Поняття та визначення міжнародного повітряного права.

Міжнародне повітряне право є галуззю МП та представляє собою систему норм, що регулюють відносини між державами у зв’язку з використанням повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень та забезпечення їх безпеки.

Ще на початку формування міжнародного повітряного права принцип суверенітету над повітряним простором над державною територією був першочергово закріплений в національних актах, а потім знайшов відображення у Паризькій конвенції 1919 року.

 Міжнародно-правова практика в сфері регулювання повітряних сполучень між державами перш за все пішла шляхом двосторонніх, міждержавних чи міжурядових угод.

У внутрішньому законодавстві багатьох країн закріплений принцип (чи норма), згідно з якою польоти іноземних повітряних суден здійснюються:

- на основі спеціальних дозволів;

- на основі двосторонніх угод, що регулюють порядок отримання дозволів.

Для практичного здійснення двосторонніх угод авіаційні підприємства наділяються правом або компетенцією підписувати між собою комерційні угоди (контракти).

Комерційні угоди нерозривно пов’язані з реалізацією двосторонніх угод, їх розробка та укладання відбувається під контролем відомств цивільної авіації та з урахуванням вимог законодавства відповідних держав.

Таким чином, норми двосторонніх угод про повітряне сполучення, а поряд із ними норми національного (внутрішнього) права держав-учасниць таких угод займають важливе місце в правовому регулюванні міжнародних повітряних сполучень.

Багатосторонні міжнародні угоди реалізовують одну з найважливіших функцій джерел права - узгоджене прийняття державами уніфікаційних норм та правил. Прийняття багатостороннього акту також допомагає уникнути ускладненої системи двосторонніх угод, оскільки держави-учасниці багатосторонніх договорів зобов’язані виконувати міжнародні норми і у своїх двосторонніх відносинах і щодо міжнародних організацій.

Правове регулювання повітряних сполучень виходить із загальновизнаних принципів МП, принципів і норм, що містяться у міжнародних двосторонніх та багатосторонніх угодах, підписаних різними державами.

Поряд з цими принципами і нормами міжнародного публічного права важливе місце у практичному забезпеченні порядку міжнародних повітряних сполучень займають норми, що містяться у внутрішньому (державному адміністративному, цивільному, кримінальному) праві держав та регулюють відносини між фізичними та юридичними особами, які виникають у процесі здійснення міжнародних польотів та авіаційних перевезень пасажирів та вантажів.

Використовуючи системний підхід, який виходить з того, що міжнародне публічне право представляє собою особливу систему права, відмінну від національних правових систем різних держав, можна сказати, що у правовому регулюванні міжнародних повітряних сполучень застосовуються:

- принципи та норми міжнародного права;

- норми національного права окремих держав.

«Міжнародне повітряне право» є частково «публічним» і «приватним» (англійські юристи К.Шоукросс, К.Бьюмонт).

У 1971 році в «Огляді МП», підготовленому юридичним департаментом Секретаріату ООН відмічалось, що у сфері правового регулювання міжнародних повітряних сполучень сформувалось «загальне міжнародне право», яке поділяється на «публічне міжнародне повітряне право» та «приватне міжнародне повітряне право». Міжнародне право представляє собою систему норм, відмінних від національного права та регулює відносини міждержавні.

Міжнародне приватне право представляє собою сукупність норм, що регулюють цивільно-правові, майнові відносини, ускладнені іноземним елементом; ці відносини не є міждержавними, а міжнародне приватне право є частиною національного права різних держав.

Виходить, що міжнародне повітряне право представляє собою сукупність норм міжнародного і національного права, які відносяться до регулювання міжнародних повітряних сполучень.

В радянській літературі фігурувало наступне визначення: «міжнародне повітряне право – це сукупність конвенційних та національних норм права, що захищають повітряний суверенітет кожної держави та регулюють порядок здійснення міжнародних повітряних сполучень та перевезень з використанням повітряних ліній двох чи більше держав, тобто представляє собою комплексну галузь».

Але норми національного права та норми МП не можуть складати об’єктивно існуючу єдину сукупність норм, оскільки за своєю соціальною та юридичною природою - це різні та особливі системи права, обєднати які неможливо. Вони відрізняються за:

- своєю суттю;

- предметом регулювання;

- суб’єктами права;

- способом створення норм;

- способом реалізації норм.

Прибічники «комплексної галузі» аргументують свою позицію також тим, що «суб’єктами міжнародного повітряного права, крім держав, є також фізичні особи та юридичні особи, оскільки вони виступають суб’єктами багатосторонніх конвенцій, що відносяться до міжнародного приватного права, угод, що підписуються авіакомпаніями та авіапідприємствами різних держав на основі та задля розвитку урядових угод.

Але, ні фізичні, ні юридичні особи не можуть бути суб’єктами багатосторонніх (двосторонніх) конвенцій, які підписуються між державами. Об’єктом договорів з міжнародного приватного повітряного права є не цивільно-правові відносини, а відносини між державами з приводу встановлення визначеного регулювання певних цивільних відносин. Ступінь участі національних норм у реалізації зобов’язань держав за міжнародним повітряним правом, їх розвиненість та багато чисельність, а також важлива роль в сфері правового регулювання міжнародних повітряних сполучень не можуть стерти існуючі кордони між національним правом та міжнародним правом та не можуть слугувати підставою для об’єднання груп норм міжнародного повітряного права та внутрішнього права, що регулюють питання міжнародних повітряних сполучень, в єдину сукупність чи галузь загального міжнародного права.

Взаємозв’язок міжнародно-правових принципів і норм з національними нормами держав в сфері регулювання міжнародних повітряних сполучень проявляється:

- в тому, що держави при розробці, підписанні договорів та угод керуються принципами власних національних систем права;

- після вступу в силу договору, держави зобов’язані привести внутрішнє право у відповідність з взятими зобов’язаннями, або прийняти нові національні норми, необхідні для реалізації міжнародного договору;

- норми цивільно-правового характеру, викладені в міжнародному договорі, входять до складу міжнародного приватного права, яке є частиною внутрішнього права внаслідок його трансформації в норми національного права;

- жодна з норм національного права, включаючи норму міжнародного приватного права, не може бути нормою чи частиною міжнародного повітряного права.