Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців

Щоб змінити ситуацію на фронті, С. Петлюра доручив командуванню армії УНР розробити план наступу українських військ. 10 жовтня командарм Сальський представив вироблену схему операції: Волинською групою утримувати зайняті рубежі, а Запорізькою завдати удару по білогвардійських частинах 13-ї дивізії. Наступ запорожців мала прикривати з півночі Київська група, яку. в свою чергу, прикривав 3-й Галицький корпус. План було схвалено, і вже того ж дня Сальський віддавав відповідний наказ військам Дієвої армії. Щоправда, залишалося відкритим питання про використання в боях Галицької армії, але було вирішено нарешті покласти край цій невизначеності. НКГА отримала наказ Головного отамана, згідно з яким участь в операції мав узяти 3-й Галицький корпус генерала А. Кравса. Поставлений перед необхідністю якось відреагувати на такі дії вищого командного органу українських армій, Є. Петрушевич нарешті визначився й санкціонував ці розпорядження. Отже, згоду диктатора на участь Галицької армії у бойових операціях проти Денікіна таким чином було одержано.[59, 291]. Приготування українців до наступу цього разу пройшли непомітно для противника. На скупчення сил 3-го Галицького корпусу в районі Дашів - Оратів. що відбувалось у ті дні, білогвардійське командування не звернуло особливої уваги. Втім, нерішучість галицького командування пояснювалася ще іі відсутністю чисельної переваги над противником на христинівському напрямку: бригади 3-го Галицького корпусу налічувані 2 300 багнетів[12, ], у той час як білогвардійці мали в цьому районі вдвічі більші сили.

До тогож 12 жовтня на вапнярському напрямку о 4-й годині ранку частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна захопили ст. Попелюхи, завдавши важкого удару 9-й Залізничній дивізії. Противником було захоплено дивізійні обози, кулемети, взяті полонені. Та попри цю звістку, перші повідомлення про наступ українських військ, який розпочався цього райку, викликали в Кам'янці-Подільському піднесення.[59, 298]

8-й годині ранку Запорізька група Дієвої армії УНР під командою М. Омеляповича-Павленка перейшла в наступ. 3-тя Залізна дивізія О. Удовиченка та 6-та Запорізька дивізії (понад 2 000 багнетів) відкинули в районі Тростянця білогвардійський 50-й полк (600 багнетів). Упродовж дня 8-й Чорноморський полк 3-ї дивізії під командою полковника М. Крата захопив Баланівку, а запорожці відтіснили противника до Чечельника. Водночас частини Київської групи отамана Ю. Тютюнника просунулися вперед у районі Теплика.[51, 143]

Для білогвардійського командування наступ українців став цілковитою несподіванкою. Війська Слащова саме отримали вказівку розпочати 13 жовтня операцію з прориву українського фронту. Та наступ Запорізької групи 12 жовтня сплутав усі розрахунки і викликав дезорганізацію в штабі Слащова. Під час телеграфних переговорів з командирами частин командування намагалось отримати уявлення про сили та напрямок наступу українців. Чи не здали ще Чечельник? Як розгортаються події в районі Бершаді? Увага білих воєначальників не випадково була прикута до цього відтинку фронту - адже ударом на Чечельник-Бершадь українці роз'єднували загін Розеншильда-Пауліна і частини генерала Слащова, створюючи загрозу прориву фронту. Тому до Бершаді було терміново відправлено з уманського району в повному складі бригаду 13-і дивізії (до 1 700 багнетів).

Та поки білогвардійці рухалися до Бершаді, гайдамацька кіннота 6-ї Запорізької дивізії захопила 13 жовтня Яланець. Бершадь, якунамагався утримати 50-й Білостоцький білогвардійський полк, таким чином було оточено.[5, 48]

