Міністерство освіти і науки України

Міністерство освіти і науки України

Херсонський державний педагогічний університет

Кафедра української мови

Шапошникова І.

Гайдученко Г.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА

ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ.ОРФОЕПІЯ.

ГРАФІКА І ОРФОГРАФІЯ

 

(методичний посібник для студентів спеціальностей

7.010103 “ПМСО. Українська мова і література”,

“ПМСО.Українська мова та література, англійська мова та література”,

“ПМСО. Українська мова та література, історія”

денної, заочної, екстернатної форм навчання)

 

 

ХЕРСОН – 2001

Шапошникова І., Гайдученко Г. Сучасна українська літературна мова. Фонетика і фонологія. Орфоепія. Графіка і орфографія.

 

 

Укладачі: Шапошникова І. – кандидат філологічних наук, доцент

Гайдученко Г. – кандидат філологічних наук, доцент

 

Рецензенти: Руденко Л. – доктор філологічних наук, професор

 

 

Методичний посібник обговорено на засідання кафедри

(протокол № 5 від 18.12.2000 р.)

 

Схвалено науково-методичною радою університету

(протокол № 2 від 13.12.2000 р.)

 

 

Рекомендовано до видання Вченою радою Херсонського державного педагогічного університету (протокол №3 від 8.01.2001 р.)

ПЕРЕДМОВА

 

Фонетика сучасної української мови у комплексі з фонологією, орфоепією, графікою та орфографією є найбільш складним розділом курсу “Сучасна українська літературна мова”. Засвоєння відомостей з названих розділів потребує як ґрунтовної теоретичної підготовки, так і виробленню практичних навичок. Зважаючи на те, що посібників такого плану бракує, автори поставили за мету подати теоретичні відомості з названих розділів, охарактеризувавши основні фонетичні явища, деяким з них давши історичні пояснення. У посібнику розроблена система практичних вправ, які допоможуть як студентам денної форми навчання, так і заочникам та екстернам перевірити свою теоретичну підготовку.

Автори посібника при аналізі фонетичних явищ дотримуються поглядів фонетистів щербівської лінгвістичної школи, І.Наконечного, Н.Тоцької.

До кожного розділу посібника включені теоретичні відомості, питання для самоконтролю та практичні завдання з теми, подані зразки фонетичного та графічного аналізів слів.

Список рекомендованої літератури допоможе студентам зорієнтуватися у тому, які з пропонованих праць можна використати для глибшого засвоєння фонетики, фонології, орфоепії, графіки та орфографії української мови.

Методичний посібник розрахований для студентів філологічних факультетів педагогічних університетів денної, заочної та екстернатної форми навчання.

Тема 1. Фонетика.Фонологія

Звукові одиниці, які служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука — фонетика.

Фонетика (від гр. phonetikos — звуковий) — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку: 1.Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна - фонологія. 2.Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх.

Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну.

Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в чотирьох ас­пектах:

1. З погляду артикуляційного звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.

2.  Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.

3. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх зву­чання, тобто як явища акустично-фізичного.

Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.

Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.

Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и ] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомофізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект.

Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів ведеться природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою — фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною— фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки — фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження — звукові засоби мови. Але досліджують цей предмет з різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспекта­ми однаковою мірою.

Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків основоположник функціонального аспекту, видатний вітчизняний учений І. О. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге — роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики й становить її функціональний аспект.

Ідея І. О. Бодуена де Куртене про дві сторони фонетики дістала широке визнання в лінгвістиці. Вона знайшла продовження у працях ряду вітчизняних фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл: ленінградської, або щербівської (її основоположник — Л. В. Щерба), і московської (її зачинателі — Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформат­ський, В. Н. Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула широкого розповсюдження і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилося ряд фонологічних шкіл. Найбільш поширені з них: празька, копенгагенська, лондонська та американська лінгвістичні школи. Само собою зрозуміло, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.

Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

Фонологія займається передусім такими питаннями:

- встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць — фонем і дає їх класифікацію;

- досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах.

Історичнафонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.

Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з'ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з'ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.

