Методологія Д. Рікардо. Трактування предмета політичної економії.

Для методології дослідження економічних процесів і явищ Д. Рікардо є характерним:

· механістичний матеріалізм як філософська основа, визнання економічного розвитку об’єктивним і закономірним процесом;

· визнання предметом дослідження політичної економії зростання багатства нації, головним завданням ― виявлення законів розподілу суспільного багатства, яке представляють продукти матеріального виробництва;

· послідовне і неухильне дотримання теорії вартості, визнання основним джерелом багатства праці;

· ідея особистого інтересу як головної рушійної сили розвитку суспільства;

· концепції економічного лібералізму, вільної конкуренції та невтручання держави в економічне життя;

· захист політики фритредерства для економічного розвитку суспільства;

· поєднання абстрактного методу з кількісним аналізом для визначення кількісних характеристик економічних явищ.

Проблеми ринкової економіки та вільного підприємництва Д. Рікардо розробляв у трудовій теорії вартості, теорії капіталу та грошей, теорії розподілу доходів, теорії відносних (порівняльних) переваг у міжнародній торгівлі.

Трудова теорія вартості посідає центральне місце у дослідженнях Рікардо. Заперечуючи смітівську оцінку вартості (як результат додавання зарплати, прибутку та ренти), вчений обґрунтував монічне визначення вартості товару: вона залежить від кількості праці, необхідної для його виробництва, незалежно від того, в якому стані розвитку знаходиться суспільство ― у примітивному чи розвиненому, і не може визначатися винагородою, яка виплачується за цю працю. Вартість первинна по відношенню до форм розподілення, не може визначатися доходами. Визначення вартості робочим часом є абсолютним, загальним законом, а співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів є єдиним засобом, який може озброїти людей правилом обміну цих товарів.

На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо виокремив поняття «вартість» і «багатство». Вартість ― це праця, яка залежить від важкості чи легкості виробництва. Багатство ― це різноманітні споживчі вартості, що знаходяться у розпорядженні людей. Багатство збільшується із зростанням кількості споживних вартостей, з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці;

Д. Рікардо сформулював положення про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виготовлення й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. Підкреслював, що вартість товару регулюється не фактично затраченою працею окремого виробника, а працею, суспільно необхідною для виробництва товару за найгірших умов. Тобто він розмежував працю на індивідуальну і суспільно необхідну.

Розмежував працю на живу і уречевлену у засобах виробництва. На відміну від А. Сміта, затрати капіталу Д. Рікардо розглядав як раніше витрачену працю, включаючи її у вартість товару.

Теорія капіталу та грошей. Капітал вчений розглядав як головний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного щоб привести в рух працю. На думку вченого, капітал ― категорія вічна, тому знаряддя праці первісної людини також є капіталом. Розвиваючи теорію капіталу, Д. Рікардо:

¨ обґрунтував висновок про правомірність існування прибутку. Через відмінності у величині прибутку виникають переміщення капіталу із однієї сфери застосування до іншої. Це означало розкриття механізму міжгалузевої конкуренції капіталів;

¨ поділяв капітал на основний та оборотний, пов’язував відмінність з часом обігу капіталу, вважав, що вартість товару залежить також від часу функціонування основного капіталу та швидкості його обігу.

У теорії розподілу доходів Д. Рікардо виходив з пріоритетності проблем розподілу в економічній теорії. Ґрунтуючись на ідеї трьох факторів виробництва, досліджував механізм розподілу доходу нації між трьома класами суспільства (власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і власниками робочої сили або найманими робітниками) з метою виявлення частки доходу кожного із них (ренти, прибутку і заробітної плати) на різних стадіях суспільного розвитку або пропорції поділу національного продукту.

Сутність ренти Д. Рікардо визначав як частку продукту землі (вільного дару природи), яка виплачується землевласнику за користування нею.

