Амортизаційна політика підприємства

Амортизаційна політика підприємства хоча й не завжди збіга­ється із загальнодержавною, значною мірою відбиває технічну та амортизаційну політику держави, оскільки ґрунтується на прин­ципах, методах і нормативах амортизаційних відрахувань, за­тверджених законодавчими та нормативними актами, методах ін­дексації, оцінювання та переоцінювання основних фондів. На кожному етапі реалізації перед нею стоять конкретні завдання, які крім основного завдання — формування амортизаційних ко­штів для відшкодування зносу основних засобів — можуть вмі­щувати й такі, як мінімізація податкових платежів або коротко­строкове поповнення обігових коштів за рахунок амортизаційних відрахувань, при чому іноді ці другорядні питання стають питан­ням виживання підприємства на довгі роки. У світовій практиці амортизаційні відрахування є основним джерелом фінансування оновлення основних виробничих фондів, як це й має бути.

 Прискорена амортизація

При використанні прискореної амортизації величина амортизаційних відрахувань, яка вилучається з оподатковуваного прибутку, може бути вищою, ніж величина самого прибутку. При такому завищенні частина прибутку включається у витрати виробництва і тим самим звільняється від оподаткування. Тобто, застосування дозволених законодавством різного роду способів прискореної амортизації дають можливість компаніям відшкодовувати свої витрати ще задовго до кінця служби активів i, таким чином, фактично під виглядом амортизації приховувати від оподаткування значну частину прибутку [4].Що при оцінці обсягів прибутку й амортизації треба врахувати одну важливу обставину – інфляційний ріст цін у той чи інший період. Оскільки амортизаційні відрахування визначаються від повної первісної вартості, при рівномірному методі, встановлена норма амортизації може виявитися нижче її економічно обґрунтованої величини. У цьому випадку прискорена амортизація, хоча б частково, доводить амортизаційні відрахування до економічно обґрунтованої величини

 

74. Фінансування відновлення операційних позаоборотних активів у цілому зводиться до двох варіантів. Перший з них ґрунтується на тім, що весь обсяг відновлення цих активів фінансується за рахунок власного капіталу. Другий з них заснований на змішаному фінансуванні відновлення операційних позаоборотних активів за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу.

 У процесі фінансування відновлення окремих видів операційних позаоборотних активів однієї з найбільш складних задач фінансового менеджменту є вибір альтернативного варіанта — придбання цих активів у власність або їхню оренду.

 Оперативний лізинг (оренда) являє собою господарську операцію, що передбачає передачу орендареві права користування основними засобами, що належать орендодавцеві, на термін, що не перевищує їхньої повної амортизації, з обов\'язковим їхнім поверненням власникові після закінчення терміну дії лізингової угоди. Передані в оперативний лізинг основні засоби залишаються на балансі орендодавця.

 Фінансовий лізинг (оренда) являє собою господарську операцію, що передбачає придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних засобів з подальшою передачею їх у користування орендаря на термін, що не перевищує періоду повної їхньої амортизації, з обов\'язковою наступною передачею права власності на ці основні засоби орендареві, фінансовий лізинг розглядається як один з видів фінансового кредиту. Основні засоби, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних засобів орендаря.

 Поворотний лізинг (оренда) являє собою господарську операцію підприємства, що передбачає продаж основних засобів фінансовому інститутові (банкові, страхової компанії і т.п.) з одночасним зворотним одержанням цих основних засобів підприємством в оперативний або фінансовий лізинг. У результаті цієї операції підприємство дістає фінансові кошти, що воно може використовувати на інші мети.

 Ефективність грошових потоків порівнюється в дійсній вартості по таких основних варіантах рішень: 1. Придбання обновлюваних активів у власність за рахунок власних фінансових ресурсів. 2. Придбання обновлюваних активів у власність за рахунок довгострокового банківського кредиту. 3. Оренда (лізинг) активів, що підлягають відновленню.