 

Література до теми

Література до теми

 

Література

 

Виконайте вправи

1. Назвіть голосні звуки за вказаними ознаками і доповніть їх характеристику ознаками, які відсутні

- лабіалізований звук високого підняття;

- звук низкого підняття;

- звук високого підняття переднього ряду;

- звук високого підняття заднього ряду;

- звук високо-середнього підняття;

- звк переднього ряду середнього підняття;

- лабіалізований звук середнього підняття;

 

2. Проаналізуйте всі голосні за місцем творення, ступенем підняття язика, за участю губ при їх творенні

Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою, Україно, говорю

(В.Симоненко).

 

3. Вкажіть, чим розрізняються з артикуляційного боку такі голосні української мови:

[а] – [о], [і] –[и], [і] – [у], [а] – [у], [е] – [о], [і] – [е].

Тема 4. Система фонем української літературної мови (приголосні фонеми)

 

В українській мові сильною позицією для приголосних фонем є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. У цій позиції розрізняють слова та їх форми, тобто протиставляються такі 32 приголосні фонеми української мови: /б/, /п/, /м/, /в/, /ф /, /д/, /д¢/, /т/, /т¢/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/, /ц/, /ц¢/, /дз/, /дз¢/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/, /р/, /р¢/, /й/, /г/, /к/, /х/, /ґ/.

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Це стосується передусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, / ф /. На підтвердження їх фонематичності можна навести ряд прикладів: був — дув; пут — тут -— кут,б ав - м а в: фон — сон.

Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим — тим - зим - цим - ним — Рим — чим.

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовніймові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна / дз / на /з/ без зміни значення слона: дзвенить — звенить, кукурудза — кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові і для трактування звука [ дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа; дзень —зень. Це дає підстави вважати / дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення і фонематичність /д ж /, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу—вожу, каджу — кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу—хожу, броджу— брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґуля — гуля, ґніт — гніт).

М'які / д'/, /т¢/, /з¢/, / с'/, /ц'/,/дз ¢ /, /л'/, /н'/, /р ¢ / є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім / ц' /, /дз ¢ /) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад —ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось, рис — рись; лук — люк, булка — буль­ка; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.

Приголосні / ц / — / ц' / і /дз/ - /дз ¢ / не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц¢/, /дз¢/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’], які найчастіше виступають перед голосним [ і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:

1) внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень);

2) як результат історичної фонетичної зміни — прогресивної асиміляції (зання, життя);

3) внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток—[ш:]иток);

4) у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).

В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.

Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:

а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю—синню, кутя—куття).

Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток — [ш] иток, розширити — ро[ш:]ирити, рознісши—розні[ш:]и, вітчим—ві [ч:] им, пасуться —пасу[ц^/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.

За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.

Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.

На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної — лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.

Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ — всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.

Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т¢/, /н¢/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.

Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними за­днього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.

Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовнішіз них такі:

1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.

2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.

3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна — манка, також Ясси—/ й ас` с ¢ кий/ (Ясьський).

4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / сса д ити/. Запозичені білль, тонн вимовляю­ться як [біл'], [тон].

5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.

6. Не можуть стояти поряд свистяча й шипляча фоне­ми: безшовний > \бежшовний\.

Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних

Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).

Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

З а участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними (лат. sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу, наприклад: [р], [ л ], [н] тощо. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним при­голосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [ п ], [ф], [д], [ т ], [ з ], [ш] тощо.

Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.

Класифікація за місцем творення звука грунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.

За участю акти в ннх мовних органів приголосні звуки поділяються передусімна губні, язикові і глоткові, а бо ф а р ингальні.

Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа - нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяютьсяна передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.

Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.

За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні.

Класифікація приголосних за способом творення шуму враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.

За способом творення шумні приголосні поділяють на зімкнені рото в і й щілинні.

Сонорні приголосні за способом творення можуть бути зімкнені носові, щілинні і дрижачі.

Сонорні щілинні різні за характером і місцем утворення щілини й поділяються на серединні і бокові.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю ). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-середньої спинки язика поділяються на тверді й м'які.

М'які приголосні за ступенем вияву м'якості, в свою чергу, поділяють на три типи:

1) власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкаєть­ся твердого піднебіння. У зв’язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;

2) пом'якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною,а додатковою;

3) напівпом'якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.

IV. За способом творення:

1. Зімкнені: / б/,/ п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/,/ н'/,/ ц/, /ц'/,/дз/,/дз ¢ /,/дж/, /ч/, /ґ/, /к/.

