Поняття легітимності та принцип поділу влади

 

Легітимне ставлення до правових норм країни – одне з сучасних уявлень про сутність влади, за яким правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання в тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів легітимності влади, запропонована М. Вебером:

традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Накази керівників є правочинними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

харизматичний (від грец. harisma – милість, благодать, Божий дар), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.

раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізмі владних структур, на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи легітимності в реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (наприклад, президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічну легітимність, котра опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Для прикладу Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурну легітимність, яка опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особисту (персональну) легітимність, що опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

участь громадян у правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином, проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему „стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак – і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган – парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу – незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787 р.). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, – анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40 – 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики – П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим уміти підкорятися праву;

виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

Контрольні запитання

 

1. Дайте розгорнуте визначення поняття „влада” і охарактеризуйте головні напрямки щодо його концептуалізації.

2. Назвіть основні компоненти політичної влади. Що таке “суб’єкт” і “об’єкт” влади?

3. Що може виступати у якості ресурсів влади?

4. Що означає поняття „легітимності влади” і чому автократичні режими прагнуть досягти легітимності?

5. Якими засобами і методами політична влада набуває легітимності?

6. У чому полягає необхідність розподілу влади?