Компактність – адміністративно-територіальні одиниці повинні бути компактними, без анклавів та віддалених відступів.

Населені пункти історично і генетично призначені бути тими осередками, навкруги яких концентрується населення і з яких розходиться мережа інфраструктур різного призначення. Тому населені пункти обслуговують не тільки населення, яке в них проживає, а й населення прилеглих територій. І чим масивніше місто (за різними параметрами - функціями) тим значніший його вплив за територією. Тому найбільш раціональною схемою адміністративно-територіального устрою слід вважати таку, при якій населені пункти розміщені рівномірно (в межах свого ієрархічного рівня) і, оскільки, держава характеризується певною централізацією влади, то для одного з них (столиці) бажано центральне розміщення.
Традиційною столицею України є місто Київ, який характеризується досить зручним географічним положенням, що дозволяє виконувати управлінські, політичні, економічні, транспортні та інші функції. Місто займає надзвичайне вигідне транспортне розташування, в ньому сходяться основні залізничні та автомобільні магістралі з заходу на схід та з півночі на південь. Окрім того, Київ є найбільшим річковим портом у державі. Усі ці переваги компенсують положення міста відносно геометричного центру держави, хоча ця віддаль не досить значна - порядку 150 км. Київ майже рівновіддалений від крайніх регіональних центрів на півдні (Сімферополь), заході (Ужгород), сході (Луганськ) - до 700 км. По залізниці та шосейним шляхам ця віддаленість складає до 1000 км, тобто в межах 10 годинної досяжності.
Ступінь доступності до регіонального центру з периферії і навпаки у разі здійснення адміністративних функцій, надання різноманітних послуг та здійснення зв’язків тощо, характеризують деякі морфометричні характеристики. Найважливіші - це віддаленість адміністративного центру від геометричного. Дуже незручним розташуванням відзначаються центри Закарпатської, Волинської, Черкаської, Миколаївської, Харківської та Закарпатської областей. Віддаль до геометричних центрів тут складає понад 65 км. Центральне розташування характерне для Донецька, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Хмельницького, Львова, Кіровограда, Чернівців. Віддаль від цих міст до геометричних центрів ― до 35 км (мал. 1.30).
Компактність областей визначає також територіальну доступність з периферії до центру. Найбільшою компактністю відзначаються лише три регіони - Волинська, Харківська, Запорізька, але саме ці області характеризуються найбільшим неспівпадінням реального центру та геометричного.
Середньою як для України компактністю (коефіцієнт 0,4-0,6) характеризуються області: Закарпатська, Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська. Найбільш незручна конфігурація у областей: Кіровоградської, Одеської, Черкаської та Автономної Республіки Крим. Витягнутість складної форми та ще при незадовільному розвитку транспортної мережі формує досить незручну периферійність (особливо віддалені південні райони Одеської області
Несприятливою обставиною для функціонування адміністративних районів є віддаленість районів від регіонального центру. Близько 25% усіх адміністративних районів віддалені від регіонального центру на віддаль понад 100 кв. км. Така ситуація спостерігається майже в усіх регіонах України, але найбільше вона виражена в Одеській, Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Луганській, Сумській областях, де кількість таких районів складає 25-45% (мал. 1.31).
Для існуючого адміністративно-територіального устрою характерні такі особливості як наявність численних анклавів (територія певного підпорядкування в межах іншої), а також черезсмужність та багатосмужність.
Насамперед, необхідно звернути увагу на напівштучні анклави, зумовлені фізико-географічними особливостями території, що інколи ускладнює доступність по лінії периферія – центр, а заходи по усуненню цього недоліку потребують додаткового фінансування, наприклад, близько 1/5 частини території Черкаської області знаходиться на протилежному березі Дніпра відносно основної території; від Полтавської області фактично відокремлений один її район – Кременчуцький, притому значною водною перешкодою є р. Дніпро. При цьому його територія, до речі, компактно вписується у територію сусідньої Кіровоградської області і т. д.
Яскравим прикладом таких територій, як анклав, є селище Коцюбинське, яке повністю входить в межі м. Києва, чи місто Славутич Київської області, розташоване на території Чернігівської області. Анклави, які створюють черезсмужність та багатосмужність можна спостерігати в багатьох районах України. Це явище пов’язане із причинами суб’єктивного характеру при формуванні земельних поділів окремих господарств та частими перевпорядкуваннями адміністративно-господарського характеру.
Наприклад, лише на території одного району – Драбівського Черкаської області існують черезсмужні анклави Рецюківщинської, Безбородьківської та Левченківської сільських рад, які не мають спільних меж із своїми титульними територіями (мал. 1.32).
Внаслідок панування протягом десятиліть колективістських поглядів та концепції загальнонародної власності на землю склалася ситуація, коли в державі відсутні дані про точні межі сільських рад, районів, областей і відповідно про площі адміністративно-територіальних одиниць.
З метою встановлення стану справ у цій сфері було проведено картографічне моделювання території Драбівського району Черкаської області. За даними точних геодезичних вимірювань 2000 р. для співставлення з матеріалами раніше проведених землеустроїв. При цьому різниця у вимірах досягає 60 гектарів. Більш широкі дослідження показують, що різниці у визначенні площ сільських рад досягають значення до 200 гектарів в середньому по країні.
Враховуючи, що масове розпаювання земель, яке проводиться в Україні, характеризується в середньому паєм в 3-4 гектари, особливого значення набуває вирішення питання про комплексне і точне розмежування адміністративно-територіальних одиниць із складенням відповідних точних карт.
Серед інших основних принципів концепції удосконалення системи адміністративно-територіального устрою України слід зазначити:

5. Спадкоємність – межі адміністративно-територіального поділу по можливості повинні зберігати наявні межі інфраструктур та комунікацій.
Цей принцип неважко витримати, якщо за основу взяти існуючий адміністративно-територіальний поділ з урахуванням усталених уже господарських зв’язків і прогнозів на перспективу, що повинно випливати з можливостей взаємозв’язку регіону з центром у визначенні пріоритетів розвитку промислового комплексу регіону та узгодження з програмами загальнодержавного рівня. При цьому необхідно забезпечити розвиток промислового комплексу регіону як єдиного цілого, наближаючись до ідеальних параметрів його території, позбувшись в першу чергу територіальних анклавів.

6. Необхідність “критичної маси” – адміністративно – територіальні одиниці повинні мати достатню фінансово-економічну базу для забезпечення місцевого самоврядування та населення відповідними послугами.
Все зводиться до того, що загальнодержавні податки доцільно встановлювати на єдиному для всіх одиниць рівні, а методика їх обрахування повинна бути обґрунтована реальним рівнем факторів економічного розвитку кожного регіону. Тоді стає реальним забезпечення кожної ланки адміністративно-територіального поділу власною фінансовою базою (за рахунок місцевих податків, зборів, затверджених законом відрахувань від загальнодержавних податків тощо). Таким чином регіони можуть забезпечити за рахунок власних коштів загальнообов’язкову освіту, медичне обслуговування, комунальні потреби, витрати на самоврядування тощо. З іншого боку такий стан речей є стимулом розвитку регіону.

7. Взємодоповнювання – в адміністративно – територіальних одиницях особливо вищих рангів повинні дотримуватися пропорції між багатими та бідними районами, вузькоспеціалізованими населеними пунктами та територіями з диверсифікаційними функціями, що сприятиме територіальній справедливості, забезпеченню більш рівного доступу до соціальних послуг.
Як свідчать приклади недавньої історії, впровадження цього принципу сприятливо впливає врешті-решт на економічне зростання цього регіону і підвищення темпів зростання бідних (відсталих) районів, створення багатофункціональної інфраструктури господарства. Це відбувається за рахунок перерозподілу і активної переспеціалізації робочої сили при орієнтації на можливість досягти більшого, тенденції вирівнювання соціально-економічних показників.

