Новітня історія (1917-1945 рр.)

План

1. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за відродження української державності (1917-1921 рр.)

2. Радянська Україна в 20-30-х роках

3. Західна Україна в боротьбі за національне визволення.

4. Україна в Другій світовій війні.

МЕТА ВИВЧЕННЯ. Засвоєння конкретно-історичного матеріалу та вивчення літератури з проблем національної революції 1917 р. виникнення та розбудови Української держави у різних її моделях; проблем економічного, політичного та соціокультурного життя УРСР у 20-30-х роках; проблем економічного, політичного та соціокультурного розвитку Західної України у міжвоєнний період; з’ясування місця і ролі українського народу у подіях Другої світової війни.

 

ЗАВДАННЯ. Важливим є з’ясування причин, рушійних сил, головних питань національної революції, визначення особливостей різних форм української державності новітнього часу. Важливим є також з’ясування причин, рушійних сил, головних питань національно-визвольного руху 1918 р. у Західній Україні, результатом якого була національно-демократична революція 1 листопада 1918 р. і створення держави на цій території – ЗУНР. Серйозної уваги потребує аналіз особливостей соціально-економічного та політичного розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнну добу. Слід уважно проаналізувати ставлення великих і малих держав Європи до “українського питання”, наслідки для українства двох головних документів, які підштовхнули початок Другої світової війни (Мюнхенсь­кої угоди та пакту Молотова-Ріббентропа); визначення наслідків, які війна мала для долі України в цілому.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: національна революція; демократія; установчі збори; легітимність; Конституція; Гетьманат, “українська трудова монархія”; громадянська війна; маріонетковий уряд; інтервенція; Національний конгрес; Універсал; Хліборобський конгрес; Директорія; колоніальна війна; окупація; національно-визвольний рух; національно-демократична революції; Українська Галицька армія; уряд в екзилі; злука; Трудовий конгрес; соборність; агресія; колоніальна війна; війна за незалежність; політична еміграція; НЕП; кооперація; федерація; тоталітарна держава; націонал-комунізм; “хвильовизм”; “шумскізм”; “волобуєвщина”; геноцид; “розстріляне Відродження”; маріонетковий уряд; окупаційний режим; “воєнний комунізм”; суверенітет; унітарна держава; українізація; урбанізація; репресія; депортація; русифікація; Західна Україна; “Польща – А”; “Польща –Б”; інтегральний націоналізм; пацифікація; анексія; окупаційний колоніальний режим; концентраційний табір; партизанська армія; колабораціонізм; остарбайтер; Рух Опору; повстанська армія.

 

1. Прочитайте та визначте причини та складіть хронологічну таблицю подій української революції. Виділіть основні риси та причини поразки кожного етапу української державності:

Проблема відновлення української державності посідала чільне місце в програмових документах всіх українських політичних партій на початку ХХ ст. Однак, з питання, в яких саме формах відбудеться це відновлення виявилися суттєві розбіжності. Автономія, федерація в складі Росії, повна незалежність і самостійність – ось основні форми, що відстоювались українськими політиками в цей час. Найбільш популярною була федералістська концепція.

Події І світової війни, поразки російської армії на фронтах, труднощі з продовольством стали поштовхом до хвилювань у Петрограді наприкінці лютого 1917 р., що поступово переросли в революцію. Вже 2 березня Микола ІІ підписав заяву про передачу влади своєму братові. Того ж дня спеціальний думський комітет проголосив створення нового органу верховної влади – Тимчасового уряду, покликаного виконувати свої повноваження до початку 1918 р., коли планувалося скликати Всеросійські установчі збори. На місцях владу Тимчасового уряду представляли виконавчі комітети. Разом із ними у Петрограді, а згодом – і в інших містах виникли Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Спочатку ради не перебували в опозиції до ТУ і діяли у відповідності до його настанов. Але поступово верх у Радах взяли радикально налаштовані більшовики, які висунувши у квітні гасло “Вся влада радам!”, у липні здійснили спробу державного перевороту.

