Стаття 252. Визначення строку та терміну

1. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або
годинами.

2. Термін визначається календарною датою або вказівкою на
подію, яка має неминуче настати.

Види цивільно-правових строків (термінів)

Розмаїття строків, що регулюються цивільним правом, зумовлює потребу їхньої класифікації. Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:
1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються:
а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, починаючи з 1 січня року, який настає за роком смерті автора);
б) адміністративним актом (наприклад, місячним планом перевезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних засобів, а вантажовідправника — з пред'явлення вантажів до перевезення протягом календарного місяця);
в) угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);
г) рішенням суду, арбітражного або третейського суду (наприклад, за рішенням суду дається відстрочення виселення наймача з жилої площі на три місяці).
2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за згодою сторін (наприклад, не допускається скорочення позовної давності), диспозитивні, що визначаються за угодою сторін (наприклад, строки в орендних відносинах).
3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні й окремі строки. Наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі ж строки (місячні, квартальні тощо) визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у межах загального строку.

Поняття та види позовної давності.

Стаття 256. Поняття позовної давності

1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може
звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу.

Стаття 257. Загальна позовна давність

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три
роки.

1. Цивільний кодекс України встановлює два види позовної давності: загальна позовна давність та спеціальна позовна давність. У коментованій статті мова йде про загальну позовну давність. Загальна позовна дав­ність застосовується у всіх випадках, за виключенням тих, щодо яких законом передбачені спеціальні строки. Коментована стаття визначає загальну позовну давність тривалістю у три роки. Однак Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 року в ст. 16 встановлю­вали такі строки позовної давності: трирічний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, та однорічний за позовами державних організацій, колгоспів, коопе­ративних та інших організацій один до одного. Трирічна тривалість загальної позовної давності була визначена ст. 71 Цивільного ко­дексу Української РСР 1963 року. Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1991 року в ст. 42 також встановлювали лише трирічний строк позовної давності незалежно від того, хто звертаєть­ся з позовом до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу. Збереження двох загальних строків позовної давності суперечило б загальним принци­пам цивільного права, тому збереження єдиного лише трирічного строку позовної давнос­ті є цілком виправданим. Саме такий строк позовної давності дозволяє суду повно та все­бічно дослідити всі обставини справи та ухвалити об'єктивне рішення.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися
спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно
із загальною позовною давністю.

2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до
вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у
засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення
цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли
особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця
у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної
часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього
Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього
Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього
Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього
Кодексу).

3. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про
визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або
обману.

4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог
про застосування наслідків нікчемного правочину.

Зупинення та переривання перебігу строків позовної давності.

Стаття 263. Зупинення перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або
невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на
підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого
нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних
Сил України або в інших створених відповідно до закону військових
формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою
цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час
існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для
зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності
продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою
дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого
обов'язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою
позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом
позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається
заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до
нового строку не зараховується.

Поняття власності і права власності.

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона
здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі
інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої
власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління
майном.

Власність — володіння речами; речі, рухомі й нерухомі, що комусь належать. Розрізняють власність приватну, комунальну і державну в залежності від того, чи речі (майно) належать приватній особі, громаді (спільноті) чи державі.

 

Зміст права власності.

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та
розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання
власника та місцезнаходження майна.

Форми власності.

Норми права власності. У Законі «Про власність» зазначено, що власність в Україні виступає у формах приватної, колектив­ної і державної власності. Водночас у ст. 41 Конституції України зазначено, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної влас­ності. Право приватної власності набувається в порядку, визна­ченому законом і є непорушним. Як бачимо, Конституція Украї­ни розділила власність на дві самостійні форми - державну та комунальну і не згадує колективної власності. Але це не означає, що в Україні така форма власності відсутня. Крім Закону Украї­ни «Про власність», вона закріплена і в інших законодавчих ак­тах. Так, у ст. 7 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» зазначено, що суб´єктом права власності висту­пає це підприємство як юридична особа.

Слід також зазначити, що в Україні є власність, яку немож­ливо віднести ні до однієї із зазначених форм власності. Це влас­ність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об´єднанням, релігійним організаціям як юридич­ним особам.

Так як в основі поділу права власності на форми лежить при­нцип суб´єктності, тобто принцип належності права тому чи ін­шому суб´єктові, можна стверджувати, що в Україні мають місце такі форми власності: право приватної; право державної; право комунальної; право колективної; право власності, що належить політичним партіям, громадським та релігійним організаціям. Формами власності, що передбачені в Конституції України, є приватна, державна та комунальна.