8. Гнучкість та адаптивність – адміністративно-територіальний устрій повинен порівняно легко пристосовуватися до територіальних змін в суспільстві – змінам в технологіях, економіці, розселення, споживанню.
Межі адміністративно-територіальних одиниць необхідно встановлювати таким чином, щоб на виділених територіях сконцентрувати достатні природні ресурси, відповідний демографічний потенціал з урахуванням тенденції їх розвитку на основі відповідних законодавчих положень. Досягнута таким чином самодостатність зробить непотрібною звертання до центральних органів для вирішення питань регіонального зростання і розвитку.

9. Саморегулювання – будь-які адміністративно-територіальні реформи найбільш ефективні тоді, коли запроваджуються демократичним шляхом з врахуванням історичних традицій і культурних відмінностей через створення умов для “саморайонування населення”.
Однією з яскравих ознак демократичного суспільства є розвинуте місцеве самоврядування, яке в Україні реально знаходиться на низькому рівні – вертикаль виконавчої влади функціонує згори до низу, а не навпаки, тобто не враховує потреб тих, заради кого існує. Одна з причин цього – відсутність самодостатніх територіальних одиниць найнижчого ієрархічного рівня. Вирішення цього питання дає можливість значно вдосконалити суспільно-економічні відносини, при яких поточні місцеві проблеми можна буде вирішувати місцевою владою. Це можливе лише при забезпеченні економічної та адміністративної самостійності низових одиниць. Центр при цьому дістає можливість зосередити зусилля на вирішення політичних та економічних проблем в масштабах усієї держави. Дотримання цього принципу враховує генеральну потребу в удосконаленні існуючого адміністративно-територіального устрою – не так у створенні нових структур, як у наданні можливості саморегулювання свого поточного життя і розвитку кожному населеному пункту.

10. Перспективність – врахування потенційних змін в соціально-економічному розвитку територій.
Практичне дотримання цього принципу можливе за умови наукового підходу до проблеми. Це означає, як вказано у ст. 132 Конституції України стосовно соціально-економічного розвитку регіонів, урахування “…їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.” Причому жодна з перерахованих ознак не повинна бути визначальною – цей комплекс повинен бути узгоджений і оптимізований у кожному конкретному випадку з огляду на тенденції розвитку тих явищ, які вони представляють.
Таким чином, на сьогоднішній день характерними проблемами адміністративно-територіального устрою України є: надмірна подрібненість, яка гальмує вирішення програмних завдань соціально-економічного розвитку країни; існування непередбачених Конституцією України адміністративно-територіальних одиниць – селища міського типу; існування специфічних адміністративно-територіальних утворень, на території яких розташовані декілька самостійних адміністративно-територіальних одиниць, але жителі яких не складають єдиної територіальної громади; недосконала класифікація міст за адміністративною ознакою; недостатнє забезпечення фінансово-економічної та соціальної самодостатності адміністративно-територіальних одиниць, насамперед сіл; дезінтеграція адміністративно-територіальних одиниць; існування населених пунктів, територія яких відірвана від основної (титульної) території адміністративно-територіальної одиниці (так звані анклави); невизначеність чітких меж адміністративно-територіальних одиниць та населених пунктів.
Одним із головних уроків вивчення реформ адміністративно – територіального устрою є обережне ставлення до проектів кожних змін адміністративних меж. Розробка цих проектів із географічної точки зору засновується на:
1. аналізі історії змін адміністративно-територіального устрою за тривалий період, стійкість конкретних ділянок сучасних адміністративних кордонів, виявленні “острівків”, що прагнуть до головних центрів території, яка ніколи не міняла свою адміністративну належність, стійкості виконання адміністративних функцій містами, природно-історичної основи адміністративного районування;
2. вивченні сіток відомчого поділу країни (військових округів, залізниць, округів з керування енергогосподарством, сукупність яких відображує реальне господарче, транспортне та соціальне ділення території;
3. порівнянні існуючих схем галузевого та інтегрованого економічного, соціального та інших видів районування і розробка нової моделі районування;
4. вивченні ареалів тяжіння основних міст – в першу чергу трудових та інших зв’язків населення;

