Польський суспільно-політичний рух

Ліберально-демократичні ідеї та парламентські системи країн Західної Європи демонстрували перевагу згуртування прибічників певної ідеології та створення політичних партій для реалізації програмних цілей. Польська історія XIX ст. знає чимало легальних і нелегальних організацій, що ставили перед собою конкретні завдання. В умовах формування нових політичних систем функції таких організацій набували відмінного значення. Новочасні політичні партії ставили за мету опанування державної влади й проведення державної політики відповідно до власних ідеологічних засад і програмних цілей. Такі партії, на відміну від попередніх елітарних угруповань, прагнули поширити свою ідеологію на маси, здобути їхню підтримку й опору в опануванні політичної влади.

Найперше прагнення створити новочасні політичні організації виявили прихильники соціалістичної ідеології. До об'єднання їх штовхали як переслідування з боку державних інститутів, так і політичних та ідеологічних опонентів. Перші соціалістичні партії виникли в країнах Західної і Центральної Європи в 60 - 70-х роках XIX ст. їхні ідеологи спиралися на ідеологічні постулати К. Маркса і Ф. Енгельса, які бачили силу соціалістичного руху в опорі на робітництво як клас, зацікавлений у ліквідації приватної власності на засоби виробництва і встановленні справедливих суспільних стосунків.

Польський соціалістичний рух на початку 90-х років пройшов випробування в діяльності низки соціалістичних організацій та партій попереднього десятиріччя (див. вище). Розпорошені організації та групи польських соціалістів продовжували нелегальну діяльність у всіх трьох дільницях земель колишньої Речі Посполитої та в еміграції. їх керівники шукали зв'язку з робітничими масами. У Королівстві Польському нелегальну діяльність провадили організації: II Пролетаріат, очолюваний соціологом і публіцистом Людвіком Кульчицьким, а також Союз польських робітників (Я. Танський, Ю. Марх-левський) та ін. Між польськими соціалістами існували серйозні ідейні розбіжності щодо форм і методів досягнення соціалізму, незалежності Польщі, ставлення до інших рухів та організацій.

1889 р. на з'їзді соціалістів європейських країн в Парижі було засновано II Інтернаціонал - міжнародну робітничу організацію, покликану згуртувати соціалістів різних країн у боротьбі з капіталістичним устроєм. У його роботі взяли участь польські соціалісти з різних дільниць та еміграції. На ньому було схвалено щорічно 1 травня святкувати день міжнародної солідарності робітників. Перше святкування у 1890 р. мало скромні розміри і обмежилося невеликими вічами у Варшаві, Львові, Лодзі. Але вже у 1892 р. 1 травня ознаменувалося масовими робітничими страйками і демонстраціями з вимогами 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці тощо. Проти робітників Лодзі, Варшави та інших міст було використано жандармерію і війська, у зіткненнях з якими впали перші жертви. Масові заворушення у травні 1892 р. засвідчили, що соціалістичні ідеї знаходили розуміння серед робітництва. Брутальні методи російського царату в боротьбі проти соціалістів і робітників, усіх демократичних сил породжували радикальні тенденції в робітничому русі, орієнтацію на революційні методи опору.

По-іншому склались умови для діяльності соціалістів у Австро-Угорщині і Німеччині. Тут 1890 р. були скасовані виняткові закони проти соціалістів, і вони отримали можливість легальної діяльності. Соціал-демократичні партії цих країн розпочали активну пропагандистську діяльність серед мас, обіцяючи проведення через парламенти реформ у дусі демократії і соціалізму. У 1892 р. група польських, українських та

Історія Польщі

єврейських соціалістів Галичини створила у Львові Соціал-демократичиу партію Галичини як складову частину Австрійської соціал-демократичної партії. Вона підтримала гасла демократизації устрою Австро-Угорщини через запровадження загального виборчого права, розширення соціального законодавства, обрання своїх представників до Державної ради і крайового сейму. Провідні ідеологи партії І. Дашинський, Г. Ліберман, Г. Діаманд прагнули поєднати соціальні вимоги із завданням відбудови незалежності Польщі в кордонах 1772 р., обіцяючи іншим народам автономні права. У 1897 р. вони переіменували організацію на Польську соціал-демократичну партію Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД), після чого з неї вийшла більшість українських соціалістів, створивши окрему Українську соціал-демократичну робітничу партію.