Відновлення операційних позаоборотних активів підприємства може здійснюватися на простій або розширеній основі, відтворює процес простого або розширеного їх відтворення.
Просте відтворення операційних позаоборотних активів здійснюється в міру фізичного і морального їх зносу в межах суми амортизаційного фонду. Необхідний обсяг відновлення операційних позаоборотних активів у процесі простого їх відтворення визначається за такою формулою:
ОВАпрос = ПВф + ВВм, де
ОВАпрос – необхідний обсяг відновлення операційних позаоборотних активів підприємства у процесі простого їх відтворення;
ПВф – первісна або поновлювальна вартість операційних позаоборотних активів, що вибувають у зв’язку з фізичним їх зносом;
ФВм – первісна або поновлювальна вартість операційних позаоборотних активів, що вибувають у зв’язку з моральним їх зносом.
Розширене відтворення операційних позаоборотних активів здійснюється з урахуванням необхідності формування нових їх видів не тільки за рахунок амортизаційного фонду, але і за рахунок інших фінансових джерел (прибутку, довгострокових фінансових кредитів тощо). Необхідний обсяг відновлення операційних позаоборотних активів у процесі розширеного їх відтворення визначається за такою формулою:
ОВАрозш. = ОПова – ФНова + ВПф + ВПм, де
ОВАрозш. – необхідний обсяг відновлення операційних позаоборотних активів підприємства у процесі розширеного їх відтворення;
ОПова – загальна потреба підприємства в операційних позаоборотних активах у майбутньому періоді;
ФНова – фактична наявність операційних позаоборотних активів підприємства на кінець звітного (початок наступного) періоду;
ВПф – вартість операційних позаоборотних активів, що вибувають у наступному періоді у зв’язку з фізичним їх зносом;
ВПм – вартість операційних позаоборотних активів, що вибувають у наступному періоді у зв’язку з моральним їх зносом.

 

75. Інвестиційний портфель (англ. portfolio, investment portfolio) — набір реальних або фінансових інвестицій. Сукупність цінних паперів різного виду, строку дії та ліквідності, яка належить одному інвестору і управляються як єдине ціле для досягнення певних цілей.

Інвестиційний портфель — цілеспрямовано сформована сукупність об’єктів фінансового та/або реального інвестування, призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії, що визначає інвестиційну мету.

Складовими інвестиційного портфеля можуть бути будь-які активи — від золота та нерухомості до акцій та опціонів.

Види інвестиційних портфелів

Портфель доходу — інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів росту інвестованого капіталу на тривалу перспективу.

Портфель росту — інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації темпів приросту інвестованого капіталу на тривалу перспективу незалежно від рівня прибутку в поточному періоді. Іншими словами, цей портфель орієнтований на забезпечення високих темпів зростання ринкової вартості підприємства.

Крім того, за відношенням до інвестиційних ризиків розрізняють:

Агресивний (спекулятивний) портфель — формується за критерієм максимізації поточного доходу чи приросту інвестованого капіталу незалежно від рівня інвестиційного ризику. Дозволяє отримати максимальну норму інвестиційного прибутку на вкладений капітал, але супроводжується найвищим рівнем інвестиційного ризику.

Поміркований (компромісний) портфель — інвестиційний портфель, за яким загальний рівень портфельного ризику наближається до середньоринкового. Звичайно, і норма інвестиційного прибутку на вкладений капітал також наближується до середньоринкової.

Консервативний портфель — сформований за критерієм мінімізації рівня інвестиційного ризику. Формується найбільш поміркованими інвесторами, практично виключає використання фінансових інструментів, рівень інвестиційного ризику за якими перевищує середньоринковий.

Методи портфельного аналізу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

 Перейти до: навігація, пошук

Суть портфельного аналізу полягає в тому, що компанія розглядається як сукупність стратегічних бізнес-одиниць, кожна з яких відносно самостійна. Мета портфельного аналізу - узгодження стратегій і найефективніше використання наявних інвестиційних ресурсів з точки зору досягнення стійкого положення компанії в цілому і зростання фінансових результатів.

Для найефективнішого розподілу інвестиційних ресурсів між стратегічними бізнес-одиницями, необхідно оцінити потенційну рентабельність, ризики та стратегічні перспективи розвитку кожної з них. У загальному випадку портфельний аналіз побудований на правилі, що чим вище потенціал розвитку бізнес-одиниці (зростання продажів і прибутку) і чим нижче ризики - тим вигідніше для компанії в цілому інвестування в розвиток цієї бізнес-одиниці. Інвестиційні ресурси при цьому можуть бути як зовнішні, так і внутрішні (прибуток інших бізнес-одиниць).