5. аналізі соціально-культурної забезпеченості міст різного рангу для виконання функцій адміністративних центрів у вузлових районах;
6. рішенні комплексу соціально-географічних завдань, що містить виявлення культурно-географічних розбіжностей у країні, регіоналізму, територіальних розбіжностей в умовах та рівні життя, бар’єрності існуючих адміністративних кордонів та ін.

 

53. Порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень.

Стаття 175. Порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних одиниць

 

Межі адміністративно-територіальних одиниць встановлюються в порядку та відповідно до закону.

Стаття 5. Зміст робіт щодо встановлення або зміни меж адміністративно-територіальних утворень (ЗУ “ Про порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень ”) (только маленькая поправочка э тот закон не утвержден, это проект)

Встановлення або зміна меж адміністративно-територіальних утворень проводиться в порядку здійснення землеустрою та складається з таких етапів:

ініціювання робіт щодо встановлення або зміни меж;

розроблення відповідного проекту землеустрою;

затвердження проекту землеустрою щодо встановлення або зміни меж;

встановлення меж в натурі (на місцевості) з закріпленням довгостроковими межовими знаками та опис їх місцезнаходження;

видача державного акта України на межі адміністративно-територіального утворення.

Типові межові знаки меж адміністративно-територіальних утворень затверджуються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

54. Забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природних ландшафтів та історико-культурної цінності.

 

Природно-заповідний фонд України є національним надбанням народу України та невід'ємною частиною Всесвітньої природної та культурної спадщини. Екологічні системи та окремі об'єкти, що входять до їхнього складу, забезпечують не тільки збереження унікальних природних ландшафтів та біологічного різноманіття країни, а й сприяють сталому екологічному розвитку навколишнього природного середовища взагалі та уникненню дисбалансу в біоценозах. Саме тому території та об'єкти природно-заповідного фонду виступають ключовими елементами у національній екологічній мережі.

До складу природно-заповідного фонду України входять більш як 7600 територій та об'єктів загальною площею 3,2 млн га, що становить 5,4 % загальної площі країни, та 402,5 тис. га у межах акваторії Чорного моря. Серед зазначених територій 19 природних заповідників та чотири біосферних заповідники, 35 національних природних парків, 45 регіональних ландшафтних парків, 793 заповідних урочища, 3078 пам'яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів, дендропарків та парків - пам'яток садово-паркового мистецтва.

Незважаючи нате, що території природно-заповідного фонду мають тенденцію до збільшення, їх частка в Україні є недостатньою і продовжує залишатися значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де площі, зайняті природно-заповідними територіями, становлять

у середньому 15 % території. Відповідно до Закону України "Про основні принципи (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року" саме поширення існуючих та створення нових територій природно-заповідного фонду сприятиме досягненню головної стратегічної мети - збалансованого екологічного розвитку країни та припиненню процесів деградації довкілля.

Території природно-заповідного фонду являють собою певні екологічні природні системи, які утворювалися протягом тривалого часу живими організмами та середовищем, в якому вони існують, з тісним взаємозв'язком і взаємодією всіх компонентів системи, що характеризуються унікальністю та особливою екологічною цінністю.

Правове регулювання використання та охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду України здійснюється законами України "Про природно-заповідний фонд України", "Про екологічну мережу України", "Про охорону навколишнього природного середовища", указами Президента України "Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідного фонду", "Про невідкладні заходи щодо забезпечення додержання законодавства в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України"6 та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до законодавства України природно-заповідний фонд України становлять ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну рекреаційну та іншу цінність та виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Природно-заповідний фонд України складається із природних територій та об'єктів і штучних об'єктів. До природних територій та об'єктів належать: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища.