Польські соціалісти, розділені кордонами різних держав, змушені були розв'язувати складні ідеологічні проблеми. Одною з головних була справа незалежності Польщі, Від початків соціалістичного руху тривали дискусії про гасло незалежності Польщі. Прибічники незалежності вважали, що соціалістичний рух повинен повалити три уряди й утворити незалежну Польщу в кордонах 1772 p., а тоді проводити соціальні перетворення в інтересах трудящих мас. Вони спиралися на попередні висловлювання К. Маркса і Ф. Енгельса в польській справі, які пов'язували успіх соціалізму в Європі з ліквідацією трьох монархій - Росії, Німеччини й Австро-Угорщини. Речником такого підходу виступав Б. Лімановський і група діячів еміграції, згуртованих навколо паризького видання Побудка. Інші польські соціалісти доводили, що соціалістична революція в Європі ліквідує соціальний та національний утиск і призведе до утворення федерації соціалістичних країн, для якої національне питання буде другорядним. Розвиток робітничого руху в європейських країнах у 90-х роках XIX ст. штовхав соціалістів до прискорення вироблення політичних програм і організаційного об'єднання.

Ініціатива згуртування польських соціалістів вийшла від еміграційної групи Б. Лімановського, яка проголосила програму поєднання соціалістичного руху з 100-річною традицією боротьби за незалежність Польщі. Ця ідея знайшла розуміння серед інших соціалістичних груп польської еміграції, зокрема групи Пшедсвіту на чолі з С.Мендельсоном. У листопаді 1892р. 18 відомих польських соціапістів-емігрантів на з'їзді у Парижі заснували об'єднану Польську соціалістичну партію (ППС). Рішення з'їзду на перший план ставили завдання утворення незалежної демократичної Польської республіки, до якої повинна увійти всі землі колишньої Речі Посполитої. Соціальні вимоги включали 8-годинний робочий день, соціальне забезпечення, рівноправність усіх громадян. Непольським народам обіцяли федеративний устрій та рівні національно-культурні права на засадах добровільного входження у федерацію. Наголошувалося на потребі співробітництва з соціалістами та опозиційними рухами країн, що окупували Польщу. Надалі передбачався поступовий перехід до соціалістичного устрою з усуспільненням землі та засобів виробництва. Основної діяльність партії переносилась до окупованих дільниць, в еміграції залишався Закордонний союз польськіа соціалістів (ЗЗСП), який продовжував видавати часопис "Пшедсвіт".

Ініціатива емігрантських соціалістів знайшла відгук у польських землях. На початку 18932р. до ППС приєдналися групи польських соціалістів з Вільно (група Юзефа Пілсудського (1867-1935), Варшави (групи II Пролетаріату і Союзу польських робітників). Однак вже влітку 1893 р. деякі соціалістичні діячі не погодилися з "націоналістичною" програмою ППС, вважаючи недоцільним відновлювати незалежну Польську державу. Вони вважали головним завданням партії проведення соціалістичної революції. Ці діячі, серед яких провідну роль грали Броніслав Весоловський (1870-1919), Роза Люксембург (1871-1919), Юліан Мархлевський, утворили партію Соціал-демократія Королівства Польського (СДКП), почали видавати в Парижі свій друко-

На початку XX століття

ваний орган Справа роботніча. На її сторінках ідеологи СДКП критикували програму ППС, доводили, що капіталізм інтегрує польські землі в складі понаднаціональних суспільно-господарських систем і руйнує міждержавні кордони, а ідея відбудови національних держав служить інтересам консервативної шляхти і відсталого селянства.

Ідейні спори між представниками ППС і СДКП продовжилися на конгресах II Інтернаціоналу, де вони силкувались одноосібно презентувати польський соціалістичний рух і відстоювали власні позиції в національному питанні. Доктринальний підхід до справи з обох сторін поглиблював розкол у польському робітничому русі. Він віддзеркалював також розкол у міжнародному робітничому русі зламу століть, де зіткнулися дві течії - революційна і реформістська. "Революціонери" не бачили іншого шляху побудови соціалізму, крім повалення існуючих порядків; "реформісти" стверджували можливість досягнення програмної мети з допомогою поступових суспільних реформ. У європейських соціал-демократичних партіях на той час зміцнювалася реформістська течія. Керівники II Інтернаціоналу з недовірою ставилися до програми ППС: вони вважали, що ідеологи партії не прагнуть соціалізму, а лише намагаються прилук чити до національного руху робітничі маси; крім того, розпад Німеччини й Австро-Угорщини здавався європейським соціалістам небажаним явищем, яке може призвести до європейської війни. На черговому міжнародному конгресі соціалістів 1896 р. в Лондоні всупереч запереченням з боку СДКП була схвалена резолюція, яка стверджувала право націй на самовизначення.

