозні недоліки системи управління народ-ним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах, давалося взнаки жорстко централізоване планування. У цих умовах М. Хрущов висунув ідею реформи управління. Але ні він, ні його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. У лютому 1957 р. народне господарство СРСР переходило на управління за територіальним принципом через ради народного господар-ства (раднаргоспи). Було утворено 105 раднаргоспів, з них 11 - на території України, де замість 11 союзно-республіканських і двох рес-публіканських міністерств було створено 11 економічних адміністра-тивних районів (у 1960 р. - ще три), якими керували раднаргоспи.

Були також розширені права республіканських і місцевих органів, зокрема щодо використання бюджетних коштів. У результаті систему галузевого, вертикального централізованого управління було заміне-но територіальною. Така система створювала умови для впроваджен-ня госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому, зокрема, зміцнювалася економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республ-іканським органам.

Водночас певною мірою порушилося централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи виявилися неспроможними комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галу-зей. Не зникли ці суперечності й після укрупнення територіальних і створення в 1962 р. республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. У жовтні 1965 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про ліквідацію раднаргоспів.

У першій половині 60-х років Україна нарощувала виробничі потужності в промисловості. До ладу ставали металургійні агрегати, освоювалося виробництво нових якісних марок сталі, прокату. Роз-вивалися хімічна, нафтопереробна, газова, енергетичні галузі промисловості. Але, як і раніше, тривала гонитва за валовими показни-ками, економіка залишалася на шляху екстенсивного розвитку, що потребувало залучення до виробництва додаткових робочих рук.

Незважаючи на те що Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції, на середину 50-х років становище в сільському господарстві було складним. Давалися взна-ки наслідки колективізації й війни. До того ж колгоспи фактично не мали жодних прав. Збитки покривались державними кредитами й дотаціями; при цьому державні заготівельні ціни на зерно й інші види сільськогосподарської продукції були надто низькими.

У 50-х роках основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Закупівельні ціни значно підвищилися, податки се-лян зменшилися. За 1952-1958 pp. державні заготівельно-закупівельні ціни підвищились майже втричі, зокрема на зернові культу-ри - майже всемеро, на продукти тваринництва - у 5,5 раза. Усе це сприяло прискоренню темпів сільськогосподарського виробництва. В 1954-1955 pp. середньорічні темпи виробництва сільськогосподар-ської продукції перевищували 7 %. Таких успіхів було досягнуто за рахунок підвищення врожайності і продуктивності. В Україні врожайність зернових за 1950-1961 pp. збільшилась з 10,2 до 19,9 ц/га, а валовий збір зерна за 1950-1955 pp. збільшився з 20,5 до 32,5 млн т. Однак уже в 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського гос-подарства республіки збільшився на 65 %, то з 1958 по 1964 р. -лише на 3 %. Головна причина цього - незмінність командно-адмі-ністративної системи, яка унеможливлювала спроби реформувати країну. До того ж керівництво України запланувало на 1959-1965 pp. (семирічку) нереальні темпи виробництва сільськогосподарської про-дукції. На XX з'їзді КПУ (1959 p.) M. Підгорний заявив, що республіка виконає завдання семирічки в галузі сільського господарства за 5 років. При цьому ставка робилася не на економічні важелі, а на пе-рестановку номенклатурних кадрів. Не виправдало себе і перетворення в 1958 р. МТС на ремонтно-технічні станції (РТС). Реорганізація МТС у РТС з обов'язковим викупом колгоспами техніки завдала їм великих фінансових збитків. Високі ціни на нові машини і механізми, запасні частини, ремонт і водночас низькі ціни на сільськогосподар-ську продукцію призвели до фінансової заборгованості колгоспів пе-ред державою.

Ситуація ускладнювалась і у зв'язку з посухою 1963 р. До того ж П. Шелест був одним з ініціаторів знищення в Україні традиційних сівозмін, здійснював політику, яка призвела до деградації чорноземів. Віками застосовувана трипільна система землеробства, яка підтри-мувала мінімальну родючість грунту, в умовах дефіциту добрив була оголошена шкідливою. Відмова від парів і широке запровадження на полях колгоспів і радгоспів кукурудзи, котра витіснила традиційні культури, надто швидко в умовах адміністрування призвели до пору-шення в багатьох районах сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових культур.

