Види речових прав за законодавством Німеччини

Речовим правам в законодавстві Німеччині присвячені положення книги третьої НЦУ, яка називається «Речове право». Структурно книга складається із дев’яти розділів, окремі з яких поділені на глави, в яких, у свою чергу, можуть виокремлюватися підпункти. Книга розпочинається із § 854 і завершується § 1296, що в кількісному вимірі параграфів складає майже 5-ту частину НЦУ.

Книга третя «Речове право» НЦУ розпочинається з норм, які присвячені інституту володіння.

Проаналізувавши положення книги третьої НЦУ можна виокремити такі види речових прав:

володіння (§§ 854-872 НЦУ);

право власності (§§ 903-1011 НЦУ);

сервітути (§§ 1018-1093 НЦУ);

переважне право купівлі (§§ 1094-1104 НЦУ);

речові обтяження (§§ 1105-1112 НЦУ);

застава (§§ 1113-1296 НЦУ).

Окрім перелічених прав, речовим правом на чужу річ у законодавстві Німеччини є спадкове право забудови, що раніше регулювалося §§ 1012-1017 НЦУ, які були відмінені, а сьогодні регулюється Положенням про спадкове право забудови від 15.01.1919 р. із наступними змінами.

Розміщення інституту володіння у книзі 3 «Речове право» НЦУ свідчить, що в НЦУ речове право вибудовується як система відносин, а не система суб’єктивних речових прав. Про такий підхід свідчить й інша, вжита у цій книзі, термінологія: «власність», а не «право власності», «володіння», а не «право володіння», «сервітут», а не «право користування».

Німецький правознавець Б. Віндшейд зауважував, що якщо вибудовувати систему речового права як систему прав, а не правовідносин, то володіння, яке зовсім не є правом на річ, а є лише юридичним відношенням до речі, слід розміщувати або у зобов’язальному праві, або у вченні про давність, або взагалі його слід включити у загальну частину.

В НЦУ всі речі поділені на земельні ділянки і рухомі речі. Нерухомістю вважаються виключно матеріальні об’єкти: земля, складові частини земельної ділянки, під якими маються на увазі речі, міцно пов’язані із землею, — будинки, рослини на корені, висаджене в ґрунт насіння, а також права, що пов’язані з правом власності на дану земельну ділянку.

Рухомими речами є все, що не вважається земельною ділянкою і її приналежністю, яка міцно пов’язана з землею, тобто р ухомістю є все, що не є земельною ділянкою чи його складовою частиною.

При цьому рухомі речі поділяються на:

– замінні (які в обороті визначаються кількістю, об’ємом, вагою) та незамінні (єдині в своєму роді чи виділені з числа подібних речей);

– споживні (знищуються чи змінюються внаслідок разового використання) та неспоживні (розраховані на більш тривале використання);

– подільні (не втрачають свого призначення під час поділу) та неподільні (поділ яких неможливий без втрати господарського призначення);

– також виділяють речі — істотні складові частини (невіддільні від речі), зокрема істотні складові частини земельної ділянки чи будівлі, а також речі-приналежності та речі користування (плоди, продукція, права чи вигоди, які виникають внаслідок користування).

Для договорів з рухомими речами не встановлюються особливі (формальні) вимоги, однак існують особливі правила укладання договорів з нерухомими речами. Насамперед вони підкоряються так званій вимозі гласності: договір повинен бути укладеним обов’язково в письмовій формі, як правило, нотаріально посвідченим та зареєстрованим в спеціальному державному реєстрі — поземельній книзі.

За законодавством Німеччини встановлено правило, згідно з яким будь-яке речове право на нерухоме майно (як виникнення, так і припинення) має бути занесено в поземельну книгу (державний реєстр). У випадку колізії прав перевага буде визнана за правом, яке зафіксоване в поземельній книзі раніше.

 

Інститут володіння

Принципи й основи інституту володіння в зарубіжному праві відображають дві основні теорії володіння, що були сформовані в XIX ст. К. Ф. Совіньї та Р. Ієрингом. Обидві теорії визнають, що елементами володіння є: фактичний стан фізичного панування над річчю — корпус (corpus) і намір володіти, тобто воля особи утримувати (мати) річ як власник чи інший носій речового права (animus).

