Конституційне право зарубіжних країн

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Опубликовано 28.03.2011 автором Admin

МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО:

ГАЛУЗЬ ПРАВА, ЮРИДИЧНА НАУКА,

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТ ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Поняття «Конституційне право зарубіжних країн» не означає особливу галузь права. Мова йде про відгалуження єдиної науки – конституційне право, про комплексне і порівняльне вивчення конституційного права більш ніж 200 держав, що існують в світі, оскільки в кожній з них існує своє конститу­ційне право.

Термін «конституційне право» має потрійне значення: галузь чинного в тій або іншій державі права, тобто система юридичних норм, правил, що містяться в законах і інших нормативних актах і регулюють певну сферу суспільних відносин; наука, тобто сукупність знань про чинне конституційне право, які містяться у книгах, брошурах, статтях; навчальний курс, основи знань про чинне конституційне право, стан науки, предмет викладання у вищих навчальних закладах.

Конституційне право як галузь права конкретної держави – це сукупність правових (юридичних) норм, які закріплюють певні основи економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організації і функціонування основних ланок державного механізму, територіальну організацію держа­ви, а також визначають основи відносин держави і особи.

Відмінності в термінах конституційне право і державне право обумовлені різними підходами в політико-правовій теорії XVII – XIX століть і, частково, національною традицією слововживання. Термін конституційне право частіше зустрічається в країнах з англосаксонською і романо-германською правовими системами, де раніше сформувався конституційний лад (Франція, США). Вперше термін «конституційне право і політичні інститути» з’явилася у французькій літературі в середині XX ст. Поняття «державне право» відображає німецьку правову традицію. Вона була сприйнята в царській Росії, а потім в СРСР і колишніх соціалістичних країнах.

Нині в переважній більшості країн вживається термін «кон­ституційне право». У Великобританії і деяких інших країнах навчальний курс називається «Конституційне і адміністративне право».

У різних країнах існують неоднакові доктринальні підходи вчених до предмету конституційного права, навіть в одній і тій же державі нерідко існують різні школи і напрями.

Більшість вчених Великобританії вбачають суть конститу­ційного права в регулюванні управління державою, відносин громадян і держави, основних державних функцій. Адміністра­тивне право при цьому розуміється як аспект конституційного права.

У США вважається, що конституційне право в найзагальнішому вигляді (залишаючи деталі адміністративному праву) регулює управління державою, відносини громадян і уряду. В узагальненому вигляді суттю конституційного права США є гарантія забезпечення в суспільстві «фундаментальної свободи», що припускає розмежування сфер свободи індивіда і меж дії державної влади.

Тобто щодо Великобританії і США можна говорити про певну єдність в підходах, хоча існують і відмінності, обумов­лені, перш за все, тим, що у Великобританії немає інституту конституційного контролю. Англо-американський підхід сприй­нятий японськими вченими, а також у науці англомовних країн, колишніх британських колоній.

Інші погляди на питання про суть конституційного права існують у Франції. Французька наукова доктрина на одне з перших місць в конституційному праві висуває політичну владу і політичний режим. Французькі вчені нерідко висловлюють думку, що найважливішою тенденцією суспільного розвитку є процес інституціоналізації, тобто створення угрупуваннями людей різних суспільних інститутів, які набувають юридичного оформлення, зокрема: держави, політичних партій, профспілок тощо. Французька наукова доктрина, з певними змінами, сприй­нята юристами колишніх французьких колоній.

Німецька наука нині оперує 2 термінами: конституційне і державне право, причому останнє історично передує першому. Німецькі вчені вважають, що у вузькому сенсі зміст конститу­ційного права і державного права збігається, але все таки вони відрізняються один від одного: з одного боку, конституційне право ширше за державне право, оскільки конституція не об­межується встановленням державного ладу, а охоплює основи устрою недержавного життя (власність, сім’я, охорона природи тощо). З іншого боку, державне право це не тільки право держави. Воно містить норми, що регулюють питання дер­жавного управління, адміністративного, фінансового, проце­суального права.

