Польська Республіка є 1918-1939 pp.

чиків. Головні напрями діяльності уряду передбачали фінансову реформу, збільшення і рівномірний розподіл податків, запровадження внутрішніх позик, ощадне господарювання. Сейм погодився з програмою нового уряду і надав йому надзвичайні повноваження строком на шість місяців.

Уряд В. Ґрабського. Прем'єр розпочав свою роботу з наведення порядку у фінансах. Було запроваджено ощадливий режим у державних структурах, рішучим чином посилено контроль за збиранням податків, підвищено тарифи на залізниці, загальмовано розпочаті інвестиції. Усі ці заходи повинні були привести до рівноваги державного бюджету. В квітні 1924 р. прем'єр утворив акціонерний Банк Польський, якому було доручено провести емісію та обмін грошових знаків. Замість польської марки до обігу запроваджено польський злотий, який забезпечувався золотим еквівалентом (9,3 г золота за 1 злотий). Обмін проводився по курсу 1 злотий за 1,8 млн. польських марок. До липня обмін грошових знаків було завершено.

Вжиті урядом заходи поліпшили соціально-економічну ситуацію. Це дало змогу розпочати реалізацію нових проектів. Уряд одержав від Франції позику в розмірі 100 млн. франків на модернізацію озброєння армії; ще 27 млн. доларів надав американський банк Діллона. Польсько-французький консорціум опікувався будівництвом порту в Ґдині (став до дії 1925 p.). Уряд В. Ґрабського домігся схвалення сеймом закону про земельну реформу (грудень 1925 p.). Він передбачав добровільне відчуження і парцеляцію великих земельних маєтків, які перевищували 180 га, а на східних кресах - 300 га. Відшкодування відбувалося за ринковими цінами. Якщо річна квота відчужених земель не досягала встановленого мінімуму 200 тис. га, то уряд мав право застосовувати примусове відчуження. Реформа була результатом компромісу правих і центристів й не розв'язувала земельної проблеми: за наступні роки велика земельна власність зменшилася лише на 16%, а селянська зросла на 13 %. Уряд В. Ґрабського в лютому 1925 р. підписав Конкордат (угоду) з Ватіканом. Вона надавала католицькій церкві значні свободи і привілеї, зберігала в її руках нерухоме майно, за виключенням земель, які підпадали під положення земельної реформи, звільняла від податків, а священиків -від цивільного судочинства, ранг кількох єпископств було піднесено до архієпископств. Апостольська столиця могла призначати ієрархів тільки за згодою польського уряду.

Уряд вживав рішучих заходів для припинення будь-якого опозиційного руху, насамперед радикального. У першу чергу було застосовано репресії до комуністів. Компартія Польщі (у 1925 р. взяла назву Комуністична партія Польщі, КПП) тісно співпрацювала з радикальними організаціями національних меншин з метою повалення легального устрою. Комуністи не цуралися терористичних методів. У 1924 р. суд засудив молодого комуніста С. Енгля до смертної кари, 1925 р. перед судом стали комуністи В. Кнєвський, В. Гібнер і Г. Рутковський у Варшаві і Н. Ботвин -у Львові. Усі вони були засуджені до розстрілу. У східних районах Польщі активізували діяльність українські та білоруські радикальні націоналістичні організації, які чинили замахи на польських урядовців, протестуючи проти політики уряду в галузі освіти, польського осадництва. У 1924 р. У ВО організувала замах на президента С Войцєховського під час його приїзду до Львова, який однак не вдався; того ж року білоруські комуністичні боївки захопили потяг на станції Лупинець. Білоруські партизанські загони в серпні 1924 р. зуміли опанувати повітове місто Столпце. Комуністичні сили отримували постійну допомогу з радянських республік, звідки скеровувалися на терен Польщі спеціальні диверсійні загони. У західному регіоні активну діяльність проводили німецькі націоналісти, об'єднані в організації Фольксбунд (Народне об'єднання). Маючи у своєму розпорядженні значні кошти, вони поширювали ворожу щодо Польщі пропаганду. Напруженого характеру набули стосунки з т.зв. німецькими "оптантами" - особами, які

Історія Польщі

висловили бажання переселитися до Німеччини. Справа їхнього майна залишалася спірною і створювала труднощі у польсько-німецьких відносинах.

