лекція 7. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури

План

1. Тенденції розвитку сучасної української культури.

2. Освіта і наука в Україні.

3. Література, музика, театр, кіно, образотворче мистецтво в Україні.

4. Відродження культури національних меншин.

 

1. У сучасних умовах інтеграційних процесів у країнах світового співтовариства важливе місце займає культурне відродження. Культура ХХІ століття – це унікальне явище, для якого характерна технологічна, екологічна, соціально-політична та духовна своєрідність.

У ХХ ст. відбулась низка революцій, які суттєво змінили систему мислення людей, приголомшили всю Європу і вплинули на історичні процеси, що відбуваються на інших континентах. Культурно-мистецький процес збагатився новими видами – фотографія, кінематограф, з другої половини століття телебачення. Популярними стали формальні течії, які дали мистецтву як позитивну, так і негативну систему цінностей: з’явилося нове спрямування – масова культура, яка працює на догоду певним силам – політичним партіям і рухам, яких наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’явилося безліч. Відбувся поділ між високою культурою і маскультурою.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу (“час-гроші”) багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована на підприємництві, бізнесі, діловитості. Її герої – люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель.

Важливе місце у світовій культурі займав авангард – передове мистецтво, яке підтримали революціонери всіх партій, використовуючи його як рупор своїх ідей. Авангардні напрямки вважались символом вільної гуманної демократичної культури, яка, спричинивши революцію в Росії, начебто одержала неадекватний замінник – реалістичне мистецтво, що виражало офіційну політично-мистецьку модель комуністичного світу. Культурологи Заходу на противагу йому активно популяризували формальні напрямки у країнах соціалістичного табору.

Конструктивні особливості у пластичних мистецтвах помітно позначилися в архітектурі, що почала “позбавлятися” всіх “зайвих” елементів декору і залишала лише суть конструкції. Одним з перших яскравих витворів цього напрямку – конструктивізму – стали башта Ейфеля в Парижі та Бруклінський міст у Нью-Йорку, так було започатковано розуміння і втілення у споруду ідеї всепланетного “Я”.

Нові тенденції з’явилися також у світовому кіно. Кінематограф – новий напрямок у мистецтві – завдяки розвитку техніки почав стрімко розвиватись і з розважального “атракціону” швидко перетворився на самодостатній вид мистецтва, знаходячи нові теми, прийоми, рішення. Кіномистецтво активно починає пропагувати гуманістичні, етичні цінності, використовуючи свої виражальні можливості впливу на широкі маси глядачів. За небагатьма винятками, кінотвори першої половини ХХ ст. намагалися утвердити в суспільній свідомості виші моральні цінності. Визначні кіномитці Ч.Чаплін, О.Довженко, С.Ейзенштейн, В.Пуговкін, та ін. створили фільми, які становлять золотий фонд кіномистецтва.

Література кінця ХІХ ст. підготувала мистецьке відкриття – психологічний аналіз, який почали широко використовувати у своїй творчості Стендаль, Л.Толстой, а особливо Ф.Достоєвський. У своїх творах вони обстоювали ідею узагальнення досвіду попередніх поколінь, його орієнтації на сьогодення з конструктивним баченням майбутнього.

Створення умов для збільшення свободи людини – одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До цих умов відносяться:

- соціальна мобільність – відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар’єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера, чоловіка чи дружини;

- зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хоббі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

- зростання соціологічної захищеності особистості;

- збільшення тривалості життя, а значить і можливостей для самореалізації особливості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча ідею розвитку змін, діалогу поколінь.

Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літератури, музику і призначена для вищих прошарків в суспільстві.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика, рок, реп, регі... Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створює нові міфи, що сприймаються також безпосередньо – “не розумом, а серцем” (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні народжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, політики з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо.

Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат. Pluralis – множинний); ніколи раніше не було такої різноманітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й того ж питання можна зустріти багато різних точок зору. При цьому визначається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, медичних вчень тощо. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб’єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого “дзеркала”, які вона зібрати сама не в змозі.

