Психологічні (позитивні і негативні) аспекти відносин у системі “мати – дитина”.

Р.Паркер звертає увагу на психологічні аспекти відносин у системі “мати – дитина”, напружене функціонування негативних та позитивних почуттів матерів до дітей [30].

Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д.Райлі обрав назву “Війна в колисці”, а психоаналітик Д.Вінікота у передтексті заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони “достатньо добрі матері”.

“Я вважаю, - пише Р.Паркер, - що материнська амбівалентність, не зважаючи на страждання, або навіть завдяки їм здатна викликати у матерів трансформуюче-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи    [30, cт.14].

Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема, у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не засуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у взаємостосунках з дитиною, нарешті повно реалізовувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились амбівалентними переживаннями в атмосфері підтримки, зокрема, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й спричинювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, конкордантної амбівалентності. У зв’язку з цим доречною є теза Р.Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і відчуття реальності до себе та дитини. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов’язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, що природно сприяє розвитку нетерпимості до фрустрації та втечі від материнської ролі. Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повно відкинута матір’ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке – від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.

На думку Антоніо Менегетті усі діти, особливо найбільш чутливі і розумні, формуються шляхом організмічної семантики материнського ядра, і стають материнською зовнішньою копією. Жіноча психологія, якою б вона не була, зумовлюється не стільки фрустрацією, обумовленою сім’єю, суспільством, чоловіком, скільки типологією діадичного симбіозу з матір’ю. Мати одночасно любить і ненавидить дитину. На думку автора ця ненависть більше стосується до дочки. А. Менегетті вважає: “Цю ненависть народжує уявлення про те, що народитися жінкою – це горе: “Бачиш, і ти народилася жінкою. Тебе також розчавить цей світ так само, як це відбулося зі мною, і ти приречена на невдачу як і я! ” Любляча мати буде прагнути до відтворення через дочку втраченого рано власного дитинства, сприймаючи її як продовження себе і можливість втілення своїх мрій. У будь якому випадку – і через любов і через ненависть – мати завжди передає те, як вона прожила і вистраждала своє життя, а не те, що необхідне дочці, як особистості. У автора склалася думка, що жінки з’явилися на цій планеті, приховавши злість, настільки застарілу, що самі давно забули джерело її виникнення. “... Давня війна, минулий світ давно пішли у непам’ять, але жінки продовжують мститися, не помічаючи навколо сприятливих можливостей, котрими можна скористатися безкінечною кількістю засобів...”. Жінкам необхідно визволитися від внутрішніх кайданів, які вони кують одна в одній. Не позбавившись глибинної діадичної залежності від матері, жінка ніколи не втілить свій потенціал, не реалізує свої можливості.

 Мова не йде про Едиків комплекс який відкрив Фрейд, а про елемент, корені якого губляться у глибині століть і поколінь. А.Менегетті пише: “... Здається, що жінці необхідний цей театр, у якому вона повинна наслідувати сценарій. Заради вірності ролі жінка здатна зрадити своїм об’єктивним інтересам.

У основу усієї цивілізації була покладена сім’я. Жінка розглядалася, як продовжувачка роду, як об’єкт сексуального бажання, як мати родини. І сьогодні вона не в силах усвідомити свою духовну перевагу, побачити у собі особистість, розум. До цих часів жінка ставить на перше місце гру у материнство і подружні стосунки.

Жінка, яка визволиться від кайданів і яка буде черпати сили з глибин власної душі, здатна реалізовувати нові інтереси, змінювати роботу, дотримуючись економічних, юридичних і політичних правил, так і вільно створювати саму себе.”[13, ст. 20-22] Цей погляд автора відповідає сучасній феміністичній течії у розумінні проблеми сім’ї, жінки, чоловіка та їх дітей.