На початку 1925 р. у господарстві Польщі почали проявлятись кризові явища. Цього разу їх причини лежали за кордонами країни. У зовнішньому обороті Польщі частка Німеччини була на першому місці, займаючи 43 % експорту і 35 % імпорту. У січні

1925 р. закінчилася дія зобов'язань Німеччини щодо утримання привілейованого статусу торгівлі з Польщею і союзницькими державами. Переговори польської та німецької урядових делегацій не дали позитивного результату. У червні 1925 р. Німеччина відмовилася від імпорту польського вугілля, що боляче вдарило по польському торговельному балансу. Польський уряд прийняв виклик і запровадив високе мито на німецькі товари. Розпочалася справжня митна війна між сусідніми країнами. Вона була зумовлена прагненням правлячих кіл Німеччини поставити Польщу в господарську залежність. "Митна війна" вдарила насамперед по Польщі: злотий почав падати, наслідком чого був відтік капіталів з польських банків; знов з'явилося марево інфляції. До економічних труднощів додалися зовнішньополітичні. У жовтні 1925 р. у швейцарському місті Локарно західні держави підписали з Німеччиною угоду, яка залишала відкритим питання її східних кордонів. Господарська криза і зовнішня небезпека підважили довір'я до уряду В. Ґрабського. У листопаді 1925 р. він подав у відставку. Новий коаліційний уряд сформував Александр Скшинський (1882-1941).

Уряд базувався на компромісі ендеків, хадеків, людовців і соціалістів. Урядова криза активізувала пілсудчиків. На їхню вимогу міністром військових справ в уряді А. Скшинського став ген. Л. Желіґовський - особа, наближена до Ю. Пілсудського. З цього часу поновилися спроби Маршала відновити контроль над армією. Пілсудчики використали невдоволення населення частою зміною урядів, перманентною інфляцією, звинувачуючи у всіх бідах парламентську систему, "сеймократію", за їхньою термінологією. Міністр Л. Желіґовський призначив на керівні посади в армії прибічників Ю. Пілсудського. Стрілецький союз і Польська організація вольності поширювали погляди про те, що врятувати країну від анархії та краху здатні лише люди, які пройшли випробування в легіонах. Пілсудчики повели атаки проти тих військових, які залишилися вірними конституційним положенням (В. Сікорський, С. Шептицький, Ю. Галлєр), звинувачуючи їх у зраді і зловживаннях. Одночасно провадилася підготовка змови з метою захоплення влади. В обстановці загального невдоволення частина населення і політичних партій лівого спрямування, які вважали, що небезпека перевороту виходить від ендеків, згідні були підтримати Ю. Пілсудського. Сам Маршал на зламі 1925-1926 pp. опублікував у пресі кілька інтерв'ю і статей, в яких звеличував власні заслуги у відбудові Польської держави і не шкодував чорних фарб для своїх політичних опонентів.

Діяльність уряду А. Скшинського викликала критику лівих партій. За їхньої підтримки навесні 1926 р. посилився страйковий рух робітників, які вимагали підвищення зарплати і скорочення робочого дня (підприємці не виконували вимог закону, посилаючися на втрати від інфляції). Через різке зменшення імпорту десятки тисяч робітників втратили роботу. Серед частини соціалістів знаходили розуміння думки про встановлення "твердої влади", спроможної навести порядок в країні. На початку травня

1926 p., після відходу з уряду двох міністрів від ППС, А. Скшинський подав у відставку. Новим прем'єром було призначено В. Вітоса, якого підтримували ендеки і хадеки. Новий союз "Пєни"-"Пяста" викликав гострий спротив ППС, ПСЛ "Визволене" та інших лівих партій. У спільній відозві вони зазначали, що створення уряду В. Вітоса є "викликом усій польській демократії'".

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Державний переворот. Ю. Пілсудський вирішив скористатися загальним невдоволенням, щоб повернутися до влади. Ще до відставки уряду військовий міністр Л. Желіґовський під виглядом навчань зосередив у Рембертові коло Варшави добірні полки. Командування ними він передав Ю. Пілсудському, і 12 травня полки рушили на Варшаву, де опанували кілька військових казарм, Міністерство внутрішніх справ та інші столичні центри. Маршал спробував схилити уряд до добровільного відходу, але це не вдалося. Президент і уряд сподівалися на підхід вірних військ. Була опублікована відозва до армії, яка закликала не піддаватися на агітацію заколотників, оголошено надзвичайний стан у Варшаві і варшавському воєводстві. Увечері 12 травня розпочалися бої у Варшаві, в ході яких війська Ю. Пілсудського поступово заволоділи містом. Страйк залізничників, ініційований ППС, заблокував довіз підкріплень для урядових військ. До вечора 14 травня урядові війська капітулювали, і Варшава опинилася в руках пілсудчиків. У ході боїв загинуло 379 і було поранено близько 1000 осіб. Президент С Войцєховський і уряд В. Вітоса, щоб не допустити громадянської війни, вирішили скласти свої повноваження в руки маршалка сейму М. Ратая, який тимчасово обійняв посаду президента. Влада, в сутності, перебувала в руках Ю. Пілсудського та його прибічників. Ще певний час ендеки у Великопольщі намагалися організувати відпір пілсудчикам, однак маршалкам сейму і сенату М. Ратаю і В. Тромпчинському вдалося переконати їх припинити опір і не провокувати громадянської війни.