Програму ППС підтримало багато соціалістів Королівства Польського, за неї висловилася ППСД. ППС повільно розбудовувала свої нелегальні організації в Королівстві Польському, Литві, Україні, роблячи наголос на просвітницькій роботі. Конспіративним органом партії була газета Роботнік, яку видавав і редагував Ю. Пілсудський. Його впливи в ППС зростали, він згуртував навколо себе групу діячів і публіцистів, до якої входили Станіслав Войцєховський (1869-1953), Александр Дембський, Іґнацій Мосьціцький (1867-1946), Вітольд Йодко-Наркевич (1864-1924) та ін. Група посіла впливові позиції в керівному органі ППС - Центральному робітничому комітеті (ЦКР). ППС об'єднувала різнорідні групи соціалістів, серед яких були прибічники поєднання завдань соціалістичної перебудови з правом націй на самовизначення (К. Келлес-Крауз), співробітництва з російськими соціалістами (М. Кульчицький) тощо. Група Ю. Пілсуд-ського відмовлялася від співпраці з російськими опозиційними силами, вважаючи неможливим будь-який компроміс з метою збереження Росії та її перебудови на демократичних засадах.

СДКП зосередила діяльність на організації робітничих виступів - страйків, демонстрацій. Наслідком цього був арешт майже всього активу партії. На кілька років вона припинила діяльність, а залишки організації приєдналися до ППС. Відновлення діяльності СДКП було пов'язане з приїздом до Варшави 1899 р. молодого соціаліста Фелікса Дзержинського (1877-1926). Йому вдалося відбудувати організаційні структури партії, яка отримала назву Соціал-демократія Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ), встановити контакт з групою емігрантів (Р. Люксембург, Ю. Мархлевський, Л. Йогіхес). СДКПіЛ наголошувала на спільній боротьбі з російськими соціалістами проти царату. У 1903 р. представники СДКПіЛ взяли участь у ІІ-му з'їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), який констатував її розкол на більшовиків і меншовиків. Польські соціал-демократи солідаризувались з російськими більшовиками, але зазнали серйозної критики з боку їхнього керівника В.І. Ульянова-Леніна (1870-1924) за доктринерську позицію в національному питанні.

У землях Пруссії робітничий рух розвивався легально. Активну політичну діяльність проводила Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), втягуючи до своїх лав

Історія Польщі

польських соціалістів. У 1893 р. поляки утворили в рамках німецько соціал-демократії Польську соціалістичну партію прусської дільниці. У ній діяв М. Каспшак, що перебрався з Варшави до Познані. Він був прихильником єдності соціалістичного руху, співпрацював з СДКП. 1897 р. ППС висловилася на підпримку гасла відбудови незалежної Польщі, що призвело до напружень у стосунках з СДПН. Впливи ППС були незначними, її конкурентом у робітничому середовищі були християнські робітничі товариства, створювані під патронатом костелу. На початку століття ППС сконцентрувала діяльність у Верхній Сілезії, але зустріла тут гостру протидію прусських властей.

Загалом вплив польського соціалістичного руху в усіх дільницях наприкінці XIX ст. були незначним. У Росії соціалісти зазнавали жорстоких переслідувань, не знаходили широкої опори серед неписьменного населення. У Німеччині та Австро-Угорщині робітничі верстви були нечисленними, і це примушувало соціалістів здобувати впливи серед міщанства, інтелігенції, селянства, ставити передусім загальнодемократичні гасла.