Основні принципи формування оптимального портфеля:

диверсифікованість портфеля за ризиками;

диверсифікованість портфеля по стадіях життєвого циклу об'єктів;

диверсифікованість портфеля за об'єктами інвестування і донорам.

Також слід зазначити, що портфельний аналіз допомагає уникати «уніфікаційного» підходу до розвитку цих бізнес-одиниць при розробці корпоративних стратегій. Для кожної бізнес-одиниці позначаються самостійні пріоритети і цілі, що відповідають її положенням на ринку і ролі в портфелі.

Матричні методи портфельного аналізу

Найпоширенішим методами портфельного аналізу є матричні методи. Матриці для портфельного аналізу звичайно є двовимірними таблицями (нам відома лише одна тривимірна матриця стратегічного аналізу - варіація матриці Ансофа), де по осях відкладаються прикордонні значення розглянутих факторів (важлива умова: між факторами не повинно бути строгої функціональної залежності). Квадранти утворюються перетинанням прикордонних значень обох чинників. Попадання бізнес-одиниць у той чи інший квадрант означає застосовність до них типових стратегічних рекомендацій.

Найбільш відомі матриці для портфельного аналізу:

Матриця БКГ (BCG) - Аналіз темпів росту і частки ринку

Матриця МКК (MCC) - Аналіз відповідності бізнесу місії підприємства і її ключовим компетенціям

Матриця GE / McKinsey - Аналіз порівняльної привабливості ринку та конкурентоспроможності бізнесу

Матриця Shell - Аналіз привабливості ресурсномісткою галузі в залежності від конкурентоспроможності

Матриця Ансофа - Аналіз стратегії по відношенню до ринків та продуктів

Матриця ADL - Аналіз життєвого циклу галузі та відносного положення на ринку

Етапи портфельного аналізу

Визначення стратегічних бізнес-одиниць компанії.

Вибір матричного методу аналізу (див. вище).

Збір необхідної для побудови матриці інформації.

Такою інформацією може бути:

Стан і тенденції розвитку галузей, в яких працюють бізнес-одиниці;

Конкурентоспроможність бізнесів;

Частка бізнес-одиниць на їх ринках;

Стадії життєвого циклу продуктів і галузей;

І т.п.

Побудова вибраних матриць портфельного аналізу.

На базі типових рекомендацій обраного методу матричного аналізу розробляються загальні стратегії для бізнес-одиниць.

Диверсифікація інвестиційного портфеля, як один із напрямів методу диверсифікації - це розподіл коштів між різними об'єктами інвестування з метою запобігання серйозних фінансових втрат, у випадку падіння цін однієї або декількох складових інвестиційного портфеля.

 У портфельної теорії існує кілька підходів до диверсифікації інвестиційних портфелів.

 Традиційний підхід до диверсифікації ("наївна" диверсифікація, або "фінансове декорування") полягає в тому, що інвестор вкладає кошти в деяку кількість активів і сподівається, що варіація очікуваної прибутковості портфеля буде невелика. Наприклад, така диверсифікація передбачає володіння різними видами цінних паперів (акції, облігації), цінними паперами окремих підприємств, компаній різних галузей. Такий підхід може призвести до висновку, що кращою диверсифікацією є вкладення коштів в якомога більшу кількість цінних паперів різних компаній. Однак практикою доведено, що максимальне скорочення ризику досяжно, якщо в портфелі є до 10-15 різних цінних паперів, при цьому досягається достатній рівень диверсифікації без значного збільшення витрат портфеля.

 Відповідно до сучасної портфельної теорією результати простий диверсифікації та диверсифікації за галузям, підприємствам, регіонам і так далі по суті тотожні [7].

 Сенс портфеля - поліпшити умови інвестування, додавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного паперу і можливі тільки при їх комбінації.

 За портфелем, що складається з різних груп акцій, диверсифікація скорочує ризик по окремим групам акцій, але, як правило, не може усунути його повністю. Для того щоб максимально використати можливості диверсифікації для скорочення ризику по портфелю інвестицій, необхідно включати в нього й інші фінансові інструменти, наприклад, облігації, золото, а також нерухомість.

