Поняття кримінального права, його предмет, завдання та система.

ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА”

Характеристика структури Загальної частини кримінального закону. Співвідношення Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України 2001 р.

Кожна частина Кримінального кодексу поділяється на розділи: у Загальній частині їх 15, в Особливій – 20. Кожен розділ має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви.

У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп'яніння, буде мотивуватися з посиланням на п. 13 ст. 67, а якщо злочин було вчинено за наявності пом'якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п. 3 ч. 1 ст. 66.

Деякі статті Кримінального кодексу мають специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз'яснюють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст. 185 є примітка, яка в ч. 1 вказує критерії визнання вчиненого викрадення чужого майна повторним, а в ч. 2 та ч. З визначає поняття викрадення у великих та особливо великих розмірах.

Водночас пояснення термінів, що вживаються в законі про кримінальну відповідальність, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ст. 401 дається визначення таких понять, як військовий злочин, суб’єкт військового злочину.

Положення Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України перебувають у тісному взаємозв’язку. Зокрема, їх єдність зумовлюють наступні фактори:

1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права ви­ражені в одному й тому ж кримінальному законі – КК України;

2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання – протидія злочинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця – вищого органу законодавчої влади України;

3) Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-право­ву полі­тику держави в боротьбі зі злочинністю, яка полягає в:

– посиленні відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосу­ванні суворих заходів впливу до ociб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;

– пом’якшенні чи повному усуненні відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до ociб, які вперше та випадково порушили кримінально-правові норми;

4) в основу як Загальної, так i Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (особистої відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, та ін.);

5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємо­пов’язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідом­лена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в Загальній, i в Особливій частинах;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт).

Разом з тим, між Загальною та Особливою частинами Кримінального кодексу України можна виявити й певні відмінності:

1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині – специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;

2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини – із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій (“роз’яснювальних”) і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини (“заохочувальних”);

3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

Кримінальний кодекс містить ще два структурних елементи – Прикінцеві та перехідні положення і Додаток – перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Якщо після прийняття КК його доповнюють новими кримінально-правовими нормами, то вони включаються до Кодексу у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК, з обов'язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер. Цей порядковий індекс пишеться цифрою меншого розміру праворуч вгорі над номером, даним новій статті. Наприклад, нумерація "2121" читається так: "стаття 212 прим.", а якщо, крім ст. 2121, є ще й інші споріднені статті, то вони отримують відповідні наступні порядкові індекси. Наприклад, ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку має 2 споріднені статті, остання з них – ст. 3612 читається відповідно: "стаття 3612 прим, два". Однак є й інший стандарт написання (прочитання) індексу, який пишуть лише через тире на одному рівні з номером статті та цифрою такого самого розміру, наприклад, "361-2", що читається відповідно: "361 два".

Поняття злочину та його ознак за чинним кримінальним законом.

Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм.

Можна виділити такі основні види злочинів:

1) за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по­в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по­кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної систем класифікації зло­чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій – певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин";

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо).

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Частина 1 ст. 12 КК передбачає класифікацію злочинів залежно від ступеня тяжкості на чотири категорії: а) злочини невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі та г) особливо тяжкі. Виходячи з цього матеріальним критерієм такої класифікації виступає суспільна небезпечність певних видів злочинів, яка визначає ступінь їх тяжкості (див. коментар до ч. 1 ст. 11 КК).

Формальним критерієм цієї класифікації законодавець передбачає певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість злочинів, віднесених до певної категорії. Закон визначає межі максимального покарання в санкціях за злочини, які відносяться до однієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів

невеликої тяжкості – покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. До іншого більш м’якого покарання відносяться такі види покарань як: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців тощо. Що стосується штрафу як основного виду покарання, то його максимальна межа для злочину невеликої тяжкості складатиме в цифровому вимірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У частині санкції статті неоподатковуваний мінімум доходів громадян складає 17 гривень, таким чином, 3000 грн. множимо на 17 грн. й отримаємо суму в 51 000 грн. Отже, якщо основне покарання у виді штрафу, що не перевищує суму в 51 000 грн. передбачено за вчинений злочин, то його необхідно вважати злочином невеликої тяжкості;

середньої тяжкості – покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Для злочинів середньої тяжкості мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 51 000 грн.), а максимальна межа штрафу понад десять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме, 17 грн. множимо на 10 000 і отримаємо суму в 170 000 тис. грн.

