Вавілонський полон» і «на руїнах» - відбиття долі українського народу

 

Своєрідний диптих становлять «Вавілонський полон» і «На руїнах». Тут Леся Українка вийшла ще на одне пекельне коло проблем: неволя. Сюди можна віднести і діалог «В дому роботи, в країні неволі», а також драматичні поеми «Бояриню» та «Оргію». Написані в різний час — від початку століття до останнього року шиття, твори ці об'єднані одним болем. Біль цей був невідступно при ній, то проривався зойком в такому, скажімо, вірші, як: «І ти боролась, як Ізраїль...», то прокладав собі русло у вулканічних породах поем.

«Вавілонський полон» написаний в 1903 році, в Сан-Ремо, де Леся Українка відбувала своє лікування дві зими. Перша назва у чернетці була — «Над Євфратом». Потім на зміну цій географічній назві прийшла назва як формула; «Вавілонський полоті». Формула, що розв'язує багато історичних рівнянь.

Вавілонський полон — це один з найтрагічніших періодів у стародавній історії іудейського народу, коли цар вавілонський Навуходоносор взяв облогою Єрусалим, спалив храм, сплюндрував місто, а колись гордий і незалежний народ перетворив па невільників.

Розпачливим відлунням цієї трагедії залишився в Біблії плач Єремії, пророка, котрий не переніс горя і приниження свого народу і, не бажаючи співати перед завойовниками, розтрощив свою арфу об зруйнований жертовник.

Дія цих творів: першого — в таборі бранців під мурами Вавілона, другого — на руїнах Єрусалима. Тамвідчай і там. Тут рвуть на собі одежу і посипають голову попелом, і там плачуть серед руїн.

Тим часом сліпі поводирі свого народу, не здатні ані втішити, ані вказати йому шлях, сперечаються за пріоритет одного племені перед іншим і за своє право очолити рух сидіння під вербами. Пророк самарійський піднімає палицю на пророка іудейського, іудейський заміряється каменем. Єдине, що об'єднує їх,— лють на молодого співця Єлеазара, бо він не сидів під вербами, він ходив у Вавілон співати чужою мовою про славу рідного народу, він хоче, щоб народ боровся за життя, «як барс поранений серед облоги». Вони накидаються на нього, вони не можуть простити його, як не можуть простити Тірцу мляві, закляклі на руїнах раби за те, що вона кинула їхню реліквію — священну арфу — в річку. Бо то ж можна було лежать і слухати, а Тірца закликає встати й відбудувати ці руїни. І вони проганяють її в пустелю, бо — «проклятий той, хто будить подоланих».

Їхня реліквія — це вже не арфа Єремії, це те, що залишилось від тієї арфи. її так-сяк підклеїв, і стулив, і натягнув іржаві струни співець, якому далеко до Єремії,

Коли співав Єремія. ридало каміння. Коли співає недолугий співець, хіба що вві сні який раб перевернеться.

Образ каміння, що проходить крізь усю творчість Лесі Українки, тут набуває обрисів сплячого раба.

Леся Українка знала, що таке глухота сучасників. «На руїнах» вона написала відразу ж після «Вавілонського полону», восени 1904 року, в Зеленому Гаї біля Гадяча, заговорила до них провидчеським голосом Тірци:

«Час братися до іншої сівби і ждати Інших жнив!» Знов не почули, знов думали, що вона взяла сюжет з далекої історії. Це той історичний період, коли відбувається дія «Боярині».Період, майже не висвітлений в нашій літературі. Тим часом він був одним з найтрагічніших в нашій історії.

Час, коли Правобережжя обезлюділо.

Коли димом батьківщини був дим попелищ.

Коли Ромодановський спокушав соболями і перехоплював козацьких гінців.

Коли був заарештований і відправлений в Петербург останній виборний гетьман Лівобережжя Данило Апостол.

Коли Дорошенко «поклав свої військові клейноди — булаву, бунчук та корогву» і доживав віку під Москвою.

Коли Павло Полуботок так і помер у «кріпості».

Інші були випущені на волю аж після смерті Петра І. їм були повернуті їхні шаблі, але на батьківщину їм повернутися так і не дозволили.

Герой драматичної поеми «Бояриня» теж, мабуть, не просто якийсь собі Степан. Це одчахнута гілка якогось доброго роду. Якого саме, Леся Українка не говорить, в творі взагалі нема реальних історичних осіб. Можна здогадатися, що це 60-і роки XVII століття. Батько Степана «вислужився» до боярина, хоч так і проходив до смерті в жупані. Сам Степан уже ходить в боярській шапці, бере участь у царських «беседах», як адвокат Мартіан, по можливості допомагає комусь з України, але вже хитрий, вже боязкий, вже стін боїться. При нагоді якогось посольства з ностальгії бере собі гарну дівчину з України за дружину,— оце ж вона і є бояриня, котра зачахне в чужому середовищі, серед чужих звичаїв. Степан уже здатен і принизитись на царських бенкетах. До козаків він звертається: пане-брате. Був і паном, і братом. А зробився холопом Стьопкою.

Згадаймо Кирпо-Гнучкошиєпків, Голохвастова. Цей тип національної деградації Леся Українка передбачила ще в головному герої «Боярині».

Що ж до Оксани — це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. І коли лікар ставив їй діагноз,— не треба ж забувати, що ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь в кінці XIX століття, а раніше вона вважалась хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.

Її обличчя чимось нагадує обличчя Йоганни. коли вона виходить до гостей чоловіка, одягнута у невластиву для неї одежу, у невластивім для неї середовищі, бліда і вже якась нетутешня.

«Бояриню» дуже довго не друкували. Уже нові покоління й не знають, про що вона, та «Бояриня».

Шкода, що вона не йшла на сцені. Багатьом корисно було б подивитися. Для поглиблення культури міжнаціональних відносин.