Особливості синтаксичної норми української мови

У сучасній українській літературній мові синтаксис правомірно розглядають як «вищий граматичний рівень, який стоїть над морфологічним. У синтаксичному ярусі знаходять функціональну довершеність і оцінку всі засоби мови і мовлення» [Загнітко, 10]. У граматичній системі мови синтаксису належить центральне місце, оскільки у його сфері функціонують мовні одиниці, які забезпечують спілкування людей, безпосередньо співвідносячи повідомлюване з реальною дійсністю. Синтаксис (грец. syntaxis – побудова, поєднання, порядок) – розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування [Шульжук, 7].

М. Гладкий стверджував, що дух мови – це передусім її синтаксис. Саме в синтаксичній системі, в будові фрази втілюється спосіб мислення, мовні інстинкти індивіда, що належать до певного етносу. Найкраще дух мови, спосіб національного мислення відображено в народній складні і становить «своєрідний колорит індивідуальності мови» [Гладкий, 97]. Українська синтаксична система як найважливіший чинник національної свідомості відображає всю складність «української душі», характерними рисами якої є шляхетність, внутрішній аристократизм, м’якість характеру, емоційність, меланхолійність та ін. [Укр. душа, 93].

Специфічними, характерологічними рисами української «складні» (українського синтаксису) автори граматичних праць (В. Сімович, а за ним й інші мовознавці) вважали:

· перевагу дієслівного вислову над іменниковим;

· нахил до безпідметових речень та «не особових» висловів у формах пасивного стану;

· синтаксична сполучуваність слова зі словом, особливо на основі прийменникового керування;

· розширене вживання родового відмінка;

· наявність кличного відмінка;

· оцінні назви, що виявляють надмірну експресивність;

· конструкції «ніякого роду»;

· вживання псевдозайменника воно в не особових реченнях;

· сполука дієслівної форми з інфінітивом, що передає повинність;

· випадки функціональної транспозиції форм наказового способу, що використовуються як засоби передачі семантичних відношень;

· особливі форми складених присудків з допоміжними компонентами – дієсловами стати і мати;

· подвійне вживання присвійних прикметників;

· часові звороти з родовим квалітативним, тобто з обов’язковим означальним компонентом;

· часовий зворот з родовим відтінком та прийменником за;

· конструкції з називним відмінком, граматично не пов’язані зі структурою основного речення;

· підрядні означальні речення, сполучені відносним займенником що;

· безпідметові підрядні речення часу з генітивом та сполучниками доки, поки, скільки [Гуйванюк, 384-386].

Синтаксис мови і мовлення лишається малодослідженим. На думку Оксани Кузьмич, це зумовлене тим, що розмежування складних знакових систем – об’єктивно-потенціальної (мови) та об’єктивно-репрезентуючої (мовлення) – у працях багатьох лінгвістів або не виходить за межі протиставлення, або ж об’єкт синтаксису згортається до вивчення функціонування мовлення. Навіть ті науковці, які стоять на позиціях послідовного розмежування мови й мовлення, зазначають, що синтаксис – це вчення про будову мовлення, а речення є основною одиницею побудови мовлення [Кузьмич, 25].

Зміни в синтаксичній будові мови, зумовлені соціальними чинниками, є предметом багатьох досліджень. Інтернаціональний зміст синтаксичних категорій виражається за допомогою національних форм. Кожен народ має свої синтаксичні традиції: конструкція речень, розподіл смислового навантаження між частинами висловлення, переважання тих чи інших синтаксичних засобів – усе це надає текстам національного колориту. Традиції синтаксису зумовлюються і екстралінгвістичним (впливом інших мов, статусом мови в державі тощо), і внутрішньомовними чинниками: утворення синтаксичних конструкцій залежить від семантичних, словотвірних і морфологічних можливостей мови, від здатності окремих лексем оптимально матеріалізувати власні або запозичені синтаксичні моделі. В свою чергу синтаксична традиція впливає на лексичний склад мови, а також на її морфологічні засоби [Непийвода, 45].

Сучасні синтаксичні інновації зумовлені здебільшого «важкістю» або швидше «важкопідйомністю» книжних конструкцій, не зовсім зручних для звичайної розмови та орієнтацією нормативного мовлення на милозвучність та зручність вимови. […] Водночас варто особливо наголосити на тому, що акцентована «важкопідйомність» синтаксичної конструкції була пов’язана з абсолютним посиленням синтетичних тенденцій синтаксичного ладу української мови [Загнітко стаття, 250].

Специфікою синтаксичного рівня, безпосередньо пов’язаного з процесом мислення і процесом комунікації, обумовлена особлива роль семантики в організації синтаксичних одиниць. Правомірно припустити, що ця загальна особливість синтаксису повинна проявити себе і в сфері синтаксичної норми [Золотова, 146].