 Капітал розкладається по різних "кошиках", з різним рівнем ризику в певних, розрахованих пропорціях.

 Збільшення складу портфеля понад 10-15 видів активів недоцільно, тому що виникає ефект надмірної диверсифікації, яка може призвести до таких негативних результатів, як:

 неможливість якісного портфельного управління;

 покупка недостатньо надійних, дохідних, ліквідних цінних паперів;

 зростання витрат, пов'язаних з підбором цінних паперів (витрати на попередній аналіз, консалтинг і т.д.);

 високі витрати при купівлі невеликих партій цінних паперів і т.д.

 Витрати по управлінню зайво диверсифікованим портфелем не дадуть бажаного результату, оскільки дохідність портфеля навряд чи буде зростати більш високими темпами, ніж витрати у зв'язку з надмірною диверсифікацією.

 Мала кількість цінних паперів у портфелі призводить до підвищеного ризику за рахунок зростання ймовірності одночасного відхилення інвестиційних якостей цінних паперів у бік зниження. Не можна вкладати всі гроші в акції одного емітента (якщо немає впевненості на 100% у майбутньому напрямку руху ціни), тому що залежність портфеля від однієї-єдиної акції стає величезною. Потрібно розподіляти кошти між кількома акціями, також не можна забувати про галузевої диверсифікації. Це означає, що кошти в залежності від розміру капіталу і відношення до ризику потрібно розкладати по різних галузях, тобто купувати акції емітентів різних галузей (наприклад, нафтогазовий сектор, банківський, металургійний, телекомунікаційний і т.д.)

 

 Для грамотної диверсифікації потрібно ділити кошти на різні напрямки і щоб вони між собою не корелювали. Це потрібно для того, щоб убезпечити капітал від ризиків, притаманних для якогось одного сектора. У деяких випадках потрібна і країнові диверсифікація, тобто розподіл активів по різних країнах.

 

76. Інвестиційний ризик уявляє собою можливість нездійснення запланованих цілей інвестування (таких, як прибуток або соціальний ефект) і отримання грошових збитків. Цей ризик необхідно оцінювати, обчислювати, описувати та планувати, розробляючи інвестиційний проект.

Розрізняють загальноекономічний ризик, що походить від несприятливих умов в усіх сферах економіки, та індивідуальний ризик, пов’язаний з умовами даного проекту.

Залежно від чинників виділяють такі види інвестиційного ризику:

· політичний ризик;

· загальноекономічний ризик;

· правовий ризик;

· технічний ризик;

· ризик учасників проекту;

· фінансовий ризик;

· маркетинговий ризик;

· екологічний ризик.

Інвестиційні ризики, пов’язані з діяльністю на фінансовому ринку, у свою чергу поділяють на три групи:

· ризики втраченого зиску;

· ризики зниження доходності;

· відсоткові ризики.

Сучасне ринкове середовище немислиме без ризику. За певних несприятливих умов ці ризики можуть викликати втрату не тільки прибутку та додаткового доходу від інвестицій, але й частини інвестованого капіталу. Ці обставини зумовлюють необхідність пошуку шляхів та способів зниження ризику при реалізації інвестиційних проектів.

Управління ризиками є комплексом методів і прийомів щодо аналізу, оцінки та зниження або нейтралізації негативних наслідків ризикових подій. У ході управління ризиком залежно від типу ризику його можна або повністю уникнути, або зменшити потенційно можливі наслідки. Якщо внутрішні ризики за рахунок якісного менеджменту можна зменшити та нейтралізувати, то стосовно зовнішніх ризиків можна говорити тільки про мінімізацію можливих наслідків. У загальному випадку послідовність аналізу ризику така:

• виявлення внутрішніх і зовнішніх факторів ризику;

• аналіз їх потенційної загрози інвестуванню;

• оцінка можливих фінансових втрат;

• визначення стійкості проекту до виявлених ризиків;

• встановлення критерію припустимого рівня ризику;

• розробка антиризикової технології управління інвестуванням;

• планування заходів щодо зниження ризику;

• моніторинг поведінки факторів ризику в ході інвестування;

• прийняття рішень щодо нейтралізації факторів ризику за наявності реальної загрози інвестуванню;

• зміни в інвестиційних планах для зменшення або нейтралізації загрози проекту;

• планування ефективного (з мінімальними втратами) вимушеного виходу з проекту;

• зупинка інвестиційного процесу за даним проектом і продаж активів або прав.