Національна демократія. Патріотичні настрої знаходили відгук серед польської молоді, свідченням чого стало створення 1893 р. Ліги народової (ЛН) і діяльність групи Пшегльонду вшехпольського. Народовці поширили свою пропаганду на місто й село, прагнучи об'єднати всі верстви польського населення під гаслом незалежності. Центральний комітет ЛН знаходився в Кракові, але своїми впливами намагався охопити всі дільниці, роблячи наголос на просвітницько-патріотичній роботі. Ще 1893 р. Р. Дмовський опублікував брошуру Наш патріотизм, а його однодумець 3. Баліцький - Національний егоїзм стосовно етики (1902). У них були сформульовані ідейні засади польського націоналізму, який справу відбудови державності ставив понад усе, вимагав солідарності всіх верств і підпорядкування соціальних інтересів національним. Ця ідеологія стверджувала вороже ставлення поляків до всіх націй, які "перешкоджали" здобуттю незалежності - німців, росіян, євреїв, українців, білорусів, литовців тощо, пропагувала цивілізаційну вищість поляків над іншими народами.

У 1897 р. керівники ЛН створили в Галичині Демократично-національну партію (ДНП), діяльність якої поширили на інші польські дільниці. Від абревіатури партії її прихильників почали називати ендеками (НД - "народова демократія"). ЛН збереглася як нелегальна частина партії. Програма ДНП передбачала здобуття незалежності і відбудову держави в кордонах колишньої Речі Посполитої з наступною асиміляцією непольських народів. Безпосереднім завданням було "здобуття в усіх трьох дільницях позицій, які б забезпечували польській стихії найбільшу національну самостійність". Щодо тих народів, які могли перешкодити розвиткові польської нації, програма зобов'язувала обмежувати їхні впливи, не зупиняючися перед "вигнанням їх із замешканих теренів" і "зміцнення на цій території польської стихії та її цивілізаційної діяльності". У праці Думки новочасного поляка (1903) Р. Дмовський обґрунтовував програму ДНП. Він вважав, що національний інтерес в ієрархії людських цінностей повинен стояти на першому місці, відсуваючи на другий план принципи моралі. Найвищою метою людської діяльності ідеолог ендеції вважав навіть не державу, а творення нації як етно-культурної спільноти, покликаної здобути собі "місце під сонцем" у боротьбі з іншими великими і малими націями.

Партія ендеків розгорнула активну освітньо-політичну діяльність, використовуючи будь-яку нагоду для пробудження національних почуттів поляків. У 1899 р. ендеки утворили в Королівстві Польському таємне Товариство національної освіти (ТОН), яке залучало до патріотично-освітньої роботи широкі верстви мешканців міста і села. Гаслами діяльності стали засади "внутрішньої незалежності", "економічної автономії". Діячі ТОН навчали селян чинити пасивний опір адміністрації, захищати свої права, обороняти мову і традиції. У Галичині ЛН підпорядкувала своїм впливам численні

На початку XX століття

культурно-освітні та громадські товариства. Ендеки заснували або викупили численні газети і часописи: Поляк і Глос у Варшаві, Слово Польське - Львові, Пшегльонд познанський - Познані, Дзєннік берлінський та ін. У Берліні ідеї ДНП поширював публіцист Маріан Сейда (1879-1967), у Верхній Сілезії член ЛН Войцєх Корфанти (1873-1939). Розширення соціальної бази партії, намагання досягти загальнонаціональної єдності змусило її ідеологів відмовитися від революційних гасел і методів, шукати можливих компромісів з правлячими колами держав-загарбниць ціною поступок з їх боку на користь польській справі. На початку XX ст. політичні та ідейні впливи ендеків у всіх трьох дільницях неухильно зростали.

У Галичині демократичні тенденції проявлялись у формуванні самостійного селянського (людового) руху. Культурно-освітня діяльність серед селян приносила свої результати. Польська інтелігенція 1894 р. утворила у Львові Польське демократичне товариство, на чолі якого стали прибічники розширення прав селян К. Лєваковський, Г. Ревакович, Б. Вислоух, Я. Сталінський. Вони пропагували ідеї розширення політичних прав селян, збільшення їх впливу на політичне та господарське життя краю. У липні 1895 р. на з'їзді делегатів селянських виборчих комітетів у Жешові було створено Стронніцтво любове (Народну партію, СЛ), яка проголосила вимоги реформи виборчого права до сейму, розширення демократичних свобод і державної підтримки для розвитку господарства й освіти на селі. Органом партії стала газета Пшияцєль люду (Друг народу). На виборах до сейму 1895 р. людовці провели дев'ять своїх депутатів. Незважаючи на гостру протидію властей і костельної ієрархії, селянський рух зростав. На другому з'їзді СЛ в Жешові 1903 р. було схвалено нову програму партії, яка домагалася запровадження загального виборчого права, парцеляції земель великих власників, розвитку соціальних інститутів на селі. Одним з провідних завдань партії було досягнення незалежності Польщі і проголошення народної республіки. Партія прийняла нову назву - Польське стронніцтво людове (Польська народна партія, ПСЛ). її діяльність охоплювала переважно терени Західної Галичини.

