Коротка історія психології: погляди на природу душі Сократа, Платона та Арістотеля; Демокріта та Епікура.

Демокріт стверджує те, що не рухається само, не може привести у рух інше тіло. Душа – лише одне з тіл, що рухаються. Кулеподібні атоми є душею, адже тільця такої форми краще проникають через будь-які тіла і, рухаючись самі, рухають все інше. Душа – це те, що спонукає до руху живі істоти. Вогненно подібні кулясті атоми – найрухливіші, тому їх і вважають найбільш відповідними природі душі.На противагу уявленням, ніби душа перебуває в тілі, як у в'язниці, Демокріт зближує природу душі і тіла, переплітаючи атоми їх між собою. Це приводить Демокріта до уявлення, що у світі все оживлене, мертві тіла можуть відчувати, рослини – мислити. Людська душа – це сукупність атомів; необхідна умова життя – дихання. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого "загробного" існування душі немає і бути не може.

Сократ якось зауважив, що він ніяк ще не може, згідно з дельфійським надписом, "пізнати себе самого", і висунув основоположний принцип: "Я знаю, що я нічого не знаю" як принцип розчищення поля для появи позитивного знання. Сократ вперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Сократ вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється занебесним і навпаки; у занебесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю – забувають їх. Пізнавати себе – означає відшукувати-пригадувати накопичені в душі забуті істини. Таке пізнання є одночасно і вихованням (букв. віднайденням прихованого), висвітленням забутих чеснот. Стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи.

Платон розпочав із дослідження прекрасного, краси. В своїх творах він пояснює, що предметом його дослідження є не те що лише буває прекрасним, а те, що прекрасне саме по собі, тобто сутність прекрасного. істинно сущими є, за Платоном, ідеї. Матерія – це лише відбиття і вичерпання ідеї, принцип часткового функціонування ідеї. Якщо б не було ідеї – не могло бути і матерії. Філософ також дійшов висновку, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" – безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному "світі ідей". За Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. В людині Платон виокремлював три частини душі: розумну, чуттєву і посередницю між ними, імпульсивну. Але душі, як гадав філософ, перебувають не тільки в органічних тілах. Передусім душі мають планети. Це звучить як казка: фактично ж, то було застосування поняття душі в широкому значенні, як енергії руху і життя.

Епікур був переконаний, що душа, як дійсна і діяльна, мусить бути тілесна. Він розумів її мовби якийсь колоїд, мов рідку матерію, розведену по всьому тілу на подобу тепла. Душа і тіло є двома матеріями, двома родами атомів, що перебувають у взаємовпливі. Душа, як усе тілесне, перебуває в русі, а наслідком її руху є життя й свідомість; враження є перемінами, що їх здійснюють у душі діючі на неї зовнішні предмети. Відчуттями людина сприймає комплекси атомів, що злітають з речей, і будує їх образи – відбитки чуттєвих вражень, що зостаються в пам’яті і служать для передбачення майбутнього досвіду. Душа – складна тілесна система, отже вона знищенна, зі смертю кінчається її існування. Віра у безсмертя є оманою. Отже – безпідставним є острах смерті, оце джерело неспокою, а тому й людських нещасть

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним - ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав як властивість незалежної від тіла "розумної душі".

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.