В Італії одні вчені вважають, що предметом конституційного права є влада і права людини. Вони також вбачають специфіку цієї галузі права в регулюванні політичної поведінки. Інші схиляються до більш широкого трактування, відносячи до пред­мету конституційного права політичні партії, державу, свободу особи і «соціальні утворення».

Аналогічні погляди поширені в Іспанії, хоча і в дещо іншому аспекті. Конституційне право тут вважають нормативним елементом конституційної системи, який фіксує, встановлює, регулює основні державні інститути, що відносяться до суспіль­ного життя. У цілому тут дотримуються широкого трактування щодо предмету конституційного права.

Такий же розширювальний підхід сприйнятий переважною більшістю дослідників конституційного права Росії і України.

У мусульманських країнах в навчальних посібниках, що публікуються з питань конституційного права, особлива увага приділяється вивченню Корану, релігійних норм, коментуван­ню конституції. У сучасних дослідженнях зазначається, що галузь «владних норм» вивчає питання халіфату, публічної влади, організацію державного управління, армії, питання оподат­кування, тобто ті питання, які в інших державах регулюються в основному конституційним, адміністративним, фінансовим правом.

Додатковою підставою відмежування конституційного права від інших галузей права слугує метод правового регулювання. Переважаючою формою конституційно-правового регулювання суспільних відносин є метод зобов’язання. Конституційному праву відомі також методи заборони і дозволу. Превалювання в конституційно-правовому регулюванні владно-імперативних норм обумовлено природою суспільних відносин, які становлять їміст цієї галузі права.

Тема 2

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Тема З КОНСТИТУЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЇ:

ЕВОЛЮЦІЯ ЗМІСТУ КОНСТИТУЦІЙ

Загальносвітовий процес розвитку конституцій пройшов З етапи і нині знаходиться на четвертому. На різних етапах від­бувалася еволюція соціального і юридичного змісту конституцій.

Перший етап почався з моменту ухвалення сучасних консти­туцій і тривав до Першої світової війни і формування так званих соціалістичних держав. Конституції, прийняті у цей період називають старими. Більшість з них вже не чинні. Чинними залишаються конституції США (1878 р.), Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) тощо.

Обсяг конституційного регулювання в них обмежується переважно особистими і деякими політичними правами громадян, а також питаннями організації і діяльності органів державної влади. Проте в міру розвитку суспільства спостерігалася тен­денція до соціалізації. На початку XX ст. посилення соціально-класових конфліктів призвело до того, що починають регулю­ватися основи всього суспільного устрою, включаючи його політичну, економічну, соціальну і духовно-культурну під­системи. Конституційні права і свободи доповнюються со­ціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами. Як приклад можна привести конституцію Мекси­канських Сполучених Штатів (1917 р.), де є спеціальний розділ про працю і соціальне забезпечення та розділ про гарантії прав людини.

Другий етап охоплює проміжок часу між двома світовими війнами. З’являються нові країни, в яких були прийняті кон­ституції. На сьогодні з прийнятих у цей період конституцій чинними залишаються конституції Фінляндії (1919 р.), Австрії (1920 р.), Ірландії (1937 р.). Ці конституції прийнято назвати новими. У цей час окремі країни Азії і Африки отримали так звані колоніальні конституції. Були прийняті конституції в республіках, що входили до складу СРСР. У них почали ре­гулюватися нові сфери суспільних відносин, зокрема, сфера соціально-економічних прав, ідеології. Слід зазначити, що багато норм соціалістичних конституцій були фіктивними, оскільки вони не реалізовувалися на практиці.

Третій етап почався після Другої світової війни і тривав до 80-90-х років XX ст. Серед конституцій, прийнятих в цей час можна назвати конституції Ісландії (1944 р.), Франції (1946 р., 1958 р.), Італії (1947 р.), Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), Греції (1952 р., 1967 р., 1975 р.), Данії (1953 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччини (1982 р.). У Азії, Африці, Латинській Америці і Океанії після розпаду колоніальної системи виникло більше 130 нових держав. Приймалися і оновлювалися консти­туції соціалістичних держав.

