Основні риси сусгіільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус

Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Ве­лику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імпе­ріалістичні держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право трим&ти в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців на території Китаю користу­вались правом екстериторіальності - підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським законам.

Іноземні монополії пану­вали в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. інозем­них фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкла­день оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила 575,4 млн. дол.

В роки Першої світової війни зміцнилися позиції на­ціональної буржуазії. Кіль­кість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чи­сельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських Сунь Ятсен компаній зріс у 1,5 рази. До­сить швидко розвивались такі

галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовко­мотальна. Національна буржуазія була незадоволена економіч­ним і політичним засиллям великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована держава. В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не кон­тролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належа­ла мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, ви­користовуючи підтримку імперіалістичних держав, встановлю­вали свою диктатуру в провінціях і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори, випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив насе­лення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. Їх інтереси об'єктивно ви­ражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 рр. Сунь Ятсен написав працю «Програма будів­ництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне буді­вництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Суиь Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий

план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 рр. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен кон­статував відсутність демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом, під час лівого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній га­лузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світо­вого досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсен назвав «дер­жавним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фак­тично, Сіі?нь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократич­ної республіки.

«Рух 4 травня» 1919 р.

Першим великим народним виступом став «Рух 4 травня» 1919 р. Приводом до нього послужило рішення Паризької мир­ної конференції про передачу Японії китайських територій — колишніх володінь Німеччини в провінції Шаньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на демонстра­цію з вимогами захистити суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати зрадників національних інтересів. Глава пекінського уряду генерал Дуань Ціжуй кинув проти сту­дентів поліцію і війська. «Рух 4 травня» охопив більшість вели­ких міст Китаю. В ньому на патріотичній основі об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники, торговці, підприємці, пролета­ріат. Створювались студентські асоціації, купецькі товариства, інші організації. Вони проводили мітинги, демонстрації, збори. Почався бойкот японських товарів. У Париж на адресу китайсь­кої делегації було відправлено близько 7 000 телеграм протес­ту. Під тиском широких верств населення прояпонський пекін­ський уряд дав розпорядження звільнити заарештованих учас- і ників руху і заявив про свою відмову підписати Версальский і договір. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв консолідації антиімпері- і алістичних сил у Китаї. Багато його учасників у майбутньому | стали відомими громадськими діячами, членами Гоміндану, КПК»¹1

відігравали важливу роль у політичному житті країни. І і

,/

Створення КПК. І і II з'їзди КПК ^1

Із середовища радикально настроєної інтелігенції, активістії^Д «Руху 4 травня» вийшли перші китайські марксисти - ЧеньЦ

24

Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, Чжан Тайлей, Пен Дай та ін. Інте­рес викликали ідеї революційного перетворення світу і запро­вадження соціальної справедливості, які вони трактували, вихо­дячи з конкретних умов своєї країни. В плані практичного втілен­ня цих ідей китайські марксисти посилено вивчали досвід ро­сійських більшовиків. Був перекладений на китайську мову ряд робіт К. Маркса і Ф, Енгельса, твори В. Леніна і Л. Троцького, написані після жовтневого перевороту 1917 р. В 1920 р. в Китаї почали виникати марксистські гуртки. В липні 1920 р. виник перший марксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень Дусю), в жовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао). Марксисти організувалися також в Чанша, Гуаідчжоу, Ухані, Цзінані, в емі­грації в Токіо. В 1921 р. виник гурток у середовищі китайської молоді у Франції, з якого вийшло багато майбутніх лідерів КПК (Чжоу Еньлай, Ден Сяопін, Лі Лісань, Чень І, Лі Фучунь та ін.). З листопада 1920 р. почав напівлегальне видаватися журнал «Ко­муніст». Допомогу китайським марксистам надав Комінтерн. Виникли умови для створення Комуністичної партії Китаю.

23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегально відбувся з'їзд представників марксистських гуртків, який оголосив себе І з'їздом Комуністичної партії Китаю. В його роботі взяли участь 12 делегатів від 7 гуртків, в яких нараховувалось 53 чол. Були присутніми представник виконкому Комінтерну Г. Маринг і упов­новажений Далекосхідного секретаріату Комінтерну Нікольсь-кий. З'їзд розглянув такі питання: об'єднання марксистських гуртків у комуністичну партію; вироблення програмних і ста­тутних положень; прийняття плану практичної роботи; обран­ня керівних органів. Були прийняті програмні документи: «Пер­ша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішення про завдання Комуністичної партії Китаю». Характер партії визна­чався як пролетарський, проголошувався курс на соціалістичну революцію, повалення влади буржуазії і встановлення диктату­ри пролетаріату (програма-максимум). Найближчими завдання­ми партії (програма-мінімум) визнавались участь у політичній боротьбі проти мілітаризму і бюрократії, забезпечення свободи слова, друку і зборів. Боротьба робітничого класу протиставля­лась усім іншим напрямкам національно-революційного руху. З'їзд обрав тимчасове бюро КПК у складі Чень Дусю (секретар), Чжан Готао і Лі Да.

Головною метою всього китайського революційного руху початку 20-х років XX ст. було вироблення спільних дій проти залежності від великих держав, напівколоніального статусу, мілітаризму. Комінтерн висунув ідею єдиного антиімперіалістич­ного фронту, в якому б об'єднались різні політичні сили для боротьби за національне і соціальне визволення.

16-22 липня 1922 р. в Шанхаї нелегально відбувся II з'їзд КПК. В його роботі взя­ли участь 12 делегатів від 123 членів партії. Обговорювались зміст програми-мінімум і так­тика національно-визвольного руху в китайських умовах. Де­легати прийняли резолюції:

про міжнародне становище і КПК; про міжнародний імпе­ріалізм і КПК; про єдиний на­ціональний фронт; про вступ у Комінтерн; про парламентсь­ку діяльність; про профспілко­вий рух і КПК; про молодіж­ний рух; про жіночий рух; про Статут КПК. Основним рішен­ням з'їзду було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою «Де­кларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги: звільнення від гніту імперіалізму, ліквідація мілітаризму, створення демократич­ної республіки, автономія для національних меншин, прийняття трудового законодавства. Програма передбачала підтримку кому­ністами революційного буржуазно-демократичного руху і ство­рення єдиного антиімперіалістичного фронту з Гомінданом.