Українське національне життя й «Громада»

 

Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило–Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в ХVI‑XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по–перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по–друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.

В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).

Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь–освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений–славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.

Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В. Антонович (1834–1918), історик О. Левицький (1849–1922), мовознавець К. Михальчук (1840–1914) етнограф Б. Познанський (1841–1906), громадський діяч Т. Рильський (1841–1902), та етнограф П. Чубинський (1839–1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.

Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь–яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:

 

При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870–их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк, Михальчук, Русів, М. Ковалевський, Подолинський, Старицький, Нечуй–Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України – в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язку з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникла впливу на громадські справи. Вона вела свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і тим обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.

(І. Кріп’якевич, Історія України, Львiв. 1990, с.272–273)

 

В ті часи «Громада» проводить важливі наукові дослідження з історії, археології та етнографії України, починає видавати газету «Кієвскій Телеграф». Попри початкові заяви засновників «Громади», що:

 

Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити… А тому не треба мутити свідомість народу політикою, треба його розвивати, освічувати:

Єдине діло справжніх друзів в теперішній час – допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні й політичні балачки і дожидаючись терпеливо часу, коли нарід буде в стані говорити про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні.

(теж там, с. 272)

 

Але, життя диктувало їм свої суворі закони, в Росії наростав революційний рух, та яким би він не був, а потрібно було визначатись. Не тільки по відношенню до самодержавства, але й по відношенню до революціонерів.

Царизм же, зі свого боку – переслідував революціонерів, переслідував будь–яку вільну думку, переслідував (а, як же!) й ворога № 1 – все українське. Разом із Емськими указами «царь–освободітель» розпустив Київське відділення географічного товариства (!) і закрив «Кієвскій Тєлєграф».

Друге видання Ніколая I Палкіна, хоч деякою мірою й кишенькове, уколошкають революціонери, всього через п’ять років по Емських указах, а «Громада»? – що ж, «Громада»… Вона, передбачаючи наступ репресій, переводить частину своєї діяльності за кордон – до європейської Галичини під Австрією та навіть до демократичної Швайцарії; відновлюють на власні кошти й «Львівську Правду».

Однак, головне вдома було зроблене – той імпульс, який був наданий українській науці, освіти та літературі – збережеться надовго.

З настанням реакції поступово висувається на перший план постать еміґранта Михайла Драгоманова. За кордоном він міг працювати на повну силу, не звертаючи уваги на царських чиновників, придуркуватих та невігласних. Міг спокійно та всебічно зважувати події в Росії.

Тодішня її політична картина – не втішала: народники, марксисти, терористи… З українців до народництва схилявся М. Костомаров, терористом був М. Кібальчич, але… Драгоманов критикував усе: дурні фантазії народників, які пошукували джерело мудрості в невігласному народі, наукове знахарсво марксистів, відсутність конструктивних ідей у терористів соціал–революціонерів. Драгоманов слушно помітив, що зовсім незрідка представники саме революційних рухів найбільше утискували права окремих націй, перевершуючи в цьому й реакційних самодержців. Помітив, що революціонерство буває й відновленням імперіалістичного «інтернаціоналізму». Він відверто писав про те, що російські революціонери намагаються зберегти централізовану машину російської імперії на те, аби на другий день перевороту використати її для власних цілей. Саме в цьому він далеко випередив соціальну думку свого часу, практично передрікши мало не за півстоліття імперіалістичне єство більшовицької Третьої російської імперії. Ці самі ідеї розвиватиме потім Іван Франко (1856–1916), але вже разом із критикою соціалізму, як такого.

Драгоманов користувався на свій час високим авторитетом, здобувши міжнародне визнання, та до нього прислухалися. Він віддавав належне «Громаді» за велику кількість розлеглих наукових досліджень у різних галузях, але критикував за відсутність послідовних теорій, загальних концепцій та сміливих гіпотез.

Його власні політичні погляди віддзеркалювали радше власне великодержавне минуле: він був за автономію, федерацію та всяке інше, але не за самостійність України, як європейської держави. У цьому він не пішов далі свого часу, та важко вказати когось із сучасників, хто наважився би піти далі. Він був соціалістом, але його соціалізм був радше етичним, а відтак схожим на соціалізм еспанських анархо–синдикалістів. Та, мав рацію. І дійсно, в той час як закони економіки передписують як найбільшу можливу експлуатацію людини – то що ж може цьому протиставитись, крім етики?

Михайло Драгоманов багато зробив для української науки, чимало й для політики, але з українським націоналізмом як таким – прийдеться почекати до Миколи Міхновського (1873–1924); а загалом…

Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30–річчя наукової та громадської діяльності М. Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.

Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу…

 

 

Революція. Терор на початку

 

Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.

Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?

Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свiдоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!… Надо только научіться какому–нібудь рємєслу, одється попрощє…»

Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів–слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.

По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Земли и Воли» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.

Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмiстi Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.

С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.

 

* * *

 

Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:

 

Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь–якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?

