Поняття теорії права та держави як науки. Співвідношення теорії права та держави і енциклопедії права.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ (питання 1-80)

ТА ІСПИТУ

 

Поняття теорії права та держави як науки. Співвідношення теорії права та держави і енциклопедії права.

ТДП – це фундаментальна юридична наука, яка досліджує основні загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави та права, а також узагальнуюча та систематизуюча методологію пізнання правових явищ та юридичну техніку.

Енциклопедія права – це навчальна дисципліна, яка включає систему елементарних (початкових) знань про державу та право та є частиною ТДП як навчальної дисципліни.

 

Об'єкт дослідження теорії права та держави і її місце в системі наук про суспільство.

Обєкт (те, на що направлені зусилля досліджень тієї чи іншої науки): суспільство.

Предмет (частина обєкту, що безпосередньо вивчається наукою): держава і право

Теорія держави і права, маючи свій предмет, функції та методи, посідає специфічне місце в системі суспільних та юридичних наук.

Систему суспільних (неюридичних, гуманітарних) наук становлять філософія, історія, соціологія, політологія, економічні науки тощо. Але жодна з цих наук не замінює теорію держави і права під час вивчення державно-правових явищ. Вони лише сприяють кращому розумінню держави і права, оскільки вивчають їх природу в більш широкому контексті.

Філософія пояснює найбільш загальні закономірності суспільного буття, зокрема й ті, які стосуються держави і права. Понятійний апарат філософії є теоретико-методологічним орієнтиром для всіх суспільних наук, у тому числі теорії держави і права та інших юридичних наук.

Історія, досліджуючи в хронологічному порядку етапи розвитку суспільства, конкретні факти державно-правового життя народів, не дає узагальнюючих висновків, не шукає в них, на відміну від теорії держави і права, загальних закономірностей.

Соціологія, досліджуючи суспільство в цілому, окремі його інститути, процеси, групи, вивчає державу і право лише в їх зв'язках з елементами соціуму.

Політологія предметно наближена до держави і права, оскільки держава — важливий суб'єкт політичної системи суспільства, вона впроваджує певну політику в життя через правове регулювання суспільних відносин. Але політична влада, політичні відносини, процеси, партії, лідери вивчаються як самостійні явища.

Це можна сказати й про структурно-функціональні елементи економіки, соціального управління. Держава і право тісно пов'язані як з економічним життям суспільства, так і з управлінням суспільством. Проте і економічна наука, і наука соціального управління мають свій предмет дослідження.

 

Об'єкт і предмет дослідження теорії права та держави як юридичної науки.

Обєкт (те, на що направлені зусилля досліджень тієї чи іншої науки) в системі юридичних наук: держава і право

Предмет (частина обєкту, що безпосередньо вивчається наукою): основні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права; методологія; юридична техніка.

Методологія - 1) вчення про методи; 2) сукупність, система методів, що використовуються в процесі вивчення предмета.

Юридична (законодавча) техніка – узгоджена сукупність юридичних термінів, конструкцій та презумпцій, а також засобів систематизації правових норм, що використовуються у правотворчості (складанні юридичних текстів).

 

Становлення і розвиток теорії права та держави.

Право і політика.

Політика — мистецтво управління державою; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту його діяльності; сфера діяльності, пов'язана з відносинами між різними суб'єктами з приводу здійснення державної влади.

Незважаючи на те, що категорії "політика" і "право" близькі, їх не можна ототожнювати. Передумовою можливої відмінності між ними є відносна самостійність держави щодо громадянського суспільства.

Політика держави безпосередньо виявляється в характері змісту норм права, який виражає загальнообов'язкову державну волю. "Державна воля" — політична категорія, оскільки держава — політичний інститут, який займає центральне місце в політичній системі суспільства. Політика держави неминуче пов'язана з інтересами, волею тих або інших суб'єктів цієї системи, насамперед тих, хто певною мірою здобув державну владу (партія, яка перемогла на парламентських виборах, може суттєво змінити характер правопорядку у певних сферах життя).

Державна воля, яка виявляється у характері державних рішень та об'єктивована у відповідну правову форму (закон, указ, постанову та ін.), може виражати інтереси всього населення країни чи його більшості, або навіть меншості. Але будь-які інтереси людей, перед тим як набути форми права, мають бути опосередковані державною політикою.