Комплексними діями інвестор може зменшити ризик, але повністю його усунути важко. У загальному випадку вибір інвестиційного проекту є компромісом між намаганням отримати прибуток і здоровим глуздом інвестора (рівнем ризику та його оцінкою)

Серед засобів нейтралізації або зниження ризику слід виокремити ряд загальноприйнятих прийомів та рекомендацій:

• страхування проекту як єдиного комплексу або, якщо це не вдається (через значний ризик українські страхові фірми можуть уникати цієї форми діяльності), — страхування окремих активів проекту;

• забезпечення високої ліквідності інвестицій. Бажано, щоб активи проекту мали ринковий попит не тільки з боку проекту. Це гарантуватиме можливість їх продажу в разі припинення проекту і зменшить збитки від болісного рішення щодо "виходу з проекту". Про ліквідність активів проекту слід подумати заздалегідь, до прийняття рішення щодо його реалізації;

• диверсифікація — розподіл капіталу за кількома об'єктами (проектами) з метою зниження впливу однієї негативної події на ефективність всієї програми інвестицій. Диверсифікація може здійснюватися також у межах одного проекту: орієнтація на кількох споживачів продукції проекту, організація збуту в різних місцях або регіонах, використання обладнання різних типів тощо. Диверсифікація є основним заходом зниження несистематичного ризику у фінансовому інвестуванні. У портфелі має бути кілька десятків інструментів з різним кореляційним зв'язком між собою (щодо дохідності в минулому) та з дохідністю ринку в цілому.

 

77. Головна мета аналізу фін звітів – своєчасно виявляти й усувати недоліки в фін діяльності та знаходити резерви для поліпшення фін стану підприємства та підвищення його платоспроможності. При цьому необхідно вирішити такі завдання: 1) на підставі вивчення показників вироб, комерц і фін діяльності дати оцінку виконання плану з надходження та використання фін ресурсів. 2) прогнозування можливих фін рез-тів, еконм рент-сті, розробка моделей фін стану за різноманітних варіантів використання ресурсів. 3) Розробка конкретних заходів, які спрямовані на ефективніше використання фін рес-сів і зміцнення фін стану. За допомогою аналізу фін звітів проводять: попередню оцінку фін стану та змін його фін показників за період; аналіз платоспроможності та фін стійкості; аналіз кредитоспроможності та ліквідності; аналіз фін рез-тів; обігу оборот активів; рентабельності; використання капіталу; рівня використання капіталу; валютної самоокупності.

Фін звітність - сукупність форм звітності, що містить інформ-ю про фін стан, результати д і рух грош коштів п-ва за звітний період. Фін звітність може бути: а)офіційною; б)додатковою інформацією оперативного хар-у. Фін звіти складені на основі даних фінансового обліку з метою надання зовнішнім і внутрішнім користувачам узагальненої інф-ції про фін стан для прийняття цими користувачами певних ділових рішень. Найчастіше фін звіти складаються щорічно, щоквартально, а також щомісячно. До основних фін звітів відносяться:

1)баланс - звіт про фін стан п-ва, що відображає його активи, зобов'язання і власний капітал на певну дату. У балансі згруповано господарські засоби з одного боку за їх складом та розміщенням. Б п-ва складається на підставі рівності: Активи=Влас.Капітал+Зобов'язання;

2)звіт про власний капітал - звіт, що відображ зміни у складі власного капіталу п-ва протягом звітнього періоду.

3)Звіт про фін результати - звіт про доходи, витрати і фін результати д п-ва. Цей звіт надає інформацію про результати фінансових операцій за певний період часу, наприклад, за календарний рік або квартал. Цей звіт включає в себе дані оперативного, інвестиц та фін блоків4

4)Звіт про рух грошових коштів - звіт, що відображає надходж і витрати грошових коштів в результаті д-ті п-ва у звітньому періоді.