Білогвардійськллй загін Розеншильда-Пауліна практично одразу (вже 12 жовтня) був відрізаний від Бершаді. Частини загону ще виявляли активність, атакувавши зранку 13 жовтня у районі Крижополя кінноту 8-ї Запорізької дивізії, проте вже незабаром стало зрозуміло, що їм загрожує оточення. Згідно з вказівками штабу Новоросійської армії, Розеншильд-Паулін мав залишити в районі залізниці лише заслони, а головними силами загону наказувалось вдарити на Чучельник - Ольгопіль, щоб не дати таким чином запорожцям глибше вклинитись у прорив на фронті. Та 14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом з поріділими в останніх боях частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білогвардійців і до вечора захопила ст. Попелюхи та довколишні села. Одночасно запорожці здобули Городище, відкинувши на південь піхоту Розеншильда-Пауліна та Зведений драгунський полк. Активність українців не на жарт стривожила генерала А. Розеншильда-Пауліна і він віддав своїм частинам розпорядження утримуватися на зайнятих рубежах, припинивши спроби просунутись вперед. Контратакувати він не збирався - чисельність його загону після втрат у боях становила тепер лише 150 багнетів та 900 шабель проти 1 300 українських багнетів лише 8-ї Запорізької та 9-ї Залізничної дивізій. Отже, становище на вапнярському напрямку з початком наступу складалося сприятливо для українських військ.[5, 53]

Вранці 12 жовтня розпочав наступ і 3-й Галицький корпус. Його бригади мали завдання здобути Монастирпще. 8-ма Самбірська й 14-та бригади (ралом близько 1 200 багнетів) атакували позиції білогвардійців, рухаючись уздовж залізниці, а 2-га Коломийська бригада (800 багнетів) просувалася на Терлицю. Підпорядкована А. Кравсові 5-та Сокальська бригада 1-го корпусу УГА (1100 багнетів) розташовувалась у Яструбинцях.[48, ]

Наступ спочатку розвивався успішно. Зламавши опір ворога, 8-ма Самбірська бригада отамана К. Гофмана підійшла до самого Монастирища. На лівому крилі кінна бригада (150 шабель) відкинула піхоту противника і зайняла с. Кривчунка неподалік від Жашкова. Aлe частини білогвардійської зведеної бригади 34-ї дивізії (понад 2 000 багнетів) затримали 14-ту бригаду УГА під с.Слободищс й контратакували, завдавши їй значних втрат. У районі Животова в бій з 1-ю кінною бригадою УГА вступив зведений полк Кавказької кінної дивізії зі складу білогвардійських військ Київської області, штаб яких тримав вказівклі ставки допомагати своїм лівим крилом операціям Новоросійської армії ЗСПР.

жовтня білогвардійські частини перейшли в контрнаступ проти цілого корпусу Кравса. Галичани не витримали натиску ворожої кінноти. 2-га Коломийська бригада відбивала атаки доти, доки самбірці не відступили з Монастирища. Під Дашевим 8-ма бригада зазнала важких втрат не стільки від шабель противника, скільки від дезертирства, яке масово охопило її курені. 14-та бригада без бою відступила до Китайгорода, побоюючись потрапити в оточення. Лише 5-та Сокальська бригада під командою сотника В. Коссара зустрічним ударом спробувала зупинити противника, але була відкинута до Лукашівки. В таких умовах генерал А. Кравс вирішив «взяти фронт назад» і відступити на лінію Дашів - Балабанівка - Сабарівка.[48, ] Як бачимо, бойового запалу галицького командування вистачило ненадовго.

У той час, як у штабі 3-го Галицького корпусу приймалося рішення про відступ, з'єднання Дієвої армії УНР продовжували успішний наступ проти ворога на південному відтинку фронту.

Вранці 14 жовтня частини 3-ї Залізної дивізії здобули Бершадь, захопивши при цьому до 200 полонених та 5 кулеметів. 6-та Запорізька дивізія після запеклих боїв зайняла Чечельник та Ольгопіль. Піхоту та кінноту противника було відкинуто запорожцями на схід, до Гайворона.[51, 201]

жовтня група армії УНР наступаючи, всією своєю силою атакувала білогвардійський загін Розеншильда-Пауліна. 8-ма Запорізька дивізія вела запеклий бій з кіннотою противника за Городище, в той час як 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії з півночі та північного сходу вдарили на Кодиму.

У ході кровопролитних боїв білогвардійці ледве стримували українські атаки, і генерал А. Розеншилільд-Паулін віддав своїм частинам наказ про відступ. 15-16 жовтня Кримський кінний полк відступив до с.Крути, без бою віддаючи наступаючим підрозділам волинців здобуті впродовж останніх двох тижнів місцевості. Ледь стримуючи натиск запорожців, відступали й інші частини російсько-білогвардійського загону А. Розеншильда-Пауліна. [5, 53]

Успіхи на вапнярському напрямку дозволили командуванню Дієвої армії відвести у резерв виснажені з'єднання Волинської групи. 2-га дивізія отримала вказівки вирушити до району Ладижин - Губник, а 4-та Сірожупанна відводилася до Крижополя. Проте волинці мали не лише відпочивати після нещодавніх боїв, але й бути готовими до нових в якості армійського резерву.

