Роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги

До творення книжкової справи в Київському університеті і при ньому за більш ніж півтора віку існування цього закладу були причетні десятки, сотні різних за суспільними, політичними, науковими і просто людськими якостями особистостей. Входили ці люди в історію по-різному. Хто — самовідданим служінням справі, щирою вірою в потрібність і важливість її просвітницького, "будительського" начала для народу, а хто — корисливим пристосуванством і прислужництвом, ко-н'юнктурництвом і нетерпимістю до інакодумства.

Михайло Максимович — видатний редактор і иидаиець

 

Та найпомітнішим світильником серед таких постатей першої величини була постать першого ректора університету Михайла Максимовича — людини дивовижної, але ще не пізнаної, не поиінованої в нас із достоїнством долі.

Потяг до видавничої діяльності М. Максимович відчув ще

в період роботи в Московському університеті. Протягом 1830— 1834 років вийшло три випуски заснованого і редагованого молодим ученим альманаху "Денница ", появу якого схвально зустріла демократична громадськість. То була бага-тообіцяюча заявка на заснування серйозного літературно-художнього періодичного видання. "Денница" відзначалася різножанровістю (поезія, проза, літературна критика) і широким тематичним діапазоном публікацій. Знаменно, що в останньому, третьому, випуску альманаху зустрічаємо (чи не вперше в тогочасній російській періодиці) назву "Україна" замість "Малоросія".

Задумане в Москві Михайло Максимович прагнув утілити Києві.

Пошук Зважаючи на атмосферу підозр і недовіри,

однодумців. яка складалася спочатку в університеті, на

Гоголь підбір владою перевіреного контингенту

викладачів і професорів для безперечного здійснення політики русифікації всієї підпорядкованої Росії української території, перший ректор прагнув залучити до співпраці передусім однодумців за духом і устремліннями. Найбільше надій він покладав на переве-

НАУКОВІ КНИГОВИДАННЯ

Роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги 213

 

дення до Києва свого побратима і друга Миколи Гоголя, в якому завжди жив дух українця і якому, за його ж словами, "набрид Петербург" та й Москва, "ця стара товста баба Москва, від якої, окрім щів та матерщини, нічого не почуєш". У Києві ж він хотів закінчити розпочату вже "Історію України і півдня Росії".

Не випадково, окрилений планами на переїзд в Україну разом зі своїм другом Максимовичем, Гоголь писав до нього 20 грудня 1833 року з Петербурга:

"Туди, туди! В Київ! У древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда! Там, або довкола нього діялися діла старовини нашої... Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде наробити добра. А нове життя серед такого гарного краю! Там можна обновитися всіма силами. Але мене лякає, якщо це не здійсниться...".

Микола Гоголь добре розумів, за якими критеріями добиралися до новоутвореного університету викладацькі й професорські кадри. Тому й не був певний, чи вдасться йому з Максимовичем посісти там належні місця. Свої сумніви з приводу майбутніх призначень в університет він виклав у листі до друга:

"Кажуть, що дуже багато призначено туди всяких німців, що також не дуже приємно. Хоч би для Святого Володимира побільше слов'ян. Треба буде старатися когось із відомих людей туди впхнути справді освічених і таких же чистих і добрих душею, як ми з тобою".

У Гоголя справді було велике бажання повернутися в Україну, влаштуватися на роботу саме в університет і саме тут віддатися сповна своєму новому захопленню, що народжувалося й розвивалося в його багатій і неспокійній душі, — українській історії, культурі, мові. Одне слово, служінню тому народові, з якого вийшов, життя якого добре знав, багату й самобутню душу якого любив.

Як і Максимович, Гоголь збирався проводити в Києві, поряд з викладацькою і науковою, ще й видавничу справу. Зважаючи на несподіваний успіх, який мала видана ще 1827 року в Москві збірка "Малоросійські пісні", зібрана й упорядкована Максимовичем, письменник сподівався з допомогою однодумців організувати видання серії перлин української усної народної творчості — історичних, гайдамацьких, чу-

мацьких, обрядових дум та пісень, інших фольклорних творів. Почати ж цю справу хотів саме з перевидання Максимови-чевої збірки. Про це — ще одна цитата з листа до нього від 12 березня 1834 року:

"Пісні нам слід видати неодмінно в Києві. Об'єднавшись разом, ми таке втнемо видання, якого ще ніколи ні в кого не було. Весну й літо ми б славно відпочили, набрали матеріалів, а до осені б засіли працювати. Послухай, не кидай цієї справи!".