Визначаючи заробітну плату як дохід робітника, плату за працю, Д. Рікардо:

¨ аналізував, як і його попередники, природну і ринкову ціну праці. Природну ціну визначав як суму життєвих засобів, необхідних для існування робітника та членів його родини. Ринкову ціну — як суму грошей, що дійсно сплачується під впливом попиту і пропозиції. Номінальна зарплата є грошовим виразом ціни праці і реальною зарплату як її натуральний вираз;

¨ вважав, що динаміка величини заробітної плати має регулюватися виключно «природним законом», а не державою. Перевищення ринкової ціни праці над природної ціною (фізіологічно прожитковим мінімумом) може призвести до швидкого розмноження населення і як наслідок — до погіршення умов життя;

¨ зробив висновок, що із розвитком капіталізму заробітна плата має тенденцію до зменшення, а становище робітників — до погіршення.

Прибуток Д. Рікардо вважав основною формою доходу, розглядав його, по-перше, як частину (або надлишок) вартості, яка залишається після вирахування від неї заробітної плати, по-друге, як дохід підприємця на вкладений у виробництво капітал. На основі аналізу прибутку Д. Рікардо зробив такі висновки:

¨ робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує;

¨ прибуток залежить від розміру заробітної плати. Залежність обернена: при збільшенні прибутку зменшується заробітна плата і навпаки;

¨ прибуток має природну тенденцію до зниження через дію закону спадної родючості землі. На думку Д. Рікардо, з падінням природної родючості ґрунтів, ціни на продовольство і працю зростають, а величина прибутку відповідно зменшується;

¨ існують фактори, які протидіють падінню норми прибутку. До них вчений відносив вдосконалення машин, які застосовують у виробництві предметів споживання, а також відкриття в агрономічної науці.

У теорії порівняльних переваг у міжнародній торгівлі Д. Рікардо доводив, що кожна країна, яка немає абсолютних переваг при виробництві будь-якого товару, повинна спеціалізуватися на виробництві товару з порівняльними перевагами, що створює максимальну порівняльну ефективність.

Виходячи з теорії порівняльних переваг, необхідною умовою існування міжнародної торгівлі виступає виробництво однакових товарів з різними альтернативними витратами. Торгуючи між собою, країни можуть реалізувати свої відносні (порівняльні) переваги, відмовившись від виробництва менш ефективного товару, спеціалізуючись на виробництві більш ефективного. Теорія обґрунтована на прикладі двох країн — Англії і Португалії і двох видів товарів — сукна і вина.

Внесок Д. Рікардо в економічну науку. Він з авершив створення класичної політичної економії, серед видатних економістів світу займає друге місце після А. Сміта. Заснував рікардіанську школу в політекономії. Його учнями були Дж. Мак-Куллох, Дж.С. Мілль, Н. Сеніор, які систематизували, популяризували і продовжували розробляти окремі положення його вчення. К. Маркс використав вчення Д. Рікардо як базову основу власних теорій вартості, додаткової вартості, середнього прибутку тощо. Абстрактний метод вченого використовували представники математичної школи. Одночасно теорію Д. Рікардо критикували С. Сісмонді. Ш. Прудон, Ф. Ліст, соціалісти.

Економічне вчення Томаса Роберта Мальтуса (1766–1834) — священика, професора і завідувача кафедри сучасної історії та економії в коледжі Ост-Індської компанії, представника англійської класичної політичної економії.

Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у найбільш відомих працях «Дослідження про закон народонаселення» (1798), «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Основи політичної економії» (1820), «Міра цінності» (1823). Праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.

Т. Мальтус зробив значний внесок у розвиток теорій трудової вартості, заробітної плати, ренти, нагромадження, реалізації (недоспоживання), «третіх осіб». Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.

У теорії вартості Т. Мальтус:

· піддав критиці трудову теорію вартості Д. Рікардо, спирався на ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус стверджував, що вартість утворюється всіма факторами виробництва, які витрачаються. До останніх зараховував живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Ідея, за якою величина вартості товару визначається витратами його виробництва, лягла в основу теорії витрат виробництва;

· не пов’язував прибуток безпосередньо з працею, розглядав як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, частину витрат виробництва. Живу працю найманих робітників вчений трактував як джерело лише заробітної плати, іншої частини вартості товару.

