Розвиток ціннісної сфери у школярів у практиці роботи вчителів народознавства

 

Всі компоненти духовності українського народу становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Це — рідна мова і література, історія, природознавство, музика та образотворче мистецтво, народна мораль, національна ідеологія, свідомість і самосвідомість.

Виховання поваги і любові до рідної мови, пробудження почуття захоплення її красою, ліричністю, милозвучністю, виразністю, а головне, отримання знань за її допомогою — міцний і найбільш надійний гарант національного виховання. Розповіді рідною мовою про життя українського народу, про його творчі здібності та обдаровання, його минуле й сучасне, повчання дідуся, бабусі, батька й матері, увага до порад старших, досвідчених людей роблять, безумовно, свою цінну й важливу справу у вихованні дітей, підлітків і юнаків. Про це засвідчують практика і досвід роботи багатьох шкіл [див. 1; 3; 7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16].

Учителі на уроках української мови, позакласного читання, розвитку зв'язного мовлення і особливо народознавства формують національну свідомість.

Методика виховання підпорядковується формуванню доброзичливої, чуйної, благородної, порядної людини. І в центрі уваги цієї методики є турбота про дитину, увага до неї, до розвитку.

Організовуючи виховний процес, учителі застосовують таку методику, яка, поєднуючи індивідуалі групові і колективні форми та методи, розвиває творчу самодіяльність, збуджує колективні переживання учнів, впливає на створення потрібного стилю і тону в житті класного колективу.

Проводячи етичні бесіди, класоводи впливають не тільки на свідомість, а й на емоції своїх вихованців. Збудження емоцій радості й задоволення, захоплення і смутку, здивування і жалісливості, створення на виховних годинах емоційних моральних ситуацій — все це важливі методи прийоми підвищення ефективності виховних заходів.

Останнім часом дехто з вихователів успішно застосовує прийом варіативності в різних формах, пов'язуючи зміст виховання з життєвим досвідом учнів. Варіативність передбачає, перше, аналіз виховного матеріалу, що випливає з тематики, диференціацію його на основний, варіативний і додатковий; визначення місця певного матеріалу в реалізації цілей і завдань виховання і в усій системі виховної роботи у відповідному класі, його зв'язків зі змістом інших споріднених виховних тем; виділення в новому матеріалі провідних ідей, найважливіших знань - прикладних і світоглядних, які безпосередньо спрямовують цілі виховання в потрібному напрямку. По-друге, виявлені елементи життєвого і рівні вихованості учнів з відповідної морально-етичної проблеми так чи інакше пов'язуються з питаннями, що їм належить вивчити і засвоїти на наступних заняттях — під час проведення вікторин, бесід, екскурсій, диспутів. По-третє, забезпечується співвідношення дійсного і потрібного, бажаного стану знань, вмінь і засобів пізнавальної діяльності учнів, визначається ступінь їх уміння чітко відокремити Відоме від невідомого, суттєве від несуттєвого, і на основі цих ознак об'єктивно самовизначитися за рівнем своїх знань і рівнем вихованості з виучуваної проблеми. Особливо важливо тут засвоїти питання й опорні поняття «Батьківщина», «любов до Батьківщини», «громадянин України», «традиції українського народу», «сім'я, родина, родовід», передбачені програмою з народознавства.

Уже в початкових класах учителі формують у дітей загальне уявлення про широкі простори і багаті надра української землі, родючі чорноземи і чарівну природу, промисловий і енергетичний потенціал, використовуючи багатий фактичний матеріал із різних засобів масової інформації, досвіду вчителів і батьків, таким чином формуючи почуття цінності рідної землі.

— Діти, ви бачили, як швидко літає ластівка? — запитує вчителька однієї сільської школи. — Якби ластівка змогла пролетіти від північних до південних кордонів нашої держави, то вона летіла б цілий день і цілу ніч, — веде мову далі класовод. - А якби зі сходу на захід пішов мандрівник і проходив би щодня по 20 км, то він би близько дев'яносто днів, тобто три місяці. Багато разів довелося б мандрівникові переходити містками великі і малі річки. І вся ця земля, де така велика родина (майже 50 мільйонів чоловік), називається Україною. Україна — це наша суверенна, соборна держава, має п'яте місце за величиною та кількістю вселення в Європі. Ми пишаємося її багатствами: родючими чорноземами, природними ресурсами. Умій бачити, де ти потрібний своїй Вітчизні, народові... Не шкодуй себе для Батьківщини — це найбільша мудрість.