Проте обставини складалися так, що втілювати задумане разом друзям не судилося. Українець Максимович, більше відомий офіційній владі як учений-природознавець, поїхав до Києва сам. Українця Гоголя, відомого тій же владі як письменника з яскраво виявленою українською тематикою на початковому етапі його творчості, до Києва не пустили. У цьому — трагедія великого таланту великої особистості, яка, відчувши в собі чуття свого національного єства, прагнула повернутися до своїх витоків, але волею політичних обставин щоразу змушена була шукати прояву цього таланту на іншому національному грунті. І — аж до трагічної розв'язки — так його й не знайшла.

Провал Не судилося М. Максимовичеві попрацю-

спробн вати на українській книговидавничій ниві

Шевченка '^! ше ³ одним своїм побратимом за духом і
як видавця долею — Тарасом Шевченком. Хоча на по-

чатку все складалося так добре й ніщо не віщувало такого швидкого наближення драми життя молодого Кобзаря.

Отже, йдеться про Тараса Шевченка як про потенційного співробітника друкарні-літографії імператорського університету Св. Володимира. Цей неординарний факт у біографії генія українського народу справді мав місце. Щоправда, з невідомих причин на нього мало звернули увагу як біографи поета, так і дослідники його творчості. Тому доцільно зупинитися на цьому детальніше.

27 листопада 1846 року, невдовзі після закінчення Імператорської академії мистецтв у Петербурзі, молодий Тарас Шевченко подає прохання на ім'я попечителя Київського

НАУКОВК КНИГОВИДАННЯ

роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги

 

навчального округу О. Траскіна. Текст цього маловідомого документа варто навести повністю в перекладі українською мовою:

"Його превосходительству пану попечителю Київського навчального округу, свити його імператорської величності генерал-майору Траскіну від художника Академії Тараса Григор'єва, сина Шевченка

П рош є н іє.

Закінчивши курс навчання в Імператорській Академії мистецтв у класі професора історії Карла Брюллова і присвятивши себе переважно вивченню художньої сторони нашої вітчизни, я бажав би застосувати набуті мною в мистецтві погляди на освіту в цьому молодих людей за тими ж основами, які я засвоїв собі під керівництвом знаменитого мого вчителя. А тому осмілююсь ласкаво просити ваше превосходительство призначити мене на наявну вакансію вчителя малювання в університеті Св. Володимира, де я, окрім викладання живопису, зобов'язуюся виконувати безплатно всі доручення начальства в частині літографування в наявному при університеті літографічному закладі (виділення авт. — М. Т.). При цьому маю честь подати атестат Імператорської Академії художеств.

Художник Т. Шевченко".

На цьому документі читаємо резолюцію п. Траскіна для виконавців: "Передати прохання це міністру разом з поданням Ради і відповіддю про Буяльського".

Через два тижні подібне прохання Шевченко надіслав до Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора Д. Бібікова, який своїм супровідним листом переслав цей документ на ім'я міністра освіти С. Уварова. У зверненні до генерал-губернатора Тарас Григорович просив дозволу на можливе суміщення посади вчителя малювання в університеті і співробітника Київської археографічної комісії, до складу якої він був офіційно зарахований ще в грудні 1845 року.

Справа про призначення Т Шевченка учителем малювання в Київський університет розглядалася довго — майже три місяці. Це пояснюється тим, що на зазначену вакантну посаду претендували, окрім Шевченка, ще кілька кандидатів — академік Й. Габерцеттель з Лондона, художники П. Шлейфер (з рекомендацією ректора Академії мистецтв) і Н. Буяльський. Знаменно, що після ретельного вивчення

всіх документів, поданих кандидатами, міністерство освіти зробило свій вибір на Шевченкові. І це при тому, що незадовго до звернення поета з цього питання до попечителя Київського навчального округу Рада Київського університету схилялася до призначення Шлейфера.