Швидке формування політичних партій, заснованих на нових ідеологіях, викликало також згуртування консервативних політичних кіл. Вони відчували небезпеку "анархізації" суспільства, прагнули зберегти спокій та порядок, йдучи на певні поступки й компроміси. Криза консерватизму найшвидше проявилася в Галичині, де влада польських консерваторів зазнавала тиску як з боку українських політичних сил, так і польських демократичних кіл. У 1896 р. в Кракові молоді консерватори створили Консервативний клуб. Його засновники (П. Ґурський, Я. Гупка, В. Яворський, А. Кжижановський) не бачили можливостей стримувати демократичний рух з допомогою адміністративно-поліційних методів, пропонували проводити більш гнучку політику щодо селянства, надавати їм господарську підтримку, йти з допомогою в галузі освіти. Однак поступки на користь селянства і демократизації порядків в Галичині неминуче тягли за собою посилення впливу українського національного руху і, водночас, послаблення позицій польських консерваторів. Це не влаштовувало останніх. Тому "неоконсерватизм" розбився на камені польсько-українських суперечностей. У середині 90-х років польські консерватори відійшли від угод "нової ери" і зробили кроки для збереження своїх панівних позицій в Галичині. Це відкрило шлях поширенню серед населення впливів ендеків, людовців і соціалістів. Польські консерватори в Росії та Німеччині залишалися на лояльних позиціях стосовно влад, сподіваючися на певні поступки в умовах протидії зростанню впливів соціалістів та інших опозиційних течій.

На суспільно-політичне життя поляків значний вплив мала ситуація, яка складалася серед народів-сусідів. 90-ті роки XIX ст. стали переломним моментом у розвитку українського національного руху. Насамперед це стосувалося Галичини, де швидко

Історія Польщі

зростала національна свідомість українського населення. До цього процесу причинилися соціально-економічні зміни, культурно-освітній рух української інтелігенції, боротьба з польською адміністрацією за рівні політичні та економічні права українців. Значний вплив на життя української спільноти Галичини чинили культурно-освітнє товариство Просвіта, яке у 1900 р. задіяло 924 читальні, Українське педагогічне товариство, яке згодом дістало назву "Рідна Школа", Наукове Товариство ім. Шевченка (від 1892 р.), численні громадські організації та кооперація. На хвилі глибоких змін у свідомості українців формувалася політична структура українського суспільства. На зміну трьом орієнтаціям суспільно-політичної думки - москвофільській, народовській і радикальній - прийшли політичні партії з визначеною ідеологією і політичними програмами. Найшвидше зорганізувалися радикали, які віддавали перевагу ліберально-демократичній ідеології. 1890 р. радикали І. Франко, М.Павлик, О. Терлецький та інші на з'їзді у Львові утворили Русько-українську радикальну партію (РУРП), програма якої проголосила захист інтересів українських селянства й робітництва, визначила легальний реформістський шлях до "соціалістичного суспільства" на засадах колективної власності на засоби виробництва. РУРП висловилася за припинення полонізації українського ' населення й активізацію діяльності з утвердження національної свідомості серед сільського та міського населення.

1895 р. український радикал Ю. Бачинський опублікував брошуру Україна irredenta, в якій обгрунтував ідею єдності українського населення в усіх українських землях і постулат політичної самостійності України як умови збереження та існування української нації. Того ж року РУРП включила вимогу самостійності України до своєї програми, підкресливши, що "здійснення усіх її (партії - Л.З.) соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу при повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих". Частина радикалів не погодилася з ліберальними засадами діяльності РУРП і 1899 р. заснувала Українську соціал-демократичну партію (УСДП), поставивши на порядок денний завдання боротьби за легальне соціалістичне перетворення суспільства.