Попри несподіваність українського наступу, командування військ Новоросійської області ЗСПР пізно ввечері 13 жовтня таки віддало наказ Слащову продовжувати заплановану операцію, водночас лівим крилом своїх військ наносячи удар на Бершадь і Ольгопіль.

Генерал Слащов вирішив здійснити удар 5-ю дивізією на Гайсин. Одночасно він наказав командиру зведеної бригади 13-ї дивізії генералу Андгуладзе, діставшись до Бершаді, залишити там заслони, а головними силами наступати на північ до Гайсина. Отже, початковий план залишався в силі.[51,205]

Та події 14 жовтня, коли українські війська захопили Бершадь та Ольгопіль - Чечельник, знову сплутали розрахунки російського командування. Війська генерала Андгуладзе відразу ж відтягнулися до Гайворона. Слідом за ними наступала 5-та Київська дивізія армії УНР під командуванням отамана А. Вовка, якій довелося витримати з частинами 13-ї дивізії противника жорстокі бої біля ст.Генрихівка. І хоча київців було вдвічі менше, білогвардійці відступили. Українські ж частини почали готуватися до переправи через р. Буг.

Отже, на півдні прорив білогвардійцям не вдався. А на півночі? Там галицькі частини постійно відступали і навряд чи були здатні, на думку Слащова, зірвати його плани.

жовтня білогвардійська кіннота при підтримці піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ і після важких боїв змусила 2-гу Коломийську, 5-ту Сокальську та щойно приділену з 1-го корпусу 9-ту Угнівсько-Белзьку бригади відступити за Еллінці - Дашів. Кінну бригаду УГА було відтягнуто до Лопатинки. 14-та бригада зайняла відтинок Ситківці-Юрківці, а розбита 8-ма Самбірська бригада розташувалася в районі Ковалівки. Між тим білогвардійський 42-й Донський полк, завдавшії поразки галицьким підрозділам біля Кантеліни поблизу Дашева. вирушив па Юрківці-Ситківці, в запілля українських частин.[48, ]

Вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин. До кінця дня зведена бригада 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка відкинула частини 12-ї Київської дивізії і заволоділа ст. Зятківці. Звідси білогвардійці вдариллл на бригаду УСС, яка після кровопролитних боїв була змушена відступати з дозволу командування до Ладижина. Поразка українських частин під Гайсином була повною.

Незважаючи на поразку київців і бригади УСС під Гайсином, Запорізька грyпa армії УНР продовжувала наступ на південному напрямку. Війська генерала Розеншильда-Пауліна, не чинячи тепер особливого опору, відступали на південь. Даремно Я. Слащов у цей час бомбардував штаб Новоросійської армії ЗСПР в Одесі телефонограмами про потребу енергійного наступу на вапнярському напрямку. З Одеси ці прохання передавалися А. Розеншильду-Пауліну, на що той зазвичай відповідав, що противник проти нього набагато сильніший, і продовжував відтягувати свої частини назад.[51, 206]

Наполегливі прохання Слащова не були випадковими. Командувач уманського угрупування білогвардійців добре розумів, що попри успіх у районі Гайсина, його становище все ще залишалося хистким. Варто було запорожцям натиснути на Гайворон - і слабкі частини генерала Г. Андгуладзе розпочали б відступ на Умань. На фронті Дашів - Еллінці у генерала Кравса було достатньо сил ддя того, щоб вдарити у праве крило противника, зім'яти його і відтіснити до Христинівки. Тож у генерала Я. Слащова були всі підстави вважатлі ситуацію небезпечною.

