Українська видавнича справа у Франції

кладів — Паризького університету (Сорбонни), заснованого 1150 року, — часто віднаходимо свідчення про молодих українців, котрі приїздили студіювати науки до Парижа. У списках тогочасних студентів, які походили здебільшого з Правобережної України, у графі "національність", як правило, зазначається — "Ruthenus de Ukraine".

А скільки цікавих, незнаних досі, сторінок української історії можна створити на основі уважного опрацювання кількох тек документів, які озаглавлені, хоча й у латинській транскрипції, відомим усім українцям прізвищем — Orlik. Ідеться про сподвижника гетьмана Мазепи Пилипа Орлика та його сина Григорія. Французам ці імена добре відомі: автора першої української Конституції тут знають через позитивне ставлення тогочасної верхівки Франції до сепаратистських намірів Мазепи проти Росії і рекомендацію французів Туреччині не видавати російському цареві Мазепи та мазепинців, а Григорія — й поготів. Адже доля молодшого Орлика була тісно пов'язана з Францією: колишній полковник запорозьких козаків одружується на відомій француженці пані де Денвіль і незабаром робить там блискучу військову кар'єру — стає генерал-поручником і лицарем ордену Св. Людо-віка. Саме Григорій Орлик сприяв переселенню до Франції не одного десятка запорозьких козаків, з яких навіть було утворену окрему чоту у французькій армії. В одному з боїв за Францію він і загинув геройською смертю.

Факт поселення прихильників гетьмана І. Мазепи в побережжі Сени на початку XVII століття дав підстави академікові А. Жуковському вважати цей період першим етапом української еміграції до Франції.

Інтенсивні контакти французьких дипломатів Шаню, Лякруа, Лінажа, Невілля протягом XVII століття із запорозькими козаками, їхні проукраїнські симпатії й погляди зафіксовані в сотнях аркушів, які, на жаль, і сьогодні залишаються не прочитані, не систематизовані і не перекладені українськими дослідниками. До речі, французький автор П'єр Шевальє написав значну за обсягом книгу "Історія козацької війни проти Польщі", рукопис якої також зберігається в цій колекції.

Якщо історія формування окремих тек унікальних українознавчих документів козацької доби в головному архівно-

З!)!)

^вмл-ЪЪ7б*Ж!Г, ЇЇЖШМ слокенскям їм п и мій, прїСОЛ ННЙ 5іК66ИУЯ сл» клпііпл.Сл/кіиіі fautfnm TUm >ШСЙЖ5 <2^__9 f»nev сЗндвммпй Омі £жвгв

9

L,^ іцмілл. и/испл.юірм-РСГГО 'ЛяиииЛиіиш.ікМ "

_пл,<хМ*- кб/юкмл £™jf--#-

шли Сои сйсішлаіьі. SO •/«"•*-

І Іідготонлена до друку 1643 р., але так і не кидана у Франції

"Граматика слов'янська" українського студента Сорбонни

Інана Ужеиича

му сховищі Франції зрозуміла, то, скажімо, обставини появи тут рукопису однієї із програмних праць Петра Могили "Православне визнання" поки що не з'ясовані.

Про один з давніх українських рукописів, який був практично підготовлений до видання у Франції, але так і залишився понині в тамтешньому архіві, варто сказати окремо. Рукопису цьому понад 300 років, але він добре зберігся. На титульному аркуші зазначено латинською мовою такий довгий заголовок: "Граматика слов'янська, написана Іваном Уже-вичем, студентом-богословом знаменитої Паризької академії в Парижі від народження сина Божого 1643 року ".

Про автора рукопису відомо зовсім мало. Родом він був із західноукраїнських земель (Галичини або Холмщини). Висновок такий робимо на підставі наявності в рукописі багатьох слів, забарвлених наддністрянськими діалектами. Текст підручника написаний кириличним письмом. До речі, існує два рукописи цієї граматики. Один — паризького походження (обсяг 71 аркуш); другий, датований двома роками пізніше (1645 p., 86 аркушів), виявлено в муніципальній бібліотеці французького міста Аррас. Ймовірно, автор шукав запасного варіанту друку своєї праці на чужині.