В Україні також діяли як представники ТУ, так і РРСД, що виникли у Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін містах. Найбільше Рад було в Донбасі (в 1917 р. – 70%).

Але Україну відрізняло те, що тут виникла і третя політична сила, що також втрутилася в боротьбу за владу. Це були українські національні сили, що 17 березня 1917 р. утворили з представників різних політичних, громадських і культурних організацій Центральну Раду. Всього до ЦР увійшли представники 15 партій, що діяли в Україні. Основу політичної платформи ЦР становила вимога “широкої національно-культурної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних засадах, з міцним забезпеченням національних меншостей”.

ЦР одразу ж почала діяти і вже 22 березня 1917 р. видала звернення “До всього українського народу”, у якому закликала зберігати спокій, не піддаватися анархічним настроям. 27 березня із заслання повернувся М. С. Грушевський, який очолив ЦР. ЦР постала як всеукраїнська громадська установа, але поступово вона стала дійсним осередком українського національного руху.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили Національний конгрес (19-21 квітня) та з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін., що остаточно затвердило легітимність (законність) її діяльності. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Але військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України. Уступаючи цим настроям, 23 червня 1918 р. Центральна Рада видала свій Перший Універсал, в якому проголосила: “Однині самі будемо творити наше життя”. Незабаром після цього 28 червня для виконання рішень Центральної Ради був створений уряд – Генеральний секретаріат – на чолі з українським соціал-демократом Володимиром Винниченком.

Проголошення автономії України привело до українсько-російського протистояння. Лідери російських лівих партій сприйняли Перший Універсал як зраду, як удар в спину всеросійської революції. Тимчасовий Уряд вмовляв українців не розбивати сили звільненої Росії і чекати на рішення Установчих зборів.

Переговори між петербурзькими і київськими лідерами закінчились 15 липня 1917 р. прийняттям компромісу, який включив в себе визнання Тимчасовим Урядом легітимності Центральної Ради та Генерального секретаріату й згоду на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради (16 липня 1917 р.). Згідно з домовленістю, склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншостей, що проживали в Україні. Таким чином Центральна Рада стала політичним органом не лише українського народу, а й всього населення України. Юрисдикція її влади обмежувалася п’ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською.

Компромісний характер Другого Універсалу не міг задовольнити обидві сторони. У цих умовах Центральна Рада почала подавати перші ознаки своєї слабості. Не маючи змоги обсадити адміністративний апарат людьми, які могли б провадити її політичну лінію на всіх рівнях влади, вона не могла добитися виконання своїх рішень на місцях. Центральна Рада сама частково несла відповідальність за те, що не змогла залучити до свого апарату потрібні їй кадри. Цьому на заваді ставала ідеологія її лідерів – українських соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів і соціал-демократів – які прагнули утвердити в Україні соціалістичний лад. Українській державі, згідно їхніх задумів, належало стати державою “трудящого люду”, у якій немає місця на експлуатацію й експлуататорів. Центральна Рада ставилася з недовірою до тих українців, які не сповідували соціалістичних поглядів або належали до “експлуататорських класів”. Зрозуміло, що такою поставою українські соціалістичні політики відвертали від себе тих, у кого був найбільший досвід управління – старорежимних чиновників, поміщиків, офіцерів та ін.

На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів й значно випередили всі інші російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи Центральної Ради у політичній мобілізації мас.

Після більшовицького перевороту в Петербурзі (7 листопада) та повалення Тимчасового Уряду Центральна Рада 20 листопада у своєму Третьому Універсалі проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Її влада поширювалася, окрім п’яти губерній, визначених Другим Універсалом, і на Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Третій універсал проголошував також демократичні права і свободи: право на життя (що полягало у скасуванні смертної кари), свободу слова, друку, віросповідання, право на страйки тощо. Скасовувалась приватна власність на землю.