На цьому етапі в конституціях більше уваги стало приділятися регулюванню соціальних відносин. У соціалістичних країнах вводяться норми про керівну роль політичних партій. Встанов­люються конституційні гарантії діяльності профспілок, інших громадських організацій.

Спостерігається загальна тенденція до демократизації. До середини XX ст. було здійснено перехід від цензового до загального і рівного виборчого права. Розвивається інститут омбудсманів, тобто парламентських уповноважених з прав людини.

Певною мірою можна говорити про тенденцію інтернаціона­лізації, тобто про зближення конституційного права з міжна­родним публічним правом.

Спостерігається також тенденція до регіонального зближен­ня держав і створення спільних органів (наприклад, акт, що регулює вибори до Європейського парламенту).

Четвертий етап почався у 80—90-х роках XX ст. і триває до сьогодні. Він пов’язаний перш за все з крахом тоталітарних режимів. За цей час було прийнято більше 100 нових конститу­цій. У них спостерігається зростання значення загальнолюдських цінностей. Ширше почали враховуватися норми міжнародного права.

Тема 4

Тема 5

ФОРМА ПРАВЛІННЯ

Форма держави - певний спосіб організації і здійснення державної влади, що характеризується єдністю структури, тери­торіальної організації і методів здійснення державної влади.

Елементами форми держави є форма правління, форма дер­жавного устрою і політичний режим.

Форма правління - це спосіб організації державної влади, обумовлений принципами взаємовідносин найвищих органів держави: глави держави, найвищих органів законодавчої і ви­конавчої влади.

Залежно від порядку заміщення посади глави держави (спад­коємство або шляхом виборів) розрізняють 2 основні форми правління: монархія і республіка.

Монархія - форма правління, коли главою держави є особа, яка одержує і передає свою державну посаду і почесний титул у спадщину і довічно. У ряді країн (Малайзія, ОАЕ) з цього правила є винятки.

З урахуванням членів британської співдружності (де монарха представляє генерал-губернатор) монархії складають біля 1/6 частини держав світу. Найбільші країни-монархії: Великобрита­нія, Іспанія, Японія, Таїланд.

Розрізняють абсолютну, дуалістичну і парламентську мо­нархію.

Абсолютна монархія характеризується перш за все тим, що в Руках монарха сконцентрована вся повнота влади. Прикладом такої держави може слугувати Султанат Оман. Замість Консти­туції тут діє Коран. Уряд формує король. Прем’єр-міністр – зазвичай його син; а губернатори – родичі.

Бахрейн, Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія мають октройовані конституції, проте Коран стоїть вище. У цих країнах є законо-дорадчі органи (які обираються чоловічим населенням або що призначаються монархами), які насправді не обмежують владу Монарха. По суті ці країни – абсолютні монархії. Особливу Роль в них відіграють сімейні ради.

Дуалістична монархія - перша форма конституційної монархії. Виконавча і частково судова влада належить монарху; а законодавча – парламенту. Парламент обирається всіма підда­ними або їх частиною, якщо виборче право – цензове.

Монарх може призначати уряд, який відповідальний тільки перед ним. Він має право абсолютного вето. Окрім того монарх має право видавати укази, що мають силу закону та розпускати парламент.

Парламентська монархія існує у Великобританії, Японії, Ні­дерландах, Швеції, Канаді, Австралії.

Головна відмітна ознака парламентської монархії – відпові­дальність уряду перед парламентом. Недовіра парламенту уряду означає його відставку. У свою чергу, уряд може запропонувати монархові розпустити парламент (нижню палату).