Народовська течія також переживала період консолідації своїх лав. Наприкінці 1899 р. за ініціативою Ю. Романчука, К. Левицького, М. Грушевського, Є. Левицького у Львові було створено Українську національно-демократичну партію (УНДП). Головним її завданням було визначено об'єднання українського народу в єдиному державному організмі й здобуття самостійності. Найближчою метою було досягнення автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. 5 січня 1900 р. провід УНДП оголосив відозву до народу, в якій домагався поділу Галичини на українську і польську провінції, запровадження загального виборчого права, скасування на користь селян великої земельної власності, рівноправності української мови в урядах і школі.

Помірковані народовці (О. Барвінський, А. Вахнянин) були налаштовані на лояльне співіснування українців і поляків в складі Австро-Угорщини, прагнули здобути поступки на користь українського населення Галичини, пропонували ідеї християнської моралі та етики. У 1896 р. з нагоди 300-річчя Берестейської унії вони заснували партію Католицький русько-народний союз (КРНС), яка орієнтувалася на католицтво і його програми, вміщені в папських енцикліках. КРНС знаменувала собою появу українського консерватизму.

На початку 1900 р. на з'їзді москвофілів Галичини у Львові була створена Руська народна партія (РНП), яка спиралася на консервативні елементи духовної та світської інтелігенції й частину селянства. Керівники руху пропагували ідею об'єднання з російським світом, заперечували окремішність українців, але виступали проти панування поляків у Галичині.

На початку XX століття

Незважаючи на жорстоке переслідування царатом будь-яких проявів українства в Наддніпрянській Україні, там також відбувався процес кристалізації українського політичного руху. У 1900 р. в Харкові була нелегально заснована Революційна українська партія (РУП) - перша активна політична організація у Великій Україні. Того ж року М. Міхновський на таємних зборах у Харкові виголосив доповідь Самостійна Україна, в якій ствердив завдання боротьби за об'єднану незалежну Українську державу. Хоча ідея самостійної України на той час ще не була популярною серед українського населення різних держав, але безправне становище українців у всіх сферах суспільно-політичного життя Росії та Австро-Угорщини по мірі культурного поступу створювало умови для її сприйняття.

Наприкінці XIX ст. реальним політичним чинником на землях колишньої Речі Посполитої став литовський національний рух. Зардився він на Сувалщині, яка адміністративно входила до земель Королівства Польського. У 90-х роках тут склалися три політичних течії: національно-клерикальна, національно-демократична і соціал-демократична. Литовський національний рух висував завдання відродження незалежної Литовської держави, припинення полонізації литовців і повернення "полонізованих" литовців до національної ідентичності. Це призвело до конфліктів з польською спільнотою, яка проживала в Литві. У литовському русі проявилися дві тенденції: заперечення співробітництва з поляками і орієнтації на Росію чи Німеччину, а також взаємодії з польським національним рухом проти Росії. Складні обставини покликали до життя націоналістичну течію, яка заперечувала право поляків та інших національностей, проживати на литовській території.

Наприкінці XIX ст. на терені колишнього Королівства Польського проживало майже 1,3 млн. євреїв, в Галичині - 800 тис, у Познанщині і Помор'ї- 50 тисяч. Єврейська спільнота в цих землях значно зросла за рахунок втечі євреїв з України та Росії, де вони зазнавали обмежень, переслідувань і погромів. У Росії євреї вважалися підданими "другого ґатунку", їм заборонялося поселятись у великих містах й центральних районах ("смуга осілості"), а також набувати у власність землю. Тільки невеликі групи євреїв асимілювались і здобували громадянські права; основна маса жила старими традиціями замкненості. Переслідування й антисемітизм породили єврейський національний рух, який набув назви сіоністського (1897 р. в Базелі була утворена Світова сіоністська організація, яка ставила метою збереження єврейської ідентичності незалежно від місця проживання, відбудову єврейської держави в Палестині). Під впливом сіонізму і соціалізму сформувались єврейські політичні партії. Єврейська соціал-демократична робітнича партія Поалей Сіон (1905) поєднувала засади сіонізму і соціалізму, передбачаючи утворення єврейської соціалістичної держави в Палестині; Загальний єврейський робітничий союз Бунд (1897) відстоював права культурно-національної автономії євреїв у Росії. Обидві єврейські партії намагалися перебрати впливи на єврейське населення, вступали в дискусії й конфлікти з польськими соціалістичними організаціями, в яких працювало чимало асимільованих євреїв. Бунд виступав проти незалежної Польщі, відстоюючи ідею культурно-національної автономії.

