Особливості сучасної плюралістичної демократії

У другій половині 20 ст. утвердилися два напрями інтерпретації й моделювання демократії: елітарний і плюралістичний. Теорія плюралізму створювалась на основі парадигми конфлікту. Політичний процес бачився як боротьба різних групових інтересів, примирити і частково узгодити які може тільки держава. Теоретики плюралізму уточнюють джерела конфліктів, багатоманітність груп і групових інтересів, обґрунтовують неминучість дифузії влади. Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає права людини, конкуренцію легальних політичних сил, нормо- і правотворчість парламенту, поділ влади, федералізм. Усі ці принципи не гарантують владу різних груп, але передбачають можливість кожній політичній силі в межах загальних правил спиратися на різні, автономізовані важелі влади.

Обмеженість можливості теорії плюралізму призвела до того, що ідея плюралізму не стала глобальною характеристикою розвинутої демократії, але вона сприяла розробленню теорії партиципаційної демократії — участі низів у прийнятті й реалізації рішень. Теоретики партиципаційної демократії вважають, що в соціально-економічному процесі стає активнішою роль держави. Але на практиці політика забезпечення максимальної участі у виборах, у прийнятті й реалізації рішень частіше є прикриттям правління нової еліти.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких положень:

- плюралістична демократія припускає існування великої кількості організованих інтересів;

- організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;

- конкуруючи, інтереси взаємно контролюють один одного й обмежують владу;

- плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, найкращим чином враховує суспільні й групові інтереси під час прийняття політичних рішень.

Слід виділити й загальні риси плюралістичної демократії:

1) визнання зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи; сама особа відтісняється на другий план, хоч і не заперечується її статус як первинного суб´єкта влади;

2) визнання суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади, її динаміки;

3) значне розширення сфери діяльності держави, погляд на неї як на арбітра, який зберігає рівновагу суперечливих інтересів і забезпечує саморегулювання всього суспільства;

4) піклування про формування демократичної культури, яка розглядається як умова цивілізаційного характеру боротьби інтересів і відносно безболісного розв´язання функційних конфліктів;

5) підтримання державою соціально принижених груп та індивідів з метою підвищити їхні життєві шанси і зміцнити соціальну справедливість.

До цього слід зауважити, що хоча плюралістична теорія демократії й знайшла визнання й застосування в багатьох країнах світу, але її ідеї не беззаперечні і зазнають критики. Однією з вихідних вад цієї теорії нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації населення. У країнах Заходу реально тільки не більше ніж третина дорослого населення представлена в групових інтересах, тому побудована за плюралістичними рецептами модель демократії не буде владою більшості.

Цей докір на адресу плюралістичної теорії демократії обґрунтований лише частково. Дійсно, у західних демократіях більшість населення звичайно політично пасивна. Але це ще не означає, що інтереси всього населення не виражаються активними представниками груп. Тому, хоч плюралістична демократія ще далека від ідеалу прямого народовладдя, вона все-таки наближає владу до народу, дає можливість усім бажаючим брати участь у прийнятті рішень.

Найважливіший напрям критики теорії плюралістичної демократії звинувачує її в ігноруванні або недостатньому врахуванні нерівності політичного впливу на владу бізнесу, бюрократії, профспілок і військово-промислового комплексу.

Частиною західних досліджень було встановлено, що вплив групи безпосередньо залежить від її організованості й здатності до політичного суперництва, конфлікту. Організованість пов´язана з рівнем освіти, з характером праці, величиною групи та з іншими чинниками. Здатність до конфлікту визначається насамперед наявністю політичних ресурсів (гроші, знання, авторитет, ЗМІ та ін.), які розподілені в суспільстві нерівномірно. Так, пенсіонери, інваліди, некваліфіковані робітники і деякі інші групи майже не володіють такими ресурсами, тоді як представники великого капіталу володіють ними надміру.

Соціальна нерівність, яка збереглася в сучасних демократіях і проявляється в неоднакових здібностях різних груп до артикуляції (чіткого усвідомлення, формування й представлення в органах влади) своїх інтересів і до відстоювання їх у конкурентній боротьбі, великою мірою суперечить уявленням теорії плюралістичної демократії про гармонічну рівновагу інтересів різних суспільних груп. Однак це не відкидає дану теорію в цілому.

До кінця ХХ ст. західні держави значно просунулися вперед на шляху зрівнювання життєвих шансів, створення для більшості громадян соціальної можливості політичної участі й захисту своїх інтересів. Сьогодні не тільки вищі верстви, а й групи, які належать до середнього класу, мають достатній освітній рівень, соціальну забезпеченість і захищеність, вільний час та інші умови, щоб справляти організований вплив на центри влади і домогтися врахування в політичних рішеннях своїх інтересів. Тим соціальним групам, які не здатні до організованої політичної боротьби і не володіють,ресурсами впливу, наприклад, пенсіонерам, допомагає представити свої інтереси механізм виборів. Намагаючись заручитися підтримкою максимальної кількості виборців, політичні партії прагнуть забезпечити собі підтримку з боку різних, насамперед численних, верств населення і тому певною мірою враховують їхні сподівання і запити у своїх програмах.

Відображення в політиці сучасних держав інтересів різних соціальних груп усе-таки не знімає проблеми нерівності їхнього політичного впливу. У тих державах, де умови життя та інтереси громадян зблизилися, плюралістична теоретична модель демократії адекватніше відображає реальність, ніж у тих, де зберігається високий рівень соціальної нерівності.

У сучасній політичній думці не тільки піддається сумніву відповідність плюралістичної теорії реальному життю, а й критикується сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, оскільки для прийняття рішень вимагає згоди всіх зацікавлених груп, а це важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичного реформування.