Проте ініціативу на фронті знову перехопив Слащов. Поки армійська група генерала Кравса тупцювала на місці, чекаючи підкріплення, білогвардійці повністю скористалися результатами прориву фронту. Вранці 17 жовтня 42-й Донський полк без особливих зусиль відкинув рештки 11-ї бригади, яка практично не вчинила опору, і захопив місто. Тут до ворожого полону потрапив у повному складі український запасний полк разом зі своїм командиром та установи комендатури запілля Дієвої армії УНР. Водночас у районі Ладижнна білогвардійська бригада 34-ї дивізії атакувала 12-ту Київську дивізію та 1-шу бригаду УСС і захопила після запеклих боїв ст.Губник. Під натиском противннка київці відступили до Четвертинівкн, а бригада УСС - до Ладижнна. Водночас Ю. Тютюнник, побоюючись за свою правофлангову 5-ту дивізію, відтягнув її до Тростянчика. І хоча прибула для наступу на Гайворон 3-тя Залізна дивізія 17 жовтня ще билася з білогвардійськими частинами за. ст.Генрихівку, це вже був оборонний бій. [51,206] Для українського командування стало зрозумілим, що малоймовірно зупинити подальше просування ворога в запілля армії УНР лише силами розташованої в Тульчині 4-ї Сірожупанної дивізії та зосереджених на лінії Ладижин - Четвер тинівка бригади УСС і 12-ї Київської дивізії. Ці частини були сильно виснажені та знекровлені попередніми боями. Таким чином, ситуація склалася ризикована.

Зарадити становищу не могллі навіть успіхи Запорізької групи, яка невпинно просувалася вперед на вапнярському напрямку і 17 жовтня здобула 23-м Кармелюцьким полком 8-ї дивізії ст. Кодима. Загін Розеншильда-Пауліна відійшов до району Слобідки. Таким чином. Запорізька група вийшла на лінію Кодима - Чечельник - Бершадь.[5, 53]

Це стало апогеєм успішного наступу запорожців, а разом з тим - і його фіналом. 17 жовтня, зваживши в цілому ситуацію на фронті. Штаб Головного отамана віддав наказ Дієвій армії УНР тимчасово відмовитися від наступу і спрямувати всі свої зусилля на захист Жмеринки й Могилева-Подільського, відновивши на лівому крилі своїх військ зв'язок з Галицькою армією. Отже, успішний наступ армії УНР було перекреслено ворожим проривом на відтинку Галицької армії.

жовтня 4-та Сірожупанна дивізія спробувала повернути Брацлав наступом з Тульчина. Та 42-й Донський полк обійшов частини сірожупанників, які наступали, і, опинившись у їхньому запіллі, раптовим наскоком захопив Тульчин, де було розміщено штаб Волинської групи. [51, 210]

Не мала успіху також спроба 9-ї Залізничної дивізії повернути Тульчин ударом з району Вапнярки: більш як дві третини бійців не мали навіть взуття, тож годі було чекати, що вони здолають рухливу й маневрсну донську кінноту. Наступ 9-ї дивізії було відбито. Після цього командувач Волинської групи полковник О. Загродський віддав своїм військам наказ зосередитися в районі Кирнасівка - Ладижин, очевидно, не маючи більше ілюзій щодо їхньої наступальної спроможності.

Київській групі армії УНР також не вдалося утримати позиції. Увесь день 18 жовтня в районі на схід від Тростянця точилися з перемінним успіхом жорстокі бої за переправи між Київською групою та частинами білогвардійської 13-ї дивізії. Третю Залізну дивізію з Тростянця було спрямовано на Кирнасівку, тож Удовиченко нічим не міг допомогти Тютюннику. На бригаду УСС у районі Ладижина навалилася піхота білогвардійської 34-ї дивізії. 19 жовтня 12-та Київська дивізія, не витримавши ворожого натиску, була змушена почати відступ. 1-ша бригада УСС під командою отамана О. Букшованого намагалася ще захищати район Ладижина, але внаслідок ворожого обходу зазнала важких втрат і відступила на південний захід. [51, 211]

Отже, надії українського командування на те, що прорив білих швидко буде ліквідовано, не виправдалися. Дієва армія опинилася в загрозливому становищі. Ситуацію ще міг врятувати активний наступ Галицької армії. 18 жовтня начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків у новій директиві військам вказував, що "має Галицька армія по змозі якнайскоріше скупчити головні сили на свому південому крилі, наступати на вдершогося ворога в напрямі Брацлава, розбити його й після цього встановити зв’язок з лівим крилом Наддніпрянської армії".[51,212] Та з НКГА у відповідь того ж дня повідомили, що скупчення сил 2-го Галицького корпусу затримується і наступ 20 жовтня розпочатися не зможе. Це вже було занадто навіть для виваженого Юнаківа. 19 жовтня він надіслав категоричні вказівки галицькому командуванню: "Наказую розпочати обов'язково наступ завтра рано, бо інакше є небезпека розбиття Наддніпрянської армії".[119, 188]

жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський також у наказі військам повідомив, що вранці 20 жовтня українська армія переходить у загальний наступ "для ліквідації прорвавшогося ворога". Сальський розраховував, що наступ Галицької армії відтягне значну частину сил білогвардійців на північ. Одночасним ударом запорожців та київців він збирався повернути бузькі переправи, а свіжою 7-ю Запорізькою дивізією вдарити з Шпикова на Брацлав. На думку командувача, лише такий план дій міг повернути українській армії надію на перемогу.

Головна ідея нового наступу українських військ полягала в тому, щоб одночасними ударами армії УНР та УГА оточити й знищити в районі Гайсин - Сітківці - Брацлав основну частину військ угрупування противника, яка прорвалася в запілля української армії. Дія здійснення цього плану на фронт було кинуто практично всі резерви. В операції брали участь три корпуси УГА та війська Дієвої армії УНР. [126, 121-124]

Вранці 20 жовтня українські війська перейшли в наступ, проте білогвардійські частини зустріли атаку українців у повній бойовій готовності, заздалегідь попереджені своєю розвідкою про грізні ознаки майбутнього наступу. Тому атака групи Кравса на праве крило росіян не була несподіваною для командування білогвардійців. Варто було Кравсу розпочати просування з району Іллінців на південь, як з Оратова на Іллінці розгорнув наступ білогвардійський 136-й Таганрозький полк генерала Черського. У той час як 10-та Янівська бригада УГА сотника І. Чайки вийшла на лінію Осетинці - Юркївці, полк Черського атакував під Іллінцями 2-гу Коломийську бригаду і примусив її перейти до оборони. У таких умовах А. Кравсу не залишаюся нічого, як призупинити наступ на південь, щоб спробувати відбити ворожу атаку зі сходу. [48, ]До такого розвитку подій він був явно не готовий.

На фронті армії УНР наступ фактично захлинувся першого ж дня. Вранці 20 жовтня, згідно з виробленим планом, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії повели наступ на Тульчин з боку Кирнасівки - Клебані. Спочатку наступ розвивався успішно. 8-й Чорноморський полк, зламавши опір донців, підійшов до самого міста. Та в цей час 2-й Лабінський козачий полк несподівано напав на розташовані тут підрозділи 9-го Стрілецького полку і розгромив їх. Близько 150 старшин і вояків потрапили до полону, ще 200 загинули або ж були поранені. Командир 9-го полку полковник Євтушенко застрелився, не бажаючи потрапити живим до рук ворога. Частини 9-го Стрілецького полку, яким пощастило врятуватися, відступили та були направлені в Томашпіль для реорганізації. Стривожений цією поразкою Удовиченко сповільнив просування 3-ї Залізної дивізії до Тульчина, не бажаючи знову зустрітися з козачою кінотою. Натомість противника контратакувала 9-та Залізнична дивізія, частинам якої вдалося в бою навіть увірватися до передмістя Тульчина, проте внаслідок обходу козачої кінноти 9-та дивізія, зазнавши важких людських втрат, була змушена відступити.[51, 216]

Не краще справи розгорталися й у запорожців. 6-та Запорізька дивізія взагалі не змогла вийти 20 жовтня до району Тростянчик - Ладижинка, оскільки білогвардійські частини зведеної бригади 13-ї дивізії атакували її. Бої за Бершадь були надзвичайно жорстокими, та поки вони тривали, на півночі білогвардійці в черговий раз відкинули Київську групу від Бугу, захопивши Гордіївку.[5, 63]

Одночасно в районі Ладижнна білі атакували переважаючими силами бригаду УСС і завдали виснаженим січовикам важкої поразки. Зазнавши важких втрат (100 вояків лише полоненими), командир УСС О. Букшований вивів свої частини до Демківки. Поріділу іі виснажену бригаду, що близько місяця героїчно стримувала ворога, не віддаючи без бою жодного клаптика землі, було знято з позицій й незабаром відведено до Жмеринки. Так закінчилося перебування на фронті одного з найкращих з'єднань Української Галицької армії, яке з перших днів війни проти білогвардійців ділило з армією УНР її бойові успіхи та невдачі. Військові зусилля бригади УСС у цій кампанії коштували їй близько 1 000 вояків вбитими, пораненими та полоненими.[126, 221-224]