Загальна ситуація польської суспільності на зламі ХІХ-ХХ ст. характеризувалась поширенням нових суспільно-політичних ідей, які відбивали прагнення до більш справедливого суспільного устрою, забезпенення рівних політичних, національних і соціальних прав населення.

Історія Польщі

Становище поляків у Росії

У 1910 р. в землях колишнього Королівства Польського проживало 11,5 млн. населення, з яких поляки становили 72,2 %. Приблизно 33 % населення мешкали в містах і містечках; більшість його надалі була пов'язана з сільським господарством.

1894 р. на царський престол зійшов Микола II (1894-1917). Він розпочав правління з обіцянок злагодити політичний курс в цілому і щодо поляків зокрема. Новим варшавським генерал-губернатором було призначено П.Л.Шувалова, який прагнув нав'язати контакти й спіробітництво з польськими аристократами, обіцяючи поступки на користь польської мови та костела. Це зродило надії польських консервативних кіл на можливість компромісу з царатом і розширення автономії. У 1897 р. Микола II відвідав Варшаву, де йому від польської громадськості вручили 1 млн. карбованців, зібраних у вигляді дару. Ці гроші цар переказав на заснування у Варшаві політехнічного інституту з російською мовою викладання. Найбільшою поступкою царя став дозвіл на будівництво у Варшаві пам'ятника А. Міцкевичу (1898). Не відбулося жодних змін в освіті, надалі була заборонена діяльність політичних партій, профспілок, панувала цензура. Надії польських лоялістів і консерваторів виявились марними.

Господарський розвиток земель колишнього Королівства Польського характеризувався подальшим утвердженням капіталістичних відносин. Інтенсифікація сільського господарства відбувалася повільно через брак фінансової підтримки. Велика земельна власність зберігала панівні позиції в аграрному секторі; хоча загалом її ареал дещо зменшився: з 47 % у 1890 р. до 38 % у 1912 р. Під парцеляцію і продаж потрапили гірші землі, а посилений попит на них призвів до потрійного зростання цін між 1890 і 1910 pp. У загальній структурі селянських господарств 1904 р. було: 15,1 % малоземельних - до 1 десятини (1 десятина дорівнювала 1,092 га), 46,5 % дрібних - до 5 десятин, 27,2% середніх - 5-Ю десятин і 11,2% великих - понад 10 десятин. Швидко зростала чисельність безземельних селян. Зберігалася напівфеодальна категорія селян-комірників, які працювали на господаря за житло і натуральну платню. Найбільшу активність на селі проявляли селяни-середняки. Вони були претендентами на поміщицьку землю, вступали у конфлікти з великими землевласниками, протестували проти зловживань адміністрації та русифікації, вимагаючи національної школи і самоврядування. З розвитком освіти зростала політична свідомість польського селянства, воно сприймало гасла незалежності Польщі.

На промисловому розвиткові Королівства Польського негативно позначилася криза 1900-1903 pp. в Росії, яка загальмувала зростання виробництва більшості галузей. Натомість вона сприяла утворенню монополістичних об'єднань - акціонерних товариств. У 1900 р. сім акціонерних спілок опанували 92% металургійної промисловості королівства (переважав німецький і французький капітал). Утворилися картелі, які регулювали виробництво і збут продукції. У 1897 р. шість акціонерних товариств Домбровського басейну, які контролювали 91 % видобутку вугілля, уклали таємну угоду про обмеження видобутку з метою піднесення цін. У 1902 р. два найбільші металургійні концерни королівства (Гута Банкова і Островєцькі заводи) увійшли до загально-російського синдикату Продамет. До 1908 р. у складі "Продамету" діяла "польська група", яка контролювала 22 % загальноросійського збуту металів. Наслідком монополізації стало банкрутство й закриття багатьох середніх і дрібних підприємств. Монополії, в яких переважав іноземний капітал, були байдужими до потреб краю.

