Предклассическая сонатная форма

Она уже принципиально отличается от барочных малых форм и стоит ближе к классической сонатной форме. Здесь чётче выражены функции разделов, тематизм более определён, метрика ориентирована на квадратность, формируется разработочное развитие. При этом формы еще часто двухчастны и однотемны.

Разрыв связи с малыми формами барокко подтверждается различием области применения — предклассическая сонатная форма не применяется в танцах из сюит и связана преисущественно с жанром сонаты.

Формировалась она в основном в творчестве итальянских композиторов — Д. Скарлатти, Б. Галуппи, Д. Тартини и других.

 

Лекція 10. РОНДО-СОНАТА

Мета: дати поняття основного конструктивного принципу сонатної форми, специфіки образної драматургії і побудови, значення тонального розвитку, поєднання рондального та сонатного принципів у рондо-сонаті.

План:

1. Визначення.

2. Сфера використання.

1. Це семи частинна форма, яка одночасно має риси форми РОНДО і СОНАТНОЇ форми.

Риси Рондо очевидні. Риси сонатності: однаковий тематичний зміст першого і третього епізодів і їх ТОНАЛЬНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ. На відміну від СОНАТНОЇ форми, в Рондо-сонаті Г.П. проводиться в кінці експозиції в головній тональності (такого в Сонатній формі не буває).

2. Форма РОНДО-СОНАТИ часто зустрічається в ФІНАЛАХ класичних сонат і симфоній, в нотах часто позначається словом «Рондо».

Може мати КОДУ, яка побудована на матеріалі рефрену чи епізоду, або на матеріалі попередніх частин циклу.

Слухати:

А. Моцарт: Фінали сонат для ф-но № 3,4, 7, 17;

Л. Бетховен: Фінали сонат для ф-но № 8, 9, 10, 12, ІЗ,

Ф. Шуберт: Фінали сонат Ля мажор, СІ-бемоль мажор.

ндо-соната – музична форма, яка має риси рондо та сонатної форми. Складається з трьох основних розділів, де за принципом рондо будуються крайні розділи (обидва або один з них), а середній є розробкою, запозиченою від сонатної форми. Експозиційний (до розробки) і репризний (після неї) розділи тотожні аналогічним розділам великого рондо з повторенням побічної теми. Відмінність полягає в наявності розробки замість центрального епізоду. Узагальнена схема форми така (ГП – головна партія, ПП – побічна партія, стрілками позначені ходи):

ГП

→

ПП

→

ГП

→

Розробка

→

ГП

→

ПП

→

ГП

Т

D

T

→

T

T

Т

Використання: Сфера застосування рондо-сонати збігається зі сферою застосування великого рондо. Переважно це фінали сонатно-симфонічних циклів. Приклади використання рондо-сонати в інших частинах циклічних композицій:

· у першій – Й. Гайдн. Соната для фортепіано D-dur № 38,

· у повільній – Л. Бетховен. Симфонія № 4, 3-я частина),

· у скерцо (Глазунов. Симфонія № 8, 3-я частина).

Надзвичайно рідко застосовується як форма самостійної п'єси (Ф. Шуберт. Велике рондо для фортепіано в 4 руки, ор. 107).

При своїй стабільності форма може мати різний ступінь близькості до рондо або до сонатної форми. Визначається вона такими факторами (крім наявності розробки):

● Значення ходів між розділами. У сонатній формі ходи не просто пов'язують різний матеріал, в них відбувається переробка однієї теми в іншу, а також серйозна зміна образного строю. Чим розвиненіші ходи, тим активніша в них мотивна робота, тим ближчою є форма до сонатної.

● Якість самих тем. Якщо для рондо характерні жанрові теми, стійкі, що прагнуть до повторення, закріплення одного образу, то для сонатної форми – нестійкі, що постійно прагнуть до оновлення. Також важливий і мелодійний склад тем. У сонатної формі тема побічної партії не існує без головної і в тій чи іншій мірі є похідною від неї, в рондо, навпаки, друга тема не має таких зв'язків з першою і є принципово новою і самостійною.

● Властивості розробки. Іноді за протяжністю вона може перевершувати розробки чистих сонатних форм (Бетховен. Квартет, op. 18 № 1, фінал). До сонатної формі наближає також широке використання поліфонічних прийомів у розробці, тоді як гомофонний склад характерніший для рондо.