УКРАЇНСЬКА ІЛ1ДЛШІИЧЛ ('.ИРАНА У ФРАНЦІЇ

Перша полонима XX століття

 

Це чи не єдиний рукописний твір українського автора, написаний у Франції і збережений там, якому пощастило нещодавно повернутися на батьківщину й навічно перетворитися в книгу. "Граматика слов'янська" колишнього студента, а згодом і викладача Сорбонни доктора Івана Ужевича була надрукована в київському видавництві "Наукова думка" за безпосередньої участі академіка І. Білодіда 1970 року — через 327 років від часу підготовки її до видання в Парижі.

В. Винниченка, В. Прокоповича, Д. Дорошенка, 3. Кузелі; документи про діяльність українських церков у Франції після 1919 року; матеріали про різноманітні українські виставки; документи про смерть і похорон гетьмана П. Скоропадського; документи, що стосуються життя українців під час окупації й після визволення Франції тощо.

Про діяльність цього видатного осередку українознавства на етапі його становлення у Парижі вийшло окреме видання.

 

Український архів у Франції

Іншим місцем збору, а отже і джерелом майбутнього видання різноманітних документів, які стосувалися новітньої історії української еміграції після 1917 року, стала Державна Школа Східних Мов у Парижі, яка нині отримала назву Інституту східних мов. Саме там у лютому 1949 року з ініціативи Апостольського візитатора українців-католиків архієпископа Івана Бучка було засновано Український архіву Франції. Лише за перші п'ять років існування Архіву було зареєстровано понад 4500 документів. За браком місця варто лише фрагментарно перелічити основні розділи цього Архіву: архів першої Української громади у Парижі; документи української делегації на світовій конференції 1919 року; документи про визвольну боротьбу

	Ms sdrcfdvtsllKrainktmes &tv "Trance, ШЭ~№4 'УкраінсЬкийіАрхіб у Франції Щ ґрагіе-Тґариуіс

України 1917-1920 років; документи про різні українські організації, які створювалися і діяли у Франції після 1919 року; матеріали про видатних діячів українського відродження, життя й діяльність яких пов'язані з Парижем, — С Петлюру,

Опшдоші брой^іа ііевїдомйго
ангора про У«рйА«ЬКИ#«риме
у Франції J у, "<>^г"

Перша половина XX століття

Українська До цього періоду, послуговуючись схемою

еміграція академіка А. Жуковського, віднесемо другу

і друковане (від початку століття до кінця Першої сві-

c.ioito тової війни) і третю (до кінця Другої світо-

вої війни) хвилі української еміграції. На початках століття ця еміграція була переважно заробітчанська. Українців гнали в далекі світи передусім злидні, тому до Франції вони потрапляли обдерті й голодні, влаштовувалися на різноманітну чорнову роботу, здебільшого на шахтах, у металургійній та текстильній промисловості північної та східної Франції — Шалет, Кнютанж, Ромба. Там вони нерідко потрапляли під вплив переважаючої більшості польських і російських робітників, тому думки про організоване життя себе як українців вони відкладали на потім.

Ситуація змінилася після поразки національно-визвольних змагань українського народу, в результаті чого Україну назавжди залишили сотні тисяч національно свідомих громадян. До Франції поступово почала прибувати політична еміграція — службовці українських дипломатичних і економічних місій УНР та ЗУНР, колишні вояки і старшини Української армії, значна частина Української хорової капели Олександра Кошиця, цілий ряд визначних діячів Української Народної Республіки.

Прагнення до об'єднання в українців спонукалося тепер об'єктивними чинниками. Французькі роботодавці і місцеві чиновники, посилаючись на факт невизнання Української Народної Республіки, відмовлялися при оформленні на ро-

26—7-1165

УКРАЇНСЬКА ШІДЛШІИЧЛ СПРАВА У ФРАНЦІЇ

Перша полонина XX століття

ПУЛ

 

боту писати в паперах наших земляків національність "українець", і повсюдно оформляли Їх як "nationalite russe". Тому, як зазначає у своїх спогадах J1. Котович, "першими словами, які вивчав наш емігрант, була фраза "поп, pas russe — ukrainien " (ні, я не росіянин, я — українець). Перші "Просвіти" і Українські доми, що активно поставали в місцях скупчення українців на кошти, пожертвувані ними самими, зробили свою справу. Адже в основі Їхньої діяльності було пробудження в українців почуття національної свідомості, звернення до історичної пам'яті. Вже на початку 1925 року в Парижі проходить Перший український емігрантський з'їзд, під час роботи якого було засновано Союз українських емігрантських організацій у Франції. На порядок денний поставало питання про заснування власних друкованих органів і видавництв.