2. Щілинні: / в /, / ф /, / з /, / з' /, / с /, / с' /, / ж /, /ш/, / л /, / л' /, /й /, / г /, / х /.

3. Дрижачі: / р /, / р' /.

Зімкнені поділяють на:

1. Зімкнені чисті: / б /, / п /, / м /, / д /, / д' /, / т /, / т ¢ /,/ н /, /н ¢ /, / ґ /, / к /.

2. Африкати: /дж/, /дз/, /дз ¢ /, /ц/, /ц ¢ /, /ч/.

Щілинні поділяють на:

1. Щілинні серединні: / ф/, /в/, /с/, /с'/, /з/, /з'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/.

2. Щілинні бокові: / л/, /л'/

V. За участю голосу й шуму:

1. Шумні: / б /, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т/', /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /ц/, /ц'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, / ґ/, /г/, /х/, /к/.

2.Сонорні: / м/, /в/, /р/, /р'/, /л/, / л' /, /н/, /н¢/, /й/.

Шумні за участю голосу й шуму поділяють на:

1. Глухі:/ п /, / ф /, / т /, /т '/, / с /, /с',/ /ц/, /ц¢/,/ш/, /ч/, /х/, /к/.

2. Дзвінкі: / б/,/ д/,/д ¢ /,/з/, /з'/ /дз/, /дз ¢ /, / ґ/, /г/, /дж/.

VI. За твердістю-м'якістю:

1. Тверді: /б/, /п/, /в/, / м /, / ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, / ж/, /ш/,/дж/, /ч/, /р/, / л/, /н/, /г/, /х/, к/, / ґ/.

2. М'які: / д ¢ /, /т '/, /з'/, / с' /, /дз¢/, /ц'/, / л'/, /н '/, /р'/,/й/.

VII. За участю носового резонатора:

1. Зімкнені неносові: /б/, / д /, / д ¢ /.

2. Зімкнені носові: / м/,/ м¢/, / н'/.

VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на:

1. Свистячі: / с /, /с ¢ /,/з/, /з ¢ /, /дз/, /дз ¢ /, /ц/. /ц ¢ /.

2. Шиплячі: /ш/, /ж/, /дж/, /ч/.

Література

Виконайте вправи

1. Назвіть приголосні звуки за такими характеристиками:

- сонорний, передньоязиковий, зімкнений, носовий, пом’якшений;

- шумний, дзвінкий, передньоязиковий, щілинний, твердий;

- шумний, глухий, губно-зубний, щілинний, твердий;

- шумний, глухий, задньоязиковий, твердий;

- сонорний, середньоязиковий, м’який;

- шумний, дзвінкий, губний, твердий;

2. Випишіть з тексту приголосні за такими ознаками: за участю шуму і голосу, за місцем творення, за способом творення

Я глибоко вірю у велике майбутнє українського слова, у його велику красу і силу і вважаю за велике для себе щастя бути в фаланках тих піонерів, які дбають за великий розвиток нашого чарівного слова як зброї трудящих мас. Їхньої зброї і впіхи, джерела радощів. Чари цього слова я помічав на людях (С.Васильченко).

3. Назвіть варіанти (комбінаторні, позиційні) при реалізації фонем.

Він (Шевченко) був як полум’я. Його рядки –

Дзвінкі і небезпечні, наче криця,

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки

(Л. Кисельов).

 

Тема 5. Наукова лінгвістична транскрипція

Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХУІ століття.Їх авторами були француз Мегре(1545 р.), англійці Сміт (1568 р.), Гарт (1569 р.), Пуллокар (1580 р.).Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів:одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні знаки; другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.

У ІІ половині ХІХ та в І половині ХХ століть з”являється цілий ряд систем наукових транскрипцій, запропонованих різними вченими. Так, ще у1855 році німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, що займався дослідженнями старовинних текстів, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних знаків виражались такі відтінки вимови звуків, як довгота, лабіалізація, нескладотворчість голосних, пом”якшення, апікальність, какумінальність приголосних тощо.

 У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипціїї, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосував аж 109 знаків зовсім нових.Але й така велика їх кількість не могла відтворитивсіх звукових відтінків, що зустрічалися у мовах світу. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, у якій кожний звук виражався символічною формулою,що за допомогою літер грецького та латинського алфавітів та цифр точно описували місце і спосіб артикуляції звука(перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату. Латинська- нерухомий /місце артикуляції/, цифра –форму отвору для проходження повітряного струменя і т. д.).

Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних використував І. Зілинський.Польський фонетист В. Яесем виділяє 5 різновидів фонетичної транскрипції.Вітчизняні лінгвісти О.Проп та І.Зілинський застосовували транскрипцію на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На основі українського алфавіту побудована система фонетичної транскрипції М. Наконечного, на її основі, з деякими змінами, будують свої системи М. Кулик та М. Івченко.

У1962 році з метою усунення різнобою між системами транскрипцій при Інституті мовознавства АН України була створена спеціальна комісія у справі транскрипціїї.Вона виробила принципи, на яких має грунтуватися фонетична і фонематична транскрипції української мови, конкретні рекомендації їх реалізації.

Завдання фонетичної транскрипції-якнайточніше передати всі відтінки вимови у записуваному тексті.

Але з появою фонологіїї як науки про функціональні одиницізвукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях

Завдання фонематичної транскрипції-позначати лише фонеми- структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.

Орфографія кожної мови,у тому числі й української, лише приблизно передає вимову окремих звуків. Більше того, не кожен звук має на письмі свій окремий відповідник. Як приклад можна навести такі випадки: літера а може позначати або звук [¢а] (із м'якістю попереднього приголосного), або [й] + [а] — два звуки (пор. у словах буря та бур'ян); таке саме значення мають і літери ю та є; окремі літери завжди позначають по два звуки, наприклад, ї позначає [й]+ [і], щ— [ ш] + [ч] і под. З другого боку, деякі звуки передаються на письмі двома літерами. Так, м'які приголосні позначаються відповідною літерою в поєднанні із м”яким знаком

Тому для наукового вивчення звукового складу мови, особливо її орфоепії, для діалектологічних записів користуються спеціальним звуковим письмом, основний принцип якого — кожному звукові повинен відповідати на письмі свій окремий спеціальний знак.

Система літер разом з додатковими знаками, які служать по можливості для точного відтворення звукової системи даної мови, називається фонетичним алфавітом.

Основні вимоги, що ставляться до фонетичного алфавіту, такі:

1. Кожен звук повинен мати свій особливий знак.

2. Кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук.

3. Система повинна бути до деякої міри аналітичною, тобто давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, наприклад, знак палаталізації для позначення м'якості будь-якого приголосного, знак тривалості — для позначення подовжених приголосних тощо.

4. Система повинна бути простою і зручною для користування.

З апис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.

Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.

Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.-розрізняльний) знаки.

Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і вгорі іншою літерою того звука, до якого схильний даний звук, наприклад: /е/ у слові верба у ненаголошеній позиції наближається до /и/, тому у фонетичному записі звучання цієї фонеми буде зображене так [еи ].

Нескладові звуки позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад:/в/ у слові любов реалізується [у^ ].

Для позначення дифтонгів або злитих звуків (африкат) пишуться дві літери, що відповідають складовим звуковим елементам даного складного звука, з'єднані вгорі дужкою, наприклад: [д Ç ж], [д Ç з].

Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту; щілинний звук [г] — відповідною літерою г, а зімкнений — літерою г — [ґ], звук [й] — літерою й.

Крім того, вживаються такі діакритичні знаки:

' після літери вгорі — для позначення м'якості приголосного: [л'ак], [с'уд и ].

’після літери вгорі—для позначення напівм'якості приголосного: [ в’ ік], [тх’ ір].

' перед знаками голосних — для позначення і-подібного звучання після м'яких приголосних: [л'ак].

• після знаків голосних—для позначення і-подібного звучання перед м'якими приголосними: [ р а ¢ й ].

•• над знаками голосних — для позначення і-подібного початку й кінця голосних між м'якими приголосними: [ л ¢ у ¢ т ¢ ].

після літери позначає подовження звука: [н:], [т:] і под.

над голосним для позначення голосного — носія головного наголосу: [чи^ета ¢ ти^е].

над голосним для позначення голосного — носія побічного наголосу: [с'їл'с'когосподар.с'киі].

перед наголошеним складом — для позначення наголосу акцентної групи: [п'ід стеблом].

для позначення звичайної паузи: [ й а бач и у диуний сон]

 для позначення тривалої паузи.

Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.

Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: / село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"л