Текстильна промисловість продовжувала посідати провідну роль у структурі промислового виробництва королівства. Основна її частка була зосереджена в Лодзі. На

На початку XX століття

початку XX ст. польські текстильні вироби зіткнулися з потужним конкурентом в особі нових текстильних підприємств Московського району, які користувалися протекціоністською підтримкою російського уряду. Швидко прогресувала харчова промисловість королівства. Виробництво цукру на заводах за останнє десятиріччя XIX ст. зросло у три рази (з 73 до 216 тис.тонн). Але загальне споживання цукру населенням не збільшилося, поступаючися за цими показниками європейським країнам. Основна маса цукру експортувалася до Англії. У 1906 р. цукрові заводи королівства приєдналися до цукрового синдикату в Києві.

На початку XX ст. на польських теренах Росії з'явились нові галузі виробництва -хімічна, електротехнічна. Більшість нових підприємств була зв'язана із західноєвропейськими концернами. Назагал зарубіжні фірми трактували польські терени як об'єкт економічної експлуатації, прибутки від підприємств безперешкодно вивозилися за кордон. Наслідком цього стало поступове відставання промисловості Королівства Польського від промислового розвитку інших регіонів Росії. Частка промислових виробів королівства у загальноросійській продукції на початку XX ст. зменшилась.

Незадоволення населення викликала політика царату в Королівстві Польському. Це була політика дискримінації в усіх галузях суспільного життя. Безпосередні податки були тут у два рази вищі, ніж у Росії. Водночас з бюджету імперії виділялося значно менше коштів, ніж надходило з терену. Недостатніми були інвестиції держави в розбудову транспорту і комунікацій. Видатки на освіту в королівстві становили 0,69 крб. на одну особу, в той час як у центральних губерніях вони складали 1,7 крб. У підсумку відсоток неписьменних тут був вищим, ніж навіть у сибірських губерніях Росії. Така політика царської адміністрації у поєднанні з посиленою русифікацією не могла не викликати протесту.

Особливим характером відзначалося становище поляків в Україні, точніше у "Південно-Західному краї"', який охоплював територію Київського генерал-губернаторства (Київська, Волинська й Подільська губернії). Наприкінці XIX ст. поляки становили тут лише 9,9 % населення (українці - 62 %, євреї - 13,4 %, росіяни - 2,7 %), водночас їм належало у 1863 р. 84% земельних угідь. Після придушення Січневого повстання і проведення земельної реформи царат вживав найгостріших заходів, щоб позбавити поляків їхніх володінь. Незважаючи на це, у 1897 р. вони володіли ще близько 47 % земель. Після 1890 р. переслідування поляків припинилось, і вони могли зайнятись зміцненням своїх господарств. Польські землевласники виробляли зерно на експорт (до Англії і Франції), отримуючи з цього великі прибутки, крім того, вони одержали величезну компенсацію (41,5 млн. крб.) за запровадження державою 1895 р. монополії на продаж алкогольних напоїв. Землевласники своєчасно зорієнтувались у прибутковості цукрового виробництва: у 1914 р. зі 147 цукрових заводів 60 належало полякам, не кажучи про обширні поля, засіяні цукровими буряками. Отже, на початку XX ст. економічні позиції польських землевласників в Україні зміцнилися. Однак у громадсько-політичній діяльності польська шляхта була обмежена царською адміністрацією, а з другого боку, загрожена українським селянством, яке відчувало величезний брак землі і час від часу "турбувало" поміщиків стихійними нападами на їхні маєтки. В умовах оточення та ізоляції магнатських дворів формувався міф про "щасливе" і "благодатне" життя польської шляхти в Україні, яка "мирно" працювала на землях "своїх предків" і зберігала давні традиції.

Подібною була ситуація й у Північно-Західному краї імперії, який охоплював Білорусь і частину Литви. На цих землях проживало 55 % білорусів, 14 % євреїв, 13 % литовців, 5,6 % поляків, 5 % росіян, 3 % українців. Поляки й тут становили привілейовані верстви населення - землевласників, інтелігенцію, торгівців. 60 % земельних маєт-

Історія Польщі

ків Віленщини, Гродненщини і Ковенщини належали полякам. У міру національного пробудження білорусів і литовців зростала напруженість їхніх стосунків з поляками.