5)Примітки до фін звітів - сук-ть показників і пояснень, що забезпеч деталіз-ю і обгрунт-сть статей фін звітів.

За допомогою фінансових звітів проводиться фінансовий аналіз з метою:1)Оцінити поточний і перспект-ий фін стан п-ва. 2)Виявити джерела коштів, фін рес-ів, оцінити можливість і доцільність їх використання. 3)Оцінити можливості і реальні темпи розвитку п-ва з врахуванням його фін забезпечення. 4)Оцінити результативність фін-госп д-ті з метою підвищення її ефективності. Фін аналіз буває: горизонт-ий; вертик-ий, трендовий і аналіз відносних показників [коефіцієнтів], факторний аналіз і порівняльний просторовий аналіз.

 

78. Бухгалтерський баланс – звіт про фінансове становище фірми в певний час, в якому згруповано господарські засоби з одного боку за їх складом та розміщенням, а з іншого – за джерелами їх формування. Балансовий звіт складається на певну дату. Баланс може бути річним, квартальним або місячним.

Б п-ва складається на підставі рівності: Активи=Влас.Капітал+Зобов'язання.

Активи п-ва за ек характеристикою поділяються на необоротні та оборотні. Необороті: осн засоби за залишковою вартістю, немат ативи, незавершені кап вкладення, довгострок фін вкладення. Оборотні активи: запаси (сировина, паливо, МШП), дебеторська заборгованість, ліквідні ЦП, грошові кошти (в касі та на р/р).

Власний капітал п-ва складається з: 1)статут фонду, 2)пайовий капітал, 3)нерозподілений прибуток (розширення в-ва, фін-ня соц програм, виплата дивідендів, створення резервного фонду). Зобов'язання бувають короткострокові і довгострокові. Короткостр: короткост банків кредити. кредитор заборгованість по товарним оп-ціям, кред заборгованість по розрах з бюдетом, по оплаті праці, перед іншими кредиторами. Довгострок: корпорат облігації, довгострок кредити, лізінг і оренда, пенсійні розрахунки, заборгованість по оплаті податків.

Розрізняють 4 типи балансів: 1.Вертикальний Б з понижуючою ліквідністю, 2.Вертикальний Б з підвищуючою ліквідністю, 3.Горизонтальний Б з понижуючою ліквідністю, 4.Горизонтальний Б з підвищоючою ліквідністю

Аналізуючи Б можна розрахувати багато показників. За допомогою аналізу балансу можна провести оцінку структури ресурсів підприємства, їх ліквідності та платоспроможності підприємства, прогнозування майбутніх потреб у позиках. Можна оцінити та прогнозувати зміни в економічних ресурсах, які підприємство, ймовірно, контролюватиме в майбутньому.

 

79. Планування — це одна з функцій керування, процес вибору цілей під час прийняття управлінських рішень. Планування забезпечує основу для всіх управлінських рішень. Функції організації, мотивації і контролю орієнтовані на вироблення стратегічних планів. Процес планування забезпечує основу для керування членами організації. Планування — це набір дій і рішень, що ведуть до розробки специфічних стратегій, призначених для того, щоб допомогти організації досягти своїх цілей. Процес планування є інструментом, що допомагає в прийнятті управлінських рішень.

Види планування

Планування можна умовно поділити на два види: короткострокове (оперативне) і довгострокове (стратегічне).

Короткострокове планування може бути розраховане на рік, півроку, місяць тощо. Короткостроковий план на рік охоплює обсяг виробництва, планування прибутку та ін.

Довгострокове планування охоплює середньострокове і короткострокове планування, широко застосовується у світовій практиці.

Довгостроковий план зазвичай охоплює три- чи п'ятилітній періоди. Він радше має описовий характер і визначає загальну стратегію компанії, оскільки важко вгадати всі можливі розрахунки на такий тривалий термін. Довгостроковий план містить головні стратегічні цілі підприємства на перспективу.

Вибір мети — найголовніше завдання планування.

Функція планування передбачає рішення про те, якими повинні бути цілі організації і що повинні робити члени організації, щоб досягнути цих цілей.