Інші ознаки:

- верховенство парламенту над виконавчою владою;

- судова влада — незалежна;

- уряд повинен користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати);

- глава уряду – лідер партії, що має більшість місць в парламенті;

- акти монарха контрасигнуватимуться главою уряду або відповідним міністром.

Республіка - (лат., суспільна справа) форма правління, яка характеризується виборністю глави держави, зазвичай прези­дентом. Республіка – найбільш поширена в сучасних умовах форма державного правління.

Президентська республіка. Класичним прикладом такої рес­публіки є США.

Головна відмітна ознака - відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за політику, що проводиться.

Інші ознаки:

- витримується формальна вимога жорсткого поділу влад і наявність збалансованої системи заборон і противаг. Президент має право суспенсивного (відкладального) вето. Верхня палата
парламенту може перешкодити призначенню президентом посадових осіб і не ратифікувати підписані ним договори;

- обрання президента відбувається на загальних виборах;

- президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду;

- уряд формує президент при обмеженій участі парламенту;

- уряд, як правило, не є колегіальним органом;

- глава держави не має права розпускати парламент;

- відсутній інститут контра сигнатури;

Парламентська республіка. Прикладом такої республіки можуть слугувати Німеччина, Італія, Індія, Угорщина, Чехія, Естонія.

Головна відмітна ознака - політична відповідальність уряду перед парламентом. Інші ознаки:

- здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

-у сфері виконавчої влади реальні повноваження належать уряду;

- повноваження президента — обмежені;

- уряд формується парламентом, участь президента в цьому процесі в багатьох країнах фактично є номінальною;

- право глави держави розпускати парламент, яке, як пра­вило, ефективно контролюється урядом;

- контрасигнація актів глави держави главою уряду або відповідним міністром;

- нерідко спостерігається солідарна відповідальність уряду.

Змішана: парламентсько-президентська або президентсько-парламентська республіка (Австрія, Ірландія, Ісландія, Македо­нія, Польща, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорва­тія, більшість країн СНД).

Інші ознаки:

- парламент і президент обираються громадянами;

- президент – нерідко харизматичний (або популярний в народі) лідер;

- президент може керувати урядом або призначати його (коли керує прем’єр-міністр);

- президент може розпускати парламент. Він має право активно втручатися в політичне життя, але, як правило, цим правом не користується (проте у країнах СНД президенти користуються цим правом дуже активно);

- уряд повинен користуватися довірою парламенту (нижньої палати).

Така форма правління ефективна, якщо парламентська біль­шість, уряд і президент належать до однієї політичної партії.

У деяких мусульманський країнах існують теократичні (ісламські) республіки (Іран). Разом з президентом і парламен­том в них є посада керівника, наділеного верховною духовною політичною владою і виконуючого функції вождя нації.

Республіка колишнього СРСР. Ознаки: ради – «представ­ницькі» органи; не визнається розподілу влад; вибори суддів Радами; пріоритет партії над органами державної влади тощо.

У сучасному світі нівелюються відмінності між монархіями і республіками, виникають змішані форми: (виборність монарха ^в Малайзії кожні 5 років); (довічні президенти – Домініканська Республіка).

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма державного устрою - це спосіб організації держав­ної влади, який визначається характером відносин держави в цілому і її складових частин.

Форма державного устрою виявляється в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави і її адмі­ністративно-територіального устрою.

У теорії і практиці сучасного конституціоналізму розрізняють 2 основні форми державного устрою – федеративну і унітарну.

Федерація - це держава, територія якої складається з тери­торій її суб’єктів (державних утворень). Нині таких держав налічується близько 20. Останніми роками від федеративної форми устрою відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія, деякі інші держави, що розвиваються.

Серед існуючих федерацій можна назвати: Австралію, Бра­зилію, Індію, Малайзію, Мексику, Нігерію, США (суб’єкти феде­рації – штати), Аргентину, Канаду, Пакистан (суб’єкти феде­рації – провінції), Швейцарію (суб’єкти федерації – кантони), ФРН (суб’єкти федерації – землі).