У результаті в 1959-1965 pp. обсяг валової продукції сільського господарства збільшився в Україні на 11 % замість 70 % за планом. Виробництво продукції тваринництва навіть знизилося до 92 % порівняно з 1958 р. Зменшилися площі посівів: озимої пшениці - з 7,5 млн га у 1958 р. до 5,2 млн га в 1968 p., ярої - на 31 %. Низькою залишалася культура землеробства.

Відставання сільськогосподарського виробництва негативно позначилося на розвитку харчової та легкої промисловості, на темпах зростання національного продукту та матеріального добробуту тру-дящих республіки.

Водночас завдяки окремим заходам держави стали помітними певні зрушення в соціально-побутовій сфері. Так, було скасовано фактичне закріплення селян до місць проживання й праці; колгоспники одержали паспорти; було введено пенсійне забезпечення колгоспників. З 1958 р. було припинено випуск державних позик для розміщення серед насе-лення. У 1960-1965 pp. удвічі підвищилась оплата праці колгоспників; для них запроваджувалася гарантована грошова оплата, різко знижувався сільськогосподарський податок. У 1956-1965 pp. було здано в експлуатацію понад 182 млн м2 житлової площі, тобто житлові умови поліпшили близько 18 млн людей. Разом з тим недостатньо про-думана грошова реформа 1961 р. призвела до збідніння населення. Внаслідок неї ціни на колгоспних ринках підвищились, а вони забезпе-чували близько 15 % товарообороту. У 1962 р. ціни на окремі продук-ти харчування підвищила й державна торгівля. Ситуація на споживчо-му ринку загострилася. Створювалися й штучні труднощі. Наприклад, було заборонено тримати худобу в передмістях, обмежено площі при-садибних ділянок колгоспників, збільшувалася кількість ерозованих земель, штучних водосховищ тощо.

Влада ігнорувала також загрозу природних катастроф. Наслідком цього стало, наприклад, виверження сельових потоків з Бабиного Яру 13 березня 1961 р. Через безвідповідальність керівництва Києва і республіки загинули сотні людей. Соціально-економічні процеси того періоду потребували вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалась організація шкіл нового типу - шкіл-інтернатів. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-ін-тернати, де навчалися понад 200 тис. учнів. З 1956 р. було скасовано оплату за навчання у старших класах. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято прин-цип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, на недостатньому рівні був індивідуальний підхід у вихованні учнів, який обстоював відомий педагог, директор Павлиської школи Кіровоградської області В. Сухомлинський.

Певні позитивні зміни стались і в розвитку української науки. У 1958-1965 pp. кількість учених збільшилась з 37 до 94 тис. осіб. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входило 36 науково-дослід-них інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зосереджувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перс-пективи науки. Багато було зроблено для запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р. і тріумфального польоту в кос-мос першої людини - громадянина СРСР Ю. Гагаріна.

Із середини 50-х років розширилися межі міжнародної діяльності України. У 1957 р. було відкрито постійне представництво УРСР при ООН. Але слід зважати на те, що на міжнародній арені Україна знач-ною мірою змушена була йти в руслі зовнішньої політики Москви.

У 1963 р. СРСР, США та Англія уклали угоду про заборону ядер-них випробувань. У 1965 р. на засіданні Генеральної Асамблеї ООН було схвалено резолюцію про нерозповсюдження ядерної зброї. У цих досягненнях є заслуга й України.

Миролюбну політику Україна здійснювала і в інших міжнародних організаціях. Різноаспектною була діяльність республіки в ЮНЕСКО. Наслідком було рішення ЮНЕСКО про святкування 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.

У 1957 р. Україну було прийнято до Міжнародного агентства з атом-ної енергії (МАГАТЕ). Співробітничали дипломати України і з МОП. Україна підтримувала національно-визвольний рух народів колоні-альних і залежних країн, зокрема виявила свою позицію під час на-паду Ізраїлю, Англії та Франції на Єгипет у 1956 р.

Складною була роль України у відносинах з країнами Східної та Центральної Європи, в яких будувалася "демократія по-сталінськи". (Особлива ситуація склалася в 1956 р. після придушення радянськи-ми військами демократичних виступів в Угорщині. В Угорщину для налагодження мирного життя відправлялися з України фахівці, а та-кож метал, лісоматеріали, продовольство.) У країни цього регіону направлялося 80 % експорту республіки, здебільшого машин та ус-таткування. Таким чином, трудящі Української РСР, її представники в міжнародних організаціях активно виступали за мир і співробітниц-тво між народами світу, за зміцнення політичних та економічних зв'язків з країнами Східної Європи, всіляко підтримували національно-визвольний рух поневолених народів.