У теорії заробітної плати Т. Мальтус використовував оплату праці як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. Згідно зрозробленим ним законом заробітної плати, стабільна рівновага населення у суспільстві підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Необхідність постійного збереження низького рівня заробітної плати в суспільстві, на думку вченого, пов’язана з недопущенням приросту населення та дією закону спадної родючості ґрунтів. В теорії заробітної плати Т. Мальтус стверджував, що природний рівень заробітної плати:

· може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. Зростання попиту на працю, стверджував Т. Мальтус, призведе до збільшення заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Створення умов сприятливих для зростання чисельності населення в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці. Результатом цього стане зменшення заробітної плати і обмеження зростання населення в наступному періоді;

· у різних країнах може суттєво відрізнятися. При цьому в країнах, де найменший фізично необхідний мінімум засобів існування — найгірші умови життя. Для прикладу були взяті Англія, де основу харчування робітників складала пшениця, і Ірландія, де основним продуктом харчування була картопля. Виходячи з того, що ринкова ціна пшениці вища від ринкової ціни картоплі, то заробітна плата англійського робітника була вищою, ніж ірландського. Результатом цього, вважав вчений, є «ірландські халупи та лахміття»;

· визначається не номінальною заробітною платою (абсолютною сумою грошей), яку отримує робітник, а реальною, яка залежить від ціни засобів існування, тобто саме такою кількістю необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою номінальну заробітну плату;

· не допускає зрівняльності у доходах. Т. Мальтус вважав, що «рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці та не сприяє перемозі над природними лінощами. Неминучою є бідність, до якої дуже швидко має привести будь-яка система рівності».

У теорії ренти на основі аналізу можливостей збільшення продуктивності сільськогосподарської праці в умовах обмеженості природних ресурсів Т. Мальтус дійшов висновку, що перехід до обробітку гірших ґрунтів внаслідок збільшення чисельності населення став причиною виникнення додаткового доходу (диференційної ренти І) власників більш родючих земельних угідь. Учений розрізняв диференційну ренту І від диференційної ренти ІІ. Диференційну ренту І вчений визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості. Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обґрунтував існування додаткового доходу, тобто ренти іншого виду — диференційної ренти ІІ. Додатковий дохід другого виду привласнюють ті, хто вкладає капітал, здійснює інтенсифікацію виробництва.

Аналізуючи спосіб розподілу сукупного продукту та взаємозв’язок між попитом, споживанням і заощадженням, Т. Мальтус виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації, висунув свою теорію реалізації (недоспоживання). Згідно цієї теорії, у межах суспільства, що складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів. Внаслідок цього виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. Тому Т. Мальтус не поділяв оптимізму «закону ринків» Ж.Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов’язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.

Розв’язання проблеми реалізації створеного надлишкового продукту Т. Мальтус пов’язував з теорією «третіх осіб». Суть теорії «третіх осіб» в тому, що проблеми реалізації та загальних криз надвиробництва за умов капіталізму можуть бути вирішені за рахунок невиробничого споживання так званих «третіх осіб», до яких були віднесені державні службовці, землевласники, священики, військові.Ці соціальні верстви населення купують, нічого не виробляючи, і тим самим роблять можливим реалізацію прибутку капіталістів. Вони отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари та послуги.

Основною ідеєю теорії народонаселення є залежність добробуту суспільства від чисельності та темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.

Теорія народонаселення базується на теорії рівноважного стану, законі спадної родючості ґрунтів, розробленому А. Тюрго, біологічному законі розмноження, законі спадної віддачі ресурсів, який він сформулював.

Згідно теорії рівноважного стану суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення; при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення; ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.