Стратегічне планування— це набір дій і рішень, розроблених керівництвом, які ведуть до визначення специфічних стратегій, щоб допомогти організації досягнути своїх цілей. Процес стратегічного планування є інструментом, що допомагає в прийнятті управлінських рішень. Його завдання — забезпечити нововведення і достатньою мірою зміну в організації. Процес стратегічного планування є тією парасолькою, під якою ховаються всі управлінські функції.

Одним із найважливіших завдань планування є встановлення мети, для досягнення якої формується, функціонує і розвивається будь-яка організація. Визначення цілей для прийняття управлінських рішень означає:

— розробку загальних цілей;

— визначення конкретних, деталізованих цілей на заданий порівняно короткий період часу (2, 5,10 років);

— визначення шляхів і засобів досягнення мети;

— контроль над досягненням поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників з фактичними.

Сучасний темп збільшення знань є настільки великим, що стратегічне планування — єдиний спосіб формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Стратегічне планування сприяє зниженню ризику під час прийняття рішення. Планування, оскільки воно слугує для формулювання цілей, допомагає створити єдність загальної мети всередині організації.

Для стратегічного планування характерні такі положення:

1. Невеликий плановий відділ (менше ніж шість осіб) корпорації доповнюється плануванням на нижчих рівнях.

 

2. Навіть у найбільш великих корпораціях вік функції планування менший ніж десять років.

3. Стратегічні плани розробляються на нарадах вищого керівництва корпорації, що проводяться щорічно.

4. Річній стратегічний план об'єднується з річним фінансовим планом.

5. У більшості організацій вважають, що функція планування може бути вдосконалена, і постійно це здійснюють.

Реалізація стратегічного плану

Стратегічне планування набуває значення тоді, коли воно реалізовується. Після вибору основоположної загальної стратегії її необхідно реалізувати, об'єднавши з іншими організаційними функціями. Важливим механізмом стратегії є розробка планів і орієнтирів (тактика, політика, процедури і правила).

Тактика охоплює конкретні короткострокові стратегії. Політика визначає загальні орієнтири для дій і прийняття рішень. Процедури і правила точно визначають, що потрібно робити в конкретній ситуації.

Роль інформації в плануванні

Для планування необхідно збирати й опрацьовувати вторинну інформацію. Вторинна інформація — це дані, зібрані раніше для цілей, що відмінні від цілей, пов'язаних з вирішенням досліджуваної проблеми. Вторинна інформація має такі переваги:

— недорога, оскільки не потрібний збір нових даних;

— збирається швидко;

— часто є кілька джерел інформації;

— інформація, зібрана з достовірних джерел, достовірна;

— вона допомагає в ситуаціях, коли потрібно провести попередній аналіз.

Вторинна інформація має і недоліки:

— наявна інформація може не підходити для цілей проведеного дослідження відповідно до своєї неповноти, занадто загального характеру;

— може бути застарілою;

— методологія, що лежала в основі збору даних, може бути невідомою;

— можуть публікуватися не всі результати дослідження;

— можуть бути суперечливі дані;

— надійність інформації не завжди відома.

Аналіз інформації і прогнозування

Планування і прогнозування завжди орієнтуються на дані минулого, але прагнуть визначити і контролювати прийняття управлінських рішень в перспективі. Надійність прогнозування залежить від точності одержаної й опрацьованої інформації — фактичних показників минулого.

Можливі різновиди прогнозів:

1. Економічні прогнози мають здебільшого загальний характер і слугують для опису стану економіки в цілому.

2. Прогнози розвитку конкуренції характеризують можливу стратегію і практику конкурентів, їхню частку на ринку тощо.

3. Прогнози розвитку технології орієнтують користувача щодо перспектив розвитку технологій.

4. Прогнози стану ринку використовують для аналізу ринку товарів.

5. Соціальне прогнозування досліджує питання, пов'язані зі ставленням людей до тих чи інших суспільних явищ.

Неформальні методи прогнозування

Наочна інформація — це інформація, одержана від засобів масової інформації (крім друкованих органів), а також суміжників, постачальників, конкурентів. Матеріальні витрати одержання такої інформації незначні, однак потребують багато часу.

Письмова інформація — це інформація, одержана з друкованих джерел періодичної преси. Так само, як і наочна, письмова інформація не має глибокого характеру і швидко старіє.

Промислове шпигунство — інформація, одержана за допомогою промислового шпигунства. Така інформація є найбільш коштовною.