"Український Друкар" як попередник "Тризуба"

ІЛЬКО БОРЩАК Генеральний Секретар Українського Дієвого Кояітсту в Парижі. Дійсний Член Ліґн Української Культури.

ІДЕЯ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ В ЕВРОПІ В МИНУЛОМУ.

По невиданих документа: стародавніх працях.

В архівах не вдалося віднайти жодного документа, який би точно фіксував час і місце появи першого українського видавництва у Франції. Ймовірно, таким є "Український Друкар ". Бо саме ця назва зазна-■■■' чена на одній з найдавніше виданих тут книг — 1923 року — брошурі Ілька Борщака "Ідея соборної України в Європі в минулому" з підзаголовком: "По невиданих документах і стародавніх працях". Епіграфом до цього видання, що в одному примірнику зберігається нині в Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, послужили промовисті слова французького мислителя Томазелло: "Мій бідний наро-

ПАРИЖ 1923. Видавництво „Український Друкар".

'Збережений до наших днів рідкісний примірник продукції першого українського тідаїшмщ на у Франції "Український Друкар"

де! Ти не знаєш своєї історії! Наче безбатченко, ти не знаєш ні імені, ні справи твоїх батьків!.." Тоді ж це видавництво випустило в світ "Вибраний "Кобзар" Тараса Шевченка, редакцію текстів, передмову і примітки до якого зробив також І. Борщак. На той час цей автор працював генеральним секретарем Українського дієвого комітету в Парижі, був одним з організаторів Ліги української культури.

Першим україномовним періодичним друкованим органом, що надовго і всерйоз постав у Парижі й незабаром перетворився у своєрідний орієнтир для всієї української еміграційної преси, став, безумовно, "Тризуб" — громадсько-політичний і літературно-мистецький часопис.

Ініціатива заснування щотижневика політики, культури, громадського життя, який би виходив для розкиданих по всій Європі і роз'єднаних політичними переконаннями українців щонеділі, і в творенні якого брали б участь видатні українські літературні сили, належить Головному отаману УНР в екзилі Симону Петлюрі. Перебуваючи 1924 року в Женеві, він детально обговорював зі своїми однодумцями — П. Чижевським, В. Прокоповичем — завдання, програму, головні гасла нового часопису. Осідком журналу вирішили обрати Париж, куди незабаром переїхав Петлюра.

Редакція розмістилася в одному з дешевих номерів робітничого готелю на вулиці Гобелін, 19. Серед перших співробітників, окрім С. Петлюри, були добре відомі в еміграції політичні, освітні й громадські діячі: О. Саликівський, О. Лотоць-кий, М. Славінський, М. Левицький, В. Сальський, В. Королів, Є. Чикаленко. Головним редактором часопису було призначено відомого громадського і політичного діяча, публіциста, педагога й історика В. Прокоповича, який залишався на цьому трудному і відповідальному посту до 1939 року.

Підготувавши до друку перше число нового видання, редакція несподівано зіткнулася з технічною проблемою: в усьому Парижі не вдалося віднайти жодної друкарні, в якій би були українські літери /, /', є. Та це не зупинило ентузіастів.

15 жовтня 1925 року вийшло перше число "Тризуба" — обсягом 32 сторінки у форматі А4. Логотип видання склали помережані українським орнаментом букви назви журналу, Що розміщені півколом на фоні променів, які розливаються від намальованого в центрі герба Української держави — три-

26*

404 УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

зуба. Тут же, в редакційній статті, так пояснюється ця назва: "Розпочинаючи наше видання, ми свідомо виступаємо під знаком тризуба, як символу Української держави. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її з тією метою, до якої ми змагатимемося йти. Наші заповіти: держава вища над партії, нація вища над класи!" В окремо виділеній примітці — звернення до читача: "Брак відповідних українських літер у друкарні не дозволяє додержати правопису. Редакція просить вибачення у читальників і сподівається незабаром виправити хиби: належне вже замовлено".

Поступово автура і проблематика журналу розширювалася. Обличчя його стали визначати аналітичні публікації, окрім перелічених вище, ще й В. Дорошенка, О. Шульгина, С. Сірополка, С. Наріжного, В. Заїкина, Ю. Горліс-Горського, О. Удовиченка, В. Соловія, М. Ковальського. Постійно велися окремі розділи: "Декларації, відозви, заяви, комуніка-ти", "Передовиці", "Огляди преси", "Хроніка українського життя в еміграції", "Події в Україні", "Бібліографія українознавчих праць", "Листи до редакції".