З професійної точки зору переваги Т. Шевченка були очевидні. Адже він вважався одним з кращих учнів самого К. Брюллова — незаперечного на той час малярського авторитету в Росії і за кордоном.

Отож, справа, здавалося, вирішувалася якнайкраще. Підписане 21 лютого 1847 року міністром народної освіти розпорядження про призначення Тараса Шевченка на посаду вчителя малювання Київського університету надійшло до канцелярії попечителя Київського навчального округу 2 березня. В цей час поет, не відаючи ще про таке важливе для його подальшої долі рішення, працював у Седневі, готуючи перевидання свого "Кобзаря". 4 квітня він виїздить до Києва, де на лівому березі Дніпра, нічого не підозрюючи, він потрапляє прямо до рук жандармів. Про викриття Кирило-Мефодіїв-ського братства й арешт його як одного з ініціаторів цієї організації Шевченко довідується вже у слідчій камері.

Так драматично закінчилася тільки-но розпочата захоплююча й багатообіцяюча сторінка життя Тараса Шевченка, пов'язана з його викладацькою роботою в омріяному.ним Київському університеті. І звичайно ж, на цій сторінці немало могло б бути епізодів, пов'язаних із його співпрацею з університетською літографією і друкарнею. Адже саме в той час там друкувалися праці Київської археографічної комісії, співробітником якої він був і за завданнями якої побував у багатьох куточках України. Побачене й пережите художником під час тих поїздок виливалося у хвилюючі сюжети офортів з історичного минулого України. І то були не просто пейзажі, картинки народного побуту. У тих малюнках втілювалася жива душа України, її нещаслива доля і її нездоланна ніким мрія про волю.

Безумовно, працюючи в університеті й маючи нахил до літографського мистецтва, Шевченко з великим задоволенням ілюстрував би книги університетської друкарні своїми літографіями. Якими привабливими і якими "українськими" були б ті наукові видання!..

нАУКОВІ КНИГОВИДАННЯ

Та — не судилося. Як і у випадку з Миколою Гоголем, через політичні обставини, викликані багаторічним поневоленням України сильнішою Росією, Тарас Шевченко не зміг проявити свого Богом даного таланту на рідній землі, для свого народу. Як не зміг зреалізувати до кінця свої великі видавничі наміри без допомоги побратимів за духом і Михайло Максимович. Хоча за всіляких обставин, незважаючи на постійні перешкоди, постійно прагнув цього.

Студенти Не знайшовши серед колективу побрати-

і видавнича мів за духом і устремліннями, М. Макси-

справа мович прагнув відшукати їх у студент-

ському середовищі. У ґрунтовній "Истории университета Св. Владимира" ординарного професора Віталія Шульгіна (видана в Петербурзі 1860 року) натякається на "українізаційну роботу" ректора серед студентів:

"Професор Максимович постійно викладав студентам обох факультетів історію російської словесності за своїми записками, які склав на основі самих пам'ятників вітчизняної словесності. З особливою любов'ю зупинявся Максимович на творах великоруської і південноруської народної поезії і на "Слові о полку Ігоревім". Окрім того, три чи півтори години на тиждень він використовував для розгляду творів студентів на задані чи ним самим запропоновані теми.... Він захоплював молодь університетську... Він умів передавати слухачам любов до прекрасного і діяти на естетичний розвиток молодих людей. В цьому й полягає велика заслуга Максимовича для молодого університету".

Пряміше й однозначніше про цей напрямок діяльності Максимовича сказано в спогадах В. Піскорського. Серед рукописів, які зберігалися в бібліотеці університету, він виявив значну кількість творів студентів філософського та юридичного факультетів (більше 70), що писалися під час згадуваних В. Шульгіним занять з Максимовичем — у період від 1834 по 1839 рік — часу тимчасового закриття університету за вказівкою царя через студентські заворушення. (Ці твори були передані до рукописного відділу університетсько/бібліотеки самим М. Максимовичем незадовго до його

СМерТІ). •:"•

Роль Михайла Максимовича у розвитку наукової книги 2 1 7

"Окремі студентські роботи, — стверджує В. Піскорський, — виявляють сильний інтерес до вивчення минулого Малоросії, проникнуті глибокими симпатіями до народу і традицій України, вираженими в народних малоросійських думах і піснях. У цьому відношенні, як і в багатьох інших, не можна не визнати впливу М. О. Максимовича, який, будучи, як відомо, глибоким знавцем місцевих старожитностей і пристрасним збирачем народних пісень, умів навіювати свої симпатії і своїм учням".

