Особливості проведення та наслідки реалізації «Великих реформ» 1860-1870-х рр. в українських землях Російської імперії.

 

Поразка Російської імперії в Кримській війні стала крахом її кріпосницької соціально-економічної системи. Раптово помирає Микола І. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра II, вихованого в ліберальному дусі. Відбувається значне пом´якшення всього політичного режиму. Преса заговорила про необхідність реформ, оживилася література та публіцистика. Олександр II дав амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства, і більшість їх приїхала до Петербурга, де політична атмосфера була сприятливішою, ніж у провінції. В столиці осіли Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., які гуртують навколо себе передових письменників і публіцистів. Таким чином, зорганізувався своєрідний центр українського національного руху. Коштом патріотично налаштованих українських поміщиків там була устаткована українська друкарня і розпочато видавництво літературних творів, а також українського журналу «Основа», редактором якого став член Кирило-Мефодіївського братства В.Білозерський. Щомісячний журнал, присвячувався громадським і літературним справам.

У центрі суспільно-політичного життя стає боротьба за звільнення селян від кріпацтва. Це стало головною проблемою, якій приділялося найбільше уваги як українською, так і російською літературою.

У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р. Вона мала кріпосницький, антиселянський характер. Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45% більше від її справедливої ціни. Середній розмір наділу на одну душу чоловічої статі дорівнював 4,5 десятини (від 2,75 до 6 десятин). «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану.

Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, при цьому для інших громадян тілесна кара скасовувалася.

Однак на Правобережжі селяни отримали деяку добавку до своїх земель. Це було пов´язано з тим, що уряд, знаючи про підготовку польським шляхетством нового повстання, намагався привернути на свій бік селян, позбавити польських революціонерів підтримки українців. Державні селяни отримали всю свою землю, виплативши за неї викуп безпосередньо уряду. Це було однією із особливостей селянської реформи на Лівобережжі. Деякі особливості в проведенні реформи були і на Півдні України, де значна частина селян мала великі земельні наділи і легко викупляла їх.

Кріпосницька суть реформи, її бюрократичне проведення, феодальні пережитки та обмеження свободи викликали масове невдоволення селянства й інтелігенції. Були окремі селянські виступи, бунти, але царизм направляв каральні військові загони і жорстоко їх придушував.

У 60-70-х роках були проведені також судова, військова, освітня та земська реформи.