Політика народу безпосередньо виявляється в характері змісту законодавчих актів, що приймаються на референдумі. Ці акти виражають його волю, яка стає загальнообов'язковою.

Принципи справедливості та свободи, закладені у праві, здійснюються соціальними групами, класами, народами, а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває політичного характеру.

Право є засобом вираження політики, її реалізації, робить легітимними політичні рішення. Право конституційно закріплює політичний устрій суспільства, механізм дії політичної системи. Воно закріплює і гарантує політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

 23. Джерела (форми) права. Місце і роль правозастосовчої (судової) практики в правовому регулюванні суспільних відносин.

«Джерело права» і «форма права» взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.

Поняття «джерело права» вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному).

Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб'єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.

Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб'єктів формування і встановлення права.

Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб'єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об'єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права.

Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.

Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права романо-германского типу. Відповідно до чинної доктрини права (правові норми приймаються парламентом і уповноваженими ним органами) судовій практика не відведена роль джерела права. Проте об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому сприяють недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому); піднесення "третьої влади" - судової, що дозволила суддям розробляти принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані правопо-ложення судової практики. Вони в основному е результатом діяльності суддів касаційних судів як вищих судових інстанцій. Підтвердження касаційним судом судових рішень, особливо прийнятих на основі аналогії або загальних принципів, може сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як фактичний прецедент. Норми - правоположення судової практики повинні враховуватися всіма юристами, що застосовують право. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках. У деяких країнах роль судової практики як додаткового юридичного джерела права підтверджується постійним виданням судових збірників і довідників.

Між нормами, відпрацьованими судовою практикою, і нормами, створеними законодавчим органом, є розходження. Дія судової практики у країнах романо-германського типу відбувається в межах, встановлених законодавцем. Створена судовою практикою правова норма носить обмежений характер, оскільки не володіє такою ж загальністю і узагальненість як норма права, що виходить від парламенту. При розгляді нової справи вона може не враховуватися. У цьому полягає головна відмінність норми, створеної в процесі судової діяльності країн, що належать до романо-германського типу, від пріоритетного становище судового прецеденту в країнах англо-американського права.

Отже, романо-германський тип правової системи характеризується пріоритетом норми, що міститься в законодавчих актах. Проте він припускає і пошук кожним юристом у конкретному питанні рішення, що відповідає принципу справедливості.

Правовий звичай.

Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку.

Дія правових звичаїв (за характером співвідношення із законом):

правові звичаї на додаток до закону - допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);

правові звичаї крім закону - регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на законодавчому рівні (наприклад, Цивільним кодексом Швейцарії дозволено судді вирішувати спір на основі норм звичаєвого права, якщо відсутні норми закону, що регулюють спірні суспільні відносини);

правові звичаї проти закону - зрідка застосовуються (у навігаційному праві Італії морський звичай превалює над нормою Цивільного кодексу).

 

Види правових відносин.

За функціональним призначенням:

регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб'єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виника­ють правовідносини зі своєчасної сплати за них).

охоронні правовідносини виникають на основі юридичних за­борон і є результатом скоєння суб'єктами правопорушень (на­приклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).

Необхідно також розрізняти матеріально-правові та проце­суально-правові правовідносини.

Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних відносин, що потребують організації, їх змістом є права і обов'язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку.

Процесуально-правові правовідносини реалізують норми про­цесуального права і виникають на основі організаційних відно­син. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і вста­новлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-про­цесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відно­сини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу.

За часом дії:

довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що ви­никли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи договору про перевезення вантажу на значну відстань; короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після вико­нання учасниками їх прав і обов'язків (наприклад, купівля конк­ретної речі).

53. Структура (склад) і зміст правових відносин.

Склад (струк­тура) правовідносин - сукупність їх внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.

До складу правовідносин входять такі елементи: суб'єкти; об'єкти; зміст.

Об'єкти правовідносин — це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Суб'єкт правовідносин — це учасник правових відносин, який має суб'єктивні права та здатний виконувати юридичні обов'язки.

Зміст правовідносин — це передбачена нормами права суку­пність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів пра­вовідносин.

Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин.

Юридичний зміст правовідносин — це передбачені нормами права реальна можливість суб'єктів правовідносин щодо здійс­нення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Фактичний зміст правовідносин — це фактична поведінка суб'єктів правовідносин, у межах якої реалізуються їхні суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки.