Спроби більшовиків у листопаді й грудні 1917 р. здійснити переворот у Києві закінчилась невдачею. Після цих невдач у Києві більшовицькі лідери переїхали до Харкова і 24-25 грудня й утворили там перший радянський уряд, що отримав назву Народного Секретаріату. Вибір Харкова як місця радянського осередку пояснювався тим, що напередодні сюди вступили російські червоноармійські частини з Півночі. Було очевидним, що місцеві більшовики мали надто мало сил, щоб захопити і втримати свою владу в Україні. Перемога більшовизму стала можливою лише завдяки зовнішній інтервенції.

Уже 17 грудня Раднарком направив ультиматум Центральній Раді, а через декілька днів Червона радянська армія під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка вирушила в похід на Україну. У першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькі загони захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. У самому Києві у ніч з 28 на 29 січня місцеві більшовики, збільшовичені робітники і студентська молодь ще раз зробили спробу розв’язати бої у центрі міста, тоді як червоноармійські війська ззовні розпочали бомбардування міста з важких гармат.

Доля України, як і всієї Східної Європи, у ті дні вирішувалася однак не в Києві, а у Берестю (Брест-Литовську). Там з початку грудня проходили мирні переговори між Центральними державами і більшовицькою Росією. Австрійсько-угорський й німецький уряди прагнули зближення з УНР. Берлін і Відень страждали від гострої нестачі харчів, й укладення миру з багатою на хліб Україною могло б розв’язати цю проблему. Тому представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини з радістю прийняли зголошення Генерального секретаріату про своє бажання взяти участь у Берестейських переговорах. 25 грудня у Бересті появилася українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем. Делегація не лише вимагала визнання влади УНР над територією, окресленою Третім Універсалом, але й включення до неї тих українських етнічних земель, що входили у склад Австро-Угорщини, а також окупованих у ході війни Холмщини, Підляшшя і Посяння.

Центральна Рада та її уряд за всяку ціну намагалися утриматись у Києві до того часу, доки не буде підписаний мирний договір у Бересті.

Укладення сепаратного миру з Центральними державами вимагало від України, аби вона, як державне тіло, повністю відокремилась від Росії. Тому 25 січня 1918 р., під час перерви у Берестейських переговорах, Центральна Рада проголосила своїм Четвертим Універсалом самостійність Української Народної Республіки.

Підписання миру відбулося 8 лютого 1918 р. Згідно його умов, всі чотири держави-переможці визнали незалежність України у кордонах, які більш-менш співпадали з межами української етнічної території. Україна зобов’язувалася постачати Австро-Угорщину й Німеччину хлібом і продовольством, за що віденський і берлінський уряди повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких напасників. За наполяганням німців Австро-Угорщина згодилася не лише віддати Холмщину і Підляшшя і, але й обіцяла виконати стару вимогу українського руху в Галичині – поділити цей край на дві окремі, українську і польську частини. Ця умова була записана у таємному протоколі, доданому до основного тексту Берестейського миру.

Проголошення самостійності відображало той стан в українсько-російських стосунках, коли компроміс став уже неможливим.

9 лютого 1918 р. більшовицькі частини вступили у столицю України і розпочали масовий терор проти жителів міста. Лише в одному Києві більшовики знищили до 5 тис. осіб. Було страчено кожного, у кого при арешті знаходили червоний квиток – посвідчення українського громадянина. Масові страти відбувались на всій окупованій території.

Перша більшовицька влада не залишила тривалого сліду в Україні. Її підтримували певні категорії промислових робітників, частина демобілізованих солдатів та селяни тих районів, які не знали її ближче – села, які хоч раз відвідали червоні загони, ставали антибільшовицькими. Тому коли згідно умов Берестейського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили на Україну, вони не зустріли на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня 1918 р. австро-німецькі частини ввійшли у Київ, а до кінця квітня контролювали майже всю Україну.