Інший напрямок – антисциєнтизм – виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки несуть в собі загрозу для самого існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього середовища. Отже, на початку ХХІ століття сучасна культура все впевненіше шукає шляхи виходу із вище названих протиріч. Це пов’язано з виникненням широкомасштабного соціокультурного зсуву, що отримав назву постмодерн – (буквально, те що йде після модернізму). Цей напрямок у сучасній культурі і культурології сформувався у 70-80 р.р. ХХ ст. Саме у цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки культурного прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури. Характерними рисами постмодерну є:

- принцип подвійного “кодування”, що складається в одночасній орієнтації на маси та еліту;

- звернення до забутих художніх традицій;

- стильовий плюралізм (відео, інвайромент, хеппінг та ін.);

- звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

- художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з поза-художніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної і художньої трансформації духовного світу сучасної людини. У всякому разі, є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури ХХ століття.

На сучасному етапі на повний голос заявили про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не залишилось культур, які б існували в ізоляції. Чинники зовнішнього впливу на культуру набули однакового загально-планетарного змісту, що привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя. Безумовно, універсалістські тенденції висловлюються в кожній національній культурі залежно від конкретних факторів: історичного досвіду народу, його ментальності, соціального устрою та економічного укладу, що утворює в кожному окремому випадку особливу культурну ситуацію. Але в цій конкретиці можна простежити як унікальне, так і універсальне. Зокрема, у наш час виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням має від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на переферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури.

З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним.

На сучасному етапі у культуротворчих процесах сформувалися певні закономірності, властиві багатьом народам світу.

Нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено наукові, літературні, художні цінності.

Відбулася трансформація суто культурницького руху в національний.

Духовне самовизначення народів світу сприяє формуванню національного менталітету і національної еліти.

Молода генерація інтелектуалів згуртовує прогресивну інтелігенцію держав.

Пріоритетним у країнах світового співтовариства є збереження духовної спадщини.

Інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури національних культур, об’єднання національної еліти, зростання національної свідомості народів.

Культура країн світу стає класичною за формою і народною за змістом.

Успішно розвивається елітна і народна культура.

Феноменом сучасності є поширення масової культури.

На порозі ХХІ століття в умовах цивілізаційного розвитку світового співтовариства здійснюється інноваційний процес культурної модернізації.

 

2. На сучасному етапі державотворення в Україні пріоритетним напрямком відродження духовно-культурного життя є реалізація культурного чинника на розв’язання державно-політичних, економічних, соціальних і міжнародних проблем.

За роки незалежності відбувалися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Воно простувало від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду.

Освіта завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.

Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава визначила відродження і подальшу розбудову національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалежно від їх етнічної приналежності.

Концептуальні засади реформи освіти в Україні були визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір.

Суть нової моделі полягає в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі:

1. Децентралізації та демократизації управління освітою.

2. Диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу.

3. Безперервності освіти та варіативності навчальних планів і програм.

4. Переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Про масштабність цього завдання свідчить хоча б те, що система освіти України охоплює понад 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 15 мільйонів учнів та студентів, у ній зайнято понад 2 мільйони фахівців. Отже, кожен третій громадянин України навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій:

1. Певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу.

2. Зв’язок освіти з національною історією, культурою і традиціями.

3. Забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам.

4. Урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. У 1992 -1993 навчальному році діяло 4,3 тис. шкіл поглибленого вивчання окремих предметів, 179 гімназій, 130 ліцеїв. У системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких акредитовані, тобто мають юридичний статус. Мета їхнього створення-оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефіцитних спеціальностей.

5. Поступове утвердження у сфері освіти української мови.

Планомірно переводяться на українську мову дитсадки. Тільки у Донецькій області їх функціонує біля 300. В Україні відкриті сотні шкіл з українською мовою навчання, організовані тисячі україномовних класів у школах з російськомовним навчанням. 1 вересня 1990 р. У Донецьку була відкрита перша українська школа. Зараз у містах Донецької області нараховується біля 30 українських шкіл і більше 100 в сільській місцевості.

Тепер більше уваги приділяють вивченню рідної мови і літератури в загальноосвітніх школах. Українська мова почала активніше використовуватися у вузах і технікумах, видано значно більше навчальних посібників рідною мовою. Нині 37% студентів вузів навчаються українською мовою проти 4-5% наприкінці 80-х рр. Суттєві зміни відбувалися в загальноосвітніх школах України. Якщо у 1990-91 рр. навчальному році українською мовою навчалося 44,7% учнів,то через три роки цей показник зріс до 56,97%. Переважна більшість сільських школярів навчаються українською мовою, тоді як у міських школах ще переважає навчання російською.