Така різноманітність не заважає визначити загальні ознаки цієї форми державного устрою.

Залежно від критеріїв, прийнятих за основу, федерації можна класифікувати таким чином.

Залежно від порядку утворення федерації поділяються на ство­рені на основі союзу (договірні) і федерації утворені на основі автономії (конституційні).

Інтеграційні (централізовані) і деволюційні (відносно децентра­лізовані). У першому випадку при збереженні особливостей складових частин спостерігається високий ступінь централіза­ції, в другому – більш повно враховується специфіка різних суб’єктів федерації, у зв’язку з чим, їх положення може бути не зовсім однаковим.

Відповідно до структури розрізняють симетричні і асиметрич­ні федерації.

Симетричні федерації - всі суб’єкти, що входять до складу федерації, – рівні за своїм становищем (штати в США, землі в Австрії і ФРН, емірати в ОАР).

Асиметричні федерації. Яскравим прикладом такої федерації є Росія. Окрім республік, суб’єктами федерації тут є краї, об­ласті, міста федерального значення (Москва, Санкт-Петербург), автономні області, автономні округи. Хоча всі суб’єкти визна­ються рівноправними, їх статус визначається по-різному. Статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік; статус інших суб’єктів – федераль­ною конституцією і їх статутами. При цьому одні суб’єкти федерації можуть входити до складу інших суб’єктів (автономні округи знаходяться у складі країв і областей).

Всі ці суб’єкти є державними утвореннями, але не є дер­жавами, оскільки не мають державного суверенітету (тобто з багатьох питань вони не можуть проводити самостійної внутріш­ньої політики, а також зовнішньої політики). З цим пов’язано і те, що за суб’єктами федерації не визнається право сецесії - тобто право виходу з федерації.

Суб’єкти багатьох федерацій можуть приймати власні консти­туції, які повинні відповідати федеральним основним законам.

Одночасно спільною рисою є наявність у кожного суб’єкта власної системи органів влади, зокрема – законодавчої, вико­навчої і судової.

Наявність у федерації 2 систем органів влади робить необ­хідним розмежування компетенції між ними.

Конституції встановлюють 5 основних способів розмежу­вання компетенції між федераціями і суб’єктами федерацій:

1. У конституціях встановлена сфера виняткової компетен­ції федерації (Танзанія, Ефіопія), а сфера компетенції суб’єктів федерації створюється шляхом передачі їм так званих залиш­кових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями виключно до федеральних.

2. Встановлюється виняткова компетенція суб’єктів федера­ції, в яку федеральні органи не можуть втручатися (у чистому вигляді не застосовується, але в окремих випадках використо­вується, наприклад в США і Швейцарії).

3. Конституція Канади визначає 2 сфери виняткової компе­тенції – сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього встановлено 2 переліки питань, віднесених відповідно до повнова­жень федерального парламенту і законодавчих органів суб’єктів.

4. Основний закон ФРН також встановлює 2 сфери компе­тенції: виняткову компетенцію федерації і конкуруючу компе­тенцію. У сфері останньої рішення можуть приймати як феде­ральні органи, так і органи земель. За суб’єктами федерації безумовно залишається тільки право законотворчості з тих питань, які включено в обидва переліки.

5. У Індії прийнятий інший принцип розмежування компе­тенції. Там Конституція встановлює 3 сфери компетенції: виняткову компетенцію федерації, виняткову компетенцію штатів,
загальну (конкуруючу) компетенцію федерації і штатів. Деталь­но регламентується зміст відповідних сфер. Наприклад, перелік Питань, віднесених до компетенції федерації, налічує близько 100 пунктів.

У унітарній державі жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. У такій державі діє єдина система права і єдина система органів влади. Територія навіть фор­мально є єдиною.

За формою унітарні держави поділяються на прості і складні.

У складній унітарній державі є автономні одиниці, в простій існує тільки адміністративно-територіальний поділ.