тяжких злочинів – передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років. Для тяжких злочинів мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 170 000 тис. грн.), а максимальна межа штрафу понад не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме, 17 грн. множимо на 25 000 і отримаємо суму в 425 000 тис. грн.

особливо тяжких злочинів – передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Для особливо тяжких злочинів мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 425 000 тис. грн.), а максимальна межа штрафу законом не обмежена.

Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

Ці санкції і є обов'язковими критеріями для вирішення на практиці питання про віднесення того чи іншого злочину до певної категорії.

Слідчий, прокурор, суддя, розглядаючи конкретний злочин, ні за якими умовами не можуть змінити категорію, до якої закон відносить злочин. Так, якщо закон визначає цей злочин як тяжкий, то навіть наявність декількох пом'якшуючих обставин не дають суду права визнати його злочином середньої тяжкості.

Передбачена в ст. 12 класифікація злочинів залежно від їх тяжкості має значення для застосування норм Загальної та Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості.

Так, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45—48 КК); звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочину невеликої і середньої тяжкості (ч, 4 ст. 74 КК). Щодо тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки. Такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК); призначення за тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин конфіскації майна як додаткового покарання (ст. 59 КК); встановлення найбільш тривалих строків погашення і зняття судимості за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80 КК) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація повинна враховуватися і при застосуванні певних норм Особливої частини КК. У багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як обов'язкова або кваліфікуюча ознака складу злочину. Так, наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням лише тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК); створення злочинної організації передбачає як обов'язкову ознаку мету вчинення також тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255 КК); у ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою закон передбачає вчинення цих злочинів проти правосуддя, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

Види складу злочинів.

Класифікація окремого складу злочину має важливе значення для відокремлення окремого складу, що в результаті допомагає правильно кваліфікувати злочинне діяння. В теорії кримінального права існує класифікація складу злочину за певними ознаками:

– залежно від способу описання злочину в законі;

– за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості);

– від особливостей конструкції і моменту закінчення злочину.

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють склад злочину:

-простий;

-складний;

Простий склад злочину містить опис ознак одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт, вчиняється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 ККУ).

Складний склад злочину характеризується наявністю:

• двох і більше безпосередніх об’єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 ККУ);

• двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 ККУ);

• двох або більше дій, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину (викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем – ст. 357 ККУ);

• Різних способів учинення злочину або настанням різних наслідків (наприклад, ст. 111 ККУ – державна зрада передбачає ряд дій: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України).

За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють склад злочину:

? основний;

? кваліфікований;

? особливо кваліфікований;

? з пом’якшуючими обставинами.

Основний (простий) склад злочину містить основні ознаки злочину без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом’якшуючих обставин. Наприклад крадіжка, тобто таємне викрадення майна.

Кваліфікований – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 185 ККУ (крадіжка вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб).

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності. Наприклад, склад злочинів, що описані у частинах 3 – 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, вчинена у великих розмірах, учинена у особливо великих розмірах або організованою групою).

Склад злочину з пом’якшуючими обставинами (привілейований) – це склад злочину з обставинами, що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину і відповідно караність за нього. Наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання.

Залежно від особливостей конструкції і моменту закінчення злочину розрізняють склад злочинів:

- матеріальний;

- формальний;

- усічений;

Матеріальний склад злочину — це юридичний склад, що передбачає наслідки як обов'язковий елемент його об'єктивної сторони. Отже, об'єктивна сторона матеріаль­них складів злочинів завжди включає: а) принаймні, два обов'язкових елементи — діяння та наслідки; б) принаймні, один зв'язок між обов'язковими елементами — причинний між діянням та наслідками. Типовими прикла­дами матеріальних складів злочинів є юридичні склади всіх вбивств, тілесних ушкоджень, основний склад перевищення влади або поса­дових повноважень. Очевидно, до мате­ріальних складів треба віднести і юридичні склади так званих деліктів створення небезпеки, в яких своєрідним наслідком, відокремленим від власне діяння, є загроза (не­безпека) настання "реальних" наслідків.

Формальний склад злочину — це юридичний склад, який не передбачає наслідки як обов'язковий елемент об'єктивної сторони. Отже, обов'язковим елементом об'єк­тивної сторони формального складу будь-якого злочину за­вжди є діяння, до якого законодавець при створенні юри­дичного складу злочину певного виду може "додавати" як обов'язкові й інші (крім наслідків) елементи об'єктивної сторони, наприклад, спосіб, час, обстановку. Типовими прикладами формальних складів злочинів є шпигунство, одержання хабара, незаконне перетинання державного кордону.