Паралельно із урізноманітненням проблематики публікацій проводилася серйозна робота щодо налагодження власної мережі розповсюдження журналу. Свіжі його числа можна було легко придбати в Парижі на станціях метро, залізничних вокзалах, у ряді книгарень. Вже з першого року існування він поширювався у США, Канаді, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Німеччині. "Тризуб" стали читати, незважаючи на можливість бути розстріляними саме за це, і в радянській Україні.

Видавнича Нагле вбивство в Парижі 25 травня 1926

діяльність року головного натхненника часопису Си-

часопиеу мона Петлюри не залякало і не зламало

"Тризуб" його співробітників. Більше того, редак-

ція урізноманітнила форми свого впливу на чим далі зростаюче число читачів, розширюючи свою видавничу діяльність. Так, під час судового процесу над убивцею С. Петлюри Шварцбартом (1926—1927 роки) вийшло 10 чисел спеціального судового бюлетеня — "Надзвичайного щоденного видання". 1928 року з'являється

 

Перша половина XX століття

Обкладинка тижневика "Тризуб"

Всій читача* і співрооітвит.аи своїм, чуашні, в розсіянні і там, на идеаіі Україні сущим, засиаас реваї-пін -Тризуб,- спои найшнріте привітаний зСнвтамнВелииоанімнібажае їм стійиости, незламної сиги аутонної і внтрниалости и нашій непереможній вірі в Сднзме восире-сении Самостійної Держави УираІнсьиоІ.

ХРИСТОС BOCItpHMtt ВосжрсмЕИ* І УиршїиииІ

франкомовний додаток для студентської молоді. Наступного року побачили світ окремою книжечкою малюнки для дітей "Рідне військо"у виконанні відомого на еміграції українського маляра Є. Перфе-цького, а також кишеньковий "Французько-український словник ", який уклала Наталя Королева. До речі, дбаючи щоразу про збільшення кількості своїх читачів, редакція безплатно надіслала наприкінці 1929 року примірники цього словника усім тим, хто оформив річну передплату "Тризуба". Кількома виданнями друкувалися кольорові портрети Т. Шевченка, С. Петлюри. У 30-х роках вийшли друком додатки "Тризуба": "Наша жінка на чужині", "Трибунамолодих", "Пласт на чужині ", "Наші діти на чужині".

перша українська книгарня Парижа

Зажливий крок для ствердження українського друкованого слова у Франції цього періоду зробила редакція "Тризуба", створивши власну книгарню. Число 19-те від 21 лютого 1926 року вийшло з такою шапкою на одній із сторінок: "Українська книгарня при "Тризубі". Редакція повідомляла наших земляків, що незабаром організовує склад українських книг, нот, листівок для продажу, а також прийом замовлень щодо висилки з інших країн Європи тих книг, яких не буде на складі в Парижі.

У першій українській книгарні в Парижі, яка розміщувалася за адресою редакції, можна було придбати видані в різних українських видавництвах Європи твори Т Шевченка,

400 _________________ УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

М. Грушевського, А. Кащенка, О. Олеся, В. Винниченка, Д. Дорошенка, Д. Донцова, О. Білецького — всього близько 70-ти назв. Завдяки цьому було задоволено не лише попит на українську книгу серед емігрантів, а й на потребу в ній чужоземних установ і організацій.

Журнал "Тризуб" беззмінно, наприкінці кожного тижня, приходив до свого читача протягом 16-ти років, весь час дбаючи про відповідальність за свої слова, ідеї і лозунги, про авторитет українців і України в чужомовному середовищі, піднімаючи дух і віру наших земляків. Цей унікальний часопис припинив своє існування 1940 року, залишаючись, на жаль, і досі не пізнаним, не поцінованим достойно в Україні.

З метою розколу українського руху в еміграції, зокрема дискредитації середовища У HP, не без участі радянської закордонної контррозвідки, 1926 року в Парижі засновується двотижневик радянофільського напрямку "Українські Вісти ". Основний зміст чисел визначали статті, в яких вихвалялися переваги "радянського раю" і засуджувалися так звані самостійники. Проіснував цей часопис (редактор І. Борщак) до 1929 року.