Синтаксична норма – це правила, що регламентують побудову й використання в мові тих чи тих синтаксичних конструкцій, передбачених і узвичаєних системою мови. Оскільки основними одиницями синтаксису є словосполучення, речення й мінімальна синтаксична одиниця, то синтаксичні норми пов’язані саме з правилами їх побудови та вживання.

Синтаксична норма української мови найбільш стабільна, оскільки динамічні процеси, як правило, відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті їх уживання. Синтаксична норма визначає поєднання і порядок слів у реченні й регулює мовні механізми, які забезпечують цілісність усієї мовної системи. Синтаксично норма не змінюється, а удосконалюється. На створення нового синтаксичного зразка, зазвичай, працюють сотні, десятки поколінь мовців. Завдяки таким тривалим динамічним процесам удосконалювана граматична норма на кожному етапі історії літературної мови об’єднує часову і просторову парадигми [Єрмоленко, 196].

Синтаксичні норми регламентують структуру словосполучень і речень і забезпечують найбільш стійкі й традиційні реалізації синтаксичної системи. Твердження про те, що в характері синтаксичної сполучуваності слів яскраво проявляється національна специфіка мови, набуло характеру аксіоми. Проте з часом синтаксичні потенції слова можуть змінюватися. Серед причин, що зумовлюють зміни в характері сполучуваності слів, називають структурно-семантичну аналогію, семантичні перетворення головного компонента словосполучення, експансію прийменникових структур, вплив чужомовної синтаксичної системи та ін. Ці чинники сприяють появі в мові численних синтаксичних варіантів, які потребують відповідної нормативної оцінки [Терлак, 493].

Синтаксичні норми найповніше пов’язані з пунктуаційними правилами, оскільки саме пунктуація впливає на інтонаційне забарвлення, установлює норми культури мови. Призначення пунктуації – забезпечити адекватне розуміння писемного мовлення носіями мови завдяки членуванню тесту відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей. […] Невід’ємною складовою синтаксичної норми є інтонація. Речення, будучи одиницею повідомлення, характеризується інтонаційною завершеністю. Інтонація виконує комунікативну, граматичну, модальну, емоційну та інші функції [Кузьмич, 25].

Літературна норма реалізується в мові динамічно, й варіативно. Це є наслідком дії екстралінгвальних (мінливих і невизначених процесів) та інтралінгвальних (постійного руху мовив напрямку пошуків нових форм словесного вираження) чинників.

Усі граматичні одиниці, які функціонують у сучасній українській мові, відбивають об’єктивні процеси виникнення нових понять і нових оцінок. Актуальними є питання їхньої нормалізації й кодифікації, що означає наявність у лінгвістичній науці не тільки традиційних правил, які ґрунтуються на об’єктивній реальній мовній практиці правил, що відображають закономірності мовної системи та її еволюції [Єрмоленко, 206].

Як зазначає Оксана Кузьмич [Кузьмич, 26], усі синтаксичні норми можна розглядати як аспект у розділах загального мовознавства, культури мови, теорії та історії літературної мови, у теорії комунікації. Будучи складним поняттям, вони діалектично поєднують у собі дві суперечні тенденції мови – до сталості й зміни.

 

Висновки до розділу 1

Однією з найважливіших рис кожної літературної мови є усталеність її норм. У ході розвитку українська літературна мова дедалі більше уточнює, удосконалює, шліфує й усталює свої орфоепічні, граматичні, лексичні й правописні норми, які є єдиними і обов’язковими для всіх. Ці норми повинна знати і має їх дотримуватись кожна освічена людина, бо в поняття культури мови входить бездоганне володіння літературною мовою. Проте в усному і писемному мовленні ще нерідко трапляються випадки порушення цих норм, зумовлені різними причинами: і недостатнім засвоєнням та знанням літературної норми, і впливом діалектного оточення, і впливом інших мов, зокрема тих, якими користується мовець або в оточенні яких він перебуває, і впливом аналогії, внаслідок якої те чи інше слово підмінюються його синонімами без урахування їх морфологічних, синтаксичних або словотвірних особливостей, і явищами синтаксичної контамінації [Гринчишин].

І до сьогодні мовознавча наука не має єдиного погляду на поняття нор­ми, у тому числі й синтаксичної. Різні підходи до тлумачення цього явища залежать від узгодження наукових поглядів дослідника з мовною політикою держави, тому практичний аспект дослідження норм української мови виявляється більш проблемним, ніж теоретичний.

Синтаксичне унормування української літературної мови викликало й досі викликає посилений інтерес у мовознавців. Суперечливі, дискусійні питання синтаксичної норми української літературної норми, які науковці порушували й намагалися вирішити протягом XX століття, сьогодні знову актуальні й потребують різноаспектних ґрунтовних досліджень.