Нині достеменно відомо, що саме ці твори хотів опублікувати Максимович окремою книгою в друкарні. Твори, які були, по суті, предтечею Шевченкового "Кобзаря", народжені в стінах червоного корпусу університету документи Кирило-Мефодіївського братства, інші художні й наукові розвідки українських письменників і вчених з бодай найменшим натяком на українську національну ідею, які згодом жорстоко й несправедливо стали заборонятися цензурою й знищуватися поліційним режимом, про що йтиметься в наступному розділі.

І це при тому, що далеко не всім в університеті — як серед викладачів, так і студентів — подобалося захоплення ректора українською темою, його спонукання до зацікавлення нею молодої зміни.

Що ж до видання творів самих студентів окремими книжками в друкарні університету, то на той час, не без ініціативи ректора Максимовича, це ставало доброю традицією. Для прикладу, в листуванні друкарні з адміністрацією Ніжинського ліцею кн. Безбородька є ціла справа щодо видання окремою книгою дослідження студента цього ліцею Костянтина Трощини "Історія розвитку держави в Росії від часів великого князя Іоанна III до наших днів". Рукопис був удостоєний золотої медалі і, за рішенням керівництва ліцею, поданий до видання в друкарні Київського університету накладом сто примірників, за що ліцей заплатив друкарні 156 рублів 49 копійок.

Видання Однією з перших солідних за обсягом і

власних творів змістом книжок, що побачила світ в уні-

і альманахів верситетській друкарні, стало дослідження

"київського" М. Максимовича "Звідки йде руська земля.

періоду За переказом Несторовоїповісті та за інши-

НАУКОВЕ КНИГОВИДАННЯ

Роль Михаила Максимовича в розвитку наукової книги

 

ми старовинними писаннями руськими" (1837). Це була перша смілива спроба автора відійти від офіційної концепції історії Росії, за якою все, що відбувалося на київських землях в до-княжу і княжу епохи, вважалося російським, й відважитися нагадати про право українців на свою власну історію.

"Історія стародавньої руської словесності" (1839) — ще одна неординарна і досить смілива на той час праця Михайла Максимовича, видана друкарнею університету Св. Володимира. Ухвалена одноголосно Радою університету на засіданні 18 жовтня 1839 року, ця книга згодом мала дві діаметрально протилежні оцінки російської критики.

Цікаво, що кошти на видання цієї, як і попередньої, книги в друкарні університету колишній його ректор мусив шукати сам.

До видання в університетській друкарні готувався ще один твір Михайла Олександровича — "Сказання про Коліївщину". Це чи не найемоційніша наукова розвідка ученого, у якій правдиво відтворено одну з найтрагічніших сторінок української історії. Саме за чітку авторську позицію, яка проявилася у виправданні народного повстання, і в детальному змалюванні його жертв, праця була заборонена царською цензурою. З приводу цієї заборони автор змушений був навіть писати пояснення міністру освіти С. Уварову, який також визнав цей твір "недоречним".

Паралельно з виданням у друкарні університету Св. Во
лодимира цілого ряду своїх праць М. Максимович прагнув
започаткувати випуск різних за характером і адресністю періо
дичних друкованих органів. Так, одразу після заснування
друкарні він запалюється ідеєю заснувати науковий журнал
"Ученые записки ", розробляє його програму, організовує звер
нення до відповідних інстанцій, обґрунтовуючи необхідність
такого видання. Одночасно в нього визріває задум видавати
загальнодоступний популярний журнал "Киевские новости ".
Однак цей задум залишився, на жаль, нереалізованим.
Від найвищої державної канцелярії з Петербурга надійшло
дві негативні відповіді: "Записки" визнавалося видавати
недоцільним через "недостатність матеріальних і духовних
сил"; журнал, на думку царя, також видавати в Києві перед
часно, бо... "їх в Росії й так багато і немає необхідності ви
давати ще". • •■..-.,

Такі дві відмови не пригасили видавничого запалу М. Максимовича. Переконавшись у неможливості домогтися заснування при Київському університеті періодичних видань, він обирає легший у бюрократичному плані варіант — створення альманахів. І це йому вдається.