Адміністративно-територіальні одиниці (АТЕ) – це частини території держави, організаційно відособлені для виконання загальних завдань державного механізму. Вони є територіаль­ною базою для здійснення функцій такого управління. Проте в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто адміністративні функції), але і окремі політичні функції.

АТЕ не є виключно географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, яка склалася на окремій частині державної території.

Є декілька систем адміністративно-територіального поділу, проте для розвинених країн характерніші дво- і трьохступеневі системи (у Франції – чотирьохступенева).

Автономія в таких умовах розглядається як засіб децентра­лізації. За своєю юридичною природою автономія є самоорга­нізацією населення на частині території держави, що зазвичай характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відрізняється від звичайних адміністративно-тери­торіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається не всім, а тільки окремим частинам держави. Виняток становлять авто­номії Іспанії і Італії.

У літературі зазвичай виділяють 2 форми автономії: на­ціонально-територіальну і культурно-національну.

Національно-територіальна залежно від обсягу повноважень буває політичною і адміністративною.

Політична має ознаки державності (право приймати закони з місцевих питань, наявність парламенту, органів виконавчої влади). На відміну від суб’єктів федерації автономії не воло­діють власною судовою системою. Дуже рідко автономії мають свою конституцію і громадянство.

Адміністративна автономія не наділена правом приймати закони, а може видавати тільки підзаконні нормативні акти в межах своєї компетенції, має представницькі органи, на її тери­торії може застосовуватися місцева мова тощо.

Культурно-національна автономія створюється там, де етнічні групи, національності живуть розрізнено, змішані з представниками інших етнічних груп. В цьому випадку національності створюють свої організації, виборні органи, які займаються питаннями мови і культури. Вони можуть направляти своїх представників до парламенту.

Деякі автори (наприклад, В.Є. Чиркін) виділяють нову форму державного устрою – регіоналістська держава, тобто держава, вся територія якої складається з автономних утворень. Ці автономії можуть бути територіальною автономією (більшість з 20 областей Італії), будуватися з урахуванням особливостей життя населення і географічних чинників (5 областей Італії), будуватися на основі етнічних, лінгвістичних, історичних тощо особливостей населення (Країна Басків, Андалузія і інші області в Іспанії), або за змішаною – етнічною і територіальною озна­кою (Шрі-Ланка). У Іспанії до більших автономних утворень входять дрібніші.

Конфедерація - союз суверенних держав. Конфедерація може мати свій парламент, уряд, главу держави, але на відміну від федерації акти зазначених органів не діють (не чинні) безпосе­редньо на територіях держав-членів. Вони набувають чинності тільки після ратифікації відповідними органами держав, що входять доскладу конфедерації.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Політичний (державний) режим - це узагальнена характе­ристика форм і методів здійснення державної влади в тій або іншій країні.

Його характер визначається багатьма чинниками: існуючою партійною системою; взаємовідносинами між органами дер­жавної влади; прямими і зворотними зв’язками політичних партій, громадських організацій, органів державної влади з насе­ленням; пануючою в суспільстві ідеологією; рівнем політичної культури, багатьма іншими обставинами, включаючи іноді особу глави держави.

Елементи державного режиму:

1. Державна влада, яка виходить від народу або певної пануючої соціальної групи, монарха.

2. Організаційно-правовий поділ влад і рольова автономія різних гілок державної влади з одного боку, або принцип єдності Державної влади – з іншого. Деякі автори трактують принцип
єдності державної влади як її зосередження в руках однієї гілки влади.

3. Змагальність, пошуки компромісу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнта­ція на боротьбу з політичними опонентами і їх придушення.

4. Реалізація політичних свобод громадян або, навпаки, їх формальне проголошення.

5. Самоврядування територіальних громад або, навпаки, повне підпорядкування призначеним державним чиновникам.

В умовах будь-якого державного режиму використовуються однакові методи (стимулювання, нейтралізму, лібералізму і насильства), проте використовуються вони різною мірою і з різною спрямованістю.