Українська Через два роки після заснування часопи-

бібліотска ^СУ "Тризуб" і через рік після вбивства Си-

іушііі мона Петлюри в столиці Франції постає

Симона "живий пам'ятник Отаману" — Українська

Петлюри бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі,

в Парижі ^як'й судилося незабаром стати всенаціо-

нальним культурним осередком українства у вільному світі. Першою книгою, яка була внесена до каталогу цієї бібліотеки, стала подарована В. Про-коповичем "Конституція Української держави", яку написав Пилип Орлик в один з драматичних періодів свого життя у Бендерах. Вітаючи створення цього своєрідного центру українознавчої науки, редакція журналу "Тризуб" з оптимізмом писала: "Українська колонія в Парижі вже досить чисельна. 1 коли тільки хвилі народні прорвуть ту греблю, що відділяє сьогодні Україну від вільного світу, наша молодь, жадна науки, звернеться до неї на захід. І серед тих міст, які вибиратиме для себе українське студентство, безперечно, од-

 

ІІорпіи меншина XX століття

СІІМОН ПЕТЛЮРА

Одне з кидань і паризької пстлюріами

МОСКОВСЬКА- ВОША ОПОВІДАННЯ ДЯДЬКА СЕМЕНА ПРО ТЕ, ЯК МОСКОВСЬКІ ВОШІ ЇДЯТЬ УКРАЇНУ ТА ЩО З НИМИ ТРЕБА РОБИТИ

Ф

БІБЛІОТЕКА ін. С. ПЕТЛЮРИ НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ВИДАВНИЦТВО В ЕВРОПІ Париж 19W

ним з найперших буде Париж. Сотні й тисячі наших юнаків і дівчат, нав'язуючи порвану було традицію Петра Могили, побіратимуть тут науку. І саме тут, у Бібліотеці, наша молодь може мати і джерело рідної мови, історії, літератури, джерело знань про Україну".

І в першому, і в наступному статутах Бібліотеки окремим рядком зазначалася видавнича діяльність. Проте в першому періоді існування (20—40-ві роки) по-справжньому розгорнути цю справу через тяжкий матеріальний стан не вдалося. "Звідомлення Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі", які планувалися видавати окремо, до 1939 року друкувалися в офіціозі Державного Центру УНР в ек-зилі. Окремою книжечкою вийшла 1939 року лише перша "Бібліографія про С Петлюру ", яку уклав П. Зленко і яка нараховувала 958 позицій.

На французьких теренах у цьому періоді виходило ще кілька україномовних часописів, підшивки яких не збереглися й інформації про які в архівах дуже куці. Йдеться про двотижневик націоналістичного спрямування "Незалежність ", який видавав на початку 30-х років інженер Сцібор-ський, та неперіодичне видання "22січня ". В січні 1934 року Українська Студентська Громада в Парижі видавала цикло-стильовим способом газету "Крути ", на сторінках якої вміщувалися матеріали про історичне значення крутянської трагедії та вірші, присвячені "молодому українському цвіту", який героїчно загинув під цим селом неподалік Ніжина. В архівах української еміграції в Празі, які свого часу опрацьовував А. Животко, віднайдено було кілька примірників "Господарського бюлетеню ", шо видавався у Парижі. На жаль, ніяких слідів його у Франції нині не залишилося.

408 _________________ УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

"Українське Щасливішою і довшою виявилася доля ще

Слово" одного, народженого 1 травня 1933 року,

періодичного друкованого органу наших емігрантів — щотижневої газети "Українське Слово ". Якщо заснований С. Петлюрою тижневий журнал "Тризуб" протягом всієї в історії свого існування був речником і захисником ідей Української Народної Республіки, то "Українське Слово" від початку стало неофіційним органом Проводу ОУН (А. Мельника). Видавцем її до 1939 року був Український Народний Союз (УНС), а в творенні чергових чисел протягом тривалого часу брали участь В. Мартинець, М. Сціборський, М. Капустянський, О. Ольжич, Д. Андрієв-ський, Є. Онацький. Багаторічним редактором цього часопису (1948—1977) був відомий у діаспорі журналіст, публіцист і літературний критик Олег Штуль-Жданович. До речі, 1986 року, до десятої річниці його смерті, Наукове Товариство ім. Шевченка в Європі видало в Парижі солідний збірник на пошану цього одного з багатьох ратаїв на українознавчому полі далекої чужини.