Згідно закону спадної родючості ґрунтів, кожне додаткове вкладення праці й капіталу в обробіток землі з певного моменту супроводжується зниженням додаткової врожайності, Т. Мальтус дав йому своє трактування. За міркуванням вченого, суть закону спадної родючості землі полягає в тому, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність, навпаки, знижується. На підставі цього Т. Мальтус зробив висновок, що земля не зможе прогодувати населення планети, яке швидко зростає.

Згідно біологічного закону розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот і навпаки, зменшення засобів існування — стримує. З точки зору цього закону надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.

Суть сформульованого Т. Мальтусом закону спадної віддачі ресурсів полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Таке має місце і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно. Зменшення приросту продукту пов’язується з тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших.

Т. Мальтус сформулював закон народонаселення, зміст якогополягає в тому, що за сприятливих обставин, зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування — в арифметичній. За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії — 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256...), а виробництво продовольства – в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9...), то в результаті через два століття кількість населення буде співвідноситись до засобів існування як 256 до 9, через три століття — як 4096 до 13, а по завершенню 2000 років це відношення було б безмежним і незліченим.

Головна і постійна причина бідності — невраховування суспільством природних законів і людські пристрасті, надмірно швидке розмноження людей; розв’язання проблеми бідності не залежить від суспільної системи, способу розподілу майна, допомогти не можуть ніякі революції і соціальні реформи; подолати бідність можна лише за рахунок скорочення чисельності населення, регулювання природної рівноваги між кількістю населення і відповідними засобами існування. Засобами проти надмірного розмноження можуть бути або «моральне приборкання» (свідоме утримування від шлюбів незаможних, відмову бідного населення від народжування дітей), або — пороки і всілякі нещастя (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).

Економічні погляди Н. Сеніора (1790–1864) — відомого англійського економіста, представнико класичної політичної економії. Економічні погляди Н. Сеніора були викладені у працях: «Нариси з політичної економії» (1836), «Листи про дію фабричного акта в бавовноткацькій промисловості» (1837), «Політична економія» (1850) тощо.

Економічне вчення Н. Сеніора характеризують:

· визнання політичної економії «чистою» наукою, яка вивчає природу виробництва та розподіл багатства.;

· аналіз витрат виробництва на основі суб’єктивно-психологічної теорії «утримання», згідно якої вартість витрат виробництва визначають не лише праця і капітал, але й поведінка суб’єкта господарювання. Власники найманої праці та капіталу свідомо себе обмежують на користь певних інтересів. Працю найманого робітника вчений розглядав як втрату власного дозвілля, спокою і здоров’я, капітал — як жертву капіталіста, якій відмовляє собі у радощах споживання, перетворює частину свого особистого доходу в засоби виробництва. Заощадження само по собі не створює багатства, але дає можливість отримати винагороду. Винагородою «жертв» робітника виступає заробітна плата, а капіталіста — прибуток;

· спроба аналізу корисності та обсягу пропозиції. Вважав, що на витрати виробництва безпосередньо впливають рідкісність та корисність блага;

· дослідження закономірностей ціноутворення. У теорії «утримання» вчений зводив витрати на виробництво до грошового виразу, що робило їх порівняльними. Витрати виробництва розглядав лише як «регулятор» цін, остаточне визначення залежить від ринкового попиту та пропозиції;

· перше в економічній науці розмежування капітал-власності від капіталу-функції, обґрунтування двох видів доходів капіталіста: підприємницького (плата за працю, підприємницькі здібності) і процента як плати за капітал (оскільки капіталіст утримався від негайного споживання грошей);

· теорія «останньої години», згідно якої для отримання прибутку як величини, що перевищує витрати виробництва, тривалість робочого часу має бути визначеною і незмінною. У Великій Британії він становив 11,5 год., на думку Н. Сеніора, за перші 10,5 годин відшкодовувалася вартість авансованого капіталу, лише в останню годину створювався прибуток. Отже, скорочення робочого дня до 10 год., за що велась посилена агітація в країні, мало б своїм результатом повне зникнення прибутку, а з ним і стимулів у підприємців до розвитку господарської діяльності. Теорію «останньої години» критикували, а згодом автор визнав її помилковою. Пізніше Н. Сеніор зрозумів, що пропорції між заробітною платою та прибутком можуть змінюватись не тільки при скороченні робочого дня, а і через зростання продуктивності праці;