Найбільш поширеною є наступна класифікація політичних режимів.

Демократичний режим. Він характеризується наступними ознаками:

1. Визнання політичних прав і свобод в такому обсязі, який забезпечує можливість самостійної і активної участі громадян у визначенні державної політики, у тому числі і свободи діяль­ності опозиційних партій.

2. Політичний плюралізм і перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої; юридична рівність всіх об’єднань громадян.

3. Розподіл влад, ефективна система заборон і противаг.

4. Обов’язкова і реальна участь в здійсненні державної влади загальнодержавного представницького органу (парламенту).

5. Свобода ідеології (але не закликів до насильства тощо).
Ліберальний режим - був характерний для розвинених країн в XIX ст. Нині він зберігся в деяких країнах, що розвиваються. Для нього характерні:

1. Висока міра політичної свободи, проте, внаслідок куль­турної відсталості більшості членів суспільства реально користу­ватися демократичними інститутами може порівняно невелика
кількість осіб.

2. Державі доводиться вдаватися до форм примусової дії, оскільки соціальна база правлячої еліти досить вузька.

3. Демократичні інститути, включаючи опозицію, функціону­ють як би на поверхні суспільного життя.

Авторитарний (владний) режим характеризується наступними ознаками:

1. Політичні права і свободи громадян визнаються в обме­женому обсязі, який не дозволяє їм реально брати участь у визначенні державної політики, а деякі опозиційні партії не можуть діяти легально.

2. Влада переходить від однієї партії до іншої на основі виборів, але сам вибір партії виборцями обмежений (депутатів часто обирають на основі етнічних і релігійних пристрастей; президент – харизматичний лідер, стає по суті незмінним).

3. Політичний плюралізм обмежений, дозволені тільки деякі організації і то з огляду на певні умови; рішення прийма­ються більшістю правлячої партії без врахування прав меншості;
цензура; тощо.

4. Принцип розподілу влад може бути лише регламентова­ний в конституції, але фактично ігнорується.

5. Обмежений ідеологічний плюралізм.

6. Збройні сили часто відіграють політичну роль.
Для тоталітарного режиму характерні наступні ознаки:

1. В основу режиму покладено концепцію вождизму, полі­тичні права і свободи громадян, можливість їх активної участі у визначенні державної політики принципово не розглядаються.

2. Перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої не може бути здійснений шляхом виборів: зазвичай існує одна легальна партія, а інші якщо і існують, то тільки
під її контролем.

3. Політичний плюралізм принципово не розглядається, по­літична опозиція не допускається, захист прав меншості не визнається; у деякі конституції вміщено принцип демократич­ного централізму.

4. Розподіл влад не здійснюється; закріплюється принцип єдності влади. Представницькі органи розпущені. Місцеве самоврядування позбавлене будь-якого реального значення. На
місцях управляють представники глави держави, органи на кшталт «рад», партійні органи.

5. Існує єдина обов’язкова ідеологія.

Ця класифікація державних режимів спирається на класи­фікацію політичних режимів, прийняту в політології.

У літературі з конституційного права пропонується також спеціальна класифікація державних режимів. Розрізняють наступні режими: абсолютистський, міністеріальний, дуалістичний, президентський, партократичний, парламентарний.

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ВИБОРІВ.

ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

Існує 2 основні виборчі системи - мажоритарна і пропорційна. У свою чергу мажоритарна система ділиться на наступні основні види:

Мажоритарна система відносної більшості. При цій системі обраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, чим будь-хто з його опонентів.

При такій системі вибори, як правило, проводяться в одно­мандатних округах, тобто від округу обирається один депутат. Набагато рідше зустрічаються округи багатомандатні, коли від округу обирається декілька депутатів. Як приклад можна навести вибори колегії президентських вибірників в США в штаті або федеральному окрузі, в яких змагаються списки вибірників.

Як правило, за такої системи не встановлюється обов’язко­вий мінімум участі виборців в голосуванні.

