Св Літургія в IV-ому сторіччі.

У четвертому сторіччі, по довгих літах жорстоких переслідувань, християнська Церква остаточно одержує свободу. Римський цісар Константан Великий, який сприяв християнам, дав у т. зв. медіолянськім едикті (313) повну релігійну свободу визнавцями Христової релі­гії. Християнська релігія й Церква не лише починає відтепер свобідно розвиватися і поширюватися, але незабаром заступає місце поганської релігії і стає релігією римської імперії. Здобуття релігійної свободи мало також переломне значення для розвитку християнської літургії і християнського культу. По при­пиненні переслідувань відпали враз усі ті перешкоди, які гальмували свобідний розвиток християнського культу. Літургійне життя може відтепер свобідно розвиватися. Осягнення свободи християнської ре­лігії зачинає також і в історії літургії новий період розвитку.

За часів переслідування Церква вела в римській імперії нелегаль­не життя. Це мусіло мати овій вплив на зовнішнє оформлення літур­гії. Літургійне життя мусіло бути обмежене, бо не мало можливостей свобідного розвитку. Вистачить згадати тут хоч би лише ту обста­вину, що до медіолянського едикту християнські храми (церкви) являються дуже великою рідкістю. Це безперечно мусіло мати від'єм­ний вплив на зовнішнє оформлення літургії, бо ж ясно, що інший вид мусіла мати літургія, служена по приватних домах, як у церквах, ви­ставлених відповідно до вимог і числа вірних.

Коли ж Церква осягнула релігійну свободу, тоді, в короткому часі, по всій римській Імперії постають величаві церкви (базиліки), а зов­нішнє оформлення літургії набирає великої краси й величі. Дуже гарним свідоцтвом про зовнішній вигляд християнського богослужен-ня являється збережений до нас твір, написаний у четвертому сто­річчі, під наголовком: «Паломництво Сільвії Етерії».

У цьому творі Сільвія Етерія, побожна і шляхетна жінка з Ґалії (Франції), описує враження, які зробили на неї величаві богослуження в Єрусалимі. Вона перебувала тут довший час як паломниця і з вели­ким одушевленням описує у своєму «Паломництві» красу й зовнішню велич єрусалимських богослужень, яких була учасницею. З її опису, правда, мало довідуємося про внутрішній вигляд Служби Божої й інших богослужень, тим менше про текст чи формуляр цих богослужень. Зате Етерія змальовує докладно зовнішні обряди єрусалим­ських богослужень, що їх була вона очевидцем на всіх тих різних місцях, освячених споминами про Христа, головно ж про Його смерть і воскресіння. Тому «Паломництво Сільвії Етерії» є для літургістів документом першорядної ваги[50].

Із 4-го сторіччя маємо багато більше свідоцтв і документів відносно Служби Божої, її вигляду, перебігу і тексту. По здобутті релігійної свободи, християнські письменники й Отці Церкви могли вже відверто писати про практики й тайни християнського культу. «Дисципліна аркані» в обличчі нових змінених обставин мусіла стратити свою актуальність й уступити місце відвертому проповідуванню християн­ської віри, з усіма її тайнами й містеріями. Масовий наплив поган до Церкви вимагав якраз, щоб про правди й тайни віри говорити ясно й відверто.

Отже не диво, що в 4-му сторіччі у християнському письменстві стрічаємо більше свідоцтв про структуру і тексти літургії, як у попе­редніх сторіччях. Звідси можемо куди краще стежити за еволюцією Служби Божої, як щодо її тексту, так і щодо її обрядів, дій і символіки.

На першу нашу увагу між літургійними документами 4-го сторіччя заслуговують т. зв. «Містагогічні катехизи» св. Кирила (315-386), єп-па Єрусалимського. Містагогічні катихизи — це науки, які мав св. Кирило до неофітів (новоохрещених) Єрусалимської Церкви, в яких пояснює він св. Тайни. Тут також є пояснення Служби Божої (5. катехиза). Це пояснення для літургістів тим більшої ваги, бо воно перше і найстарше пояснення Служби Божої з патристичної доби.

Пояснення Служби Божої св. Кирила коротке, але в своєму роді класичне. Як основу до свого пояснення взяв він літургію Єрусалимської Церкви. Він наводить із неї молитви й обряди та їх систематично пояснює. Не всюди наводить він єрусалимську анафору дослівно, часто лише описує її, приймаючи у своїх слухачів знання тексту Служби Божої.