· критика теорії народонаселення Т. Мальтуса. На думку Н. Сеніора, прагнення людини до збереження та поліпшення добробуту є таким потужним спонукальним мотивом, як і прагнення до продовження роду. Згідно міркувань ученого, зростання життєвого рівня населення може стати автоматичним обмежувачем збільшення його чисельності.

Економічне вчення Джона Стюарда Мілля. Завершення класичної політичної економії. Дж.С. Мілль ( 1806–1873) — відомий англійський економіст, філософ і соціолог, політичний діяч, вчений, послідовник багатьох ідей Д. Рікардо, завершувач класичної політичної економії. Основні економічні ідеї виклав у працях «Про предмет політичної економії та про її метод» (1836), «Про деякі нерозв’язані питання політичної економії» (1844), «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848), остання була основним підручником з економіки в європейських університетах.

Своє завдання науковця Дж.С. Мілль бачив у систематизації досягнутого класичною політичною економією та адаптації її висновків до нових умов економічного життя, загальнофілософських і суспільно-політичних течій, виробленні рекомендацій щодо шляхів соціально-економічного розвитку європейських країн, створенні теоретичної бази програми соціальних реформ, з якими пов’язував перспективи подальшого розвитку капіталізму.

«Основи політичної економії» складається із «Попередніх зауважень» автора та 5-ох книг. У перших трьох книгах («Виробництво», «Розподіл», «Обмін») дається чіткий і систематизований виклад основних принципів класичної політичної економії, аналіз факторів економічного зростання, міжнародної економіки тощо. У четвертій книзі «Вплив суспільного прогресу на виробництво і розподіл» досліджуються передумови та обмеження економічного зростання, у п’ятій книзі «Вплив уряду» — роль держави у ринковій економіці.

Методологічною основою досліджень Дж.С. Мілля є такі базові засади:

· теоретико-методологічні положення класичної політичної економії;

· визнання предметом політичної економії дослідження багатства, його сутності, законів виробництва і розподілу, аналіз поведінки людини та її здатності оцінювати ефективність різних засобів для досягнення багатства як основної своєї цілі;

· протиставлення законів виробництва законам розподілу. Закони виробництва незмінні, як і закони природничих наук, у них немає нічого, що б залежало від волі людини. Закони розподілу є результатом рішень людини, їх створюють думки і бажання правлячої частини суспільства, вони відмінні в різні століття і в різних країнах. Ідея можливості реформування відносин розподілу на основі приватної власності;

· аналіз політичної економії як системи, органічне поєднання дедуктивного і індуктивного методів у процесі дослідження. Дж.С. Мілль вважав, що висновки дослідників справедливі за умови їх перевірки індуктивним (дослідно-емпіричним) шляхом на основі узагальнення історичного та фактологічного матеріалу. Вчений заперечував універсальний прикладний характер наукових висновків;

· абстрактний характер політичної економії як науки, обмеження її предмету позитивною стороною. застосування нормативної сторони з відповідними застереженнями. Виокремлення власне «науки» як зібрання істин і «мистецтва ведення справ», яке розглядав як сукупність правил, керівних вказівок для практичної діяльності. Вчений вважав, що головним завдання науки є боротьба за суспільне благо як суми індивідуальних благ;

· використання вчення філософа О. Конта для дослідження «статики» і «динаміки» економіки. Дж.С. Мілль зазначає, що економісти вивчали закони економіки «суспільства стаціонарного і незмінного», але прийшов час додати «динаміку політичної економії до її статики». Щоправда, як стверджує М. Блауг, «у Мілля «динаміка» означає аналіз історичних змін, а «статика», напевно, те, що ми тепер називаємо порівняльним статистичним аналізом»[35]; Погляди Дж.С. Мілля є складовою філософського вчення — позитивізму;

· використання теоретичних положень соціальної філософії, розгляд економічних проблем з позицій суспільно-соціального підходу, формування практичних рекомендацій у галузі соціальної політики;

· визнання неспроможності ринкового механізму вирішити соціально-економічні проблеми та необхідності активного втручання держави.