Програмною метою нової газети стало прагнення "змагатися писаним словом за оновлення української думки, за спрямування всіх наших зусиль на осягнення державности українського народу, потоптаної окупантами, та духовної соборности, брак якої роз'їдав нас, розбивав всі наші зусилля, ставив брата на брата, сприяв ворожим затіям, які спрямовані були на повне спараліжування нас".

З ініціативи УНС було організовано збірку грошей для закупки маленької ротапринтної машинки. Отож, перше і наступні числа газети виходили у вигляді машинописного варіанту, розтиражованого у кількості 250 примірників. Отримавши відчутну матеріальну допомогу від редакцій канадського "Нового Шляху" та американського "Вісника", редакція "Українського Слова" відважується перейти на друкарський спосіб виготовлення накладу. Цей перехід припав на економічну кризу, що охопила з середини 30-х років усю Францію. Ціни на друкарські послуги повсюдно стрімко зростали. Так, у 1936 році вартість друку першої тисячі примірників газети у чужій друкарні зросла вдвічі — з 1500 до 3000 франків, виручка ж від передплати залишалася на попередньому рівні. Через це нависла загроза припинення випуску газети. Заснов-

 

40!)

ІІМІІ ПОЛОШИШ XX СТОЛІТТЯ ники видання постали перед необхідністю придбання власної друкарні. Перша Таким чином, саме редакційний колектив українська "Українського Слова" та його видавців в друкарня особі УНС спричинився до появи 1938 у Франції року на чужині незалежного підприємства з чітко окресленою національною приналежністю — Першої української друкарні у Франції. Називаючи так своє давно омріяне дітище, українці сподівалися, що і в Парижі, і по всій Франції будуть створені незабаром й інші українські друкарні. На жаль, як зазначалося пізніше в редакційній статті "Українського Слова", ця друкарня "залишилася тільки одна, сповняючи свої великі завдання на користь української еміграції". І в цьому полягає її особлива вартість і значення. Це була фактично друга, після друкарні М. Драгоманова в Женеві, українська друкарня в Західній Європі. Покупка окремого приміщення і першого, хоча й старого, лінотипа та друкарської машини за зароблені українцями власні пожертви (збірки коштів організовувалися двічі),

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

БІБЛІОТЕК:* і ¥КРЛЇМСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ВИБРАНИЙ

К0БЗЯР

РЕДАЖЦМ, ПЕРЕДМОВА 71 ПРММПХИ

«РЛНКО-УКРЛТИСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО EDITIONS ГКЛМОО-иКВЛОПЕШШВ. Мі mUiwa ——»■*. МЫ», m Л* •»tut—

^igfw-

Видання фргшко українського пиданництіш "Громада ЗО— 40-х років XX ст.

І. ІІОРЩЛКА

410 ___________ УКРАЇНСЬКА ІІИДЛВІІПЧЛ СПРАВА У ФРАНЦІЇ

стало неабиякою подією для всієї нашої еміграції. Коли до цієї друкарні завели делегатів чергового з'їзду Союзу, то вони, як зазначається в репортажі про цю подію, немов зачаровані, стояли біля машин цілими годинами, приглядаючись уважно їхньому рухові.

Сьогодні не можна без хвилювання читати ось такі рядки з газети "Українське Слово", присвячені власній друкарні:

"Завдяки друкарні ми змогли забезпечити дальшу появу "Українського Слова" й з почуттям гордости можемо сказати, що в тій друкарні немає ані одного чужого цента, ані одного чужого франка. Все це українські гроші, важко, ах як важко запрацьовані нашими українськими патріотами, нашим робітництвом, яке понад усе ставить Україну, любов до неї і любов та наснагу до розвитку національної культури та всіх ділянок українського національного життя. Це ще один доказ, що власними силами можна творити тривалі цінності, не потребуючи жебрати в чужих чи надіятися на їхню ласку".

На жаль, широко розгорнути відразу діяльність власної друкарні українцям Парижа завадила Друга світова війна. Вже з другої половини 1939 року у Франції запроваджується сувора цензура над всіма без винятку періодичними виданнями. В Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі вдалося віднайти цікаві свідчення взаємовідносин українських видавців та друкарів із французькою цензурою.