Ознайомлення з реальним станом справ в Україні викликало розчарування в німецького й австрійського командування. Цілковито ізольована й безвладна Центральна Рада не могла забезпечити регулярних поставок хліба і вивіз продуктів, як вона обіцяла ще в Бересті. Розчарувавшись у можливості співпраці з Центральною Радою, австрійське й німецьке командування прагнуло її заміни ефективнішим і слухнянішим урядом.

Безпосереднє знаряддя для виконання цих планів вони знайшли серед тих верств українського суспільства, які були найбільше невдоволені політикою Центральної Ради. У першу чергу це стосувалося заможнішого селянства й українських поміщиків, землевласників, які противилися ідеї соціалізації землі. Виразником політичних поглядів цих соціальних верств стала створена ще весною 1917 р. Українська демократично-хліборобська партія. Уже в середині квітня 1918 р. вона ввійшла у контакт з німецьким командуванням. Український уряд виявився безпомічним в організації протидії заколотникам.

29 квітня Центральна Рада ще встигла відбути своє останнє засідання, на якому ухвалила проект основного закону (конституції) УНР. Цього ж дня хліборобський конгрес, скликаний заколотниками, обрав гетьманом всієї України колишнього російського офіцера, полковника Павла Скоропадського. У ніч на 30 квітня були захоплені усі найважливіші державні установи.

29 квітня 1918 р. в історії української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше півроку – період Гетьманату. Стара назва – Українська Народна Республіка – була скасована і замінена новою – Українська Держава. В одному із своїх перших інтерв’ю Скоропадський твердо заявив, що “моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів”. Права приватної власності проголошувалися фундаментом культури і цивілізації.

Характер державної системи, до якої прямував гетьман, важко визначити однозначно – найправдоподібніше, це мала бути конституційна монархія відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Політичні опоненти Скоропадського закидали йому, що гетьманське міністерство складене в основному з т.зв. малоросів, тобто “індивідуумів української крови, але з московською душею”. 10 із 15 міністрів дотримувалися російської орієнтації. українські соціалістичні партії відмовилися співпрацювати з новим міністерським кабінетом.

Для російських офіцерів, бюрократів та інтелектуалів гетьманський режим з його псевдо-козацьким характером був фарсом. Вони мали намір використати Україну як базу для боротьби проти більшовицької влади на Півночі. Щойно з більшовизмом буде покінчено, гадали вони, потреба у цій оперетковій державі відпаде. Гетьману весь час доводилося лавірувати між різними політичними групами, час від часу змінюючи свій внутрішній курс. Політична стабільність гетьманського режиму ґрунтувалася на зовнішньому чиннику – німецькому й австрійському багнеті. Але цей порядок і стабільність були оманливі.

Німецьке військове командування заборонило страйки і масові зібрання. Будь-яка інформація в газетах про німецькі війська підлягала попередній цензурі. Найбільшої шкоди завдали репресії проти селянства. Група польських поміщиків і німецькі колоністи на Волині та на Поділлі звернулися до австрійського командування з проханням примусити селян відшкодувати заподіяні їхнім господарством шкоди шляхом стягнення контрибуцій та примусових відробітків. За прикладом волинських і подільських поміщиків великі землевласники Лівобережної та Степової України теж вдалися до “карних експедицій” за допомогою німецьких або австрійських військових частин.

Окупаційна влада сіяла зерна масового спротиву серед місцевого населення. Вже літом 1918 р. у Київській та Чернігівській губерніях прокотилася могутня хвиля селянського повстання, очоленого лівими есерами та більшовиками. Іншим вогнищем селянського збройного опору став район с. Гуляйполе на Катеринославщині, де повстанців очолював анархіст Нестор Махно.

У самому Києві уже в середині травня сформувався організований центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Союз ставив собі за мету “рятувати українську державність та сконсолідувати всіх сил для праці під будовою незалежної Української Держави”. У його склад ввійшли представники основних українських партій (включно з хліборобами-демократами, які самі допомагали Скоропадському прийти до влади) та найбільших профспілок.