У той же час білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, який згідно з розвідданими мав бути пасивним і не турбувати українські війська, 20 жовтня успішно розвивав розпочатий раніше наступ. Піхота Розеншильда-Пауліна з боєм захопила Кодиму, примусивши відступити частини 8-ї Запорізької дивізії полковника Г. Базильського. Щоправда, наступ лівого крила військ Розеншильда-Пауліна несподівано ускладнився внаслідок збройного селянського повстання. Проте досить швидко придушивши його, Кримський кінний полк зайняв 20 жовтня Серби.[51, 217]

Таким чином, у перший же день українського контрнаступу вироблений Штабом Головного отамана план оточення і знищення ударної групи військ Слащова зазнав краху. Навпаки, склалося досить загрозливе для Дієвої армії УHP становище у зв’язку з небезпекою удару противника в запілля та перспективою опинитися відрізаною від Галицької армії. Ударна група армій УНР - запорожці під командою генерала М. Омеляновича-Павленка - перейшла від оборони до відступу. За таких умов про наступ військ УНР вже не могло бути й мови. Група генерала А. Кравса, скута противником у районі Іллінців, також нічим не могла їй допомогти.

Увечері 20 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський, визначаючи завдання з'єднанням армії на наступний день, наказав групі Удовиченка продовжувати наступ на Тульчин, а 7-й Запорізькій дивізії атакувати Брацлав. Запорожці та київці отримали тепер завдання обороняти Вапнярку та шляхи на Могилів-Подільський.

Уже в найближчі дні на фронті Галицької армії розгорнулися досить драматичні події. Насамперед Слащов посилив натиск на групу генерала Кравса. 21 жовтня частини 5-ї російсько-білогвардійської дивізії генерала П. Осовського атакували Іллінці. У ході жорстоких боїв 2-га Коломийська бригада була змушена залишллти місто. Не зупиняючись на досягнутому, геліерал П. Осовський здійснив спробу прорвати фронт на північ від Іллінців, щоб мати змогу розгорнути наступ на Вінницю. Запеклі й виснажливі бої спалахнули при цьому під Романовим Хутором, де 6-та Равська бригада під командою сотника Головінського намагалася зупинити білогвардійців. Місцевість кілька разів переходила з рук в руки.[48, ]

Та остаточну долю битви вирішив удар 9-ї Угнівсько-Белзької бригади в праве крило противника. Не витримавши натиску галичан, білогвардійці розпочали панічний відступ. Українські частини захопили значну кількість полонених (6 офіцерів і 260 вояків) та близько 10 підвод з 6 кулеметами й різноманітним військовим майном. При цьому втрати 6-ї й 9-ї бригад становили 11 вояків убитими та 3 старшин і 100 вояків пораненими.

Переслідуючи відступаючих росіян, бригади вийшли на лінію Тягунь - Мервін. Під Тягунем білогвардійці спробували контратакувати, проте 6-та Равська бригада з ходу розбила зосереджені тут частини 5-ї білогвардійської дивізії. В той же час наступ розгорнула і 5-та Сокальська бригада, якій вдалося відкинути ворога за Чагів - Ростовку. Ввечері того ж дня підрозділи 2-ї Коломийської бригади повернули Еллінці, де й розташувались як резерв групи генерала Кравса.[48, 56]

На ст.Орагове виїхав генерал Слащов. Сюди ж було направлено і його кінний конвой. Та зупинити натиск галицьких бригад білогвардійці не змогли. Розвиваючи успіх. 5-та, 9-та й 6-та бригади 1-го корпусу УГА 22 жовтня зайняли лінію Лопатника - ст.Оратове - Бабин.

Успішний контрнаступ українських військ на фронті 5-ї російсько-білогвардійської дивізії не дав можливості противникові підсилити решту частин 5-ї та 34-ї дивізій, що стримували під Брацлавом атаки 2-го Галицького корпусу. Українське командування надавало першорядного значення саме операціям під Брацлавом, справедливо розцінюючи цей напрямок як головний у наступальних спробах білогвардійців роз'єднати українські армії.

