Успіхи та труднощі індустріального розвитку України

 

3 1928 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб «наздогнати і випередити капіталістичний світ» в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.

Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво великих індустріальних країн.

У тім же 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те ні було ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкої промисловості.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи російського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща.

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті «Правда» (січень 1929р.) статті В. Леніна «Як організувати змагання». Ініціатором такого змагання з'явилося керівництво шахт "Центральна" і «Артемвігілля». Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них - 310 тис. на Україні.

Про господарську діяльність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудівному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть республіки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе виконанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'язків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язненим у сибірських трудових таборах.

Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці. Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.

УРСР, як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політику штурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, коли підводилися підсумки першої п'ятирічки в 1933 р., політбюро ЦК ВКП(б) заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Україні запропонували сформульовані Сталіном узагальнюючі цифри щодо випуску валової продукції, на підставі яких п'ятирічка була виконана за чотири роки і три місяці. Насправді ж показники знизилися з 23,7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., і п'ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним (таб. 1)

 

Таб. 1 План 1-ї п’ятирічки

Роки	Планові показники	Кореговані показники	Факти
1928-29	21,4%	-	22%
1930	21,5%	32%	-
1931	22,1%	45%	20,5%
1932	23,8%	36%	14,7%

 

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського – 20,3 %, місцевого – 9,9 %. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 - 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.

В перші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.

В роки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти "Центральна". Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекривши норму виробітку. Приклад Стаханова стали наслідувати інші виробничники, він активно використовувався для розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства, підвищення продуктивності праці. У досягненні високої продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно від специфіки галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т.д.

Усе це викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами.

 Однак спроба компартії організувати соціалістичне змагання у вигляді змагання ударних бригад за умов відсутності матеріальної винагороди за виробничі досягнення «захлинулась» і, як наслідок, це спричинило негативні соціально-економічні наслідки. Тому держава у цей період посилила економічне стимулювання виробничої діяльності, одночасно не відмовившись від позаекономічних заходів її активізації.

Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Щорічно протягом 1934-1938рр. влада підвищувала норми, щоб хоч як-небудь компенсувати витрату коштів, зумовлених запровадженням матеріального заохочення праці Починаючи з 1936р. держава почала підвищувати норми для всіх трудящих на підставі результатів високої продуктивності праці окремих стахановців, які користувалися привілейованим виробничим становищем. До того ж, норму збільшували без застосування нового технічного оснащення виробничого місця робітника, яке повинне було сприяти виконанню виробничих програм, а за рахунок виснаження власної фізичної сили робітника.

В 1935р. з метою забезпечення виконання п’ятирічного плану була скасована верхня межа в заробітках – тобто штучне обмеження їх розміру. Одночасний перехід від карткової системи розподілу товару до його вільного продажу через магазини створив можливість вільно витрачати додатково зароблені гроші й тим самим стимулював матеріальну зацікавленість. Запроваджена у 1936р. відрядна пряма і прогресивна оплата праці робітників, яка значно збільшила їх заробітки, а також встановлення директорського преміального фонду створили ще один стимул підвищення продуктивності праці. Проте, вже у 1937-1938рр., посилюючи репресії, влада поступово скасувала матеріальне стимулювання праці, яке не відповідало зрівняльним комуністичним догмам. Були встановлені «більш низькі шкали прогресії», майже в усіх галузях народного господарства скасували преміювання, ліквідували різницю в оплаті кваліфікованих і некваліфікованих робітників.

Матеріальне стимулювання праці обмежувала відсутність товарів в державних магазинах і висока ціна на них в кооперативній торгівлі і на базарі, а також висока вартість харчування в громадських їдальнях. Підрахунки переконують, що розмір ринкових цін не відповідав рівню одержуваної робітниками зарплати, навіть збільшеної у 1935-1936рр. До того ж, у 1934-1938рр. влада збільшила суму грошей, що вилучались у робітників через позики і внески в ощадкаси та податки. Запроваджена у 1936р. «конверсія» позик дала змогу державі подовжити термін і зменшити відсоток коштів по них, що виплачувалися їх власникам. Широко практикувалося вилучення грошей у населення для сплати численних лотерейних «добровільних» внесків, для оборони і побудови повітряного флоту, на пам’ятники тощо. До того ж, погіршились умови праці трудящих, збільшилась кількість аварій, на підприємствах усіх галузей промисловості не дотримувалася техніка безпеки.

В цей період продовжував діяти залишковий принцип розподілу коштів на охорону здоров’я, на заходи соціального забезпечення, на комунальне і житлове будівництво. Антисанітарний стан підприємств харчової промисловості, нестача лікарняних ліжок, лікарів, ліків, недостатнє водопостачання мешканців міст, незабезпечення житлом робітників, а також неспроможність влади налагодити трамвайне і автобусне сполучення в містах України значним чином позначилося на погіршенні рівня життя трудящих, що в свою чергу, негативно впливало на продуктивність їх праці.

В цілому, застосування державою економічного стимулювання праці в цей період було вимушеним, диктувалося відставанням рівня розвитку радянської економіки від рівня розвинутих капіталістичних країн. Вже протягом 1937-1938рр. тоталітарний режим рішуче відмовляється від матеріального заохочення виробничої діяльності робітників.

Друга п'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.

В 1938 році розпочалась третя п’ятирічка.

Партійно-радянське керівництво країни все більше вдавалося до адміністративних, репресивних, надзвичайних заходів в управлінні народним господарством. Особливо жорсткі надзвичайні заходи запроваджувалися за указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. Цим указом замість семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день, замість шестиденного – семиденний робочий тиждень. Самовільне залишення підприємства кралось тюремним ув’язненням на строк від двох до чотирьох місяців, прогул без поважної причини – засудженням до виправно-трудових робіт за місцем роботи на строк до 6 місяців з утриманням до 25% зарплати.

За три з половиною роки третьої п’ятирічки (1938 – червень 1941) в СРСР було введено в дію близько 3 тис. нових промислових підприємств, в тому числі в УРСР – 600. У 1940 р. Україна давала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 67,6% залізної руди, 64,7% виробництва чавуну, 48,8% сталі, 49,7% - прокату, 74,5% - коксу, 25,4% - магістральних паровозів, 33% - тракторів, 73% - цукру. Як і раніше, головна увага приділялась піднесенню важкої промисловості. Так, виробництво засобів виробництва за ці роки зросло на 52%. 92% продукції важкої промисловості давали нові або повністю реконструйовані підприємства. У цілому валова продукція всіх галузей промисловості УРСР за три роки збільшилася на 41%. Але промисловість в роки третьої п’ятирічки як і в попередні п’ятирічки розвивалася не стабільно і не виконувала накреслених планів (таб. 2).

Таб. 2 План 3-ї п’ятирічки

Показники	План	Виконано
Вся промисловість	+144%	120%
Група А	+97%	139%
Група В	+134%	99%

 2.3. Урбанізація

 

Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напливом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така велика кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового розвитку 1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робітників більше не йшли на південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі. відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушували українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців.

Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в міському середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а перед початком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих промислових центрів. Як показано на табл. 4, саме в цих останніх наплив українців був найпомітнішим явищем. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату.

Переважна більшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на Право- та Лівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та на Півдні з їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли уряд розпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Проте спочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не могла їх асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозною загрозою.

Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко лишали свої родини в селі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. А ті, що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як селитися в убогих халупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за картковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя на селі.

 

Розділ ІІІ