Кількісні методи прогнозування

Застосовувати такі методи доцільно у випадках стійкої екстраполяційної спрямованості досліджуваного явища. Інакше кажучи, лише тоді, коли можна припустити, що діяльність у минулому мала визначену тенденцію, котру можна чекати й у перспективі. Якісні методи прогнозування допускають звернення до думки експертів — людей найбільш компетентних з досліджуваних питань.

Якісні методи прогнозування:

— думка журі (зазвичай зводиться до узагальнення думок експертів з подальшим їх усередненням);

— модель чекання потреб (метод, що е деякою мірою зворотним до методу сукупної думки, виробляється опитуванням клієнтів);

— метод експертних оцінок (експерти, що користуються довірою, заповнюють опитувальний лист).

З усієї сукупності можливих методів аналізу одним з найбільш перспективних є баловий метод. Його можна застосовувати не тільки для прогнозування, але й для планування та аналізу. Цей метод дає змогу об'єктивізувати сукупність суб'єктивних думок. Баловий метод широко використовують під час прийняття управлінських рішень за допомогою планування і прогнозування в умовах обмеженості вихідних даних.

У кожному конкретному випадку етапи та послідовність їх проведення мають свою специфіку, проте є загальна методологія балового методу:

— формулювання мети проведення експертного аналізу;

— визначення групи фахівців, що забезпечує проведення експертизи;

— розробка і забезпечення проведення експертного аналізу;

— формування групи експертів, що беруть участь в експертизі;

— розробка анкети з формулюванням питань, що не зумовлюють їх двояке трактування, орієнтованих на кількісну оцінку;

— проведення анкетування;

— аналіз анкет;

— узагальнення результатів.

Отож, прогнозування — це спосіб застосування набутого досвіду та поточних припущень з метою визначення майбутнього.

80.  Під прогнозом розуміється науково обґрунтоване судження про можливі зміни об’єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни їх здійснення. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

 Прогнозування є важливою з’єднуючою ланкою між теорією і практикою у всіх галузях життя суспільства. Воно має дві різні площини конкретизації: власне передбачувальну та іншу, споріднену з нею, що відноситься до категорії керування, — вказівну. Передбачування має на увазі опис можливих чи бажаних перспектив, станів, рішень проблем майбутнього. Вказування є власне рішення цих проблем, використання інформації про майбутнє в цілеспрямованій діяльності. Таким чином, у проблемі прогнозування розрізняють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський, пов’язаний з можливістю прийняття на основі отриманого знання управлінських рішень.

 Економічне прогнозування – це процес розробки економічних прогнозів, заснований на наукових методах пізнання економічних явищ і використанні всієї сукупності методів, засобів і способів економічної прогностики. Прогнозування, у тому числі економічне, співвідноситься з більш широким поняттям — передбачення як випереджального відображення дійсності, заснованого на пізнанні законів природи, суспільства і мислення. У залежності від ступеня конкретності і характеру впливу на хід досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу (загальнонаукове передбачення), прогноз, план.

Процес прогнозування зосереджується на таких аспектах:

 – ресурси (трудові, фінансові, матеріальні);

 – економічна ситуація (це допоможе виявити проблеми, з якими зіткнеться акціонерне товариство у майбутньому);

 – економічна політика (як фундамент для розв’язання проблем у майбутньому).

 Щоб прогнозування було надійним, слід забезпечити достатньо повну за обсягом, змістом і структурою інформацію, високий рівень достовірності цієї інформації і можливість зіставлення інформації в часі за кількісними та якісними показниками.

 В умовах ринкової економіки розгляду власної фінансової стратегії має передувати глибокий економічний аналіз функціонування підприємства з таких питань, як аналіз фінансового стану та визначення фінансових можливостей підприємства. Основні тенденції динаміки фінансового стану і підсумків діяльності суб’єкта господарювання можуть прогнозуватися з певним ступенем точності шляхом поєднання формалізованих і неформалізованих засобів.

 Є два основних методи прогнозування. Перший з них ґрунтується на фінансовій інформації попередніх років з урахуванням планів підприємства на наступний період, нинішнього і майбутнього впливів на елементи структури попиту.