Іноді в літературі поряд із формальними та матеріаль­ними складами злочинів подаються як окремий вид і так звані усічені склади злочинів. Очевидно, це не зовсім правильно. Підставою виділення усічених складів злочинів як окремого різновиду дійсно є певні особливості, але вони не пов'язані з обов'язковістю чи необов'язковістю в межах відповідних юридичних складів певних наслідків. У даному разі ці особливості полягають в іншому, а саме: певні склади злочинів законодавець конструює таким чином, що закінченим злочином визнається діяння, яке за своїм за­гальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю. Типовим прикладом усіченого скла­ду злочину є юридичний склад розбою. Він відрізняється від складів крадіжки чи грабежу тим, що переносить момент закінчення злочину з фактичного заволодіння майном на напад із метою такого заволодіння, поєднаний із на­сильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого на­сильства.

Отже, в юридичному складі розбою закінченим злочином ви­знається діяння, яке за своїми загальними кримінально-правовими ознаками є, по суті, замахом на злочин.

Отже, усічений склад злочину — це юридичний склад, в якому момент закінчення злочину пов'язується з вчи­ненням діяння, що за своїм загальним кримінально-пра­вовим змістом є попередньою злочинною діяльністю. У такому розумінні усічений склад є окремим різновидом формального складу злочину, оскільки підстава його ви­ділення відрізняється від підстави поділу складів злочинів на формальні, матеріальні та формально-матеріальні.

Вчинення злочину.

Спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення зло­чину як ознаки об'єктивної сторони складу злочину мають різне значення залежно від того чи віднесені вони законом про кримінальну відповідальність до ознак певного складу злочину.

Якщо ці ознаки включені в диспозицію статті законом про кримінальну відповідальність, то вони є обов'язковими для цього складу злочи­ну і мають вирішальне значення для підстав кримінальної від­повідальності та кваліфікації злочину. Якщо ж ці ознаки в диспозиції норми не передбачені, то для одних складів вони байдужі, а для інших мають значення для визначення ступеня суспільної небезпечності злочину та призначення міри покарання.

Спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення зло­чину як його об'єктивні ознаки мають особливе значення. Незалежно від того, чи є ці ознаки обов'язковими для пев­ного злочину, чи лише факультативними, вони повинні бу­ти ретельно досліджені в кожній кримінальній справі. Без цього розслідування кримінальної справи не буде повним і все­бічним, оскільки спосіб, місце, час, знаряддя та обстановка вчинення злочину – важливі обставини будь-якого злочи­ну. Вони істотно впливають на всі інші ознаки злочину, дають можливість з'ясувати і визначити:

1) його суспільну небезпечність;

2) винність;

3) мотиви вчинення злочину;

4) мету його вчинення та багато інших ознак.

Місце, час та знаряддя, наприклад, вбивства не зазначе­ні в статті 115 КК. Але їх значення для кваліфікації цього злочину може бути вирішальним, наприклад, для встановлення вини (умисно чи необережно діяла винна особа), для відмежування замаху на вбивство від заподіян­ня потерпілому тілесних ушкоджень, а значить і для при­значення міри покарання.

Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину.

У випадках, коли спосіб вчинення злочину є ознакою конструктивною, необхідне його спеціальне вивчення і до­казування, оскільки це має значення для кваліфікації діяння. У КК України таких складів злочину чимало.

Наприклад, для складу злочину доведення до самогубства (ч. 1 ст. 120) характерним є такий спосіб, як жорстоке поводження або систематичне приниження людської гідності потерпілого. Перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157) буде злочинним, якщо воно вчиняється шляхом насильства, обману, погроз, під­купу тощо. Часто спосіб є не лише ознакою складу конк­ретного злочину, але ще має значення для розмежування суміжних складів злочинів. У цьому розумінні важко пере­оцінити роль зазначеної ознаки у складах злочинів викрадення майна, адже саме від способу вчинення цих злочинів залежить їх форма: крадіжка, грабіж, розбій. Іноді певний спосіб вчинення діяння є ознакою квалі­фікованого виду складу злочину. Наприклад, вбивство спо­собом, небезпечним для життя багатьох осіб, визнається вбивством при обтяжуючих обставинах (п. 5 ч.2 ст. 115), спричинення тяжкого тілесного ушкодження способом, що мас характер особливого мучення, утворює квалі­фікований вид цього злочину (ч. 2 ст. 121).

