Українсько – російський договір 1654р.

В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта.

Аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Пе­реяславської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653р. ко­зацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків во­ювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформова­ної антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигід­ність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653р. польська сторо­на категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на ос­нові Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фак­тичного визнання ним «Ординації» 1638 р.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницько­го також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як засвід­чили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного ди­пломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й по­слідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р., спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно – політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, закріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. Доповнення, внесені царським урядом, посилювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654р. не перекреслю­вав досягнень української нації в царині державотворення.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив право­ву форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладен­ня, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславсько-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським, гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української ко­зацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх україн­ських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава праг­нула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникнення Української козацької респуб­ліки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницькою — справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політичною діяча, та­лановитого дипломата і полководця.

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будів­ництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослід­ник Водночас непоодинокими є праці (особливо публі­цистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою дер­жавного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В, Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контекс­ту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху    XVII ст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил)..

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у фор­муванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повс­танський табір найрізноманітніші суспільні сили, органі­зував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим на­шому сучасникові впадають в око непослідовність дій геть­мана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджу­валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів, задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.

 

Додаток № 2