Поняття та типи політичної участі

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.
До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести:

? дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);

? активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;

? професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;

? відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;

? участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.? Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

? автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;

? мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);

? “ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.

Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його політичної культури.

Предмет політології

Однак активне утвердження політичної науки, по суті, починається тільки після Другої світової війни. Велику роль у поширенні політології відіграла організація ЮНЕСКО, яка санкціонувала автономність політичної науки як самостійної галузі знань і сприяла її розвиткові. На міжнародному колоквіумі політологів у організованому ЮНЕСКО в 1948 р. у Парижі, було вирішено вживати термін "політична наука" і визнано, що основним предметом політичної науки є: а) політична теорія; б)політичні інститути; в) партії, групи і суспільна думка; г) міжнародні відносини.

Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Об'єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування та зв'язками з економікою і духовною сферою суспільства. Загалом предмет політичної науки" як уже зазначалось вище, було окреслено на колоквіумі політологів у 1948 р. в Парижі. Упродовж XX ст. політологія безперервно розширювала свій діапазон дослідження. До кола інтересів цієї складної та динамічної науки нині входять:

— зацікавлені групи і політичні рухи;

— політичні системи, інститути і процеси;

— політична діяльність;

— політична свідомість і культура;

— громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

— історія політичних вчень, політична філософія, політичні ідеології;

— виборчі системи і процеси;

— етнічні процеси і політика тощо.

На сучасному етапі в політології виокремлюють п'ять основних розділів: 1) загальна теорія політики (вивчає теоретичні засади політики); 2) теорія політичних систем та їх елементів (досліджує проблеми утворення і функціонування держав, партій, політичних режимів); 3) теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблема воєн, геополітична тематика; 4) теорія соціального управління (прийняття управлінських рішень, політичний маркетинг і менеджмент); 5) політичні ідеології (історія і генеза політичних теорій, особливості ідеологічних доктрин).

Принципи правової держави

Ідея правової держави зародилась досить давно, ще в античні часи, хоча сам термін не вживався. На думку античних філософів і юристів, правова держава — це така держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божественними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу.
Сам термін “правова держава” з'явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І.Кантом. Суть його теорії зводилася до декількох основних положень: “Кожний громадянин повинен бути паном сам собі”, “Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу”. В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:
1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;
2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;
3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;
4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;
5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;
7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.