Рондо-соната – форма, органічно поєднує принцип рондо і сонатної форми. Виникла у фіналах сонатно-симфонічних циклів віденських класиків. Існують два основних різновиди форми рондо-сонати – з центральним епізодом і з розробкою:

1) А В А С A1 В1 А2

2) А В А розробка А1 B1 A2

Перші два розділи носять подвійні найменування. У термінах сонатної форми: А – головна партія, В – побічна партія; в термінах рондо: А – рефрен, В – перший епізод. Тональний план проведень розділу В відображає закономірності сонатного allegro – в експозиції він звучить в домінантовій тональності, в репризі – в головній. Тональність другого (центрального) епізоду (у схемі – С) відповідає нормам рондо – він тяжіє до однойменної або субдомінантової тональностям. Відмінність рондо-сонати від сонати полягає насамперед у тому, що після побічної і заключної партії слідкує не розробка, а знову головна партія в головній тональності. Відмінність рондо-сонати від рондо в тому, що перший епізод повторюється далі (в репризі) в головній тональності.

Обидва основних компонента рондо-сонати по-різному впливають на форму окремих розділів. Сонатна основа вимагає від головної партії (рефрену) форми періоду, пов'язана з рондо – простий дво частинної або трьох частинної форми. Сонатна основа тяжіє до розробки в середньому розділі форми, пов'язана з рондо – до появи другого (центрального) епізоду. Побічній партії першого епізоду рондо-сонати не притаманний перелом (зсув), типовий для сонатної форми.

У репризі рондо-сонати часто випускається одне з проведень рефрену – переважно. четвертого. Якщо пропускається третє проведення, виникає подоба дзеркальної репризи.

У наступні епохи рондо-сонати залишалася характерною для фіналів формою, зрідка використовувалася і в першій частині сонатно-симфонічних циклів (С. Прокоф'єв, 5-а симфонія рондо-сонати). У композиції рондо-сонати відбувалися зміни, близькі до змін у розвитку сонатної форми і рондо.

РОНДО-СОНАТА – муз. форма, яка об'єднує ознаки сонатної форми і рондо. Від сонатної форми запозичуються загальний тональний план, принцип зіставлення в експозиції двох тем в головної та побічної (доминантовой) тональностях, репризна транспозиція першого епізоду (побічної партії) в основну тональність, від рондо – принцип повторення рефрену (гл. партії) тільки в основній тональності не менше трьох разів після нового музичного матеріалу, пісенно-танцювальний тематизм, квадратність структур:

Тематичний план A B A С А В1 А (кода)

Тональний план Т D Т Т Т Т

Розділи Експозиція Розробка або 2-й епізод Реприза

А – рефрен (головна партія)

В – перший епізод (побічна партія)

Різновиди рондо-сонати визначаються характером центрального розділу:

а) якщо це розробка тем експозиції, то рондо-соната наближається до сонатної форми (третя частина Концерту для фп. з орк. Скрябіна);

б) якщо це епізод – то до рондо (4-а частина 2-й фп. сонати Бетховена).

Вступ для рондо-сонати нехарактерний; замість останнього проведення рефрену можлива кода.

Рондо-соната склалася у творчості композиторів віденської класичної школи; використовується головним чином у фіналах сонатно-симфонічних циклів. На відміну від вільних і змішаних форм рондо-соната – стійка композиційна схема, яка, однак, допускає різноманітні рішення, наприклад: пропуск третього або четвертого проведення головної партії (4-а частина третя сонати для скр. і фп. Брамса; третій частина 16-й фп. сонати Бетховена), суміщення в центральному розділі розробки і епізоду (4-а частина 11-й фп. сонати Бетховена), послідовність двох епізодів (третя частина сонати C-dur для скр. і фп. Моцарта, K.-V. 296), поєднання рондо-сонати з іншими формами, наприклад, з варіаційною (4-а частина 4-й симфонії Чайковского)

Рондо-соната об'єднує ознаки сонатної форми і рондо.

Визначення: рондо-соната – це рондо з трьома епізодами, де перший і третій співвідносяться як побічна партія експозиції і репризи сонатної форми, а замість центрального епізоду може бути розробка.

Загальна схема форми:

А В А С (А) В1 А

експозиція епізод (розроб.) реприза

Т D T Т Т Т

Риси рондо проявляються в проведеннях рефрену А в основній тональності, його чергуванні з контрастними епізодами В і С, образно-жанрової основі (пісенно-танцювальний тематизм).

Риси сонатності найяскравіше відчутні в початковому тональному контрасті двох тем А і В і подальшому їх тональному зближенні (див. Схему), а також за наявності розробки в центральній частині форми.

Так як в цій формі поєднуються риси двох форм, то в термінології застосовується двоякість: А – Гп або рефрен, В – Пп або перший епізод рондо.