Україні функціонують навчально-виховні заклади нового типу - гімназії та ліцеї. У 1999 р. в них навчалося біля 200 тис. дітей. У Донецькій області зараз працюють 10 гімназій, 16 ліцеїв, 12 навчально-виховних комплексів, 18 профільних шкіл, більше 100 профільних класів.

В Україні здійснюється реформування середньої освіти. З 1-го вересня 2001 р. середня школа перейшла на 12-річний строк навчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 вересня 2001 р.) - початкова школа; другий (з 1 вересня 2005 р.) - основна школа; третій (з 1 вересня 2008 р.) - старша школа. Початкова школа буде чотирьохрічною, основна школа - 5-9 класи і старша - 10-12 класи. В класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожний учень буде вивчати основи всіх предметів. У старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень буде сам вирішувати, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде займатися нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Економічна криза в Україні призвела до різкого скорочення державного фінансування державних вузів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавного сектора.

Держава відмовилась від монополії на установи освіти. Тому почалось ліцензування таких вузів, тобто надання дозволу на освітню діяльність. Визначився також професійний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої установи, тобто акредитація вузу. Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, четвертий рівень отримують університети і академії. Його отримали у Донецькій області ДонДУ, ДонНТУ, ДДМУ, ДонДУЕТ. Попит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальностей. Особливо популярним є вузи, де навчають банківської справи, менеджменту, маркетингу, юриспруденції, медицині, іноземним мовам.

В Україні є декілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це, перш за все, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Одеська національна юридична академія, Харківська національна юридична академія, Одеський державний університет.

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

Зокрема, Міністерством освіти України підготовлено і надіслано в різні країни світу понад 50 проектів угод про співпрацю у галузі освіти, 10 з яких уже діють. Підтримуються плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, програмами та фондами, такими як ЮНЕСКО, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Товариство Карла Дуйсберга, інформаційна служба США, програми Фултбрайта, Франкліна, Маскі, Президентська програма студентських обмінів, а також з державними органами управління освіти країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Китаю, Франції, Ізраїлю, Польщі, Румунії та інші.

Розвиваються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.

Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрувати освіту України в міжнародну систему освіти і порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.

У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Немає системи розподілу випускників, яка б забезпечувала регіони кадрами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 р. працювало в закладах культури.

Отже, очікувальних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, вона потрапила у зону глибокої кризи, про що засвідчує:

Дуже складною була кадрова ситуація у вищий освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60-70 відсотків. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4%), 1995 кандидатів наук, доцентів (7,4%).

Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись.

До здобуття Україною незалежності українська наука була надто зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвиватися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватися і, найголовніше, приєднатися до світової співдружності країн, які мають інформаційне суспільство.

В Україні довгі роки система забезпечення інформацією та документальними джерелами була надзвичайно відсталою і не давала змоги організувати ефективне забезпечення вчених та спеціалістів часописами, книжковою продукцією, компактними оптичними дисками, доступом до зарубіжних баз даних. В Україні не було рефератних журналів (крім медичного), не було “Експрес-інформації”, не видавалися аналітичні огляди з різних галузей науки і техніки, різко скоротилась кількість наукових журналів. Не було електронних каталогів бібліографічної інформації. Всі органи наукової, технічної, патентної та іншої інформації, створені в СРСР, залишились в Росії. Літописи журнальних і газетних статей ставали дедалі меншими. Не було централізованої каталогізації всіх друкованих в Україні видань.

Повільними темпами переходили на національні рейки філософська, історична, культурологічна науки.

На сучасному етапі науковий потенціал в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у республіці 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції і становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис.¾ доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром лишається Академія наук України, яка з 1994 р. отримала статус національної. Активізації наукового пошуку сприяло створення Міністерства України у справах науки та технологій, заснування низки галузевих академій. В її системі створені такі нові наукові інститути, як Інститут української археографії ім. М. Грушевського, Інститут української мови, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціальних досліджень і інші.

Українськими вченими вже розроблено й стверджено програму «Термінологія», якою передбачено розробку концепції та функціонування української науково - технічної термінології, її унормування та комп’ютеризацію процесу стандартизації, формування банку даних з науково-технічної термінології і його аналізу. Було проведено міжнародні конференції з української термінології, виконано експертизу більш як 300 стандартів з науково-технічної термінології, підготовлено до видання 200 словників різних видів.

Міністерство закордонних справ видало розпорядження «Про відтворення українських назв латинським алфавітом» (1996 р.) (прізвищ, імен, географічних назв, неперекладних назв юридичних осіб тощо).