    

 

16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному. політичному житті України (друга половина 60 - СЕРЕДИНА 80-Х РОКІВ)

Чергова зміна курсу СРСР у жовтні 1964 р. відбувалась під гаслом подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, досягнення стабільності у просуванні радянського суспільства шляхом, накресленим XXII з'їз-дом КПРС.

Ситуація склалась невтішна: виконання семирічного плану було зірвано, темпи приросту промислової продукції постійно знижували-ся. Структура виробництва виявилась найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинених країн. Рівень життя населення почав погіршуватися. Дедалі більше коштів за рахунок села та соціальної сфери перекачувалось у важку та оборонну промисловість. Обіцянки партії щораз більшою мірою перетворювались на ілюзії. Аналіз обставин потребував негайних, рішучих економічних і соціальних пере-творень.

Після усунення М. Хрущова знову було проголошено принцип колегіального керівництва. Правляча верхівка спочатку складалася з трьох осіб - Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради Міністрів О. Косигіна і головного ідеолога партії М. Суслова. У 1965 р. до них приєднався М. Підгорний, який став головою Президії Верховної Ради СРСР. Діяльність групи вищого керівницт-ва грунтувалася на необхідності зберегти колективну владу і конт-роль партійних органів за всіма сферами життя суспільства, забез-печити стабільне функціонування державних і політичних структур.

Наприкінці 1965 р. під керівництвом О. Косигіна почалась економічна реформа. Біля її джерел стояли харківський професор Є. Лібер-ман і група столичних технократів. Реформа спрямовувалася на поліпшення планування й посилення економічних стимулів у діяльності підприємств. Було скасовано раднаргоспи, натомість створено понад 40 загальносоюзних міністерств і відомств. На перших порах рефор-ма дала позитивні результати. В управлінні виробництвом відновив-ся галузевий принцип. Посилювалися стимулюючі механізми та гос-прозрахунковий принцип, розширювалася самостійність підприємств. Але спроба застосувати економічні методи управління наштовхнула-ся на традиційні командно-адміністративні. Водночас виникли такі монополісти, як Державний комітет з цін, Державний комітет з поста-чання та ін. Міністерства так і залишилися "удільними князівствами", горизонтальні зв'язки на місцях були відсутні. У цих умовах радянсь-ка економіка поступово втрачала чутливість до науково-технічного прогресу. За такими показниками, як упровадження нових технологій, електронної техніки СРСР помітно відставав від світового рівня.

Негативні процеси відбувалися і в сільському господарстві. Здійснення деяких державних заходів сприяло розв'язанню лише окремих проблем: було підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, водночас знижувалися ціни на сільгосптехніку; збільши-лись капіталовкладення в аграрний сектор; у колгоспах оплату за трудоднями було замінено місячною заробітною платою. І все ж нова політика щодо села виявилася неефективною. У 70-ті роки сільсь-ке господарство серйозно відставало за рівнем технічного оснащен-ня. Нераціонально використовувався головний засіб виробництва -земля. Як і раніше, діяли старі методи господарювання. Управління колгоспами і радгоспами часто здійснювалося в інтересах чиновни-ків, а не виробництва. Залишалися невирішеними питання соціаль-ного розвитку села, його газифікації, теплофікації, водопостачання тощо.

7 жовтня 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квіт-ня 1978 р. - новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих доку-ментах декларативні положення значною мірою розбігалися з реаль-ним життям. Так, за Конституцією УРСР 1978 p., останньою Консти-туцією, що діяла до прийняття Конституції незалежної України 1996 p., Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об'єднаною у єдину союзну багатонаціональну державу. Зазначалось також, що Українсь-ка РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (ст. 69), але не було передбачено механізму такого виходу, що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету.

На початку 80-х років сільське господарство опинилося в критичному стані. Це потребувало вжиття невідкладних заходів. У травні 1982 р. пленум ЦК КПРС схвалив спеціальну продовольчу програму, розраховану на період до 1990 р. Проте й ця програма перетворень не могла зупинити наростаючої кризи в сільському господарстві, на-самперед тому, що не вирішувала головної проблеми - відчуження селянина від землі. Державні та партійні органи України в дусі кра-щих традицій часів сталінізму почали звітувати про активне здійснення реформи в республіці. Насправді ж промислові підприємства зробили тільки перші спроби переходу на нові методи господарювання. Хоча завдання восьмої п'ятирічки було виконано з кращими, ніж у попередні роки показниками, загалом реформа особливо не поліпшила матеріального добробуту трудівників. Без відповідного наукового обгрунтування швидкими темпами почала розвиватися атомна енергетика. Потужні АЕС будувались у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних районах України, а в межиріччі Дніпра, Десни та Прип'яті ударними темпа-ми, з порушенням технології будувалася сумнозвісна Чорнобильська АЕС. Створювались штучні моря на Дніпрі, зводилися найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростан-ції та інші величезні новобудови, шкідливі для здоров'я людей.