Перевагою цієї системи є те, що вибори проходять в один тур.

Головний недолік цієї системи полягає в тому, що депутат обирається відносною більшістю голосів. Абсолютна більшість може проголосувати проти, але при цьому їх голоси пропа­дають. Крім того, депутати, висунуті від нечисленних партій, як правило, програють вибори і ці партії втрачають представ­ництво. Проте при цьому партія-переможець часто забезпечує абсолютну більшість в парламенті і може сформувати стійкий уряд.

Мажоритарна система абсолютної більшості. При цій сис­темі для обрання потрібно набрати більше половини голосів виборців.

Абсолютна більшість може бути потрійною:

а) від числа зареєстрованих виборців;

б) від числа поданих голосів;

в) від числа дійсних поданих голосів.

При такій системі зазвичай встановлюється нижня межа участі виборців в голосуванні. Якщо її не досягнуто — вибори визнаються недійсними або такими, що не відбулися.

Вибори, як правило, проводяться по одномандатних округах.

Недоліки цієї системи:

а) партія, що отримала в країні більшість голосів, може не отримати найбільшу кількість місць в парламенті;

б) пропадають голоси, подані проти;

в) нерезультативність виборів, особливо при великій кількості кандидатів. Якщо жоден з кандидатів не набере в першому турі необхідне число голосів, проводиться другий тур (повторне
голосування), в якому, як правило, беруть участь 2 кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів в першому турі (пере­балотовування).

Основними способами подолання нерезультативності є наступні:

а) для обрання в другому турі досить отримати відносну більшість голосів;

б) альтернативне голосування. Цю систему голосування мож­на розглянути на прикладі Австралії. При голосуванні виборці
розставляють номери за перевагою (1, 2, 3, 4 і так далі). Якщо ніхто з кандидатів не набрав абсолютної більшості, то проводиться перерозподіл голосів між кандидатами починаючи з того,
хто набрав найменшу кількість за вказаними в його бюлетенях двома першими перевагами, доки хто-небудь з кандидатів не набере потрібне число голосів.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості. Для обрання за цією системою необхідно набрати 2/3 голосів виборців. Іноді закон може визначати і інший відсоток голосів.

Своєрідним різновидом мажоритарної системи є кумуля­тивний вотум і система єдиного непередаваного голосу.

Кумулятивний вотум - кожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скільки слід вибрати кандидатів, або інше число, встановлене законом, але у всіх виборців воно рівне. Виборець може віддати по одному голосу декільком кандидатам або всі голоси віддати одному кандида­тові. Така система застосовується на виборах в органи місце­вого самоврядування в деяких землях Німеччини.

Система єдиного непередаваного голосу (напівпропорційна) - в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує тільки за одного кандидата з того або іншого партійного списку. Об­раними вважаються кандидати, що набрали більше голосів, чим інші, тобто при визначенні результатів голосування діє принцип мажоритарної системи відносної більшості.

Система пропорційного представництва політичних партій. Сут­ність цієї системи полягає в тому, що число депутатських манда­тів, що одержують партії, пропорційно числу поданих за неї голосів виборців. Партії висувають списки кандидатів і виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за список кандидатів від партії.

Списки кандидатів можуть бути зв’язаними і вільними. За зв’язаного списку виборець не має права внести зміни до списків, представлених партіями. За вільних списків виборці мають таке право.

Основна перевага системи полягає в гарантованому представ­ництві навіть дрібних партій, які все ж мають свій електорат.

До недоліків системи пропорційного представництва нале­жать наступні:

а) нестійкість парламенту, де жодна партія або їх коаліція не можуть отримати стійку більшість;

б) виборець може не знати всіх кандидатів від підтримува­ної партії, тобто фактично він голосує за певну партію, а не за конкретних кандидатів;

в) система може застосовуватися тільки в багатомандатних округах. Чим більше округів, тим більший ступінь пропорцій­ності може бути досягнутий.