Саме в цьому контексті класовод розкриває вступне опорне поняття «Любов до Батьківщини» глибоке і стійке моральне почуття, що виявляється у внутрішній пристрасній самовіддачі, сердечній прив'язаності до рідної землі, де народився, виріс і вийшов у люди. Таке почуття виникає на основі глибокого внутрішнього переживання за долю своєї Вітчизни, переживання, що передає наше ставлення до того, що діється в Україні тепер, яке місце і яку роль вона займає у співдружності інших націй.

Любов до Батьківщини — це водночас й високе громадянське почуття. Громадянин України — то особа, що належить до постійного населення нашої держави і користується її захистом. Вона наділена сукупністю політичних та інших прав і обов'язків. Громадянами України є не тільки люди української національності, а й представники інших народів, що прийняли українське громадянство.

Розкриваючи зміст опорного поняття «Громадянин України», вчитель посилається на державний закон про громадянство, ілюструє це поняття на численних прикладах відданості громадянському обов'язку кращих синів українського народу, що загинули в катівнях або мужньо й сміливо перенесли багаторічні репресії, виборюючи право своєї Вітчизни на свободу й незалежність.

Засвоєння, зберігання і розвиток дітьми традицій і звичаїв українців та інших народів є важливим засобом зміцнення національної свідомості, згуртування і єдності всієї нашої нації і великої родини.

У формуванні цінностей школярів використовуються і засоби народного мистецтва та творчості. Саме з творів народної поезії розпочинається залучення дітей до словесного мистецтва, разом з чим здійснюються перші кроки розуміння найістотніших зв'язків та закономірностей людського буття, уявлення про красу. Тому з метою духовного розвитку школярів у процесі роботи над живим словом вчителі використовують матеріал українського фольклору.

Залучати учнів до мовленнєвої діяльності необхідно вже з першого класу. Тому пропонуємо деякі види вправ і завдань, які можуть бути використані на уроках або у гуртку виразного читання дітей молодшого шкільного віку.

— Як мама співала вам колискову? (Тихенько). Прочитайте колискову пошепки і дуже ніжно, але так, щоб Ті було чути слухачам. Стежте за диханням. Під час читання виділяйте, протягуючи, звуки (а), (у), голосом заколисуючи дитину.

Баю, баю, баю. Дровець нарубаю І в печі натоплю: Буде тепло в хаті, Буде дитя спати.

Атмосфера родинного затишку переносить тепло із світлиці у дитячі душі, наповнюючи їх спокоєм, щастям. До того ж теплі слова і прості звуки пісні ніжністю огортають дитяче серце, допомагають гостріше відчути силу материнської любові.

— Прочитайте колискову, починаючи з сильного звучання до найслабшого. Уявіть, що на останніх ряді пісні маля заснуло, не розбудіть його.

Український фольклор багатий на дитячі промови віншування, побажання. Саме вони можуть стають цікавим і корисним матеріалом на уроках народознавства. Наприклад:

Здоровенькі будьте,

Як бджілка у весну,

Що в поле летить — гуде,

А з поля летить — грає,

Як мак процвітає.

 

— Що зичили діти цим побажанням? (Бути праць витими, йти на роботу з натхненням, закінчувати працю з радістю, бути гарною людиною внутрішньо і зовні).

Подібні вправи акумулюють і демонструють традиційні цінності українців: добросовісна праця, повага до старших, здоров'я і добробут родини тощо. Школярі із задоволенням заучують побажання, віншування напам'ять, щоб здоровити ними рідних та знайомих у дні свят.

Невимушену обстановку, стійкий інтерес, увагу вихованців забезпечують українські народні ігри. Діти мають можливість навчатися відпочиваючи. Одночасно з вимогою дотримуватись правил гри педагог може ставити перед учнями різні завдання.