Своєму новому альманахові (попередній — "Денница" — він видавав у Москві) М. Максимович дає назву "Кіевлянинь". Перший його випуск вийшов з друкарні 1840 року. У зверненні до читача "Від видавця" було чітко й однозначно проголошене програмне кредо видавця: "Дослідження і приведення в належну відомість усього, що відноситься до буття Києва і Південної Русі — Київської і Галицької — складає особливу і власну ціль мого "Кіевлянина".

Зміст альманаху мали визначати два головні тематичні напрями:

• публікації власне літературні у віршах і прозі;

Кивлянинъ

^у, "^V

w

І итульиа

сторінка

альманаху

Кнчіляниіі-ь"

наукові КНИГОВИДАННЯ

Роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги

 

• публікації наукового змісту, постійним предметом розгляду яких буде Київ та його околиці зі всією Південною Руссю.

Як і "Денницы", "Киевлянина" вийшло всього лише трг випуски (1840, 1841, 1850). Але якими насиченими вони булі* за змістом! Значна частина публікацій належала перу самогс видавця. Тут вперше побачили світ історичні розвідкг М. Максимовича, присвячені маловідомим сторінкам української історії — "Острожська старовина", "Про надмогильн плити в Печерському монастирі", "Спомини про міст; Пересопницю і Джубрівці", "Сказання про гетьмана Сагай дачного".

У третій книзі "Кіевлянина" подана і "Книжкова старо вина південноруська" — маловідоме досі дослідженні М. Максимовича, де він виклав свою власну версію історі українського книговидання.

Немало цікавих публікацій цього випуску "Кіевляенина' на українську тематику є й інших авторів, зокрема, П. Куліша Є. Гребінки, О. Подолинського.

Характерною особливістю випусків цього альманаху є те що вони широко ілюстровані. Збережені історією сторінкі донесли до нас майстерно виконані невідомими художни ками портрети Петра Сагайдачного, княгині Ольги, святи: Володимира, Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, заголовн листи унікальних видань печерського друку — "Імнології" "Віршів на жалостний погреб...", літографії із зображенняі\ герба Війська Запорозького, видів Чернігова, Перемишля Глухова, Батурина... Зважаючи на тогочасні можливості дру карень, спроби видавців "оживити" кожен випуск альмана ху, посилити його виражальні засоби не можуть не викли кати захоплення.

Свою прихильність до України, щире прагнення більш й правдивіше розповісти про її славну історію, викликати колах читаючої інтелігенції інтерес до забутих національни: героїв Максимович засвідчив і в своїй третій спробі забезпе чити систематизоване видання ще одного своєрідного украї нознавчого альманаху — "Украинець "(вийшло дві книги: 185^і року — у Москві, 1864 — у Києві).

Показово: перший випуск альманаху з такою назвою з'я вився після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, а дру

Титульна сторінка альманаху "Украинець''

УКРАИНЕЦЪ

ГОДА,

ШШ кшшіш'іип».

гии — після запровадження по всій Російській імперії антиукраїнського Валуєв-ського циркуляру, який поставив існування українського друкованого слова поза законом. З боку видавця і редактора Михайла Максимовича це був мужній громадянський вчинок.

Київський випуск "Украинца" 1864 року виходив у світ з університетської друкарні. За змістом він виявився більш "українським", ніж попередній. 1 значною мірою — завдяки тематиці публікацій самого Максимовича. Тут уміщені його дослідження "Дещо про землю Київську", "Замітка про землю Волинську", "Про литовського гетьмана князя Костянтина Острозького", "Сказання про Межигірський монастир", "Три пісні 1863 року".