Перед в опозиції до гетьманського уряду вели українські соціал-демократи й соціалісти-революціонери. Очолені Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою, вони ввійшли до складу Союзу, витиснули з нього демократів-хліборобів, й перейменували його в Український національний союз. Своєю метою УНС проголосив встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротьбу за демократичний виборчий закон.

Оточеному стіною непопулярності й змов гетьманові Скоропадському все-таки вдавалося добитися певних успіхів. Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії.

Найзначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд добився у галузі науки й освіти. У Києві та Кам’янець-Подільському були відкриті два українські університети. Були засновані національні архів, бібліотека, галерея мистецтв, театр, видавалися підручники українською мовою і т.д. Від початку літа розпочалася робота щодо організації Української Академії Наук, й уже 14 листопада 1918 р. гетьман своїм окремим наказом призначив особовий склад академії. Її головою став всесвітньо відомий природознавець Володимир Вернадський, який ще з дореволюційних часів відзначався симпатіями до українського руху.

У цей же день – 14 листопада 1918 р. – Скоропадський проголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням гетьман мав на меті здобути прихильність з боку Антанти після того, як поразка Німеччини й Австрії стала вже доконаним фактом. Вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. У цій ситуації єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, “єдиної і неподільної” Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з’єднання з Росією.

Дні режиму Скоропадського були полічені. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні Національного Союзу витворився повстанський уряд – Директорія – у складі Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського та Андрія Макаренка. Первісним центром повстання стала Біла Церква, де перебувала основна військова опора повстанців. 17 листопада вірні Директорії війська завдали поразки військовим частинами Скоропадського під залізничною станцією Мотовилівка. Гетьман підписав своє зречення від влади.

Коли пізньою осінню 1918 р. на Східній Україні вирішувалася доля держави Скоропадського, на західноукраїнських землях визрівали події, які ставили українське питання на цілком іншу площину. Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації була воєнна поразка Центральних держав. 18 жовтня 1918 р. збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обидвох країв утворили у Львові Українську Національну Раду. Виконавчий комітет Народної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці лише невелику делегацію на чолі з Костем Левицьким.

В той же час група молодих українських політиків та січових стрільців, які були прихильниками рішучих дій вирішила здобути владу у Львові військовою силою. Операцію очолив молодий сотник Дмитро Вітовський 29 жовтня він переїхав з Чернівців, місця стаціонарного перебування січових стрільців, до Львова. Члени Національної Ради були повідомлені про військове повстання уже після того, коли були видані накази і розпорядження про захоплення Львова українськими частинами. Операція була проведена блискавично і без проливу крові. Всі державні будинки, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над ратушею був вивішений синьо-жовтий прапор. Жителі міста, які в ніч на 31 жовтня ще лягали спати підданими Австрійської імперії, ранком наступного дня прокинулися громадянами української держави (з 9 листопада, згідно офіційної назви – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)).

На момент проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) польської держави ще не існувало – вона виникла декількома днями пізніше. Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р. У перші ж дні виявилися слабі сторони українського війська. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’єктивних слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки. Воно мало всі можливості, щоб в зародку знищити опір, якщо проявило б більше рішучості і злагодженості в діях.

Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада покинути Львів. Військові сутички при загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт. Почалася справжня польсько-українська війна.

Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх мотивації. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а з кінцем грудня – до Станіславова. Ще раніше, 11 листопада від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У Тернополі розгорнулась робота по реорганізації регулярної Української Галицької Армії (УГА), створеної на основі легіону Українських Січових Стрільців. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Командуючим (начальним вождем) УГА з початку грудня став наддніпрянець генерал Михайло Омелянович-Павленко. Ще 10 листопада, у розпал боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд (Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що “від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”. Від моменту проголошення “ Акту про злуку ” Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗОУНР).

На плечі ЗОУНР впав весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на сході, і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на заході. Весь грудень-січень пройшов у спробах українських військ відвоювати Львів, які закінчились невдало. Польські війська витіснили українців від міста і весною 1919 р. повністю перебрали воєнну ініціативу у свої руки.