Своє пояснення зачинає св. Кирило від канону Служби Божої, себто від євхаристійно-жертовної частини, Гомілетично-дидактичної частини він не пояснює. На самому початку пояснює він символічно обряд умивання рук і поцілунок миру, опісля переходить до євхаристійного діялогу між священиком і народом («Горі іміїм сердца» і т. д.). Пояснивши зміст євхаристійної молитви перед освяченням і саме освячення, св. Кирило подає вияснення епіклези св. Духа. Опісля пояснює, чому в Службі Божій поминаємо Святих, померзлих і живих. По цьому йде пояснення Господньої молитви («Отче наш») й обряду св. Причастя. Тут св. Кирило подає докладний опис, як тоді причаща­лися. Із катехиз св. Кирила вперше довідуємося про «Отче наш», як про складову частину Служби Божої. Також щодо інших молитов (нпр. щодо поминання Святих, мертвих і живих) пояснення св. Кирила великої ваги.

У тому самому часі згадують про Службу Божу в своїх писаннях і інші Отці Церкви. У їх творах дуже багато натяків, описів і іншого доказового матеріалу про Службу Божу, про її структуру, про її перебіг і молитви.

І так про палестинську літургію маємо свідоцтва у Євсевія ( 338), єп. Палестинської Кесарії і першого церковного історика. Свідком про олександрійсько-єгипетську літургію являється св. Атанасій Великий { 373), єп. Олександрії. Літургію церковної провінції Кападокійської пізнаємо зі свідоцтв, які полишили в своїх творах св. Василій Великий ( 379), св. Григорій Богослов (390) і св. Григорій Ніс сийський ( 395), брат св. Василія. Із творів св. Івана Золотоустого (407) можна відтворити літургію антіохійську (де св. Золотоуст був священиком) і константинопільську (де був єпископом). Подібні свідоцтва маємо у св. Єфрема {397) про Службу Божу в Месопотамії св. Амвросія (397) про медіолянську, а в св. Авґустина (430) про африканську літургію.

Із IV сторіччя збереглися до нас також деякі формулярі Служби Божої. Коли порівняти їх із формулярем «Апостольського Передання св. Іполита, завважується в них деякі нововведення, додатки і збагачення, яких не було в попередніх сторіччях. До таких важніших нововведень належить між іншими вставка Господньої молитви, опіс­ля серафимський гимн «Свят, свят, свят..», поминання Святих, мертвих і живих на каноні, введення єктенійних молінь тощо.

На цьому місці Не можемо широко розводитися про збережені до наших часів формулярі Служби Божої з 4. сторіччя, бо на це мусіли б ми посвятити більше місця, як дають волю розміри і ціль нашої праці. На нашу окрему увагу заслуговує формуляр Служби Божої з 4-го сторіччя, який подають т. зв. «Апостольські Конституції». Авторство цього твору приписувано колись св. Климентові Римському. Однак учені виказали, що цей твір походить із 4-го сторіччя і постав, прав­доподібно, в Сирії. В восьмій книзі «Апостольських Конституцій» по­міщений формуляр Служби Божої, яку загально називають «Климентійською Службою Божою».

Текст тієї Служби Божої важний для нас перш за все тому, що тут подано повний формуляр Служби Божої, це значить і гомілетично-дидактичної і євхаристійно-жертовної частин Служби Божої.

У першій, гомілетично-дидактичній частині міститься літургія оглашенних (катехуменів). Тут є довгі молитви над оглашенними, над покутниками й каянниками, які за приписом тодішньої церковної практики не були гідні брати участи в жертвоприношенні Тіла і Крови Христової. По закінченні гомілетично-дидактичного богослужіння мусіли всі вище наведені класи людей вийти з церкви; на відхідному діставали вони від священнослужителя благословення, а народ зано­сив за них до Бога моління. Не буде нас ані трохи дивувати, що якраз це відпущення займає в анафорі «Апост. Конституцій» таке важне місце. Треба пам'ятати, що 4-те сторіччя — це час, в якому найбільше процвітає установа катехуменату. Масовий наплив поган до Церкви приневолював до того, щоб обучуванню катехуменів присвятити окре­му увагу. Це відбивається послідовно і на структурі Служби Божої.

Климентійська Служба Божа важна для нас ще й під тим оглядом, що вона своєю структурою найбільше підходить до Золотоустової літургії. Цю велику подібність підчеркують літургісти і на основі цього вважають Золотоустову літургію посестрою «Климентійської літур­гії». Ця подібність кидається головно в очі в євхаристійній частині Служби Божої.

Іншою, важною для історії літургії, анафорою з 4-го сторіччя є т. зв. анафора «Євхологіона Серапіона», єп. з Тмуїс, у Єгипті. Ця ана­фора найкраще віддзеркалює Службу Божу 4-го сторіччя в долішньо­му Єгипті[51].