Вчені вищих закладів освіти також одержали ряд результатів світового рівня з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які свідчать про наявність в Україні потужного інтелектуального потенціалу. Державні премії України в галузі науки і техніки були присуджені великій групі науковців, серед яких провідні вчені Дніпропетровського, Харківського, Львівського університетів, Національного технічного університету (КПІ).

Допомагають світовому співтовариству заявити, донести знання про Україну контакти наших вчених з колегами європейських та американських університетів. За останні роки організовані наукові конференції в Празі, Мюнхені, Штутгарті, Парижі, Відні, Любліні, Римі, Нью-Йорку. Фундація Українського Вільного Університету в США дбає про стипендії для студентів, керуючись благородною метою сприяти розвиткові незалежної наукової думки, зближенню українців, розсіяних по світу, підготовці наукових кадрів для України.

Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами. Лише у 1994 р. у США, Німеччині та інших країнах вийшло понад 20 монографій вчених НАН України. Плідним є співробітництво із зарубіжними вченими такими як: О.Пріцак, Т. Гунчак, Б.Гаврилишин, О.Субтельний, Л.Винар та інші.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій:

1. Постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, вже у 1994 р. вона знизилася до 1,4% проти 2,5% у 1991 р., 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси. У 2000 р. в державному бюджеті на науку було заплановано 1% від ВВП. В дійсності наука отримала 0,4%.

2. Недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10-15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступ до найновішої інформації має фактично лише 1% фахівців.

3. Зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо у 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то у 1994 р. – лише кожна шоста. У цей час питома вага розробок, що за своїми техніко-економічними характеристиками перевищили кращі світові аналоги, впала до 4,1% проти 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах.

4. Внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики. За 7 років незалежності Україну залишили 6 тисяч вчених. Цей процес веде до катастрофічних втрат. Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що понад 20% науковців республіки перейшло до комерційних структур.

Низький рівень оплати праці науковців і викладачів, їх соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність їхньої праці. Це позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльністю. В багатьох вищих закладах освіти були практично відсутніми конкурси до аспірантури. Існувала також небезпека безповоротного занепаду відомих донедавна наукових шкіл з пріоритетних напрямів розвитку і технологій.

Таким чином, національно - духовне відродження української науки – складний і багатогранний процес, послідовне і всебічне здійснення є основою піднесення національної самосвідомості на шляху українського державотворення.

3. Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії.

В Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім’ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та інших.

Українській літературі вже повернуто забуті та заборонені імена М. Зерова, М. Куліша, Г. Косинки, Є. Маланюка, В. Стуса, М. Хвильового та інші. Побачили світ збірники віршів поетів-дисидентів В. Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка. На книжкових полицях з’явилися твори літераторів української діаспори – І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, О.Теліги та інших. Ці два процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українську літературу, повертали українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

З’явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В.Мастерова, І. Римерук, В. Герасимюк та інші.

Ознака сучасності – висока політизація суспільства. За цих обставин різко зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення – перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо – тематика публіцистичних творів О. Гочара, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, П.Мовчана, Б. Олійника, Р. Іванчука, В. Яворницького та інших.

Міцно увійшла в літературу тема Чорнобиля. Їй присвячено поеми С. Йовенко «Вибух», Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», повість Ю. Щербанка «Чорнобиль», роман В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» та інші.

Сучасна літературна молодь замислюється над екологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам’яті. Так, в історичній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Палач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа»), та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації.

Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р.Іванчук, П. Перебийніс, Р.Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Динамічні процеси відбуваються у царині української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона Рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), Мелодія» (Львів), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

Нові пісні дарують глядачам і слухачам І. Білик, Т. Повалій, В. Білоножко, П. Зібров і інші майстри естрадного мистецтва.

Свідченням входження України в світовий культурний простір є проведення з 1990 р. українського міжнародного фестивалю «Київ музик-фест». Вже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Капела «Думка» відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. Солісти опери та балету Р.Майборода, В.Лупалов, С.Ярошенко, Т.Штонде, Т.Боровик, Д.Матвієнко справили на глядачів велике враження своєю майстерністю.

Значна роль у піднесенні культури народу, у зміцненні взаємозв’язків належить такому компоненту культури, як естрада. У цьому жанрі почало з’являтися більше авторів і виконавців, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю.Рибчинський, П.Зібров, Т.Петриненко, В. Врадій. Зразки нової національної музики, що впроваджувала традиції В.Івасюка, продемонстрував пісенний всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику успішно поширюють ансамблі «Гуцули», «Чорні черешні», «Брати блюзу», «Рокнація», «Жаба в дирижаблі».