Цього разу, після виходу Валуєвського циркуляру і дру
гого масованого урядового наступу на все українське, Мак
симовичу тим більше не вдалося уникнути чергових неприєм
ностей. Ще з першого випуску "Кіевлянина" цензура зняла
його "Сказання про Коліївщину" (до речі, цей твір за життя
автора так і не був опублікований). А згодом і на "Украинца"
посипалися критичні стріли, передусім зі сторінок російської
журнальної періодики. Особливу нетерпимість виявили
"Московские ведомости". І слід віддати належне толерант
ності й дипломатичності Максимовича, який, втягнувшись
У безрезультатну полеміку, давав гідні відповіді в цьому жур
налі нападникам-опонентам.... '!:,,

НАУКОВі КНИГОВИДАННЯ

Роль Михайла Максимовичи в розвитку наукової книги

 

Стосунки В архівній справі віднайдено ше один ціка-

з друкарнею вий документ, який містить свідчення про

стосунки Максимовича як автора і редактора з друкарнею і про ціни, що склалися тоді за послуги друку:

"1840 року 13 дня грудня друкарня університету Св. Володимира, ґрунтуючись на білеті, виданому від київського цензурного комітету 29 листопада 1840 року за номером 91, зобов'язалася надрукувати книгу "Юевлянинъ", ч. 2, згідно з побажанням п. Максимовича, шрифтом міттель, формат книги у 8 в 600 примірників — на папері, доставленому від видавця, 18 стопах; а коли не буде достатньо цієї кількості, то з дозволу університетського начальства, на папері друкарні, з оплатою друкарні: за стопу паперу — Зр. 11 коп.; за набір листа — 3 р. 71 коп.; за друк — 2 р. 57 коп.; за друк обгортки 600 прим. — 6 р. 65 коп. 2 січня Максимович ще доставив від себе 10 стоп. 15 лютого друкування книги Максимовича закінчено".

Таким чином, від дня одержання рукопису до часу виготовлення готового накладу пройшло трохи більше двох місяців. "Кіевлянинь" друкувався на папері, доставленому в друкарню самим Максимовичем, і за друк цього альманаху він мусив доплатити 16 рублів 4 копійки. "-"■

Правопис В історію українського друкарства Ми-

Максимоиича хайло Максимович увійшов не лише як
в історії досвідчений і небайдужий до цієї справи

видавничої видавець, вправний редактор (а редагував

справи ^ВІН' окрім "Памятников, изданных вре-

менной комиссией для разбора древних актов", ще й "Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии" Фундуклея (1847), "Обозрение Киева в отношении с древностями" Крижанівського (1847), видані також у друкарні Київського університету), а й як автор власного варіанта українського правопису, яким певний час послуговувалася не лише друкарня Київського університету, а й інші книгодрукарі. І не лише в Києві.

Це маловідомий факт в історії не лише нашої мови, а й культури в цілому, на який першим з українських науковців звернув увагу Іван Огієнко у своєму дослідженні "Історія української літературної мови". Йдеться про ті славнозвісні, за словами Максимовича, "дашки" чи "французьку крівель-

су" (кутик вістрям догори ^л), які він запровадив над літерами є, о, и, коли їх треба було вимовляти як українське і.

Зазначена правописна система, яка дійшла з Києва аж Ю Галичини і протрималася там досить довго — до 1893 року ^до часу запровадження в Галичині фонетичного правопису), ік не дивно, була викликана не науковими, а суто друкар-;ькими причинами. Читачеві, без сумніву, цікаво буде дові-іатися про ці причини в поясненні самого Максимовича:

"Ще під час першого видання "Пісень" (1827 рік) спробував я ввести це і ("м'якесеньке"), але фактор університетської друкарні (Никофор Басалаев) відмовив мені в бажаному значку за відсутністю його в друкарні і запропонував мені замінити його французькою крівелькою — так називав він circonflexe. Діватися не було куди; мені ж потрібні були й інші голосні букви з тим же значком, а у французькому шрифті були вони готові з крівелькою; і я, розміркувавши, що і в інших друкарнях зустрінуться ті ж труднощі, а французький шрифт є скрізь, відважився на зроблену мені пропозицію. Відтоді наше прадідівське гостре і живе в мене, приспівуючи, під французькою крівелькою, яку я перейменував на честь нашого слов'янського паєрка, що має майже такий же вигляд".

Отож, вимушені з технічних причин друку "дашки" над голосними літерами замість українського і, яких просто бракувало в друкарні Московського університету, непомітно "перекочували" в друкарню Київського університету і певний час вносили неминучі корективи в тогочасний український правопис.