При кінці 4-го сторіччя еволюція Служби Божої осягає свій вершок. Кінець 4-го сторіччя замикає в собі головну фазу літургійного розвою. Четверте сторіччя - це період, у якому структура Служби Божої остаточно усталюється. Модифікації і додатки до Служби Бо­жої по 4-ому сторіччі не заторкують основного пляну й розкладу літургії, а відносяться до елементів несуттєвих і другорядних. Із цього однак не виходить, що в 4-ому сторіччі була всюди однообразність. Абсолютної й Ідеальної однообразности не було ні в 4-ому, ні в пізніших сторіччях. Це зрештою не конечне ні для краси ні для важности Служби Божої. Якраз, навпаки, перші сторіччя визначаються дуже великою свободою в оформлюванні євхаристійної жертви. Ця свобода стала причиною, що в Церкві немає тепер одного способу служіння сл. Божої, чи скажімо одного обряду, тільки витворилося більше обрядово-літургійних типів.

Обрядові типи сл. Божої.

 

На основі різних літургійних документів перших сторіч учені літургісти приходять до заключення, що в Церкві вже від початків її поширення і зросту не було обрядово-літургійної однообразности, а панував поділ на більше обрядово-літургійних типів. Після 4-го сторіччя цей поділ стає щораз то більше виразний і опреділений так, що вчені літургісти уважають цей час добою постання, чи там усталення різних християнських обрядів у сьогоднішньому значенні цього слова.

Ми вже достатньо вияснили, звідки постала різнорідність в оформленні Служби Божої в перших сторіччях. Було вже сказано, що ця різнорідність виводиться з того, що Ісус Христос не полишив ніякого точного і подібного припису, як апостоли і їх наслідники мали б відправляти Службу Божу. Не лишаючи апостолам жодного, що так скажемо, формуляра Служби Божої Ісус Христос дав апосто­лам «вільну руку», щоб вони оформлювали відправу євхаристійної безкровної Жертви, відповідно до обставин часу і потреб Церкви.

Іншими словами, різнорідність у відправі Служби Божої чи поділ Служби Божої і цілого богослужбового кругу на різні літургійно-обрядові типи являється явищем старохристиянського й апостольсь­кого походження. Перші християнські церковні громади, засновані тим чи іншим апостолом, не мали одного і того самого способу в від­праві богослужб. Між першими християнськими громадами, розки­неними по широких просторах римської імперії, панував зв'язок однієї віри, одного єднання в любові та одного верховного проводу, однак у ділянці християнського культу старохристиянські громади жили своїм окремим і навіть самостійним життям. Вони мали ті самі богослужби, однак спосіб їх відправи не був той самий.

Старохристиянські документи (напр. «Дідахе», «Апологія» св. Юстина й інші) є для нас свідоцтвом, що в перших сторіччях євхаристійного жертвоприношення священнослужителі проказували молитви з пам'яті або їх просто творили чи імпровізували. Писаних формулярів Служби Божої та інших християнських богослужб тоді ще не було. Спосіб відправи Служби Божої, уділювання св. Тайн та всі інші бо­гослужбові практики, молитви і чини передавалися в поодиноких церковних громадах не письменно, тільки дорогою усного передання. Такий старохристиянський звичай витворив різнорідність в оформ­люванні богослужб, себто причинився до поділу богослужбового жит­тя на різні літургійно-обрядові відміни чи типи.

Такому поділові у великій мірі сприяли історичні відносини й об­ставини, в яких довелося жити першим християнам. У добі жорсто­ких переслідувань зовнішній зв'язок між: поодинокими християнсь­кими громадами бував дуже часто перешкоджуваний або й перерва­ний. Щойно після осягнення релігійної свободи в християнських гро­мадах римської імперії дається завважити змагання до більшої бого­службової однообразності.

Важну роль в тих змаганнях відіграла зовнішня організація Цер­кви, себто зовнішній устрій і поділ християнських громад на церковні провінції. Вже в апостольських часах деякі християнські громади вибиваються на чільне місце. Такі церковні осередки як Єрусалим, Антіохія, Олександрія, Рим, Коринт, Єфез та інші були основані са­мими апостолами й у відношенні до інших церковних громад були матерніми церквами. Було зовсім природним і логічним явищем, що матерні церкви й чолові церковні осередки мали вплив на менші й молодші церковні громади. Цей вплив відносився не тільки до ієрархічної залежності чи до організаційного життя, але проявлявся та­кож і в літургійно-обрядовій ділянці. Це значить, що спосіб відправи Служби Божої чи інших богослужінь з матерніх церковних осеред­ків переходив до підвладних чи зв'язаних з ними церковних громад. У цей спосіб постають і утривалюються різні богослужбові осередки, різні обрядово-літургічні типи.