Довідавшись, що зміст "Українського Слова" контролюватиме не поляк чи росіянин, чого, із зрозумілих причин, найбільше боялися українці, а корінний француз, редакція вирішила, для знайомства, подарувати "своєму" цензору чотиритомний словник української мови Б. Грінченка. Однак, передача потрапила начальнику того цензора, і він відразу ж сконфіскував ці книги, склавши акта і звинувативши редакцію "Українського Слова", що вона цим подарунком вирішила підкупити "державну контролюючу особу". Однак, на щастя, це суттєво не позначилося на подальших випусках газети. Ставлення до неї було таким же, як і до франкомовних видань: підготовлені до друку відбивки шпальт подавалися для перегляду цензору вранці, а ввечері їх можна було забирати. Часом траплялися викреслення окремих абзаців, рідше — цілих статей. У таких випадках газетне число виходило з білими плямами. Одного разу "ліберальний французький цензор" над викресленим абзацом із передової статті "Завдання ук-

 

Друї'Я ію.їовипа XX століття

раїнців у війні" дописав власною рукою: "Не нападати більше на поляків". Пізніше в редакції довідалися, що на вимогу поляків контроль над "Українським Словом" хотіли передати польській цензурі, але Міністерство закордонних справ Франції на це не погодилося, передавши лише через свого цензора побажання редакції "не бити по союзниках Франції".

Авторитет "Українського Слова" серед читачів невпинно зростав. У редакції обговорювалося питання про перехід на випуск газети двічі в тиждень. Та цьому завадило розгортання військових подій на теренах Франції. Випуск "Українського Слова" було припинено з власної ініціативи редакції 12 червня 1940 року — за два дні до взяття німцями Парижа. Причину такого, здавалося б, несподіваного рішення редакція часопису пояснила своїм читачам так:

"Ставити "Українське Слово" на службу німецької окупаційної влади ми не хотіли. Та свобода, яка була, дана "Українському Слову" впродовж довгих років і яка дала нашому часопису змогу стати прапороносцем самостійної України та збройної боротьби за її оновлення, наказувала нам бути лояльн_ими супроти Франції, яка опинилася у великому нещастю... От>ке, мовчати про визвольну боротьбу українського народу, а тільки хвалить німців, як це примушена була робити вся французька преса, яка появилася тут в часі німецької окупації, ми не хотіли. Ліпше мовчати, як служити ворогові — таке було наше рішення".

Тимчасове припинення випуску газети розтягнулося аж на вісім років, але в роки війни частина працівників редакції працювала: випускали на циклостилі листівки, закликаючи українців "до стійкости і жертвенности в українській визвольній боротьбі".

Друга половина XX століття

На цей період припадає четверта (після завершення Другої світової війни) і п'ята (після розвалу Радянського Союзу та падіння залізної радянської стіни) хвилі української еміграції.

Заданими "Енциклопедіїукраїнознавства", наприкінці 40-х років до Франції прибуло близько 4 ()00 українців з таборів переміщених осіб у Німеччині й Австрії, але через побутові труднощі і брак праці багато з них у 50-х роках виїхало до Канади та США.,.,

412 ______________________ УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

І все ж життя українців тут набирало й далі організованих форм.

Найперше, відновлювалася діяльність ряду редакцій, освітніх і видавничих структур, що діяли тут до війни. Хоча таке відновлення через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин давалося вкрай нелегко. Після завершення Другої світової війни, не без допомоги радянських спецслужб, у країнах Західної Європи і Америки, де компактно проживали українці, робляться чергові спроби внести в їхні ряди розкол і розбрат.

Перша Драматично складалися обставини, ска-

українська жімо, для Першої української друкарні у

друкарня Франції. Після війни це приміщення, яке

у Франції: знаходилося практично в центрі Парижа

новий етап ^{на В}У^ЛИЦІ Сабот, захоплюють комуністи, і

на базі старого "Українського Слова" створюють "Нове Українське Слово". Лише через суд попереднім власникам за кілька місяців вдається відвоювати в лівих своє законне право на друкарню, але після вчиненого там політичними супротивниками справжнього погрому дісталася вона їм у неробочому стані.

Зволікання з відкриттям української друкарні спонукало деяких українських видавців звертатися за друкарськими послугами до чужинців. Так сталося з книгами митрополита Іларіона (Івана Огієнка), які готувалися до друку у перенесеному засновником з Варшави до Лозанни видавництві "Наша Культура", а друкувалися в Парижі. Представник цього видавництва, компаньйон митрополита Іларіона (Огієнка) Павло Сомчинський, знаючи про плачевний стан української друкарні, розмішує свої замовлення в друкарні "Less Edition Poliglottes". її власники — поляки — подбали й про українські шрифти. Лише протягом 1946— 1947 років у цій друкарні виходять накладами по 2.000 примірників кілька замовлених "Нашою Культурою" видань. Це передусім книги митрополита Іларіона "Легенди світу", "На Голготі", "Політична праця Богдана Хмельницького", "Марія Єгиптянка ", "Недоспівана пісня". А в друкарні J.A.B (Жанни-Аделі Бистржановської) з'являється на світ поема цього ж автора "Туми ".