Природні заповідники - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Біосферні заповідники є природоохоронними науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, Його змін під дією антропогенних факторів.

Національні природні парки с природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Регіональні ландшафтні парки -це природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Залежно від походження, мети і необхідного режиму охорони територій, що оголошуються заказниками, виділяють декілька їх різновидів: ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні.

Лам ятки природи - це окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне, пізнавальне і культурне значення, з метою збереження їх у природному стані.

Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

До штучно створених об'єктів належать: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення в неволі.

Парки - садово-паркового мистецтва - це найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і вивчення в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Залежно від унікальності та природоохоронної, наукової, культурної цінності природних компонентів та систем території природно-заповідного фонду поділяються на території та об'єкти міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення. До територій міжнародного значення належать біосферні заповідники як складові елементи глобальної мережі біосферних заповідників. До територій виключно загальнодержавного значення належать природні заповідники та національні природні парки. Відповідно до ст. 23 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" регіональні ландшафтні парки можуть бути регіонального або місцевого значення. Згідно зі ст. 2 Закону "Про природно-заповідний фонд України" такі території і об'єкти, як заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної, наукової та історико-культурної цінності можуть бути або загальнодержавного, або місцевого значення.

Ще одним загальним критерієм поділу територій та об'єктів природно-заповідного фонду на види є їх юридичний статус.

Так, відповідно до ст. 5 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", статус юридичної особи надається природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, ботанічним садам, дендрологічним паркам та зоологічним паркам загальнодержавного значення.

Що стосується таких територій, як ботанічні сади, зоологічні парки місцевого значення та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, то вони згідно з діючим законодавством можуть мати або не мати статусу юридичної особи. Заповідні урочища, заказники та пам'ятки природи не є юридичними особами.

Кожна із зазначених територій має свої певні особливості, обумовлені їх природними властивостями, що впливають на мету й порядок їх використання і охорони. У той же час усі зазначені території та об'єкти у своїй сукупності становлять природно-заповідний фонд України, правовий режим якого грунтується на єдиних правових принципах та засадах щодо використання, збереження, охорони та розвитку біологічного та ландшафтного різноманіття. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується такими заходами:

- встановленням заповідного режиму;

- організацією систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів;

- проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

- додержанням вимог щодо охорони зазначених територій під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної та проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;

- встановленням підвищеної відповідальності у разі порушення діючого режиму використання та охорони природно-заповідного фонду;

- проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері.

Території та об'єкти природно-заповідного фонду підлягають особливій охороні, порядок здійснення якої визначається окремим Положенням щодо кожної з таких територій, яке відповідно до Закону "Про природно-заповідний фонд України" та законодавства України про охорону пам'яток історії та культури затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища (Міністерством екології та природних ресурсів України) та центральним органом виконавчої влади в галузі культури (Міністерством культури України).

55. Роль містобудівної документації при формуванні та зміні меж населених пунктів.
Стаття 53. Проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів (ЗУ про землеустрій)

 

Проекти землеустрою щодо впорядкування території населених

пунктів складаються на основі затверджених у встановленому

законодавством порядку генеральних планів населених пунктів або

можуть розроблятись окремою їх частиною.

 

Проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених

пунктів складаються з метою обґрунтування, розробки і подальшої

реалізації необхідного    обсягу організаційних та

інженерно-технічних заходів з освоєння, поліпшення якості земель,

їх раціонального використання та охорони, захисту від руйнівних

процесів.

 

Проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених

пунктів розробляються на певний період та поетапно згідно з

генеральними планами населених пунктів і визначають:

 

а) цільове призначення земель; { Пункт "а" частини третьої

статті 53 в редакції Закону N 3038-VI (3038-17) від 17.02.2011 }

 

б) землі, що знаходяться у власності, користуванні, в тому

числі орендовані;

 

в) організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо

вдосконалення структури територій, освоєння земель, поліпшення їх

якості, рекультивації, консервації;

 

г) необхідність і обсяги економічного стимулювання

раціонального використання та охорони земель;

 

ґ) заходи для забезпечення режиму використання земель

охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і

зон особливого режиму використання, а також відшкодування збитків

власникам землі та землекористувачам внаслідок встановлення цих

зон;

 

д) напрями природоохоронної діяльності.