Аналіз багатства. Досліджуючи закони виробництва, розподілу та обміну багатства як предмета політичної економії та мету людської діяльності, Дж.С Міль визначив його як сукупність споживних вартостей, створених працею. Багатство — це речі, які мають мінову вартість, сума благ, які купуються і продаються на ринку для задоволення людських потреб. Річ, за яку нічого не можна отримати взамін, якою би корисною чи необхідною вона не була, не є багатством. Наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни немає, тому що його можна отримати практично задарма.

Аналіз виробництва та продуктивності праці. Дж.С. Міль розглядав три елементи виробництва: працю, капітал, природні сили. Під поняттям капітал розумів всі зовнішні матеріальні елементи виробництва, природні сили — це зовнішні матеріальні умови виробництва, які не є продуктами праці.

Як А. Сміт, трактував продуктивну працю як діяльність, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, вважав продуктивною працю, спрямовану на охорону власності, розвиток професійних, фізичних і духовних здібностей людей. На думку вченого, непродуктивною є праця, яка не виробляє матеріального багатства і продукти якого не можуть нагромаджуватися.

Теорія вартості. Дж.С. Міль фактично відмовився від трудової теорії вартості і перейшов на позиції теорії «витрат виробництва», згідно якої вартість продукту визначається вартістю витрат виробництва. Разом з тим, виходячи з «догми Сміта», виключав із величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку;

Аналіз капіталу. Вчений розглядав матеріально-речовий зміст капіталу. Визначав капітал як «раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці», продукт заощадження і утримання від теперішнього споживання заради майбутньої корисності. Стверджував, що капіталотворення як основа інвестицій дозволяє розширити масштаби зайнятості і може зупинити безробіття. Однак лише за умови, що не буде «непродуктивних витрат багатих». Учений поділяв капітал на основний і оборотний, постійний і змінний.

У теорії розподілу Дж.С. Міль обґрунтовував основні принципи розподілу, проаналізував форми доходу: заробітну плату, прибуток, процент, ренту.

Вчений дотримувався поглядів Д. Рікардо і Т. Мальтуса щодо сутності заробітної плати. Характеризуючи її як плату за працю і вважаючи, що вона залежить від попиту та пропозиції на робочу силу, Дж.С. Мілль повторив їх висновок про неминучість утримання оплати праці працівників на мінімальному рівні. Як Д. Рікардо, він не ототожнював поняття «мінімум заробітної плати» і «фізіологічний мінімум», пояснюючи, що перше кількісно перевищує друге. Дотримувався поглядів Т. Мальтуса на теорію народонаселення, що єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високого рівня заробітної плати працівників є добровільне обмеження народжуваності.

Прибуток на капітал аналізував як винагороду підприємця за утримання від споживання.

Займав спільну з Д. Рікардо позицію щодо економічної природи земельної ренти, визначав її як «компенсацію, яка платиться за користування землею». Вважав земельну ренту аномальним явищем, незаробленим наддоходом землевласників, який виникає в процесі ціноутворення у сільському господарстві, в результаті перерозподілу прибутків і заробітної плати. На основі цього зробив висновок про необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства. Запропонував обкладати доходи землевласників спеціальним податком.

У теорії обміну Дж. С. Міль розглядає мінову вартість, ціну і принципи ціноутворення, гроші, кредит.

Гроші вчений трактував як специфічний товар, стверджував, що їхня вартість, як і інших товарів, «визначається тимчасово попитом і пропозицією, а постійно і в середньому — витратами виробництва». Він був прихильником кількісної теорії грошей. На думку Дж.С. Мілля, «за інших незмінних умов, вартість грошей змінюється обернено пропорційно кількості грошей: будь-яке зменшення збільшує її в однаковій пропорції».