Яскраве позитивне емоційне піднесення під час роботи викликає у школярів бажання займатися виразним читанням, відповідальніше і уважніше ставитись до мистецтва живого слова в цілому.

Фольклор завдяки усному побутуванню володіє багатою палітрою зображальних засобів. Матеріал для занять художнім словом важливо підбирати із скарбниць народних, а особливо у період молодшого шкільного віку (1-2 класи), коли не всі твори дитячої літератури є для учнів зрозумілими і доступними у плані повного сприйняття і відтворення через призму мистецтва живого слова.

Формування цінностей засобами народознавства включає: позаурочну народознавчу виховну роботу з відродження українських національних традицій поваги та милосердя; фольклорно-етнографічні групи та експедиції школярів; створення народознавчих куточків, кімнат «Світлиця»; організацію клубів та гуртків з народознавства («Берегиня», «Сім криниць людяності»: криниця пам'яті, криниця-трудівниця, криниця народної мудрості, доброти, зелена криниця, криниця радості, богатирська; людинознавства, мистецтвознавства — «Джерело», «Духовність»), а також родинознавче виховання та благодійну діяльність.

У позакласній виховній роботі педагоги працюють за напрямами, визначеними у змісті народознавчого компонента. Це насамперед ознайомлення з історією рідного краю, вивчення усної народної творчості, вивчення та практичне застосування народних ігор, ознайомлення, дотримання обрядовості свого народу: вивчення календаря народних свят, звичаїв, традицій, обрядів; ознайомлення учнів з народними ремеслами; навчання готувати українські страви, складати меню правильного харчування в сім'ї тощо.

Практика показує неспроможність ізольованого (так званого функціонального) підходу, за яким слід проводити спеціальні заходи по кожному напряму. Життя підтвердило доцільність інтегративного підходу, що реалізує всі чи більшість напрямів виховання через будь-яку правильно інструментовану справу. Відтак позакласну народознавчу роботу слід будувати комплексно, її напрями інтегрувати.

Використовують такі форми організації позакласної народознавчої роботи з виховання цінностей [7]:

а) словесні (відверті розмови, сократівські бесіди, диспути, дискусії, зустрічі, усні журнали, тематичні вечори);

б) практичні (історико-краєзнавчі екскурсії, благодійні заходи, робота груп милосердя);

в) наочні (шкільні етнографічні музеї, світлиці, виставки, тематичні стенди).

До спеціальних форм (класні збори, диспути, тематиці вечори, свята, конкурси, творчі пошуки) належать [14]:

а) форми спільної пізнавальної діяльності (колективно-фронтальна, кооперативно-групова, диференційовано-групова, індивідуальна, парна);

б) форми моральної діяльності (пошук та вибір рішення у моральних ситуаціях, практична гуманістична діяльність);

в) форми спілкування (ділове, особисте, в парі, між парами, групове, міжгрупове).

Найбільш загальними формами є урочні (проведення нетрадиційних уроків народознавства в позаурочний час), позакласні, клубні, позашкільні заходи і робота за місцем проживання.

Продуктивними формами морального виховання виявилися такі [8]:

а) інформаційно-масові (дискусії, диспути, конференції, «філософський стіл», інтелектуальні аукціони, ринги, вечори з інтелектуальною тематикою, подорожі до джерел рідної культури та історії, «жива газета», створення книг з історії населеного пункту і про походження назв вулиць, створення альманахів з історії родоводу);

б) діяльнісно-практичні групові (творчі осередки з підготовки благодійних виступів, концертів та осередки допомоги самотнім за місцем проживання, групи милосердя, історико-краєзнавчі екскурси, етнографічні групи та фольклорні ансамблі, свята народного календаря, театр-експромт з вертепними дійствами, ляльковий театр, ігри, драматизації, шкільні світлиці, ярмарки творчих робіт та саморобок, народні ігри, огляди-конкурси, олімпіади, дискотеки);

в) інтегративні (шкільні клуби, вечорниці, КВК, фестивалі, асамблеї з проблем традицій та культури українського народу, гуртки кобзарського, сопілкарського мистецтва);

г) діалогічні (бесіда, міжрольове спілкування у підструктурі «учитель - учень», міжособистісне «учитель — учень», «учень — учень»);

д) індивідуальні (доручення, творчі завдання тощо);

є) етнографічні музеї, виставка дитячої творчості стенди, фотовиставки, галереї портретів народних героїв.

