Розділ 2. Форма правління – організація державної влади. Порядок її утворення.

 

Характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об’єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб’єктами – власниками, характерна республіканська форма правління.

Форма правління обумовлюється також конкретним розташуванням соціально – політичних сил і результатами боротьби між ними; історичними особливостями окремих країн; особливостями культури народу; впливом у країні політичних процесів, в тому числі воєнних.

Політичний режим, будучи сам зумовлений тими ж соціальними факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначаючи ті її змінні риси, які пов’язані з історично – конкретними політичними ситуаціями в державі.

Теорія держави, фіксуючи в його історії реально – виникаючі форми правління, виробила кілька їх класифікацій. Найбільш поширена з них – це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одному – монархія, якщо багатьом – аристократія, якщо всім – демократія, або республіка. Існування такої класифікації відмічено ще Геродотом.[5] Однак і критика цього поділу має досить давню історію, піднімаючись до Платона й Арістотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від переважання в державі трьох доброчинностей: мудрості, мужності й помірності, другий – в залежності від співвідношення правильних та спотворених видів правління, називаючи правильними ті, в яких особиста цікавість правителів підлягає загальній цікавості держави, і, навпаки, спотвореними – ті, в яких переважає особиста цікавість.[6]

Допускались й інші класифікації. Монтеск’є, наприклад, звертав увагу на різні принципи – сили, які, на його думку, рухають державне життя. Він вважав, що доброчинство втілюється в демократії (республіці), помірність – в аристократії, честь – в монархії, страх – в деспотії.[7]

Зафіксований Геродотом поділ форм правління дійшов до наших днів. Фішеровський словник права називає його класичним. Правда, середня ланка геродотовської тріади – аристократична форма – була втрачена в ході розвитку державності. В результаті сьогодні мова йде про монархію й республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і до цих пір (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Монархія як форма правління відрізняється наступними ознаками:

· існуванням одноосібного носія верховної влади, - монарха (фараона, короля, імператора, шаха і т.п.), який користується цією владою довічно;

· порядком передачі верховної влади спадкоємцям;

· тим, що монарх представляє державу за власним правом, яке не походить від влади народу (підкреслюється божественне походження монарха);

· відсутністю юридичної відповідальності монарха, як глави держави.

Ці признаки у своїй ідеальній сукупності зустрічаються досить рідко. У Візантії, наприклад, де зі ста дев’яти імператорів сімдесят чотири були вбиті, у всіх випадках престол переходив до царевбивці не по спадщині, а за правом захоплення.

Республіка, як форма правління, відрізняється наступними признаками:

v вибранням органів державної влади на визначений термін і її колегіальним характером;

v наявністю вибраного на певний термін глави держави;

v таким характером державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

v юридичною відповідальністю глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки класифікуються на античні (держави – поліси – Афіни, Рим); середньовікові (феодальні – Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління з’являється там, де мова про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Форма правління тоталітарної держави, звичайно, є спотвореною формою республіки і відрізняється наступними признаками:

· наявністю правлячої партії, що утворює ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни:

· співпадінням вождя партії і глави держави в одній особі, прагнучих до довічного збереження своїх політичних постів;

· наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями;

· формальним характером партійних і державних виборів;

· підвищеною роллю партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

· відсутністю юридичної відповідальності глави держави й партії.

З кінця 80-х років тоталітарна форма правління в багатьох країнах стає демократичною, тобто республіканською. На цій основі в багатьох політиків з’явилась схильність недооцінювати її можливості, називаючи нежиттєздатною. Відомий політолог Й. Шумпетер, підносячи західну демократію і, критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою вважав, що майбутнє все-таки належить соціалізму.[8]

Існують такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка базується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад. Ця форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

Парламентська республіка – глава держави не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН).

Президентсько – парламентська республіка – глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).