жовтня частини 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца, відкинуті білогвардійцями з Брацдава, знову атакували місто. Але противник, підсилений прибулими з району Тульчина підкріпленням, відбив усі атаки українців - не допомогло навіть введення у бій 4-ї Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича. Водночас під Тульчином російські частини відбили всі атаки 3-ї Залізної та 9-ї Залізничної дивізії, блокуючи спроби Удовиченка заволодіти містом і пробитися до Брацдава з півдня. Більше того, 42-й Донський полк прорвався на Журавлівку, сіючи паніку й хаос в запіллі українських військ. Відкинувши на захід розташовані тут у резерві частини 1-ї Північної дивізії, донці захопили ст. Журавлівку. Опинившись під загрозою удару в запілля, група Удовиченка була змушена відступити від Тульчина. Водночас у районі Ладижин-Тростянець частини 5-ї та 13-ї білогвардійських дивізій (134-й Керч-Єнікальський, 49-й Брестський полки) при підтримці 2-го Лабінського козачого полку після жорстоких боїв остаточно відкинули Київську групу армії УНР від бузьких переправ. Таким чином, група Удовиченка на південь від Тульчина опинилася під загрозою повного оточення.[126, 221-224]

жовтня Вольф повів наступ на Брацлав одночасно з заходу силами 11-ї Стрийської бригади, з півночі - 4-ю та 7-ю бригадами (об'єднаними в групу підполковника А. Бізанца), та зі сходу - 10-ю Янівською бригадою. З огляду на такий натиск частинам білогвардійської 5-ї дивізії, які обороняли Брацлав, довелося напружувати усі свої сили, щоб відбивати атаки українських військ. До цього додався ще й наступ 7-ї Запорізької дивізії В. Осмоловського на Тульчин. Становище білогвардійців було справді складним і українське командування могло розраховувати на перемогу.

Проте й цього разу надії не справдилися. Ціною неабияких зусиль білогвардійцям вдалося зупинити наступ військ Вольфа. Під Райгородом 10-та Янівська бригада сотника І. Чайки спочатку мала успіх, aлe в ході ворожого контрнаступу була відкинута до Ометинців. Група підполковника А. Бізанца після важких і кровопролитних боїв так і не змогла форсувати Буг, повідомила про це командування й отримала наказ перейти до оборони. Наступ 11-ї Стрийської бригади противник зупинив біля Ястрембихи, на підступах до самого Брацлава.[51, 221]

Щей за таких обставин командування груп Кравса, Вольфа та Удовиченка отримало тривожні звістки про події на вапнярському напрямку. Те, що сталося там, повністю прикуваю до себе увагу Штабу Головного отамана, оскільки наслідки цих подій загрожували Дієвій армії УНР катастрофою. Вранці 22 жовтня витіснений Удовиченком з Журавлівклл 42-й Донський полк після короткого бою з частинами 12-ї Київської дивізії захопллв Вапнярку. При цьому значна кількість українських вояків потрапила до полону. Невдовзі донців на ст.Вапнярка замінив 2-й Лабінський козачий полк. Штаби Запорізької та Київської груп втратили зв'язок з командуванням Дієвої армії. Зосереджені в районі вздовж залізничної гілки Вапнярка - Попелюхи 6-та й 8-ма Запорізькі дивізії, 5-та й 12-та Київські дивізії виявилися відрізаними від інших з'єднань армії УНР. Фактично запорожці й київці опинилися в оточенні - лише місцевість на захід від залізничної лінії залишалася поки що вільною від ворога. Проте на залізниці перебували 4 бронепотяглл, 400 вагонів з різноманітним військовим майном та шпиталі, евакуювати які не було ніякої можливості. [126, 221-224]

Виконуючи директиву Головного отамана, галицьке командування віддало розпорядження про зміцнення корпусу Вольфа 8-ю Самбірською і 3-ю Бережанською бригадами. Вольф знову отримав категоричний наказ взяти Брацлав і просуватися на Вапнярку на допомогу армії УНР. Наступ групи генерала Кравса було призупинено: війська не повинні були виходити за лінію Лопатпнка - ст.Оратове - Бабин, й бути готовими в разі потреби надати допомогу 2-му корпусові УГА.