Невдачі на фронті контрастували з успішною внутрішньою політикою західноукраїнського уряду. За весь час тривання польсько-української війни в українському тилу панували лад та безпека. Доказом зрілості української влади був той факт, що за весь період польсько-української війни на території ЗОУНР не було масових репресій проти цивільного неукраїнського населення, національним меншостям (полякам, євреям і німцям) гарантувалися широкі права. Аграрна політика ЗУНР теж відрізнялася прагматичністю. На відміну від соціалістичних експериментів УНР, Національна Рада поклала в основу земельної реформи право приватної власності. Експропріації підлягали лише державні землі, землі, що належали до членів пануючої династії, землі двірські і духовні, землі, набуті з метою спекуляції.

Але успіхи державного будівництва начисто перекреслювалися військовими невдачами. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: з Франції сюди прибула 110-тисячна армія генерала Юзефа Галлера, сформована з числа польських військовополонених, колишніх австрійських солдат й офіцерів. У середині травня польські війська, підкріплені армією Галлера, перейшли у загальний наступ, і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між р.Дністер і р.Збруч. 23 травня румунські війська перейшли галицько-буковинську границю і зайняли Коломию і ціле Покуття аж по Дністер.

Становище української влади виглядало безнадійним. 9 червня Національна Рада передала президенту ЗОУНР Євгенові Петрушевичу диктаторські повноваження. Ставши диктатором, Петрушевич назначив нового начального вождя УГА, наддніпрянського генерала Олександра Грекова.

Наступні два тижні були свідками останнього відчайдушного наступу УГА (т. зв. “ чортківської офензиви ” (наступу)). Було відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами з середини травня. УГА швидко просувалася вперед, і знову опинилася близько воріт Львова. Успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції. 16-18 липня війська ЗОУНР перейшли р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.

Подібно до того, як політика Скоропадського була запереченням курсу Національної Ради, діяльність Директорії була прямою антитезою до гетьманського режиму. Декларація від 26 грудня 1918 р. оголошувала Україну вільною від карних експедицій, старост, жандармів та “інших злочинних інституцій пануючих клас”. Відмінялися всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Дрібні і середні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинні були перейти у користування безземельних і малоземельних селян, у першу чергу тих, хто брав участь в антигетьманському повстанні..

Українська революційна демократія не змогла оцінити позитивних сторін гетьманського режиму, в першу чергу – залучення до будівництва української держави всіх лояльних фахових елементів, незалежно від соціального і національного походження. Директорія продовжувала лінію Центральної Ради. Декларація від 26 грудня позбавляла права голосу “класи не трудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових, які нищили край, руйнували господарство й означали своє правління жорстокостями й реакцією”.

Провідну роль у Директорії відігравав Володимир Винниченко. Від моменту її утворення (15 листопада 1918 р.) аж до його добровільної відставки 10 лютого 1919 р. Винниченко був прихильником введення в Україні радянської влади, пропонуючи надати їй національного характеру.

Іншу течію в Директорії уособлював Симон Петлюра. Від Винниченка його відрізняла менша схильність до утопічних проектів і готовність співпрацювати навіть з “буржуазією” ради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтації.

Період політичного і воєнного тріумфу Директорії тривав недовго. Армія Директорії, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнуто, стала швидко розпадатися. Селяни не хотіли воювати далі і поверталися до своїх домівок.

Послаблення військових сил Директорії виявилося дуже несвоєчасним перед лицем нової хвилі більшовицької інтервенції з Півночі. 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська під керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка перейшла у наступ на Україну. 3 січня 1919 р. вони взяли Харків, а 12 січня – Чернігів. Становище Директорії стало критичним. 2 лютого 1919 р. вона покинула Київ й перебралися спочатку у Вінницю і Рівно, а з середини червня – до Кам’янця-Подільського.