Зі зростом і зовнішнім поширенням християнства кріпшає також і зовнішня організація Церкви. Перші церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли, стають осередками великих церковних провін­цій. Немалий вплив на поділ і границі тих церковних провінцій мала зовнішня організація тодішньої римської імперії. Великі простори римської імперії були поділені на адміністративні й військові провін­ції, т. зв. єпархії і дієцезії, що мали свої осідки в більших містах. Де­які з єпархій римської імперії мали далекосяжну самоуправу, а навіть мали своїх окремих цезарів. Такий державно-адміністративний поділ римської імперії мав вплив на формування великих церковних про­вінцій, зокрема ж у 4-му сторіччі. На зразок римських державних провінцій організуються також: і церковні провінції, а на їх чоло стають ті церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли. У та­кий спосіб закріплюється поділ на церковні провінції, що їх осеред­ками стали Рим, Олександрія, Антіохія, Єрусалим, Кесарія в Малій Азії, Єфез, а згодом і Константинопіль («Новий Рим»).

Ці великі церковні осередки стають не тільки осідком вищої цер­ковної влади: патріархів, архієпископів, митрополитів чи екзархів, але також важливими вогнищами релігійного, духовного життя. Вони стають, між іншими, також: правилом і зразком богослужбових прак­тик і звичаїв для підвладних собі ієрархічно церковних громад даної цілої церковної провінції. Менші церковні громади, які може й мали деякі свої звичаї і практики в богослужбах, підпадають під вплив своєї митрополії і стараються вподібнювати своє літургійно-обрядове життя до обрядово-літургійних практик свого ієрархічного осередку. Висловлюючись сьогоднішньою термінологією, можна б сказати, що менші церковні громади поодиноких церковних провінцій приймають обряд своєї митрополії, достосовують свій обряд до обряду своєї церковної провінції.

Було б помилково думати, що цей процес достосовування завжди відбувався дорогою природного й самочинного наслідування чи добро­вільного переймання літургійно-обрядових практик панівного цер­ковного осередку. У деяких випадках поодинокі церковні громади цупко держалися своїх місцевих звичаїв, практик і передань і не ба­жали їх зрікатися. Знаємо з церковної історії, як довго тривав у пер­вісній Церкві спір про те, коли треба обходити празник Пасхи. На Сході, в одних церковних громадах Малої Азії християни обходили празник Пасхи разом із євреями, себто в 14-тий день місяця Нізана, не зважаючи на те, чи цей день випадав у неділю чи в який інший день. В інших церковних громадах, як на Сході так і на Заході, хри­стияни привикли святкувати празник Пасхи завжди в неділю, а ви­стерігалися святкувати його разом із євреями. Коли ж із того постав спір і деякі папи бажали завести практику святкування Пасхи у не-з цілій Церкві, то церковні громади в Малій Азії в обороні своєї практики покликувалися на апостольську традицію, себто на те, що так їм передав св. Іван Богослов, основоположник різних церковних громад у Малій Азії. І що тільки перший вселенський собор у Нікеї (325 р.) остаточно порішив цей спір.

Наведений приклад є тільки одним із багатьох доказів і свідоцтв, що процес обрядово-літургійної однообразности в поодиноких церков­них провінціях не завжди відбувався гладко і легко. Не раз треба бу­ло рішень провінціальних синодів чи іншого роду постанов, щоб по­одинокі місцеві Церкви приймали обрядово-літургійні практики своєї митрополії. Історія літургіки занотувала навіть такі випадки, в яких не тільки церковні чинники, але і державні власті встрявали в лі­тургійно-обрядові справи, щоб усунути якісь місцеві практики, чи по­ширити й накинути практики митрополії іншим церковним одиницям чи осередкам. Прикладом такого втручання в обрядово-літургійне життя Церкви на Заході був цісар Карло Великий († 814), а на Сході ціла низка візантійських (східньо-римських) імператорів. Вони на­ставали на введення літургійно-обрядової однообразности не так із релігійних чи церковних мотивів, але просто з політично-державних рацій. їм нераз просвічувала та ідея, що в одній державі повинен бути не тільки один цісар, одна осередня державна влада, але також одна віра, одна Церква та навіть один, спільний обряд. Цісар Карло Великий із таких політично-державних заложень і міркувань нама­гався ввести у своїй імперії обряд римської Церкви й виключити з: уживання інші обряди (напр. ґалійський), що їх придержувалися церкви в сьогоднішній Франції, Льомбардії й Німеччині. Те саме ро­били й візантійські цісарі, що не раз адміністраційними декретами змагали до того, щоб літургію й обряд свого столичного міста, Константинополя-Візантії, накинути всім народам і церковним провін­ціям східньо-римської імперії.