 

Друга полонина XX століття

Перша українська друкарня у Франції відновила свою діяльність лише 12 червня 1949 року, налагодивши регулярний вихід довоєнного "Українського Слова". З новим обладнанням друкарня вирішує розширити свою діяльність. Аби привернути увагу передусім українців, в україномовній пресі Європи незабаром з'являється оголошення такого змісту: "В якій країні ви б не перебували, завжди найдешевше й найкраще всяку друкарську працю зробить вам Перша Українська Друкарня у Франції. Дбайливо й дешево виконуємо всякі праці — від найменших до найбільших, від найпростіших до найбільш люксусових. Здійснюючи клич — "СВІЙ ДО СВОГО" — звертайтесь до нас".

Поступово асортимент друкованої продукції розширювався: від плакатів, афіш, візитівок, запрошень, брошур — до регулярного видання книг. Замовлення в своїй друкарні розміщують ті українці, які раніше друкувалися на стороні. Так, Мирослав Небелюк, надрукувавши 1945 року власне дослідження "Генерал де Голь" та україномовний переклад книги Ф. Рене де Шатобріана "Пригоди останнього абенсе-ража "у французькій друкарні видавництва П'єра Адана, свою наступну книгу "Під чужими прапорами "вирішує випустити в Першій українській друкарні у Франції. Ця книга з передмовою редактора "Українського Слова" О. Ждановича (Шту-ля) побачила світ 1951 року.

Націоналістичне 3 середини 50-х років з маркою цієї дру-
видавництво карні виходять щорічні "Календарі-альма-

в Європі нахи", за якими можна вивчати літопис

українського життя не лише у Франції, а й у всьому світі. Для пожвавлення книговидавничої діяльності незабаром при друкарні створюється Націоналістичне видавництво в Європі.

Найголовніший набуток цього видавництва і друкарні, який золотим рядком назавжди впишеться в історію української видавничої справи, є видання бібліотеки "Вільна Думка". Основу її склали так звані самвидавні матеріали з України, які, поширюючись у різноманітних рукописних варіантах по Україні, все ж пробивалися у 60 —70-х роках крізь залізну заслону тоталітарної радянської держави до вільно-

414 УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

Друга полонина XX століття

 

' ''' ' і«ар згібЙІА" '»ій!с!іЄ£ІЯ» ІСІИИМІІ-----------------------------------------------

ЛИХО З РОЗУМУ

(ПОРТРЕТИ ДВАДЦЯТИ.ЗЛОЧИНЦІВ.) ЗБІРНИК МАТБРІЯЛ1В і • ВЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

БІБЛІОТЕКА - ВІЛЬНА ДУМКА.

Паризькі кидання забороненої it радянській Україні вільної думки

го світу. І саме паризьке українське видавництво вирішило оприлюднити такі матеріали для всього цивілізованого загалу, аби привернути увагу світової громадськості до істинного стану справ із свободою слова в Радянському Союзі. Однією з перших виходить друком укладений молодим журналістом і правозахисником В. Чорноволом збірник матеріалів "Лихо з розуму" — про 20 радянських "в'язнів совісті" та їхні "крамольні" твори". Далі — "Собор у риштованні" Є. Сверстюка, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" \. Дзюби, збірка творів Валентина Мороза "Бумеранг", вісім випусків особливо забороненого в підрадянській Україні "Українського вісника".

Документи самвидаву з України друкувалися тут і в іншій серії — "Широке море України" (до 1972 року вийшло сім томів).

Твори ці на початку виходили українською мовою, але згодом у видавництві приходять до думки перекласти їх основними мовами світу. Цей проект, як і попередній, реалізовувався спільно з Українським видавництвом "Смолоскип" імені Василя Симоненка (США). Цікава деталь: де б не готувалися до видання такі книги, хто б з упорядників не працював з ними, друкувалися вони неодмінно в Першій українській друкарні у Франції. Емблема цієї друкарні і видавництва —

Видання "крамольних" тпорін Івана Дзюби та Вячеслава Чорповола у перекладі французькою мовою