Місце вчинення злочину – це певна територія, де було розпочато і закінчено діяння або настав злочинний результат. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов’язковою ознакою. Наприклад, місцем вчинення злочину, передбаченого ст. 244, є континентальний шельф України, ст. 285 – море, ст. 201 – митний кордон, ст. 393 – місце позбавлення волі. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину описується по-різному – як певна загальна територія (ст. 268 – територія Україна); як географічне поняття (ст. 240 – надра); як територія, на якій людина проживає чи займається певною діяльністю (ст. 278 – річкове, морське або повітряне судно); як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим (ст. 248 – заповідники, території й об’єкти природно-заповідного фонду).

Час вчинення злочину – це певний відрізок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки. Він є обов’язковою ознакою складу конкретного злочи­ну в тих випадках, коли його зазначено в законі як ту чи іншу частину року, місяця, тижня або доби. Але встановлення часу вчинення злочину у кожній справі має важливе значення для вирішення питання про чинність закону про кримінальну відповідальність у часі.

Обстановка вчинення злочину – це сукупність конкретних об’єктивних об­ставин, умов у яких злочин був вчинений.

Кримінально-правове значення має лише та обстановка, яка вказана в диспозиції кримінально-правової норми. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння. Наприклад, самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці (ч.4 ст.407 КК). В інших – обстановка вказує на умови, в яких перебуває потерпілий. Наприклад, залишення в небезпеці (ст. 135 КК).

Обстановка вчинення злочину іноді суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці), а іншого разу, навпаки, виступає пом’якшуючою ознакою (наприклад, умисне вбивство чи нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищення меж необхідної оборони).

Конструктивною ознакою об’єктивної сторони складу злочину є у певних випадках знаряддя і засоби вчинення злочину. До них належать певні предмети або процеси навколишнього світу (наприклад, електричний струм, радіація тощо), які злочинець використовує для дії на предмет посягання, потерпілого або на інші цінності, що охороняються законом про кримінальну відповідальність. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 248, злочинним буде, за наявності інших не­обхідних ознак, полювання забороненими засобами та з використанням транспортних засобів.

Знаряддями вчинення злочину виступають ті предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти (транспортні засоби, вогнепальна і холодна зброя, технічне устаткування). Засобами вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомогою яких злочин було вчине­но, які використовувались для полегшення вчинення злочи­ну, але безпосереднього фізичного впливу не заподіювали (підроблені документи, формений одяг). Для прискорення, полегшення та більшої ефективності вчинення злочину суб’єкт використовує багато різних зна­рядь та засобів. Найчастіше при вчиненні злочину використовуються: зброя, різні інструменти, прилади, автомототранспортні засоби, отрута.

У законі про кримінальну відповідальність знаряддя вчинення злочину обмеже­ні і певно визначені: зброя (ст.257 КК), автомототранспортні засоби (ст.248 КК), зброя (ст.365 КК), вогнепальна чи холодна зброя (ст.296 КК). Вказані злочини мають місце лише тоді, коли були за­стосовані вищезгадані знаряддя. Відзначимо, що знаряддя застосовуються при вчиненні далеко не всіх злочинів. Винний може їх застосувати, але може і не застосувати, тобто використовує їх вибірково, що завжди обумовлено об’єктивно-предметними умовами вчинення злочину. Тому знаряддя вчинення злочину відносяться до так званих перемінних ознак, тобто, що мають місце не завжди, не у всіх випадках при вчиненні злочину.

Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчинення злочину. Наприклад, поняття "час бою" означає не лише певний проміжок часу, а й на­явність подій, що мають соціальне значення. Так само не охоплюються терміном "місце вчинення злочину" такі ситуації, як "поле бою", "район воєнних дій" (статті 433, 435). У таких випадках законодавцем звертається увага не тільки на територію вчинення злочину, а й на події, що в цей час відбуваються ("бій", "воєнні дії" тощо). Ситуацію як ознаку об'єктивної сторони складу злочину включає і ст. 428 (Залишення гинучого військового корабля). Специфічною є ситуація вчинення хуліганства – вона обов'язково передбачає у певному поєднанні з іншими умовами або прилюдність, або певні події, за яких вчи­няється цей злочин, або громадське місце.

Місце, час та обстановка утворюють кількісну сторону ситуації у різних комбінаціях. Постійною при цьому є наявність хоча б двох із цих компонентів. Якісна сторона ситуації залежить від того, які саме компоненти вона охоплює. Наприклад, визначаючи ситуацію вчинення злочину, передбаченого ст. 284 (Неподання допомоги судну і особам, що зазнали лиха), законодавець акцентує увагу на фізичних властивостях простору, де вчиняється злочин – море або інший водний шлях. Крім того, ця ситуація вирізняється і специфікою обстановки – наявністю таких подій, як зіткнення суден або зустріч осіб, що зазнали лиха.