Реалізація шляхів, методів і форм організації діяльності школярів сприяє створенню під час народознавчої роботи нової виховної ситуації, що інтенсифікує розвиток морально цілісної гуманної особистості. У виховній роботі з народознавства створюється оптимальна база для позитивних змін у пізнавальній, емоційній та поведінковій сфері особистості учня, що забезпечує формування системи цінностей у школярів.

 

Авторські пропозиції

 

Аналіз теоретичної літератури, методичних розробок та результати власних спостережень дали нам змогу виділити фундаментальні принципи виховання загальнолюдських цінностей у школярів. Це такі принципи, як природовідповідності, культуровідповідності, етнізації, гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності і спадкоємності поколінь.

Принцип природовідповідності потребує врахування багатогранної і цілісної природи дитини, і не тільки її фізіологічних, психологічних, вікових і статевих особливостей, а й національних, регіональних. Коли в процесі навчання і виховання не зважають на природу дітей або зважають лише частково, це призводить до втрачених людьми, суспільством можливостей.

Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу у рідному для дитини культурному середовищі або наближеному до нього. Вироблені багатьма поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і справляють великий виховний вплив. Нехтувати традиціями і звичаями народу, які карбувалися віками, означає й далі плекати історичне безпам'ятство, національний нігілізм, яничарство, занепад моралі тощо. Реалізація принципу культуровідповідності передбачає розкриття змісту у народознавчому аспекті спрямованому на засвоєння учнями всього культурно-історичного шляху рідного та інших народів України і світу.

Принцип етнізації виховного процесу означає наповнення його національним змістом. Він покликаний увічнювати у підростаючих поколіннях специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, виховувати носіїв національної культури, продовжувачів справ батьків.

Принцип гуманізму утверджує високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і вияв своїх здібностей, гармонізацію відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо.

У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнем.

Принцип демократизму в освітньо-виховній системі покликаний забезпечити партнерські стосунки між учителем і учнем, утверджувати демократичні засади життєдіяльності дітей і молоді, можливості вільного волевиявлення, самодіяльності і самоутвердження особистості учня.

Принцип єдності сім'ї, школи і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги.

Принципи наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становлять серцевину змісту освіти і виховання, забезпечують неперервність виховного процесу від родинного дошкільного до вузівського. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх: завдяки чому формується цілісне світосприйняття. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.

Необхідно домогтися, щоб кожен учень володів українською мовою, знав історію і культуру українського народу. Треба створити умови, щоб кожен українець міг вивчати культуру, історію, традиції інших народів, які проживають в Україні.

Вихователь мусить організувати виховну, роботу таким чином, щоб вона була не нав'язливою, а мала вільний від тиску характер, сприяла самовихованню особистості. Це основа виховного процесу. Всяке цілеспрямоване виховання, в тому числі й національне, якщо воно не спирається на самовиховання, не підтримується останнім, дає низький результат.

Впровадження національної системи виховання передбачає також широку підготовку і перепідготовку відповідних кадрів вихователів і організаторів відповідно до потреб сьогодення.

 

Висновки

 

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання відроджується. Сучасна його модель враховує такі важливі особливості сьогодення, як перехід України від соціалістичних суспільних відносин до ринкових; національне відродження усіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови самостійної, незалежної держави.

Поняття «національне виховання» вбирає в себе всі названі особливості сучасного стану країни. По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним стосовно національного як загального. Державне виховання є найвагомішою складовою національного виховання, воно здійснюється державними установами, інститутами і т д., а загальнонаціональне діє і поза їх межами, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.

По-друге, в жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

І нарешті, національне виховання найбільш повно відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Формування національної самосвідомості передбачає: освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє, утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку. Формування ціннісної сфери школярів значною мірою забезпечують уроки народознавства в загальноосвітній школі.