(С. М. Степняк–Кравчинский, В лондонской емиграции, Москва, 1968, с. 15)

 

Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:

 

На благо чи на шкоду, але Росія повинна бути могутньою державою в Європі та Азії. Країна зі 100–мільйонним населенням, що росте з надзвичайною швидкістю, не може полишатися вторинною державою, як би кепсько не керувалася.

(теж там, с. 38)

 

Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:

 

Чому Росія – країна–завойовниця? Що примушує багатостраждальну країну грати не гідну роль постійного порушника спокою та мирного розвитку сусідніх народів? Головна причина є добре відомою європейській громадськості – це існування самодержавства у Росії.

(теж там, с. 38)

 

А тому, – ну, самі ж бачите, що:

 

Але, у деспотичних державах честолюбство та жадність володарів – додаткова та вагома причина всіляких розбратів.

Гнітюча потуга Росії та її географічне розташування дають широкий простір таким схильностям її правителів. В наш час в Європі одна тільки Росія – є країна–завойовниця. Сильно підірваний престиж царського уряду і зростаюче незадоволення в усіх прошарках російського суспільства перетворили завоювання на деяку моральну необхідність. Для царизму зовнішні війни – випробуваний засіб відвести бурю суспільного обурення від унутрішніх проблем.

(теж там, с. 38–39)

 

Та слушно додає до цього, що – бачите:

 

Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення.

(теж там, с. 39)

 

Як бачимо, в імперії, на відміну від будь–якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там–своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тiєї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько–японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).

Адже, знову, в усьому винні царі–деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:

 

Багацько людей приєднуються до загального хору та часто репетують гучніше від усіх, ніяк не будучи в душі шовіністами. Як не дивно, але це так. Я сам бував свідком цьому, та й багатьом знайомі перетворення дуже мирних та розумних людей на полум’яних ура–патріотів. Це викликано їх жалюгідним існуванням, відчайдушним почуттям, свідомим чи несвідомим, що оскільки стан не може стати гіршим, то будь–яка зміна, можливо, веде до кращого.

(теж там, с. 39)

 

Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.

 

* * *

 

Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що–завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»

За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова–Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з–під М. Горбачова самий об’єкт управління.

В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац–розуму, в якому любов до монарха–отця замінена відразою до монарха–деспота, не більше.

Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь–якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.

 

* * *

 

А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:

 

Жоден зі включених до імперії народів не злився з пануючою нацією. Звичаї Московії не мали жодної притягальної сили, та її культура часто бувала значно нижче культури підкорених нею країн. В той час, як німці, жителі Ельзасу і Лотарінґії, завойованих Францією, через кілька поколінь стали ревними французькими патріотами, жителі України, наприклад, що була раніше військовою республікою і з’єдналася з Росією 1654 р. рішенням своєї Ради, не були асимільовані Вєликоросією навіть по двох століттях спільного життя.

(теж там, с. 63–64)

 

Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П. Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя–освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т. Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але… про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:

 

Українські селяни не пам’ятають древньої історії своїх республіканських установ, але вони глибоко переконані, що за своїми національними особливостями вони порізнюються від пануючої нації великоросів, яких вони називають їх старим іменем «москалі».

(теж там, с. 64)

 

Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:

 

За таких умов нема жодної можливості зберегти централізовану імперію.

(теж там, с. 65)

 

Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:

 

Однак, є вагомі причини не допустити, аби внутрішня автономія не перетворилася на розчленування держави. Я не торкаюсь Фінляндії, Кавказу та Середньої Азії, абсолютно чужих елементів, які не мають нічого спільного з Росією та є радше тягарем для країни що звільнилася.

(теж там, с. 65)

 

Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?

Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):

 

Навіть тепер, незважаючи на тяжке становище Росії, союз із нею приносить Польщі економічні прибутки. Ця маленька країна іде попереду нашого промислового розвитку, і вона отримує величезний, просто безмежний ринок для своїх виробів. Польща двічі подумає, перед тим, як відмовитись від цих переваг заради задоволення мати власного короля або президента.

(теж там, с. 65–66)

 

Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:

 

Польське питання – не тільки крайній випадок серед багатьох інших. Українське ж є його відновленням у більш поміркованому вигляді. В цьому випадку відокремлення було би не лише несприятливим, але й просто неможливим хоча би тому, що губернії, розташовані по середній течії рік, які утворюють природну лінію комунікацій, не можуть бути відділені від губерній, де знаходяться гирла або витоки цих рік.

(теж там, с. 66)

 

Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С. Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?

Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.

Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.

 

* * *

 

Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?

Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь–якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович–Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів–Краків–Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.

Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.

Так, про що ж тут іще казати?

 

 

Революція. Терор наприкінці

 

Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал–революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.

Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:

 

Згідно з постановою партії, із неї виділилася спеціальна бойова орґанізація, що приймає на себе, – на засадах строгої конспірації та поділу праці, – виключно діяльність дезорґанізаційну та терористичну. Ця бойова орґанізація отримує від партії, через посередництво її центру, – загальні директиви щодо вибору часу для початку та призупинення військових дій і відносно кола осіб, проти яких ці дії спрямовуються. В усьому останньому вона наділена якнайширшим повноваженнями й повною самостійністю. Вона пов’язана з партією лише через посередництво центру і повністю відділена від місцевих комітетів. Вона має повністю відокремлену орґанізацію, особливий склад (згідно з умовами самої роботи, очевидно, вельми нечислений), окрему касу, окремі джерела засобів.

 

Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания терориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.

Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б. Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якість там приватні пожертви, але… Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.

Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці – «мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.

Все це, якось–такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:

 

Гоц, Павлов і Трєгубов твердили, що вони вже вистежили Дурново і можна приступати до замаху. Ми ж були переконані, що це невірно: ми не могли припустити, щоби за нашого зосередженого спостереження наша група не помітила Дурнова.

Непорозуміння незабаром розвіялося. Виявилося при перевірці, що Гоц Павлов і Трєгубов вистежили не міністра внутрішніх справ, а міністра юстиції Акімова, що обличчям нагадував Дурново.

Тоді вони запропонували провести замах на Акімова.

(Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва, 1991, с. 22б)

 

Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все‑таки вколошкати Дурново.

Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:

 

Наші бомби мали хемічний запал: вони були обладнані двома хрестоподібними трубками зі запалювальним та детонаторним приладдями. Перші складалися з наповнених сірчаною кислотою скляних рурок із балонами та надітими на них свинцевими вантажами. Ці вантажі, при падінні знаряддя за будь–якої позиції, ламали скляні рурки; сірчана кислота проливалася, запалювала суміш бертолетової солі з цукром. Запалення ж споводувало спочатку вибух грімучої ртуті, а потім і динаміта, що заповнював знаряддя. Невідворотна небезпека при наладовуванні полягала на тому, що скляні рурочки могли легко зламатися в руках.

(теж там, с. 25)

 

Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».

Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.

Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:

 

Я вірю в терор. Для мене вся революція – у терорі. Нас мало зараз. Ви побачите: буде багато. От, завтра, можливо не буде мене. Я щасливий цим, я гордий: завтра Плеве буде убитий.

(теж там, с. 19)

 

В іншому місці Б. Савінков пише про відомого Івана Каляєва:

 

Для людей, що знали його дуже близько, його любов до мистецтва і революції освітлювалася тим самим вогнем – несвідомим, боязким, але глибоким і сильним релігійним почуттям. До терору він прийшов своїм власним, особливим шляхом, і вбачав у ньому не тільки найкращу форму політичної боротьби, але й моральну, можливо, релігійну жертву.

(теж там, с. 29)

 

І. П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:

 

Ми поїхали через Кремль на візнику та я надумав кричати: «Геть із проклятим царем, хай живе свобода, геть із проклятим урядом, хай живе партія соціалістів–революціонерів!» Мене привезли до городської частини… Я увійшов твердим кроком. Було страшенно гидко серед цих жалюгідних боягузів, я був зухвалий, знущався з них.

 

Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але… Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?…

До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:

 

Питання проґрами її не цікавили. Можливо, із своєї комітетської діяльності вона вийшла з певним ступенем розчарування. Її дні проходили у мовчанні, у мовчазному та зосередженому переживанні тiєї внутрішньої муки, якою була повна. Вона зрідка сміялася, і навіть тоді її очі полишалися строгими та сумними. Терор для неї втілював революцію і весь світ був замкнений у бойовій орґанізації.

(теж там, с. 33)

 

Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:

 

Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській Фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907.

(теж там, с. 176)

 

Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:

 

… а обвинувачення щодо Лєонтьєвой – зняте «за душєвной болєзнью», як сказано в офіційному документі. Всі вони, крім Агапова (Дулєбова), який страждав у Петропавловській фортеці на нервовий розлад, були звільнені. До бойової орґанізації з них повернулися лише Моісєєнко і Шіллєров. Загородній був арештований у грудні 1905 р. у справі динамітної майстерні у Петербурзі, і його подальша доля мені невідома. Ефруссі прийняла участь у терорі набагато пізніше, у 1907 р. Агапов (Дулєбов), нервовий розлад якого перейшов у душевну хворобу, був переведений із фортеці до лікарні Миколи чудотворця. У листопаді–грудні 1905 р. ми зробили спробу звільнити його з лікарні і Моєсєєнко вів для цього переговори з одним із лікарів, Трошиним. Переговори покінчилися невдачею, і Агапов, так і не відкривши свого справжнього імені, помер у тій же лікарні у 1908 р.

(теж там, с. 124)

 

Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь–якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.

Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.

Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців–дилетантів, компенсований фанатизмом.

Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.

Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи: на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал–губернатора, генерала Трєпова, київського генерал–губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал–губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал–губернатора, адмірала Дубасова тощо.

 

* * *

 

Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але… Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В. Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістськi, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».