Проте зусилля 2-го корпусу УГА так і не увінчаїліся успіхом. Упродовж 23 жовтня сильна група отамана Р. Кніттеля (3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 10-та Яллівська бригади) безуспішно намагалася форсувати Буг, щоб вдарити на Брацлав зі сходу. Такими ж безрезультативними залишались і спроби 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца взяти Брацлав фронтовим наступом. Частини білогвардійської 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка всюди відкинули галичан від переправ. Становище майже не змінилось і 24 жовтня.

У той же час зведена бригада 13-ї російсько-білогвардійської дивізії, підсилелна особистим конвоєм генерала Слащова, знову здобула Бершадь та розпочала рух на Вапнярку. Запорожцям вдалося було 22 жовтня знову захопити Бершадь, та їхніх сил було явно недостатньо.

З півдня вздовж вапнярської залізниці до Рудниці підійшли частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна. При чому Кримський кінний полк готувався здійснити глибокий обхід правого крила запорожців. Це мало остаточно замкнути кільце оточення довкола Запорізької та Київської груп армії УНР і віддати їх на ласку переможця. На щастя, запорожці та київці не збиралися складати зброю, а їхнє командування, не сподівалось на допомогу, вирішило рятувати ситуацію самотужки.

Отримавши звістки про падіння Вапнярки, командувач Запорізької групи генерал М. Омелянович-Павленко відразу ж прийняв рішення пробиватися на північ, на з'єднання з основними силами армії. [5, 79]

Увечері 22 жовтня на станції Крижопіль, де перебував штаб запорожців, відбулася нарада командування Запорізької та Київської груп. Було вирішено частиною сил спробувати здобути Вапнярку, а інша частина мала стримувати наступ білогвардійців на півдні. Після здобуття вапнярського залізничного вузла й прориву з оточення частини мали розпочати організований відступ і евакуювати всі ешелони зі зброєю, військовим майном, шпиталями. Командування військами та керівництво операцією взяв на себе М. Омелянович-Павленко. [5, 79]

Уранці 23 жовтня запорожці та київці розпочали Вапнярську операцію, від наслідків якої залежала їхня подальша доля. На південному напрямку 8-ма Запорізька дивізія полковника Г. Базильського, підсилена двома бронепотягамн. зустрічним ударом спробувала контратакувати противника. І хоча сили буди надто нерівні, упродовж усієї першої половини дня Базильський стримував наступ білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна та зведеної бригади 13-ї дивізії. Лише коли Кримський кінний полк обхідним маневром зайняв Гарячківку та М'ясківку, загрожуючи Крижополю, запорожці почали відступати, здавши пішим підрозділам та бронспотягам противника Попелюхи й Рудницю.[119,190] Частини білогвардійської 13-ї дивізії захопили Бершадь, куди переїхав штаб генерала Г. Андгуладзе.

Поки 8-ма Запорізька дивізія стримувала наступ ворога на півдні. Вапнярку атакували 12-та Київська дивізія з заходу та 6-та Запорізька дивізія з південного сходу, при підтримці 2 бронепотягів. 2-й Лабінський козачий полк не витримав одночасного натиску українських військ і був змушений залишити станцію й відступати. Успіху запорожців та київців сприяв також наступ на Вапнярку частин 3-ї Залізної дивізії, що надійшли з району Тульчина. Таким чином, 17-й гайдамацький полк 6-ї Запорізької дивізії здобув Вапнярку якраз тоді, коні сюди підходили численні обози й ешелони з військовим майном запорожців. [51, 223]

З радістю та полегшенням зустріли в цей критичний момент у штабі Запорізької групи звістку про взяття Вапнярки. І хоча Крижопіль довелося всетаки здати переважаючим силам ворога, війська було врятовано. Запорожці встановили бойовий контакт з 3-ю Залізною дивізією, а генерал М. Омеляновнч-Павленко негайно зв'язався зі штабом Дієвої армії УНР, звідки отримав наказ розпочати планомірну евакуацію ешелонів та військового майна.

Проте це був останній успіх українських армій. Вже до кінця жовтня українці втратили свої переваги на фронтах та почали відступати причому майже у всіх напрямках. Білогвардійці перейшли уконтрнаступ та не лише відвоювали втрачені позиції а й поставили армії УНР та УГА в досить скрутне становище. Це були наслідки нескоординованості дій українських армій та небажанням вести бойові дії проти білогвардійців проводу УГА.