Значення постаті Михайла Максимовича і як першого ректора, і як науковця, і як редактора та видавця для Київського університету сьогодні важко переоцінити. Мабуть, значною мірою саме завдяки першому ректорові Київський університет від самого початку його існування не став, як того хотів граф С. Уваров, твердинею монархізму та русифікації, а поступово й цілеспрямовано формувався як один з головних осередків українського руху. Саме під впливом цього вченого в Києві започатковувалася своя школа істориків київської, української орієнтації, проходив складний і тривалий процес "бродіння умів" у студентському середовищі. І як результат — усе більше викладачів і студентів цікавилися корінням української минувшини, що формувало на початку терпиме, а згодом і зацікавлене, прихильне ставлення до неї.

НАУКОВІ КНИГОВИДАННЯ

'Гоматичіїїій аспект

 

§ 4. Тематичний аспект наукового книговидання

Достовірність і переконливість, глибоке і всебічне опрацювання джерельної бази, чіткість і доступність викладу з одночасною присутністю небайдужого авторського "я" — ось характерні риси стилю Максимовича-автора і Максимовича-редактора, які згодом почали визначати відчутну частину видавничої продукції друкарні Київського університету. Ця теза є тим більше важливою, що від самого початку існування друкарні тут було сконцентровано видання практично всієї навчальної літератури для потреб не лише університету, а й усіх навчальних закладів Київського округу. І в цьому теж була одна з головних переваг університетських друкарень над іншими, що нерідко існували поруч.

Якими були ті перші навчальні книги, що готувалися університетськими друкарями на замовлення міністерства освіти для потреб цілого округу?

Підручники Звертає на себе увагу той факт, що перший

список із тринадцяти назв відкривають підручники з релігієзнавчої тематики. їх три: "Исторические чтения из книг Ветхого и Нового Завета", "Четыре Евангелия из книг апостольских деяний", "Краткая священная история Церкви Ветхого и Нового Завета". Причому ці, так звані нормативні, підручники друкувалися, виходячи із специфіки округу, різними накладами, залежно від призначення: для гімназій, які мають класи Закону Божого римо-католицького віровизнання; для гімназій з грецькою мовою навчання; для гімназій без вивчення грецької мови та ін.

Другий блок — підручники з прикладних наук: "Руководство по арифметике", "Задачи по арифметике", "Вопросы по арифметике для экзаменатора", "Руководство по геометрии". "Мовний"розділ відкривав "Русский Букварь". За ним ішли "Русская грамматика" Востокова, "Начальные основы латинского языка" Блюстіна, "Немецкая грамматика" Гаке, "Начальный курс французского языка" Сен-Жульена. Помітним був творчий набуток професорів юридичного факультету, праці яких вирізнялися добротним поліграфіч-

ним друком. У цьому ряду варто виділити двокнижну "Энциклопедию законоведения" професора Неволіна, монографію "О плате за убийство в древнерусском и славянском законодательствах" професора Іванішева та ін.

Всі підручники у перший рік їхнього випуску друкарнею університету мали наклад у середньому від трьох до п'яти тисяч примірників.

Замовні Поступово керівництво Київського на-

і службові вчального округу збільшує обсяги замов-

віідання • лень друкарні, урізноманітнює їх характер.

На другому місці після підручників і навчальних посібників стояли бланки дипломів і свідоцтв: про закінчення навчального закладу, про присвоєння різноманітних учених звань, ступенів — від учителя до професора. Значний обсяг складали також замовлення канцелярії самого округу: щорічні звіти, програми й контрольні запитання для проведення перевідних і випускних випробувань.

Окрім значного масиву замовних видань в університетській друкарні від початку її діяльності видавалося немало книг для потреб самого університету, авторами яких були переважно тамтешні професори й викладачі. Варто бодай фрагментарно оглянути тематику тих творів, які відкривали першу книжкову полицю історії університетського книговидання.