Ми не будемо на цьому місці переповідати історію, як постали, міцніли і поширювалися поодинокі християнські обрядово-літургійні типи. Ця історія довга і дуже цікава. Для нашої мети вистачить того, що ми тут сказали в найбільш загальних нарисах. Обрядово-літургій­не життя в різних церковних провінціях, як Сходу, так і Заходу, про­довж кількох сторіч дійшло до створення кількох важливіших обрядо­вих відмін, що з меншими чи більшими різницями стали панівні по сьогоднішній день.

На Заході під впливом різних чинників і причин запанував обряд римської Церкви, навіть у тих церковних провінціях, що спершу мали свій, притаманний обряд, напр. обряд ґалійський, мозарабський, кельтійський, амвросіянський і т. д. Цей обряд від осередку свого постан­ня й поширення називається обрядом римським, а від богослужбової мови — латинським обрядом.

На Сході літургійно-обрядове життя виказує багато більшу різнорідність як на Заході. Із численних обрядів первісних церковних гро­мад у церковних провінціях Сходу остаточно постали й оформилися такі важливі обряди:

a. візантійський обряд, званий так від столиці східньо-римської імперії Константинополя-Візантії;

b. вірменський обряд;

c. сирійсько-антіохійський обряд;

d. халдейський обряд;

e. олександрійсько-коптійський;

f. ефіопський обряд.

До цих головних східних обрядів зводиться ще й інші обряди, напр. обряд маронітський, малабарський, малянкарський, чи різні відміни візантійського обряду.

Кожний із вичислених обрядів обіймає цілість обрядових звичаїв, практик, літургійних текстів і питоменностей у відправі Служби Бо­жої, в уділюванні св. Тайн, у святкуванні церковних празників, у цер­ковному будівництві, в устаткуванні храму, церковних риз, посуди та в усіх інших ділянках обрядово-літургійного життя. Нашу увагу зай­має на першому місці євхаристійна Літургія, себто відправа Служби Божої, бо Служба Божа завжди була найважнішою богослужбою в усіх обрядах і мала вплив на відправу інших церковних богослужб.

Майже в кожному з вичислених обрядів можна завважити загаль­ну тенденцію, щоб літургійні формулярі приписувати якомусь апо­столові чи визначному єпископові даної Церкви, з якою зв'язаний той чи інший обряд. У деяких обрядах існує більше число літургійних формулярів і майже всі вони зв'язані з іменням якогось апостола чи святого. Для прикладу наведемо деякі літургії, не бажаючи рішати чи аналізувати, котра з них написана таким чи іншим святим, або чи походить вона від того чи іншого апостола. Отже між: найбільш: зна­ними Літургіями, що виступають під іменами апостолів і святих, є та­кі: Літургія св. Якова, брата Господнього, Літургія св. апостола Мар­ка, Літургія св. дванадцяти апостолів, Літургія св. апостола Матея. Літургія св. Івана Богослова, Літургія св. апостола Петра, Літургія св. Климента Римського, Літургія св. Ігнатія Богоносця, Літургія св. Гри­горія, Літургія св. Василія Великого, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія св. Атанасія, Літургія св. апостола Тадея, Літургія св. Ки­рила та інші. Усі ці імена доказують нам щонайменше те, що старо-християнська традиція через зв'язування поодиноких літургійних формулярів з іменами апостолів чи Отців Церкви, бажала освятити ті свої формулярі, надати їм більшої поваги й авторитету.

Не всі вичислені вгорі обряди мають таке саме поширення і не всі займають таке саме становище. Як на Заході упродовж сторіч на па­нівне місце вибився римський обряд, так на християнському Сході панівне місце здобув собі візантійський обряд. Усі інші східні обряди є і чисельно і територіально обмежені, бо їх уживає мале число хри­стиян. Більшість християн на Сході належить до візантійського обряду. Своє поширення та сьогоднішнє панівне становище візантійський обряд завдячує різним церковно-політичним чинникам, зокрема ж могутності східньо-римської імперії, що пропагувала цей обряд як обряд столичний, цісарський і державний. А ще більше вплинула на поширення візантійського обряду місійно-церковна діяльність візан­тійського патріархату в сумежних країнах та в сусідніх народів, напр. у Болгарії, Сербії, Румунії, Кавказі, Грузії та давній Русі.