Юридичний зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідно­син показує те, як вони відбулися у реальній дійсності.

Правове регулювання здійснюється головним чином через ме­ханізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Суб'єктивні права — це передбачена правовою нормою вид і міра можливої чи дозволеної поведінки суб'єкта правовідносин із задоволенням своїх законних інтересів та потреб, забезпечується як юридичними обов'язками інших суб'єктів, так і захистом з бо­ку держави.

Суб'єктивне право належить лише уповноваженому суб'єкту, який реалізує його на свій розсуд, тобто суб'єкт завжди може відмо­витися від використання свого суб'єктивного права.

Суб'єктивні права містять наступні варіанти можливої поведін­ки уповноваженого суб'єкта, як:

1) право здійснювати певні дії, тобто реалізувати свої інтереси (право на власні дії);

2) право вимагати певних дій від зобов'язаного суб'єкта (право вимоги);

3) право вимагати відновлення порушеного права, тобто звертатися до компетентних державних органів за захистом суб'єктивного права і примусового забезпечення юридичного обов'язку (право домагання);

4) право користуватися певним соціальним благом (право користування).

Юридичні обов'язки — це передбачена правовою нормою і забезпечена можливістю державного примусу міра належної пове­дінки зобов'язаного суб'єкта, яку він повинен здійснити в інте­ресах уповноваженого суб'єкта.

Юридичні обов'язки передбачають наступні варіанти можливої поведінки зобов'язаного суб'єкта, як:

1) здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб'єкта;

2) зобов'язані утримуватися від здійснення дій, що суперечать ін­тересам інших суб'єктів;

3) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від ін­ших суб'єктів;

4) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених правовою нормою дій.

На відміну від суб'єктивного права, відмовитися від виконання юридичного обов'язку не можна, тому що відмова від виконання або неналежного виконання є підставою для юридичної відповідальності.

 

Об'єкти правових відносин.

Об'єкти правовідносин — це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні блага — це предмети матеріального світу (природ­ні ресурси, земля, надра, ліс тощо), речі (засоби виробництва, предмети споживання) та цінності (цінні папери, гроші тощо);

2) духовні блага — це результати творчої, інтелектуальної діяль­ності людини (твори літератури, мистецтва, музики, винаходи, наукові відкриття, комп'ютерні програми тощо);

3) послуги виробничого і невиробничого характеру — це ре­зультати певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культу­рної, освітянської та інших сферах діяльності людини (договір на перевезення вантажу, підряд на будівництво будинку, вико­нання пісень на святковому концерті тощо);

4) особисті немайнові блага — це життя, здоров'я, безпека, честь, гідність, свобода особи, недоторканість житла та інші права і свободи людини (наприклад, між студентом і адміністрацією вищого навчального закладу виникають правовідносини, так об'єктом цих правовідносин буде не отримання диплому, а отримання відповідного рівня освіти).

 

Суб'єкти правових відносин.

Суб'єкт правовідносин — це учасник правових відносин, який має суб'єктивні права та здатний виконувати юридичні обов'язки.

Види суб'єктів правовідносин:

1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни даної держави; іноземні громадяни чи піддані; особи без громадянства (апатриди); особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди).

2) колективні суб'єкти (юридичні особи): державні органи; підприємства, установи, організації; органи місцевого самоврядування; посадові особи, тобто представники державної влади, які ви­конують організаторськорозпорядчі чи адміністративногос­подарські обов'язки; громадські об'єднання (політичні партії, профспілкові органі­зації, релігійні організації тощо).

3) соціальні спільності: народ; нація; населення адміністративнотериторіальної одиниці; трудові колективи та ін.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовід­носин визначається його правосуб'єктністю.

Правосуб'єктність — це передбачена нормами права здат­ність особи бути носієм прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Основні види правоздатності:

1) загальна правоздатність — це здатність особи мати будь- які права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством. Вона визнається державою за фізичними особами з моменту їх наро­дження і припиняється зі смертю.

2) галузева правоздатність — це здатність особи чи організації набувати права в тій чи іншій галузі права. У кожній галузі пра­ва строки її настання можуть бути неоднаковими;

3) спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з пе­вними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціаль­них знань і навичок (наприклад, судді, працівники правоохорон­них органів тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно чинному законодавству — з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльно­сті, обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксо­вані у статутах і положеннях цих юридичних осіб, і припиняєть­ся разом з їх ліквідацією.