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г.Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А.Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського. З 1993 р. у Чернівцях відбуваються Міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні імені В.Івасюка. Їх метою став подальший розвиток і популяризація української пісні, виявлення та підтримка здібних виконавців. Конкурс служить стимулом для підготовки Всесвітнього фестивалю української народної пісні.

Таким чином, у музиці відбуваються якісні, позитивні зміни.

У Донецькій області традиційним стало проведення свят музики на честь видатного композитора ХХ століття Сергія Прокоф’єва. У травні 1997 р. у Донецьку був проведений Перший міжнародний меморіальний фестиваль «На батьківщині Сергія Прокоф’єва».

У 1997 р. у Німеччині, Швейцарії та Данії показувала оперні та балетні вистави Національна опера. 18 концертів дав у Англії Національний симфонічний оркестр, Італія аплодувала театру класичного балету, симфонічно-естрадному оркестру та хоровій капелі «Думка». В Іспанії та Франції грав органіст В.Кошуба, а на Сицилії – відомий гітарист В.Петренко. Молодий, але вже дуже престижний камерний хор «Київ» нещодавно тішив французького глядача красивим співом.

Таким чином, в сучасних умовах культурно-національного відродження було досягнуто значних успіхів у розвитку музичної культури.

Незважаючи на економічні негаразди, в Україні розвивається народний театр. Український театр впевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, про що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру ім. Заньковецької – у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі, Лахорі, Торуні. Національна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Харкова гастролюють в Італії,Іспанії, Португалії, Франції. Голоси вітчизняних оперних співаків А.Кочерги, В.Лук’янець, В. П’ятнички звучать у стінах Метрополітен опери, Віденській та Женевській операх. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і визнання Міжнародний конкурс артистів імені Сержа Лифаря.

Відроджується українське драматичне мистецтво. Виникли нові драматичні колективи, театри-студії. Розгорнули новаторську діяльність такі режисери, як Р. Віктюк, С.Данченко, В.Петров, Б.Шарварко та інші.

Помітно пожвавилось театральне життя Донеччини. В області працюють 5 театрів. У репертуарі Донецького драматичного театру ім. Артема 50% вистав іде на українській мові. На базі Донецького академічного театру опери і балету проводяться міжнародні фестивалі «Зірки світового балету», які стали значною подією в театральному житті не лише Донецької області, але і всієї країни. У театрі працює всесвітньо - відомий артист України Вадим Писарєв. Він є лауреатом премії ЮНЕСКО «Найкращий балетний танцюрист Європи».

У сучасних умовах національно-духовного відродження України поряд із значними досягненнями у розвитку театру спостерігаються і негативні тенденції. Театральне мистецтво в Україні перестало бути таким популярним видом мистецтва, як це було раніше. Театральні вузи покинула велика кількість талановитих педагогів, а їм на зміну прийшли, як правило, недосвідчені. Тому немає кому в достатній мірі займатись навчанням акторів їх професії.

Таким чином, в умовах розбудови української культури, незважаючи на деякі проблеми, театр набуває пріоритетного розвитку.

В умовах національно-культурного будівництва дещо зробило і національне кіно. Проте вагомих успіхів воно ще немає. Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві.

Складний час переживає кінематограф. Ще 6-7 років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося в 10 разів, а чисельність кіноустановок – на одну третину. Якщо у 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже у 1996 р. – лише 0,4 рази. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість залів для глядачів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев’ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишалась на полиці, в кращому випадку – для прем’єрного або фестивального показу.

В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали «Новини кіноекрана», «Вавилон»).

Вселяє надію розвиток кіномистецтва. Фільми створені на кіностудіях України, приймають участь у кінофестивалях і реалізуються на міжнародних кіно ринках.

Українське кіно вийшло на міжнародну арену. Фільм «Лебедине озеро. Зона» (С.Паражданов, Ю.Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Канського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю.Ільєнка, «Астенічний синдром» К.Муратової та «Голос трави» Н.Мотузко мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В.Криштофовича «Приятель небіжчика», який був представлений у престижній програмі «Двотижневик кінорежисера» у Каннах. У вересні 1997 р. він демонструвався у Парижі.

На 36-му фестивалі в Сан-Ремо український фільм «Ізгой» отримав Гран-прі.