Та навіть за цих умов промисловість України певною мірою нарощувала свій економічний потенціал. У 1985 р. порівняно з 1970 р. бу-ло значно більше виплавлено металу, вироблено електроенергії, ви-готовлено побутових товарів. Але технічний і технологічний рівень, якість виробленої продукції, як і раніше, залишалися низькими. От-же, в економіці України в ці роки залишалися застарілі інфраструк-тури, переважали паливні й сировинні галузі. А перетворення всіх найважливіших республіканських міністерств на союзно-республі-канські урізало і без того невелику автономію України.

Надзвичайно складним було в цей період і становище в сільському господарстві. В Україні, населення якої становило 19 % населення СРСР, вироблялось 23 % загальносоюзного обсягу сільськогосподар-ської продукції. При цьому в Україні відчувалися перебої з продовольством, оскільки значна його частка вивозилася за межі УРСР.

Вкрай безгосподарно використовувалися земельні багатства Ук-раїни. За 1965-1985 pp. посівні площі республіки зменшилися більш як на мільйон гектарів. Внаслідок використання земельних масивів під індустріальне виробництво, а також через необгрунтоване здійснення хімізації тощо 2 млн га земель виявилися такими завізова-ними, що Держагропром не брався їх рекультивувати.

Величезної шкоди землям України і всій її економіці завдав авантюрний курс державних і партійних органів на екстенсивний шлях землекористування, або на так звану меліорацію. Лише за 1971-1985 pp. найбільші вкладення в меліорацію в Україні становили 12 млрд крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3-4 млн крб. Багато років влада приховувала і той факт, що меліорація принесла підвищену смертність у села на півдні України. Отруйність води, на-приклад, Інгульської зрошувальної системи перевищувала гранично допустимі норми у 27 разів, а Дунайсько-Дністровської - у 50 разів. У занедбаному стані залишалися в ті роки соціальна й духовна сфери на селі. На середину 80-х років половина українських сіл не мали шкіл; у 34 % сіл не було амбулаторій; 30 % сіл не мали навіть клубів. За роки застою, тобто за 1965-1985 pp., з української землі зникли як непродуктивні близько 1500 сіл. Це стало однією з причин великої міграції сільського населення України. У середньому за рік у місто йшло 200-300 тис. осіб. Протягом 1966-1978 pp. з українського села виїхало 4,6 млн людей, в основному молоді.

Незважаючи на все це в сільському господарстві України сталися певні позитивні зміни. На кінець 1985 р. у республіці налічувалося 7363 колгоспи і 2273 радгоспи. Парк сільськогосподарських машин у 1985 р. складався з 445,8 тис. тракторів і 111,7 тис. збиральних комбайнів. По-сівна площа в 1985 р. становила 32656 тис. га, у тому числі під зернови-ми - 16077 тис. га, технічними - 3669 тис. га, картоплею і овоче-баш-танними - 2208 тис. га. У 70-ті роки посилилися міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, які охопили колгоспні й державні сектори. На селі було створено багато підприємств і об'єднань Укрміжколгоспбуду з виробництва та переробки кормів, виробництва яловичини, свинини, м'яса, птиці та ін. Вищий ступінь міжгосподарської кооперації та інтеграції сільського господарства з промисловістю ста-новили агропромислові підприємства й об'єднання.

Однак ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до ве-дення землеробства призвели в середині 80-х років до погіршення становища в сільському господарстві республіки. Хоча навіть за та-ких умов вона виробляла чверть усієї сільськогосподарської продук-ції СРСР.

В Україні розроблялися соціальні заходи щодо підвищення рівня життя трудящих. Протягом 1965-1985 pp. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців республіки збільшилась майже вдвічі, мінімальна - до 70 крб., підвищилась оплата праці й колгоспників. Підвищенню рівня життя людей сприяли також виплати із суспіль-них фондів споживання.

Однак за 1966-1985 pp. темпи зростання виробництва та поліпшення добробуту людей різко знизилися. За цей період на 22,5 % зни-зилися темпи зростання національного доходу, у тому числі на 19 % -за фондами споживання.