Правоздат­ність сама по собі ніякого реального блага не дає, вона дає тільки пра­во мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи ін­шим благом, здійснення відповідних дій тощо. Суб'єкт, наділений правоздатністю, не повинен обов'язково реалізовувати всі надані йому права.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність осо­би своїми діями набувати та самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.

Іншими словами, це можливість реалізувати правоздатність.

Згідно чинному законодавству України, повна дієздатність фі­зичних осіб настає за досягненням нею 18 років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з 21 року особа може обиратися до органів міс­цевого самоврядування; з 25 — призначатися суддею тощо). Однак у цивільному і трудовому праві особам надається повна дієздатність і у більш ранньому віці.

Обмежити особу в дієздатності або визнати її недієздат­ною може лише суд у випадках, визначених чинним законодавством. Законом передбачена можливість поновлення цивільної дієздатності фізичної особи у разі видужання чи значного поліпшення психічного стану.

Однією з форм прояву дієздатності є деліктоздатність.

Деліктоздатність — це передбачена нормами права здат­ність особи нести юридичну відповідальність за вчинення проти­правних дій.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність фі­зичної особи під час здійснення суспільно небезпечного діяння усві­домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

 

Способи тлумачення норм.

1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б) виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових сполучників, виявляє синтаксичні зв'язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ) враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з'ясовується.

У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.

2. Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами, установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі), інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження системних юридичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем, особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання.

3. Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового користування.

4. Історико-політичний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених законодавцем. Його ознаки: а) ґрунтується на джерелах, що перебувають за межами права, на основі оцінки суспільно-політичної обстановки, за якої була ініційована і прийнята норма права; б) враховує процес обговорення нормативно-правового акта, в якому ця норма міститься, зокрема доповідь і співдоповідь за його проектом, альтернативні проекти, публікації в пресі під час обговорення проекту, дебати, внесені виправлення, підстави їх прийняття або відхилення; в) виражається у правильній оцінці призначення норми в період її встановлення ("волі історичного законодавця"), що дає можливість визначити, як найраціональніше її застосувати в момент вирішення справи (можна по-різному реагувати на те саме діяння в умовах загострення соціально-політичної обстановки та її стабілізації тощо).

Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.

5. Логічний - з'ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної логіки: а) розкривається зміст юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм, для чого використовується прийом перебудови тексту, введення в нього додаткових слів, необхідних для розуміння; б) аналізуються поняття, які відображають слова і вирази, судження і умовиводи, конкретні судження, їх зв'язки один з одним, а також зміст поняття з його обсягом та іншими поняттями, що допомагає перевірити результати граматичного тлумачення, зробити висновки з понять; в) використовуються логічні операції - аналіз і синтез, побудова силогізму (логічного умовиводу, що складається з двох посилань і висновку) і т.д., щоб з нормативних приписів сформулювати норму права, вивести норму з норм; г) використовуються ті ж логічні операції, що й у попередньому випадку, проте з іншою метою: у разі наявності прогалини в праві сконструювати норму права за аналогією через тлумачення (тобто розширити певні ознаки і факти).

7. Спеціально-юридичний - з'ясування змісту норми, засноване на досягненнях юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному умінні і навичках інтерпретатора. Його ознаки: а) досліджує техніко-юридичні засоби і прийоми вираження волі нормотворця з метою розкриття термінів, категорій, конструкцій та інших елементів його змісту; б) враховує роз'яснення вищих судових інстанцій, вищих посадових осіб правозастосовних органів з метою використання проведеного ними аналізу тих чи інших термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та ін.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ (питання 1-80)

ТА ІСПИТУ

 

Поняття теорії права та держави як науки. Співвідношення теорії права та держави і енциклопедії права.

ТДП – це фундаментальна юридична наука, яка досліджує основні загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави та права, а також узагальнуюча та систематизуюча методологію пізнання правових явищ та юридичну техніку.

Енциклопедія права – це навчальна дисципліна, яка включає систему елементарних (початкових) знань про державу та право та є частиною ТДП як навчальної дисципліни.