Ситуація ще більше ускладнилася після появи на Півдні України на початку грудня 1918 р. французького десанту. Під час переговорів з українським урядом французьке командування висунуло умови, що мали характер ультиматуму: виведення зі складу Директорії Винниченка, Петлюри і Чехівського як головних “провідників більшовицького курсу”, підпорядкування своїй команді української армії, залізниць і фінансів. Справа ж державної незалежності України перекладалась на вирішення мирної конференції в Парижі.

Усвідомлюючи катастрофічність становища на фронті, Директорія перш за все шукала компромісу з французьким командуванням. Для цього соціалістичний кабінет міністрів Чехівського був замінений більш розсудливим, “буржуазним” урядом Сергія Остапенка. Винниченко відмовився від посади голови Директорії і виїхав з України. Директорію очолив Петлюра, який, намагаючись пристосуватися до вимог Антанти, покинув соціал-демократичну партію. Але 6 квітня 1919 р. Антанта поспішно евакуювала свої війська з Одеси і чорноморського узбережжя під ударами отамана Григор’єва.

Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти на фронті нових перемог після все частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю післявоєнної Європи.

Різке погіршення ситуації більшовиків на Україні внаслідок селянських повстань у тилу дозволили Білій Армії Денікіна та військам УНР літом 1919 р. розгорнути успішний похід проти більшовицької влади. 31 серпня 1919 р. війська УНР, підкріплені загонами УГА, та денікінські частини, наступаючи з різних сторін ввійшли у Київ. Але армії Денікіна теж не вдалося розвинути свого успіху. Національна політика Денікіна була самовбивчою. Він не спромігся провести земельну реформу, але принаймні міг укласти політичні союзи з окраїнними національними рухами на базі федерації. У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання. в кінці вересня, обидва українські уряди розпочали спільні військові дії проти Білої Армії. Несподівано посеред осені вдарили холоди, які спровокували епідемію тифу. Затиснуте між трьома ворогами – російськими білогвардійцями, поляками й більшовиками – й заблоковане Антантою українське військо понесло величезні втрати. Українське керівництво не могло одержати навіть медикаментів для допомоги армії й цивільному населенню. У цьому “трикутнику смерті” армія УНР втратила до 70% свого складу. Начальна Команда УГА під тиском розпачливих обставин підписала пакт з генералом Денікіним про перехід під його командування. Покинення УГА українського табору унеможливило взагалі будь-які дальші військові операції. 17 листопада в Кам’янець-Подільський, останню столицю української держави вступили польські війська.

Загнаний у безвихідь, 4 грудня 1919 р. Петлюра вирішив припинити регулярні військові дії і перейти до партизанської боротьби. 6 грудня 1919 р. 5 тис. вояків УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника виступили у “ Зимовий похід ” по тилах більшовиків і Денікіна. Сам же голова Директорії Симон Петлюра 5 грудня 1919 р. покинув Україну й приєднався до української місії у Варшаві.

Водночас зазнала катастрофи й армія Денікіна. Під тиском більшовицького наступу й селянських повстань в тилу білогвардійські частини у листопаді 1919 р. відступили до Криму, своєї бази на чорноморському узбережжі. На початку грудня 1919 р. більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. контролювали всю територію УНР, за винятком Волині і Західного Поділля, окупованих восени 1919 р. польською армією.

Перемога більшовиків у великій мірі була результатом нової зміни орієнтирів українського селянства після декількамісячного досвіду денікінського режиму. Наприкінці 1919 р. частина більшовицького керівництва включно з самим Леніним прийшла до висновку, що треба змінити політику щодо українського селянства. “... Нам потрібен блок з селянством України” – такий був лейтмотив його тогочасних заяв. Ленін розробив проект резолюції “ Про Радянську владу в Україні ”, що після довгого і гострого обговорення була прийнята VIII Всеросійською конференції РКП(б) 3 грудня 1919 р. Резолюція обіцяла зміни в аграрній політиці, залучення до партійного керівництва українців, сприяння розвитку української культури. Вона підтверджувала, що РКП(б) “стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. 28 грудня Ленін написав спеціального “Листа до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним ”, в якому запевнював у серйозності нового курсу.