За теорією Ієринга (об’єктивна теорія володіння), яка суттєво вплинула на німецьке право, конститутивним елементом володіння визнається фактичне панування над річчю; вольовий елемент не ігнорується взагалі, вважається, що він втілюється у фактичному здійсненні володіння (corpus за замовчуванням включає animus).

Відповідно до §854 «Набуття володіння» НЦУ володіння річчю набувається досягненням фактичного панування над річчю. Для його встановлення достатньо довести факт володіння річчю.

Частина друга §854 НЦУ містить положення, відповідно до якого для набуття володіння достатньо домовленості попереднього володільця з набувачем, якщо набувач у змозі здійснювати панування над річчю. Власне кажучи, володіння розглядається як фактичне утримання речі у себе (панування над річчю). Розмежування між володінням і тимчасовим утриманням не проводиться, поки не буде доведена підстава утримання. Відповідно «володіння припиняється, коли особа відмовиться від панування над річчю...» (§ 856 НЦУ). Отже, в НЦУ володіння протиставляється праву власності як факт і право. Такий законодавчий підхід прослідковується по всій структурі НЦУ.

Німецьке цивільне законодавство виокремлює три категорії фактичних володільців: безпосереднього (§854 НЦУ), опосередкованого (§868 НЦУ) та «осіб, які здійснюють для володільця фактичне панування над річчю» (§855 НЦУ). Опосередкованими володільцями є наймодавець, орендодавець, особа, що віддала річ на зберігання, узуфруктуарій, заставодержатель тощо. Безпосередніми володільцями визнаються користувачі, орендарі, зберігачі тощо. Відповідно до § 868 НЦУ, «якщо хтось володіє річчю в якості користоволодільця, закладодавця, орендаря, наймача, зберігача або на підставі такого ставлення, через яке він має право чи зобов’язаний щодо іншої особи володіти відомою річчю, то ця інша особа також визнається володільцем (опосередковане володіння)». Останні вважаються несамостійними володільцями, оскільки вони повинні здійснювати володіння з урахуванням належності права власності на річ іншій особі. Третя категорія фактичних володільців – це особи, які здійснюють фактичне панування над річчю для іншої особи в її домашньому господарстві або на підприємстві, чи на підставі подібних правовідносин, за якими їм належить виконувати стосовно речі вказівки для іншої особи, яка є її власником. Формально ці особи не є володільцями, однак фактично річ перебуває у їх володінні. Таким чином було ліквідовано традиційний поділ на власне володіння і тримання.

Володіння, яке здійснюється третьою групою фактичних володільців, за своєю суттю, є безпосереднім. Поділяємо думку Г. Г. Харченка, який виокремлює два види володіння за законодавством Німеччини – безпосереднє та опосередковане. За НЦУ, – зазначає Г. Г. Харченко, – фактично виникає феномен дуалізму володіння, коли на одну і ту ж річ може бути одразу два володільця, один – безпосередній, тобто той, хто здійснює реальне володіння річчю, та другий – опосередкований, який на законних підставах надає право володіння безпосередньому володільцю [7, с. 170].

Володіння може передаватися в порядку спадкування.

Володіння в праві Німеччини захищається незалежно від підстав його виникнення. Вважається, що особа, яка без волі володільця позбавляє його володіння або перешкоджає його володінню, діє протиправно, оскільки закон не дозволяє позбавлення чи перешкоджання (ч. 1 § 858 НЦУ). Німецьким цивільним уложенням передбачений захист фактичного володіння (§§858-863 НЦУ). Ще однією особливістю захисту володіння за законодавством Німеччини є те, що володілець може власними діями здійснювати захист володіння (§859 НЦУ). Відповідно, якщо володільця позбавили рухомої речі, він може силою відібрати її у особи, що вчинила самоуправство. Це можливо за умови, якщо порушник захоплений на місці пригоди або його наздогнали в результаті переслідування. Окремо регулюються дії володільця, якого позбавили володіння земельною ділянкою. В такому разі він може застосувати самозахист, силою усунувши порушника відразу після захоплення ділянки.

Визнання права володільців на захист їх володіння знайшло закріплення в § 869 НЦУ: «Право на захист володіння від третіх осіб насамперед має безпосередній володілець; якщо ж він не бажає чи не може здійснювати захист, володіння надається опосередкованому власнику. При цьому, у разі виникнення конфлікту щодо володіння між самими володільцями, перевага у захисті надається безпосередньому володільцю».