Вихід з цього становища центр вбачав у бездумному продажу за кордон дефіцитних природних ресурсів з наступною закупівлею продовольчих та промислових товарів. Причому більшу частину валюти, яку отримували за продаж природних ресурсів України, центр зали-шав собі.

Підвищувались індекси державних роздрібних цін на окремі товари народного споживання. Загальна вартість товарів порівняно із серед-ньорічними цінами 1970 р. збільшилась у 1980 р. на 3 %, у 1985 р. -на 8 %. Органи влади всіх рівнів не вдавались до глибокого аналізу питання соціального становища людей. Склався залишковий прин-цип виділення ресурсів на соціальні потреби.

Водночас у роки застою широкого розмаху набули приписки на виробництві, хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування їх з державним апаратом. Особливо це торк-нулося торгівлі та правоохоронних органів.

Помилки у сфері економічної політики, провал господарської ре-форми, нерозв'язані проблеми матеріального добробуту людей при-звели до занедбання соціальної сфери життя України і наростання кризових явищ.

У другій половині 60-х років з наведених причин почалися зміни в соціальній структурі України. Чисельність населення України в 1960 р. становила 42,5 млн осіб, в 1985 р. - 50,8 млн осіб. А от чисельність міських жителів збільшилась з 19,9 млн осіб у 1960 р. до 33,2 млн осіб у 1985 p., відповідно за цей період сільське населення зменшилося з 22,6 млн до 17,6 млн осіб. Це, звичайно, негативно позначилося на стані сільського господарства і призвело до загострення побутових і продовольчих проблем міста.

У соціальній структурі українського суспільства відбувались і якісні зміни. У 1985 р. чисельність робітників становила 60 % усіх зайнятих у народному господарстві. Кількість колгоспників в УРСР зменши-лась з 6,4 млн осіб в 1960 р. до 3,9 млн осіб у 1985 р. Протягом зазна-чених років кількість фахівців з вищою і середньою освітою збільшилась більш як у 3,5 раза й досягла чверті всіх зайнятих у народному господарстві. Збільшився й номенклатурно-бюрократичний апарат.

Л. Брежнєв, обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, поступово перестав глибоко вникати у стан справ у державі й сприяв реанімації сталінізму у зміненому, пом'якшеному вигляді, а також створенню культу своєї особи. В Україні вихваляння Л. Брежнєва почалося з П. Шелеста, а продовжилося В. Щербицьким, який змінив П. Шелеста в 1972 р. на посаді Першого секретаря ЦК КП України. Саме на період перебування при владі В. Щербицького, який у ве-ресні 1989 р. у зв'язку з виходом на пенсію залишив цю посаду, при-падає посилення боротьби з українським націоналізмом, який нібито розцвів у роки правління П. Шелеста. У квітні 1973 р. розгромній, але слабо аргументованій критиці було піддано працю П. Шелеста "Україно наша Радянська", видану в 1970 р. Автора звинуватили в тому, що він "ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ", ігнорує роль Росії в нашій історії та ін. Водночас різкій критиці були піддані праці Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика та ін. Із 37 членів створеної в листопаді 1976 р. Української Гельсінської Спілки (УГС), яка виступила на захист прав людини, 23 було засуджено, 6 позбавлено радянського громадянства, а троє - В. Стус, О. Тихий, Ю. Лит-вин - загинули в засланні, у концтаборах.

Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. Здійснювалась політика ру-сифікації.

Таким чином, у 60 - першій половині 80-х років суспільно-політичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апарату, його ідеології, з іншого -зростала національна самосвідомість. Цей суперечливий процес позначився на розвитку культурного життя в Україні. В українській лі-тературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Ве-ликої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися й неординарні твори. Серед них - романи "Собор" і "Циклон" О. Гончара, "Дума про тебе" М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшла своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом "Собор", в якому він передбачив період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика "Меч Арея" та ін.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у 1965-1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальсько-го, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національ-ну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Втім, ста-ло помітним зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена ака-демічна капела "Думка" та інші музичні колективи.

В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займа-ли образ В. Леніна, теми народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна та ін. Твори художників-новато-рів просто знищувались. Така доля спіткала композицію рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори віт-чизняної кінематографії, як "У бій ідуть тільки "старики"", "Ати-бати, йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривожний місяць ве-ресень" Л. Осики та "Вавілон-ХХ" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів "Женці", "Високий перевал" В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Мико-лайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка.