Мова як суспільне явище. Мова та мовлення в житті суспільства. Функції мови.

Мова як суспільне явище. Мова та мовлення в житті суспільства. Функції мови.

1 Мова є суспільним явищем. Деякі вчені схиляються до думки, що мова — продукт розвитку суспільства, тому нерозривно з ним пов’язана. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови. Мова належить соціальному досвіду людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми. Вміння говорити, висловлювати свої думки не природжена, а набута здатність людини. За допомогою мови люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння.

2 Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об'єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень.

3 1. Комунікативна (спілкування) функція - найважливіша функція мови, яка використовується в усіх сферах комунікації.

2. Номінативна (називна) функція -за допомогою цієї функції усі предмети, явища, якості, властивості, процеси тощо одержують назву під якою існують в житті і свідомості мовців.

3. Експресивна (виражальна) функція - мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

4. Ідентифікаційна функція - мова виступає засобом ідентифікації мовців,засобомототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.

5. Гносеологічна (пізнавальна) функція - мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Мова є засобом мислення, формою існування думки.

6. Мислетворча (когнітивна) функція - мова є засобом формування думки. Людина мислить у мовних формах. Тому мислити – означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

7. Естетична функція - мова є матеріалом створення культурних цінностей. Вона є першоелементом культури. Якщо в живому мовленні мова виконує функцію спілкування, то в художньому творі – образотворення. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв.

8. Культуроносна функція – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Мовна культура є показником її загальної культури.

9. Гуманізуюча функція – мова є засобом передачідумок людей навідстані. Завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина стає носієм культури, отже, гуманізується.

+ 10. Волюнтативна функція – мова є засобом вираження волі співрозмовника: вітання, прохання, запрошення, порада, спонукання тощо. Ця функція є близькою до експресивної.

11. Виховна функція - мова є засобом виховання людини. Ця функція є близькою до естетичної.

12. Магічно-містична функція - магічна функція мови проявляється в силі слова, у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі.

Труднощі перекладу медичних текстів: складні випадки керування; особливості перекладу російських та українських дієприкметників і дієприслівників українською мовою; складні випадки перекладу усталених прийменникових конструкцій.

Будь-який тип медичного тексту має певні особливості, які потрібно враховувати перекладачу. Серед них:

• Велика кількість специфічних медичних термінів (у тому числі латинських).

• Абревіатури/скорочення.

• Вимоги до точності/відсутність двозначності (це ключова особливість таких перекладів, оскільки від правильності виконаної роботи може залежати життя людини).

• Наявність рукописного тексту (який може виявитися нерозбірливим).

• Низька швидкість роботи (це, мабуть, найповільніший тип перекладу, оскільки він вимагає максимального заглиблення в суть).

Для таких текстів також характерна повна відсутність стилізації та будь-якого емоційного забарвлення. Представлені характеристики цього виду перекладу дозволяють здійснювати його тільки кваліфікованим фахівцям, що працюють у даній сфері та знають її специфіку. До них висувають певні вимоги:

• знання рідної та іноземної мови на високому рівні (лексика, граматика);

• знання та вміння застосовувати перекладацькі трансформації;

 • уміння аналізувати;

• розуміння особливостей мов, з якими виконується робота;

• уміння проводити дослідницьку роботу (з метою ознайомлення з новими термінами і поняттями);

• володіння базовими медичними знаннями.

Крім певного багажу знань, перекладач повинен уміти користуватися спеціалізованою літературою, словниками й довідковими матеріалами. У деяких випадках доводиться навіть звертатися за консультацією до лікарів, оскільки для здійснення даного виду діяльності потрібне цілковите розуміння.

Дієприкметник (рос. причастие) – дієслівна форма, що називає ознаку предмета, зумовлену дією самого предмета (активні дієприкметники) або ознаку, зумовлену дією іншого предмета (пасивні дієприкметники). Дієприкметник відповідає на питання який? яка? яке?

В українській мові дієприкметники поділяються на активні і пасивні.

1. Активні дієприкметники теперішнього часу утворюються (від незначної кількості дієслів) за допомогою суфіксів -учий (-ючий), -ачий (-ячий): виконуючий, мобілізуючий, працюючий, правлячий, зростаючий, прогнозуючий, організуючий. В офіційно-діловому стилі такі форми обмежені у вжитку порівняно з російською мовою. Зокрема, зовсім перестали вживатися активні дієприкметники теперішнього часу на вираження ознаки людини за дією. Замість них використовуються описові звороти: перевиконуючий план робітник – робітник, який перевиконує план, поважаюча себе людина – людина, яка себе поважає, витікаючі висновки – висновки, що з цього випливають.

У сучасній українській мові намітилася тенденція до уникнення дієприкметникових форм на -учий (-ючий). Ці форми пропонують вживати з суфіксом -увальн(ий), -ювальн(ий): коригуючий – коригувальний, копіюючий – копіювальний, інтегруючий – інтегрувальний.

При перекладі з російської мови активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються підрядними означальними реченнями; дієприкметники, що перейшли у прикметники та іменники, замінюються відповідними частинами мови, наприклад: вступающий – який (що) вступає, вступник; движущийся – який (що) рухається, рухомий; заведующий – який (що) завідує, завідувач; соответствующий – який (що) відповідає, дійсний; ведущий специалист – провідний спеціаліст.

При перекладі термінологічних зворотів із дієприкметниковим компонентом у діловому мовленні перевага надається українським зворотам дієприкметникового типу над розгорнутими синтаксичними конструкціями та калькованими формами, наприклад:выдерживаемый процесс – витримуваний процес (замість процес, що (який) витримується), а іноді їхнім іменниковим замінником: окружающая среда – довкілля (замість оточуюче середовище).

2. Активні дієприкметники минулого часу творяться за допомогою суфікса -л-: посивілий, застарілий, пожовклий, почорнілий, дозрілий, загорілий, осілий.

Російські активні дієприкметники минулого часу з суфіксами -ш-(-вш-) в українській мові не вживаються. Вони передаються переважно описовими конструкціями, наприклад: перервавший – який (що) перервав; приблизивший – який (що) наблизив; прикладавший – який (що) прикладав; усиливший – який (що) підсилив тощо.

Сфера використання активних дієприкметників – термінологічна лексика: тонізуючі речовини, працюючий двигун, лімітуючий режим, ріжучий диск, діючий вулкан.

3. Пасивні дієприкметники у сучасній українській мові мають форму тільки минулого часу, що утворюється за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -ан-, -т-: записаний, завершений, написаний, відкритий, крадений, підрахований, зігрітий.

Дієслова з основами на -н-(-ну) і -о- можуть утворювати паралельні форми дієприкметників: колоти – колотий і колений; повернути – повернутий і повернений; стиснути – стиснутий і стиснений; кинути – кинутий і кинений; усунути – усунутий і усунений. При додаванні суфікса -ен- в корені можливі чергування приголосних: відобразити – відображений (з-ж), зберегти – збережений (г-ж), позбавити – позбавлений (в-вл).

Російські пасивні дієприкметники теперішнього часу при перекладі українською мовою замінюються описовими конструкціями або дієприкметниками минулого часу: записываемый – записуваний; освещаемый – освітлюваний; применяемый – застосовуваний; желаемый – бажаний; употребляемый – вживаний, який вживається.

4. Отже, при потребі перекладу російських дієприкметників українською мовою можемо використати:

а) іменники або описові звороти: исполняющий обязанности – виконавець обов’язків, заведующий – завідувач, движущийся – який (що) рухається, поступающий – вступник;

б) прикметники: вышестоящий орган – вищий орган, текущий счет – поточний рахунок, необозримый – неозорий;

в) пасивні дієприкметники: нижеподписавшийся – той, хто нижче підписався; нижчепідписаний; догрузившийся – довантажений; выполняющийся – виконуваний;

г) дієприкметники з іншими суфіксами: поседевший – посивілий, выполняемый – виконуваний, вытягивающий – витягувальний.

Вживання апострофа.

Апостроф у словах іншомовного походження

1. Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них вживають перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, торф’яний, к’янті, миш’як, кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон, Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктура.

2. Апостроф не використовують:

а) Перед йо: курйоз, серйозний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є, Рюдберг.

Апостроф у прізвищах

Апостроф вживають після губних, задньоязикових і р перед я, ю, є, ї: Аляб’єв, Ареф’єв, Водоп’янов, В’яльцева, Григор’єв, Захар’їн, Луб’янцев, Лук’янов, Пом’яловський, Прокоф’єв, Рум’янцев, Юр’єв; перед йо апостроф не пишеться: Воробйов, Соловйов.

Важливо: коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишуть: Бядуля, Пясецький, Рюмін.

Апостроф пишеться в географічних назвах після губних, задньоязикових і р, а також після префіксів, що закінчуються приголосним, перед я, ю, є, ї: В’язники, Дем’янськ, Прокоп’євськ, П’ятигорськ, Ак’яр, Амудар’я, Гур’єв; перед йо апостроф не пишеться: Муравйово.

Важливо: коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишуть: Вязьма, Кяхта, Крюково, Рязань.

Вживання м ’ якого знака.

М’який знак пишемо:

1) після букв д, т, з, с, ц, дз, л, н наприкінці слова чи складу, якщо ці букви передають м’які звуки: сядь, донька, суть, злізь, вісь, ґедзь, мідь, швець, жнець, гляньте, різьба;

2) після м’яких приголосних перед о: льон, трьох, сьомий, сьогодні, дзьоб, синього;

3) у суфіксах –ськ-, -зьк-, -цьк-, -ськість-, – зькість, -цькість, -ськи, – зьки, -цьки: український, європейський, козацький, запорізький, ризький, паризький, чеський, французький, близький, людський, по-французьки, по- французькому;

4) у суфіксах –еньк-, -оньк-, -есеньк-, -оньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: легенько, голівонька, рученька, самісінька, малюсінька;

5) після м’якого звука [л] перед наступним м’яким: учительський, стільця, пальці, їдальня, читальня;

6) у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: пісень, робітниць, учениць;

7) у дієслівних формах наказового способу: стань, винось, виходь; станьте, виносьте, виходьте;

8) у дієслівних формах 3-ї особи однини та множини дійсного способу: стоїть, спить, стоять, читають, пишуть, думають, складають.

М’який знак не пишемо:

1) після букв, які позначають губні та шиплячі звуки: степ, голуб, кров, сім, вісім, любов, ніж, піч, ідеш;

2) після р у кінці складу: кобзар, товар, писар, Харків (виняток Горький);

3) між приголосними, якщо перший пом’якшується під впливом другого: сонця, пісня, радість, якість, кінця;

4) після н перед ж, ч, ш, щ: тонший, менший, інший, кінчик.

Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими приголосними м’який знак вживаємо лише в таких випадках:

• для позначення м’якого л’: їдальня, сільський, пальці, більший, Гальченко, Михальчук;

• у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м’який знак є в початковій формі: скринька — в скриньці, Кузьма — Кузьмі; кицька — кицьці, кицьчин; нянька — няньці, няньчин; Зінька — Зіньці, Зіньчин; Ориська — Орисьці, Орисьчин (але: казка — у казці, землянка — в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми — візьмімо, візьміть;

• у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м’який знак є у формі без -ся: обговорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, піднось — підносься, підводь — підводься (але: підніс — піднісся, ріс — розрісся);

ВИНЯТОК: тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.

________________________________________

В іншомовних словах м’який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж’єн, Х’юстон, бар’єр).

В українських власних назвах м’який знак перед я не ставиться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дяченко, Касяненко, Третяк.

Правопис складних слів.

Пишуться разом:

1) на голосний звук;

2) на приголосний звук;

3) складні іменники, утворенні шляхом поєднання за допомогою сполучного звука двох або кількох основ, одна з яких — дієслівного походження;

4) складні іменники, утворенні поєднанням прикметникової та іменникової основ за допомогою сполучного звука;

5) складні іменники, утворенні за допомогою сполучного звука від двох іменникових основ; сюди ж належать іменники, першою частиною яких є незмінний іменник іншомовного походження;

6) складні іменники, утворенні з дієслова в наказовій формі та іменника;

7) складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-;

8) складні іменники, утворені з трьох і більше основ;

9) складні кількісні числівники;

10) складні порядкові числівники й схожі з ними прикметники, останнім компонентом яких є -сотий, -тисячний, -мільйонний;

11) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом;

12) складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника;

13) складні прикметники з другою дієслівною частиною;

14) складні прикметники, у яких основне смислове навантаження передається останнім прикметником, а попередні лише звужують, уточнюють його зміст;

15) складні прикметники, першою частиною яких є числівник, написаний літерами;

16) складні прикметники, утворенні з двох неоднорідних прикметників (зокрема, ті, які виражають відношення родової ознаки до видової).

Через дефіс:

1) повторення того самого слова з метою підсилення його основного значення зокрема: в дієсловах для підсилення інтенсивності дії;

2) поєднання синонімічних слів;

3) поєднання слів, що позначають приблизність;

4) складні вигуки та звуконаслідування;

5) літературні абревіатури з незалежними до них цифрами;

6) літературні найменування паралельних класів у школах;

7) літературні скорочення складних слів, які пишуться разом або через дефіс;

8) складні іменники, утворенні з двох іменників без допомоги сполучного звука, незалежно від того, чи в даному слові відмінюються обидва іменники, чи тільки другий;

9) іменники, що означають протилежні за змістом поняття;

10) іменники, що означають спеціальність, професію;

11) іменники на позначення казкових персонажів.

Тверда група

ОДНИНА