 

Проекти землеустрою можуть передбачати також формування

земельних ділянок державної та комунальної власності за рахунок

земель, не наданих у користування.

{ Статтю 53 доповнено частиною четвертою згідно із Законом

N 3038-VI ( 3038-17 ) від 17.02.2011 }

 

Проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених

пунктів підлягають погодженню в порядку погодження проектів

землеустрою щодо  відведення земельних ділянок та затверджуються

сільськими, селищними, міськими радами.

{ Статтю 53 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 3038-VI

( 3038-17 ) від 17.02.2011; в редакції Закону N 5395-VI

( 5395-17 ) від 02.10.2012 }

56. Склад земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК).

Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим призначенням складаються з двох видів: а) земель природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників,пам’яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких людиною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва. Відповідно до Земельного кодексу (глава 7) правовий режим цих земель складається з трьох видів: а) правового режиму земель природно-заповідного фонду; 6} правового режиму земель водно-болотних угідь, не віднесених до земель лісового та водного фондів; в) правового режиму земель, у складі яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

Загальноправовий режим усіх земель цього фонду передбачено у ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», згідно з якою на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може вплинути на стан природних комплексів та об’єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного і земельного режиму та характеру функціонування природних і біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону і затверджуються: Міністерством екології та природних ресурсів України — щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення — органами виконавчої влади цього центрального органу. Аналогічні параметри щодо пам’яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі цього Закону безпосередньо в їх первинних облікових документах. Природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні саlи, дендрологічні та зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами. Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місцевого значення, а також парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами. Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам, а також інших територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Створення біосферних заповідників здійснюється з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Рішення про створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон земельних територій та об’єктів природно-заповідного фонду приймають обласні, Київська та Севастопольська міські ради. Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам і порядок видачі їм документів на право користування землею визначаються статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. Заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об’єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами Міністерства екології та природних ресурсів України з оформленням охоронного зобов’язання.

Землі, на яких розташовані природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників та національні природні парки, перебувають у державній власності.

Землі та розташовані на них регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, що включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у державній, так і в інших формах власності (комунальній або приватній).

Землі з розташованими на них ботанічними садами, дендрологічними та зоологічними парками, створеними до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають приватизації і можуть перебувати лише у державній або комунальній власності.

У разі зміни форм власності на землю, на якій розташовані заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов’язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов’язання. Штучно створені об’єкти (ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам’ятки садово-паркового мистецтва) на приватизованих землях можуть бути об’єктами приватної власності.

Підставою для набуття права комунальної власності на землі природно-заповідного фонду є передача їх державою іншим суб’єктам права власності, а також придбання їх органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому п. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.
Землі природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених Земельним кодексом, Законом України «Про природно-заповідний фонд» та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися у природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих, рекреаційних, освітньо-виховних цілях, а також для потреб моніторингу навколишнього середовища. Ці основні види використання земель та об’єктів природно-заповідного фонду, а також використання їх для заготівлі деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливства, рибальства та ін. можуть здійснюватися лише за умови, що таке використання не суперечить цільовому призначенню земель та об’єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони земель, відтворення та використання природних комплексів, розташованих на цих землях.

Вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду встановлені законодавством залежно від їх виду та статусу, тобто стосовно конкретних територій та об’єктів природно-заповідного фонду відповідно до статей 16, 21, 24, 26, 28, 30, 32, 34, 36, 38 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Основною метою Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000— 2015 роки, затвердженої Верховною Радою України 21 вересня 2000 р. є