Для ситуації характерне діалектичне поєднання компо­нентів, які вона охоплює. Вони ніби доповнюють один одного, зумовлюють якісно новий зміст зовнішнього оточення злочинного діяння, збільшують або зменшують комплекс норм, що забороняють якісь дії або вимагають певної поведінки, впливають на ступінь суспільної небезпеки вчиненого.

Усякий злочин являє собою конкретний акт вольової поведінки людини у формі дії або бездіяльності, що посягає на охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. У реальній дійсності злочинна дія (бездіяльність) завжди характеризується місцем, часом, обстановкою і способом його здійснення. Ці об’єктивні ознаки, безвідносно до того, зазначені чи не зазначені в законі при описі відповідної форми (виду) злочинної поведінки, притаманні будь-якому злочину. Причому місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину різним чином співвідносяться із суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю). Так, місце, час, обстановка вчинення злочину, узяті в їхній сукупності, виступають у ролі об’єктивно-предметних умов, у яких розвивається і вчинюється злочинне діяння. Вони характеризують останнє, так сказати, зовні, із зовнішньої його сторони і свідчать про те, у якому місці, протягом якого часу, у якій об’єктивній обстановці вчинена злочинна дія (бездіяльність).

Інше значення для характеристики суспільно небезпечної дії (бездіяльності) мають спосіб і знаряддя вчинення злочину. Вони належать самій дії. Спосіб вказує на те, які прийоми і методи застосувала особа. Знаряддя ж свідчать про те, які предмети матеріального світу використовувала вона для виконання дії (бездіяльності), спрямованої на заподіяння шкоди об’єкту, охоронюваному законом про кримінальну відповідальність.

Потрібно також зауважити, що спосіб злочину, а також місце, час і обстановка вчинення злочину притаманні будь-якому злочинному діянню (дії чи бездіяльності) і виступають в ролі постійних ознак, що мають місце завжди, у всіх випадках, при вчиненні будь-якого злочину. Саме тому в ст. 64 КПК України зазначено, що час, місце, спосіб вчинення злочину, які характеризують подію злочину підлягають доведенню у кожній кримінальній справі.

Поняття осудності.

Стаття 19. Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

 

Правильне трактування поняття осудності відіграє важливу роль у здійсненні правосуддя. Правова держава не допускає засудження людини, яка при скоєнні суспільно небезпечного діяння не давала звіт своїм діям або не могла керувати ними. Така людина, з точки зору вітчизняного кримінального права, не може розглядатися як злочинець і відповідати за суспільно небезпечні діяння нарівні із психічно здоровили людьми, здатними пізнавати об’єктивний світ і внаслідок цього правильно орієнтуватися в реальній дійсності.

Людина, яка володіє нормальними розумовими і вольовими якостями, здатна свідомо сприймати вплив на її мозок впливу зовнішнього світу, а значить і здатна критично підходити до своєї поведінки, розуміти вимоги, які пред’являються до неї встановленими в суспільстві правилами поведінки.

Володіючи цими якостями, кожна психічно здорова людина може нести відповідальність за свої дії і вчинки, в тому числі і за суспільно небезпечні діяння. Таким чином, осудність особи є необхідною передумовою її відповідальності за кримінальним законом. Це принципове положення кримінального права базується на вченні про детермінованість поведінки людини, у відповідності з яким свідомість і воля – основні психічні функції, які визначають її вчинки.

Вже підкреслювалося, що осудність – обов’язкова ознака суб’єкта злочину, яка призначена забезпечувати кримінальну відповідальність тільки тих осіб, які здатні нести таку відповідальність. Осудність являється самостійною категорією кримінального права і має свої специфічні риси.

Осудність – перш за все ознака людини, яка володіє психічним здоров’ям. Однак іноді осудними можуть бути не тільки особи, які не мають ніяких недоліків психічного характеру, але і особи, які страждають психічними захворюваннями і недоліками розумового розвитку. До останніх при вивченні питання про вплив психічного здоров’я на осудність необхідний диференційований підхід.

Осудність має соціально-психологічну характеристику, яка виражається у рівні інтелектуального розвитку, у володінні особою певними вольовими якостями, в емоційних рисах характеру. Такі феномени, як свідомість і воля, обумовлені об’єктивною дійсністю, матеріальними умовами життя суспільства і, в першу чергу, тим суспільним середовищем, в якому формується особа.