Аналіз економічної динаміки та шляхів економічного зростання. Дж.С. Мілль досліджував закон тенденції норми прибутку до зниження. Розглядаючи норму прибутку як важливий чинник динамічних змін, вчений не погодився з поглядами А. Сміта, що вона падає внаслідок конкуренції капіталів. Падіння норми прибутку пов’язував із наближенням величини капіталу до тієї межі, коли становиться неможливим прибуткове використання капіталу на даній обмеженій території, а також зі зменшенням ризику при продуктивному використанні капіталу і збільшенням передбачливості. Як і Д. Рікардо, Дж.С. Мілль вважав, що зниження норми прибутку можна уповільнити через вивезення капіталів за кордон, прискорення технічного прогресу тощо.

Аналіз природи кризових явищ. Обґрунтував можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Як С. Сісмонді, він вважав, що причиною торговельної кризи є загальне надвиробництво і виникає воно внаслідок надлишку спекулятивних закупівель. На думку Дж.С. Мілля, безпосередньою причиною існування торговельної кризи є скорочення кредиту, а засобом подолання — не зменшення пропозиції, а відновлення довіри.

Питання економічної політики. Проаналізувавши економічну роль держави, Дж.С. Мілль засуджував політику протекціонізму, а також надмірного, необґрунтованого втручання в економічні процеси. Разом з тим учений був переконаний, що система вільної конкуренції не завжди може забезпечити розв’язання усіх економічних проблем, оскільки існують такі сфери господарської діяльності, які не гарантують індивіду отримання достатнього прибутку. Тому у деяких випадках втручання держави є бажаним. На думку вченого, держава повинна взяти на себе витрати по створенню інфраструктури, розвитку науки і системи соціального забезпечення, залишити за собою такі обов’язки як законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства, стягування податків тощо;

· обґрунтовував необхідніст ь удосконалення суспільного устрою. Дж.С. Мілль вважав, що найкращим станом людства було би таке, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатшим, і немає ніяких причин побоюватися бути відкинутим назад через зусилля інших проштовхнутися вперед;

· заклав основоположні принципи для реформізму, розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж. С. Мілль пропонував ліквідувати найману працю на засадах удосконалення системи (інституту) приватної власності шляхом створення кооперативно-виробничих асоціацій. Це дозволило б подолати суперечності між власниками капіталів і найманими робітниками і замінити їх відносинами партнерства. Умови рівності і колективного володіння капіталом і здійснення робіт сприяли б швидкому зростанню продуктивності праці.

Промисловий переворот у Франції почався у першому десятилітті та завершився у кінці 60-х рр. XIX ст. В історії промислового перевороту визначають три періоди: перша третина XIX cт. ― початок промислового перевороту; 1830−1840-і рр. ― розгортання промислового перевороту; 1850−1870-і рр. ― завершальний етап.

Еволюція класичної політекономії у Франції пов’язана з творчістю Жана Батиста Сея (1767–1832) ― відомого французького вченого-економіста. Його погляди сформувались під впливом А. Сміта, Т. Мальтуса, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Він став засновником французької школи економічної думки в класичній політичній економії.

Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки. Свої економічні ідеї виклав у працях: «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» (1803), «Англія та англійці» (1814), «Катехізис політичної економії» (1817), «Повний курс політичної економії» (1828–1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

· обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати поради щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

· виклав своє бачення предмета політичної економії. Визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об’єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;

· висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне узагальнення від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне узагальнення від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);

· завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Вважав, що продуктивною є будь-яка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця (лікаря, вчителя та ін.) у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;

· не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його «хибний висновок» стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголосив, що корисність є «першоосновою цінності». Розвиваючи «теорію корисності», Ж.Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що «ціна предмета слугує...правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі, якщо не було впливу інших обставин»[36];

· обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва ― праця, капітал і земля ― формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв прац