Українознавчі Як уже зазначалося, серед перших виданих
видання книг були твори з чітко визначеним україн-

ським "слідом ". Цікаво, що подібна тематика аж до Валуєвського антиукраїнського цензурного циркуляру 1863 року, все ж продовжувалася, що надавало "обличчю" цієї друкарні своєрідності, виділяло її серед інших університетських друкарень Росії. З-поміж найпомітніших видань цього напряму — збірник дум (українською мовою) під назвою "Україна", упорядкований молодим учителем П. Кулішем, його ж прозова збірка "Михайло Чернишенко або Малоросія 80 років тому", збірка поетичних творівЛ. Глібова, "Київський народний календар" на 1845

15 — 7-1165

НАУКОВЕ КПИГОВИДАННЯ

Одне а кращих кидані» універси-roTCbh'o'i друкарні — "Памятники, изданные Кіеііскою комиссісіо для разбора дроііііих актов"

рік. Є також ряд невеликих за обсягом книжечок з українського життя маловідомих авторів як "Зелений барвінок України" Карпенка, "Повернення запорожців із Трапезунда" Гейнча (обидві — українською мовою), "Очерк Чернигова и его области в древнее и новое время" професора Домбровського.

Релігіезнавчі Постійно видавалися наукові й науково-

видаиня популярні книги з історії релігії та церкви:

"Краткое содержание истории церкви" професора Скворцова, "Собрание рассуждений студентов Киевской духовной академии", "История Церкви ветхозаветной и история Церкви новозаветной" тощо.

Короткий огляд друкованої продукції цього періоду був би неповним, якщо не згадати кількатомний звід "Памятников", що готувалися до друку Тимчасовою комісією для розгляду стародавніх актів. Це видання, без перебільшення, можна назвати вершинним не лише в історії друкарні Київського університету, а й усього українського друкарства XIX століття.

Запитання і завдання для самоконтролю

Чому російський уряд заборонив друкувати книги Києво-Мо-гилянській академії?

Хто з українських гетьманів прагнув заснувати друкарні при навчальних закладах?

Запитання і завдання. Рекомендована література 227

Коротко охарактеризуйте проекти приватних осіб щодо за-початкування видавничої справи в Київському університеті Св. Володимира напередодні його відкриття в 1834 році.

Чому університетська адміністрація не передала видавничу справу у приватні руки?

Яка подія стала поштовхом для відкриття друкарні в Київському університеті?

Хто були першими українськими друкарями?

Дайте свій коментар до змісту перших правил управління друкарнею.

Обгрунтуйте тезу про те, що друкарню Київського університету можна вважати правонаступницею львівських друкарень XV-XVI століть.

В чому полягала специфіка діяльності друкарні і літографії?

Чому М. Максимовичеві не вдалося залучити до видавничої справи в університеті М. Гоголя?

На яких умовах зараховувався на роботу в друкарню-літографію Київського університету Т. Шевченко? Чи вдалося йому зреалізувати задумане?

Якою є роль студентів у започаткуванні наукового книговидання?

Охарактеризуйте тематичну палітру наукових творів М. Максимовича та редагованих ним альманахів "київського "періоду.

Чим була викликана поява в українській видавничій справі правопису, названого пізніше "максимовичівка "? Де й до якого часу він був поширений?

Дайте стислу характеристику стилю Максимовича-редактора і Максимовича-видавця.

Окресліть тематичний діапазон університетського книговидання початкового періоду.

Рекомендована література до теми

Владимирский-Буданов М. История императорского университета Св. Владимира. — К., 1884. — 674 с.

Журба О. Київська археографічна комісія: 1843-1921. — К.: Наукова думка, 1993. — 280 с.

Зел'шська Н. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан / Навч. посібник. — Львів: Світ, 2002. — 268 с

Иконников В. Университетская типография // В кн.: Исторические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета Св. Владимира (1834—1884). — К., 1884.-С. 348-355.

15*

НАУКОВЕ КНИГОВИДАННЯ

 

Максимович М. "Киевявился градом великим": вибрані українознавчі праці. — К.: Либідь, 1994. — 464 с

Очерки по истории систем народного просвещения в России BXVIlI-ХІХвеках. Т. l.-СПб., 1910 - С. 310-428.

Пятидесятилетие императорского университета Св. Владимира: 1834—1884: Речь, произнесенная на юбилейном акте университета ордин. проф. М. Ф. Владимирским-Будановым. — К., 1884.

Пискорский В. Из прошых лет Киевского университета. — К., 1894.-48 с.

Тимошик М- її величність — книга. Історія видавничої справи Київського університету. 1834—1999: Монографія / Передмова В. В. Скопенка. — К.: Наша культура і наука, 1999. — 308 с